Байкери

Байкер — це водій мотоцикла. Хоча не все так просто. Байкери — це саме субкультура. Для них байк — стиль життя, а не просто швидкий та зручний спосіб пересування. Серед байкерів зустрічаються релігійні люди, чимало й атеїстів. Але всіх їх об'єднує віра в одного кумира — Швидкість. Байкер живе і помирає, прагнучи до позамежного. У цьому байкери схожі на спортсменів. У певній мірі байкінг є спорт, але спорт екстремальний. Закований у чорну шкіру бородач, з ніг до голови покритий татуюваннями, може виявитися майстром спорта міжнародного класа по мотокросу та чемпіоном країни у якомусь році, але він прийшов у субкультуруру байкерів, щоб насолоджуватися свободою та швидкістю. [4]

Iсторія хіп-хопу, почалася в 1969 році в Південному Бронксі - чорному гетто Нью-Йорка. Правда, слова “hip-hop” тоді ще не було - DJ Африка Бамбаатаа видумав його п’ять років опісля, коли подорослішавша культура вже мала потребу в загальній назві. А в 1969-ом інший легендарний DJ Кул Херк, придумав інше слово: “b-boys” - скорочення від “break boys”. Усяка субкультура починається з імені. Бітники, хіппі, панки, растамани. Це природний ритуал - в Африці дитина не вважається людською істотою, поки громада не дасть йому ім’я. І от Кул Херк придумав слівце “b-boys”. Його оригінальний зміст був безневинним, але суспільство, як завжди, розшифрувало по-своєму, сприйнявши молоду дискотечну поросль як “bad boys” - “хуліганство”. Їхніх подружок обивателі охрестили “flygirls” - “мушки”, гарненькі, помітно одягнені вуличні дєвки, щось типу “шмар”. Як завжди буває, молодь гордо підняла ці погонялки на прапор - і культура хіп-хоп вилупилася на світ.Кул Херк перебрався в Бронкс із Ямайки - і приніс із собою традицію кінгстонських вуличних танців, на яких DJ крутить пластинки з регей-мінусом, а поети вживу начитують речитатив. Але головне було не в музиці, а в вуличності, незалежності цих заходів і ведучої ролі ді-джея. До того американський DJ був безбарвною найманою конячкою у великих клубах і ставив те, що хочуть хазяїни - а вони любили нудотну білу попсу. На Ямайці ж DJ був королем, хазяїном саунд-системи - музичної студії, навколо якої вертілося все молодіжне життя. Він сам улаштовував паті, давав мікрофон у руки в МС чи поетів особисто проганяв полум’яний речетатив. Кул Херк відкрив у нью-йоркських гетто еру дешевих підпільних вечірок. Не те щоб у Нью-Йорку всі були такі тупі, що самі додуматися не могли (людьми нового руху були також DJ Jones, DJ Hollywood, Eddie Cheeba, “Love Bug” Starski та інші місцеві брати) - просто Кул Херк вчасно виявився там, де його чекали. Чорні і пуэрториканскі підлітки сотнями набивалися в підвали і закинуті будинки, де проводилися паті, юрбилися в двері клубів, де грали їхні улюблені ді-джеї. Власне, там і народилася як така клубна культура. Кул Херк першим притяг на вечірку дві вертушки і початків пускати музику нонстопом. Для цього пластинки довелося зводити - DJ став творцем, артистом, харизматичним лідером. Незабаром його стали величати MC (”master of ceremonies”). І хоча слівце було узято з телевізора, де воно застосовувалося до місцевих якубовичів, фанати Кул Херка повернули йому древню сакральну урочистість. Для чорної громади все це було культурною революцією. До хіп-хопа організуючим початком, глашатаєм і урядом негритянських гетто були чорні радіостанції. Насправді, це було дуже гарне радіо. Це були маленькі станції, що жили одним життям з гетто, що обговорювали найбільші розборки, що крутили улюблену музику і, головне, що підтримували деякий місцевий клімат, що змушував людей відчувати себе як вдома. По суті вони і робили гетто громадою. Радіо ді-джей називався “griot” - “оповідач”, його історії були культурною їжею співтовариства. Так було до початку 70-х, коли щиросердечний світ чорного радіо став розвалюватися. Чорні станції, домігшись довгоочікуваної рівноправності і визнання з боку білих, почали добре заробляти на рекламі, багатіти й орієнтуватися на середньостатистичного слухача. В ефірі застукало біле диско. Гриєти ще плели свої історії, але розвиток зупинився - і слухали їх тільки старі. А молоді все це вже стало здаватися докучливою банальністю. Вона залишилася одна. Отут-те і з’явився Кул Херк зі своїми маївками. Він крутив рідний чорний фанк, соул і ритм-н-блюз. Незабаром для зручності танцюристів він починає повторювати інструментальні перерви (брейки) між куплетами і грати кожен брейк хвилин по десять. У цей час публіка розступався і круті танцюристи по черзі показували одноліткам кузькину мати. Їх Кул Херк і прозвав би-боями. Сам танець, відповідно, одержав ім’я “break-dance”. Року до 1972-му b-boys і flygirls стали оформленим рухом - зі своєю музикою, одягом і відірваним, відчайдушним стилем життя. Десятиліття спустя цей стиль був знятий у наївному, але культовому фільмі “Beatstreet”: малолітні негренята і латиносы живуть чорт-ті де, тусуются по якихось зимових нью-йоркських смітниках, пара изо рота йде, злодійкувато струшують свої балончики, щоб заграфитить чергову стінку або машину, ганяють друг перед іншому дитячі понти - і безперервно танцюють…. Хоперы тусовались у спортивних костюмах, дутих жилетках, бейсболках набік і величезних білих кросівках з довгими язичищами.. Дівчата - у таких же жилетках і лосинах, що облягають. Потім це убрання стане парадною уніформою хіп-хопа, а білосніжні адідасові шузи - таким же культовим символом покоління, як капелюх для ковбоїв. Іграшковий кросовок будуть носити на груди замість хрестика, а герой реперських фільмів Чи Спайка, навіть трахкатися буде взутим. Але спочатку культового значення цьому одягу ніхто не додавав - треники вдягали, щоб танцювати було зручніше, а ді-джеї як і раніше виряджалися у фрікові, карнавальні костюми в стилі фанк.У костюмах b-boys і flygirls теж зустрічалися фанкові деталі - типу товстих “золотих” ланцюгів з масивним знаком $ чи вузьких пластмасових окулярів. У сполученні зі спортивним костюмом голди походили на золоті медалі олімпійських чемпіонів - що гарлемським хлопцям, звичайно, дуже подобалося. До 72-му в Бронксі і Гарлемі було вже повно брейкерських бригад (нью-йоркське “crew” значить те ж, що і лос-анжелеське “clic”, - бригада, артіль, банда), що поділяли територію міста і танцювали кожна на своєму перехресті. Між справою вони ганяли на роликах (екзотична штука в той час) і графітили стіни. Бригади постійно розвалювалися і, перетусовавшись, збиралися під новою назвою - усього їх була не одна сотня. Найвідомішими, існуючими і донині, стали легендарні ” Rock Steady Crew” і ” New-York City Breakers”. Саме їх ритуальні “битви” пізніше будуть зняті на відео і, облетівши увесь світ, струснуть мільйони підлітків, як електричний струм. ДО “Rock Steady Crew” належав і самий знаменитий брейк-дансер на білому світлі, латинос по кличці “Crazy legs”- згодом лауреат усіляких престижних хореографічних нагород, педагог і заслужений бі-бой Сполучених Штатів. Інший усім відомою частиною раннього хіп-хопа було граффіті. Але найбільшим проривом хіп-хопа було кінцеве виникнення музики реп. Почалося усе в 1975 році, коли усе той же Кул Херк на вечірці в клубі “Hevalo” підключив мікрофон і почав під час брейка говорити з танцюючою юрбою. Це було цілком у дусі ямайкской традиції розмовного реггей (який, до речі, саме до того моменту став по-справжньому відомий в Америці). Юрбі сподобалося - ді-джеї взяли практику на озброєння. Спочатку справа не йшла далі односкладових чи покриків скандування якої-небудь підбадьорливої фрази. Пізніше в монолог стали включатися коротенькі лимирики - і нарешті розгулялася нехитра поетична імпровізація - найчастіше по мотивах тієї пісні, що крутилася на вертушці. Звичайно MC начитував публіці які-небудь 4 рядочки, а потім, щоб зібратися з думками, скандував щось типу: Yes Yes Y’all, Yes Yes Y’all, One Two Y’all To The Beat Y’all! Репом це тоді ще не називалося, а називалося словом “emceeing”. Обривкові зведення про подібні репу змаганнях серед афро-американців зустрічаються давно, але науково реп і його форми (”dozens” і “signifying”, також називані “talking shits”) були вперше описані в 30-і роки в Гарлемі і Південному Бронксі. Підлітки змагалися в тому, щоб як можна чіткіше і ритмічніше зімпровізувати по визначеним строго канонічним правилам віршований текст, що складається з по черзі трьох чотиривіршів, що проговорювалися, (звідси “dozens” - “дюжини”). Два суперники по черзі в усі ритмі, що нагнітається, обмінювалися dozens, поки хтось один не збивався або риторичну перевагу когось не ставало очевидним. Метою рэпа було якнайсильніше образити супротивника, а ще краще - його чи матір, сестру. Зачин (перший чотиривірш) був присвячений хвастощам: прославлялися достоїнства імпровізатора із сильними перебільшеннями. Потім випливав настільки ж перебільшений презирливий відгук про суперника і подив, як він насмілився змагатися з кращим у світі майстром репа, могутнім віртуозом. Подальші чотиривірші - а їх могло бути скільки завгодно - будувалися в такий спосіб: два рядки описували, як віршотворець нібито мав матір суперника, яке при цьому випробував відразу, подробиці її фізіології і т.п., а дві інші - події життя кварталу, життєві спостереження, ідеї “Black Power” і взагалі усе, що могло прийти в голову. Римувалися другий і четвертий рядок. Так могло продовжуватися годинами, і якщо переможець не виявлявся, та справа зважувалася бійкою за участю болільників. “Signifying відрізнявся від dozens більшою волею імпровізації: застосовувалося синкопіровання і навмисне перекручування ритму, при яких імпровізатор переборював запаморочливі по складності пасажі, щоб вибратися з них і повернутися до споконвічного ритму. Signifying близький до української скоромовки, але з дуже складною версифікацією і доведеної до віртуозності алітерацією. Така скоромовка нараховує десятки рядків, причому верхом досконалості вважається використання єдиної рими й однієї алітерації протягом усього тексту… От ці жанри і стали поступово розцвітати на нью-йоркських дискотеках. Традиції фанк-концертів, на яких публіка пече не менше, ніж музиканти на сцені, зобов’язували бі-боїв перекрикуватися з ді-джеями. Це змусило усіх згадати про dozens. Поступово репери стали вилазити до ді-джейського мікрофона і по черзі начитувати свої тексти. Усе це, зрозуміло, робилося імпровізацією - читати по папірці було б смертним гріхом. Здатності чорних братів до спонтанної поезії вражають. Звичайно, кожен репер нишком готував “домашні завдання” - видумував рими і теми для наступного паті; Mele Mel, один з перших читців, визнавався, що просиджував за цим заняттям по полудня. Але зате і віддача була фантастична: ранні репери проводили у мікрофона не годинуі не дв, а всю ніч - нонстопом… І всю ніч потрібно було читати так, щоб тримати публіку в напрузі і “качати” танцмайданчик. “We born to rock the world! ” - казав потім самий Mele Mel …

Панки — це найновіша чисельнна субкультура молоді. Поява панк-стилю — закономірна реакція частини молоді, що опинилася в критичному становищі.

Панк-стиль характеризується низьким загальноосвітнім і культурним рівнем панків, їхнім агресивним самоствердженням. Однак панк-стиль багато в чому є опозицією до традиційних моральних цінностей. Основний зміст панк-стилю — виклик, провокація, «шок-ефекти». Це і незвичні зачіски і забарвлення волосся, демонстративна поведінка. З часом було знайдено і сильніші прийоми — через тему смерті, вампіризм, насильство.

Панк-культура демонструє крайні варіанти розвитку тих норм поведінки, які прийняті в нижчих суспільних шарах, зокрема агресивність.

Видне місце в цій субкультурі займає рок-музика — панк-рок. Він відіграв велику роль у виникненні і поширенні панк-стилю. У піснях панк-року порушуються реальні соціальні проблеми; граматичні норми наближені до розмовних. Слухачі почали спонтанно створювати журнали, що освітлювали світ рок-музики інакше, ніж це робили комерційні видання.

Металісти — молодіжна субкультура, створена музикою в стилі метал. Метал (англ. metal) — екстремальна музична течія, що зародилася в другій половині XX століття, є напрямом рок-музики, одним із стилів важкої гітарної музики. Як один з підвидів рок-музики метал характеризується агресивними ритмами. Ідейна спрямованість пісень і музики може сильно відрізнятися в різних піджанрах металу і у різних груп, але зазвичай вона ідентична рок-музиці (особливо це стосується хард-року). Має величезне число підвидів — від «м’яких» (Doom) до «важких» для сприйняття непідготовленим слухачем (Black, Death, Thrash, Grindcore).

Типова мода серед металістів: довге фарбоване волосся, шкіряна куртка «косуха», пасок з великою кількістю заклепок, джинси або шкіряні штани (у дівчат — шкіряні міні-спідниці), чорні футболки або балахони з логотипом групи, ланцюги на шиї і зап’ясті, короткі чоботи з ланцюгами.

Одне з місць тусовок металістів — вінницький фестиваль TERRORAISER. Він проходить майже щомісяця в міському дворі мистецтв «Зоря». Яскраві представники груп, які грають важку музику: Therion, Manowar, Judas Priest, Iron Maiden, Metallica, Slayer, Blind Guardian, My Dying Bride, Death, Immortal, Nightwish, Арія і багато інших