Визначення понять «декору» та «декоративності», їх характеристика

Розділ І.

Поняття «декор» та «декоративність» давно визначене та увійшло до ужитку не тільки вчених народознавців. Точне визначення терміну подає Словник української мови:

«Декор – система декораційних елементів; прикраса. Цікавим прийомом кольорового оздоблення будинків, що мають рублені стіни, є пофарбування швів зрубу. Тут органічно поєднується кольоровий декор з конструкцією стіни (Народна творчість та етнографія, 3, 1957, 113); Трапляються форзаци, де замість повного декору обох сторінок вміщено поодинокі орнаментальні або сюжетні елементи (Українська радянська графіка, 1957, 122)» [17, 235].

Маємо ще одне визначення, що тлумачить «декор» (декоративність) «(лат. — пристойність; італ. — достоїнство» ­­як «засіб композиції, спрямований на виявлення суті і посилення виразності художнього твору. Д. архітектурний, як система прикрас екстер'єру та інтер'єра споруди, може включати в себе елементи ордера, різноманітні профілі, орнаментальні порізки, маскарони тощо. Прийнято розрізняти: живописний, скульптурний, пластичний, графічний. Ще у часи Античності під Д. розумілось не прикрасу, а як індивідуальну, особливу красу, органічне пристосування частин до цілого, які повинні відповідати призначенню, звеличувати і прославляти, тобто він ніс ідеологічне навантаження. Пізніше, в епохи Ренесансу і Просвітництва, декоративна функція теж припускала образне осмислення зв'язків художнього твору з історичним, культурним і предметно-просторовим середовищем. Таким чином, художній зміст Д. полягає у тісній взаємодії з навколишнім середовищем — простором, масою, обсягом, площиною, якістю декорованого елемента, що включає в себе тон, колір, фактуру і текстуру» [16].

«Декоративність – якісна особливість мистецького твору, що визначається його композиційно-пластичним і колористичним ладом і виступає як одна із форм краси…Тією чи іншою мірою декоративність проявляється в усіх видах просторових мистецтв, а в декоративно-прикладному слугує головною формою вираження змісту і художньої образності…Якісна декоративність вимагає особливих прийомів, типу художньо-образного мислення, міфопоетичного ставлення до дійсності» [2, 161].

Розмаїття мистецтвознавчих підходів, теорій, оцінок і категорій виникло в ХІХ-ХХ ст. у процесі наукових пошуків та осягнення мистецького досвіду людства. Деякі категорії з'явилися в давніші епохи. Наприклад, добре відоме поняття «мімезису» (наслідування) сягає античності, а термін «вираження» завдячує естетиці музики XVIII століття. Категорія «декоративність» була запропонована швейцарським істориком мистецтва Гайнріхом Вольфліном у його опублікованій 1915 р. книжці «Основні поняття історії мистецтва», хоч терміни «декор» і «декоративний» мали за собою тривалу культурологічну традицію. Згадана категорія виступає у контрарній парі: «наслідування і декоративність» [4, 26]. Зауважимо, що поняття наслідування вчений, очевидно, розумів так, як воно дістало оформлення у французькому класицизмі XVII - початку XVIII ст., тобто воно ґрунтувалося на вченні про мистецтво як «наслідування природи». Інакше кажучи, ця теза спиралася на нормативні уявлення щодо правдоподібності зображуваного у творі мистецтва.

Цікаву етимологію слова «декоративне» знаходимо у працях видатного українського філософа й письменника ХVIII ст. Григорія Сковороди. Він стверджує, що справжньою є «сокровенна красота», яка в стародавні часи визначалась словом «decorum», зміст якого він розкриває як «благоприличность», що не підлягає жодним правилам, а залежить тільки від Царства Божого.

У Вольфліна «декоративність» не отримала належного пояснення. Він пише: «...для п'яти пар наших понять властиве як наслідування, так і декоративне значення. Будь-яке відтворення природи здійснюється в межах відомої декоративної схеми» [4, 27].

Далі автор чітко висловлюється з приводу архітектури: «Дослідження живописності і неживописності в тектонічних мистецтвах викликають особливий інтерес тому, що лише тут поняття вільне від будь-яких домішок вимог, які ставляться наслідуванням, і виступає як чисте поняття декоративності» [4, 108]. Менш зрозумілими є міркування, що «наслідування природи має художнє значення лише в тому випадку, якщо воно навіяне декоративними інстинктами і у свою чергу народжує декоративні цінності» [4, 279]. Наприкінці Г. Вольфлін підсумовує: «Будь-який прогрес «наслідування природі» закорінений у декоративному відчутті. (...) Тому історія живопису не тільки з відомих точок зору, а й за суттю є історією декоративних прийомів» [4, 392].

Російський учений Олександр Салтиков, на відміну від Вольфліна, запропонував співвідношення «ілюзорність і декоративність» (1950), даючи коротке визначення останньому: «Прагнення пов'язати твір мистецтва з його оточенням без особливого старання наблизити зображення до дійсності» [15, 58]. Водночас він наводить такі характерні риси: «Множина місця, множина перспективи, площинність, локальність кольору і умовність або відсутність освітлення, множина часу, множина дії, емблемність, написи, контурність, жест» [15, 58].

«Певні спроби розвинути характеристику декоративності були здійснені у 1980—1990-х роках. До цих параметрыв додалися інші, не менш важливі: системність іконографічного репертуару, узагальненість і умовність пропорцій та масштабу форм, ритмічність, симетричність або асиметричність форм, тотожність, нюанси та контрасти форм, ансамблевість компонентів, доповнення гербами, написами та орнаментами» [18, 172].

Ознаки декоративності можна знайти і в музиці, і в літературі, а тим більше в просторово-часових видах мистецтва. З часів Середньовіччя в музиці застосовують маленькі мелодійні орнаментальні звороти у вигляді «мелізмів», у література - «epitheton ornas».

Декоративність тією чи іншою мірою виявляється у всіх видах пластичних мистецтв, а в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві - єдина форма художньої образності. З іншого боку, декоративність - це «аналітичний інструмент мистецтвознавчої науки, який дозволяє розрізняти специфічні художні властивості твору, що посилюють його емоційну та змістову виразність».

У мистецькій та літературознавчій критиці іноді зустрічається поняття «декоративність», «декоративний», що містить негативний або нейтральний відтінок. Наведемо приклад з книжки «Мова музики» Деріка Кука: «Замість того, щоб бачити в музиці те, чим вона є, - виразом глибини людського духу - ми все більше і більше намагаємось розглядати її як суто декоративне мистецтво» [1, 5]. Ще одне міркування іншого автора: «І хоч поетична форма іноді виконує декоративні функції, можна доказати, що не вся поезія має однакову цінність. Скажемо більше: те, наскільки поезія не піддається переказу, є доказом її вартості (...). Усе це можна висловити формулою: чим складніший переказ, тим кращий вірш» [8, 158]. Влучне висловлювання Гордона Грема однаковою мірою поширюється і на декоративність творів у такому аспекті, що декоративність філософічніша, ніж образотворчість. Бо образотворчість розповідає, як це відбувалося насправді, натомість декоративність показує, як це може відбуватися сьогодні, завтра і завжди. Загадка, що її задає декоративність у мистецтві, - це синкретизм часу і простору, одночасність минулого і сучасного, конкретики та невизначеності місця події.

Важливу роль у первісній генезі ефекту декоративності відігравав декор, зокрема орнамент або його частина. «Спочатку предметна форма набула відповідного символу (знаку), а той, втрачаючи семантику, перетворювався у візерунок, декоративний мотив у вигляді хвилястої лінії, ромба, трикутника, кола і хреста, листка і квітки, пташки і коника тощо» [3, 73]. У більшості випадків ці та інші мотиви були в неолітичну добу культовими символами. «Магічні та анімістичні попередники мистецтва не мали незалежності, і саме тому, що їм був властивий священний характер, вони не були об'єктами насолоди» [1, 26].

«Маркування предметів сакральними символами надавало їм священної сутності. У палеоліті, неоліті таких символів було обмежене число, а їхні графеми здебільшого прості, геометричні. Вони могли символізувати магічні формули, заклинання, молитви» [8, 166]. На думку Аріеля Голана, значення символів не було сталим, а змінювалося зі зміною культових уявлень, але навіть із цілковитою втратою значень їх не переставали відтворю вати, бо ці візерунки були «освячені багатовіковою традицією» [7, 8].

Слід згадати, що ефект декоративності з'явився в кінці неоліту як результат переходу від раціонального до емоційного. Трипільська кераміка - це початкова стадія розвитку декоративності мистецтва. «Декоративність відкривала чудову можливість убачати в речах більше, ніж у них є насправді. Виник особливий погляд, під яким конкретне перетворювалось у несподіваний чарівний образ. Уже в ранньому Середньовіччі важливими засобами декоративності стали композиційна заплутаність і фрагментарність. Трансформація язичницьких символів у декор перманентно тривала в ранньохристиянський період, а особливої пишноти набувають по бутові предмети в добу Ренесансу: священні символи втрачали сакральність, натомість структури декору посилювалися, досягаючи вишуканішої художньої форми.

«Для оптимальної реалізації декоративності застосовуються різні рівні синтезу пластичної мови:

1) вільне поєднання (заповнення);

2) взаємозалежне поєднання;

3) підлеглість;

4) домінантність;

5) ієрархія.

Синтез у формі вільного поєднання передбачає декор, що вільно заповнює поверхню предмета однаковими орнаментальними елементами, мотивами, серед яких жоден не виділяється.

Взаємозалежне поєднання засобів виразності або мотивів декору, що складаються з обрамлення, заповнення, з'єднання. Підлеглість передбачає основний композиційний прийом і доповнюючий. У декорі цей рівень синтезу ґрунтується на простому і логічному поєднанні основного і другорядного мотиву. Домінантність - результат панівного становища одного засобу пластичної мови над іншими. Ієрархія - чітка підпорядкованість усіх компонентів синтезу, що можуть складатися з трьох і більше ступенів розташування пластичних об'ємів, лінійних ритмів, кольорових плям тощо у визначеному порядку від головного до другорядного. Зразком ієрархічного синтезу є вазон, «дерево життя».

Отже, декоративність у структурному плані може виступати у двох проявах: первинна декоративність, яка властива композиції, конструкції і формі твору (реалізована синтезом) та вторинна декоративність - це декор предмета, додаткове оздоблення, «вторинне світло краси» (за Альберті) [9, 74].

Важлива вимога декоративності - система прийомів і засобів художньої виразності. Вона визначається як міфологічне мислення, міфологічна образність, що постала ще в добу первісно-родового суспільства; складається з таких принципів: співпричетність (поєднує індивідуальну, колективну свідомість і дійсність), довільне трактування причинно- наслідкових зв'язків, відносність у сприйнятті простору і часу, аксиологізм, що обмежує усі висновки. Однією з парадигм міфопоетичного мислення в ефекті декоративності є міфопоетичний простір, що може бути до певної міри «нейтральним» або «квалітативним» на зразок середньовічного. Звідси декоративність килима, писанки чи різьбленого ручного хреста, що надає речам метафоричного простору, синтезує природне і людське, земле і космічне. Очевидно, що від міфопоетичного мислення істотно залежить ступінь осягнення, інтерпретація, оцінка та перетворення дійсності.

У середині ХХ ст. в мистецтвознавство запроваджують термін «декоративізм» для оцінки надмірного та химерного насаджування декору, що мало місце в Європі від XV ст., а особливо в періоди маньєризму та рококо. Очевидно, що любов до складності, багатства і рясноти була більшою, ніж до їх обмеження. Такі крайнощі характерні і для еклектичних творів ХІХ ст., і для архітектурного декору 1930-1950-х років в Україні. Замість природної декоративності застосовувалися різноманітні примхливі й ефектні замінники.

Декоративізм - явище, що подібне до фольклоризму, виникло в кінці ХІХ ст., коли з'явилася мода на твори народного мистецтва, і водночас з'явилися фальшиві підробки.

Українське декоративне мистецтво завжди відповідало соціальним вимогам часу, розвивалось від матеріально-практичної сфери до духовної культури, зберігаючи при цьому взаємодію із загальною проблематикою та сталевим напрямом усього образотворчого мистецтва. Воно тримало тісний зв'язок з історичними традиціями, з народним мистецтвом. Саме завдяки цьому мистецтво зберегло свою духовність, самобутність, яскраво виражену національну своєрідність.