Синтаксичні особливості епістолярію Тараса Шевченка.

В листуванні наявна велика кількість окличних конструкцій, що свідчить про емоційність: О бедный я и малодушный человек! От вам і кобзар! Дурень я, та ще й великий дурень! Бач, яким я принцом зробився!

Прикметною особливістю епістолярної спадщини Тараса Шевченка є те, що він часто говорить про себе у третій особі: …і за щиру правду скаже щире спасибі Т. Шевченко, дурний Тарасе; А то посивів, оголомозів, дурню, та і заходився вчиться фізики. Згадуй, коли будеш мать час згадать, сірому Т. Шевченка. Не забувайте ж щирого брата Т. Шевченка, … не забувайте безталанного Т. Шевченка, благаю його, щоб ви не забували Т. Шевченка, Вспоминайте иногда курносого лысого старичка в белом кителе. Вспоминайте иногда Т. Шевченка; Не покидайте, брати мої, старого, безталанного Кобзаря Дармограя; не забувай твого щирого Т. Шевченка. Не забувайте Т. Шевченка. Будет вам благодарен и на услуги готовый Т. Шевченко. Згадуй інколи щирого твого Т.Шевченка. Не забувай искреннего друга і брата Т. Шевченка. Не забувайте искреннего вашого Т. Шевченка. Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка.

Частотними є використання постскриптуму для акцентування уваги на необхідних явищах, а також для дружніх прохань.

Зафіксовані також такі синтаксичні моделі:

- однослівні: отец, солдат, маляр, ледащо, сірома, дурень, Дармограй, Шевченко, Тарас, сирота, маляр, кобзар, ученик, син, гарнадер, убогий, фарисей, бурлака, принц.

- багатокомпонентні: любящий тебя, вольний чоловік, сердешний сирота, свободный художник, рядовой солдат, нечепурний Тарас, всепокорнейшим слугою, рядовой солдат Т. Шевченко, мене мізерного, учитель Киевского университета, бедный художник, малороссийский виршеплет, іменинник Шевченко, тугий мовчан, гайдамацький батько, закадишний друг, рідний брат, случайный гость.

речення: Єй-богу, й досі не знаю, що я за погань на сім світі. О бедный я и малодушный человек! От вам і кобзар! Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами, — и это буду я. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. Молитеся за несчастливого и душею вам преданного Т. Шевченка. И вспоминайте хоть изредка не забывающего вас Т. Ш. Н[іколаєвні], скажи їй, що я живий, здоровий і коли не дуже щасливий, то принамені веселий. Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля, як і мені недотепному випала. Не забувай сірому Т. Шевченка. Я теперь стал слишком благоразумен; В продолжение почти трех лет ни одной идеи, ни одного помысла вдохновенного – проза и проза или, лучше сказать, степь и степь! На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Вообразите себе безжизненного флегму – и это буду я. Просто пугало воронье. Вспоминайте иногда курносого лысого старичка в белом кителе....навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец — и, разумеется, совітник. Бач, яким я принцом зробився! Когда все сие сотворю, тогда назову себя почти счастливым. Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — сплю на етюдах. Искренний нелицемерный поклонник всего прекрасного и благородного на земле. Я тілько не фарисей, не идолопоклонник такий, як оті християни — сіпаки і брехуни

Характеристика внутрішнього світу, уподобань, життя на засланні: …многое пришло в мою грустную бесталанную голову. В нещастии невольно делаешься суеверным — я теперь почти убежден, что мне не видеть веселых дней, и сердцу дорогих, и милой моей родины! Когда руки и голова закованы! Едва ли кто-нибудь терпел подобное горе! …мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше... рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать – нудьга! Оживите мою убогую, слабую, убитую душу! Живу я, можно сказать, жизнью публичною, сиречь в казармах, муштруюсь ежедневно, хожу в караул и т. д., одно слово, солдат, да еще солдат какой! Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть! Признаюсь, я долго надеялся, но потом и рукой махнул. Да и в самом деле, мне счастье не к лицу. Это все равно, что роптать на Бога. Пускай себе тянется жизнь моя невеселая, как мне Бог дал. И теперь не неволя давит меня в этой пустыне, одиночество — вот мой лютейший враг! В этой широкой пустыне мне тесно — а я один. Живу я как солдат, разумеется, в казармах. Удобный случай изучить солдацкие обычаи и нравы. Про себе якби я сказав, що мені тут добре, то тяжко збрехав би. Я теперь совершенно лысый и сывый. Може б, подивившися, і моя стара мучена душа стрепенулася; хоча б і не стрепенулася, то, може б, на старості тихенько заплакала б, дивлячися на прекрасное создание души человеческой. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! Прийми ж його та привітай цього нікчемного гетьманця, друже мій єдиний! Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба.

…в одиночестве и в самом жалком, безотрадном положении.

Но что в сравнении болезни тела с болезнию души, с тою страшною болезнию, что зовется безнадежностью.

И я остаюся в безвыходном положении.

…я начинаю одуревать в этом безотрадно однообразном прозябании.

Невыразимо грустно это бесконечное ожидание.

Страстная неделя была проведена мною в самом тревожном, в самом тяж[к]ом ожидании.

И так от снедающей душу печали перешел я внезапно к улыбающейся радости

Я — «нищий в полном смысле этого слова, и не только материально — душою, сердцем обнищал».

Серце якось лихорадочно б’ється. Ох, якби-то його швидше успокоїли!

Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств, которой я так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невежливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости! После долгого и тяжкого испытания (нехай воно і ворогам нашим не сниться) я не освоился еще с радостию свободы, не вошел еще в нормальную колію жизни, мне все еще кажется, что я в гостях, и на этом основании ничего не делаю, и даже не отвечаю друзьям моим. Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. Не сердься на мене, мій друже єдиний, що я тобі пишу так небагато. Я ще й досі не відпочив після тії проклятої неволі. Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті та тілько сьогодня урвав швидкий час, щоб написать вам хоч тілько те, що я живий і здоровий. А тим часом прошу твоєї щирої братньої поради — і перше так було, а тепер аж надто стало тяжко на самоті. Якби не робота, то я давно одурів би; а тим часом і сам не знаю, для кого і для чого роблю. Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а издатель, кацапська душа, половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба. А об волі ще й досі не чуть нічого доброго. Я как незванный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец — и, разумеется, советник.