Самооцінка як компонент структури особистості

Самооцінка - судження людини про міру наявності в неї тих чи інших якостей, властивостей порівняно з певним еталоном, зразком [63, 28].

Самооцінка - це вияв оцінного ставлення людини до себе самої. Якщо на початкових стадіях самооцінювання еталоном виступають якості інших людей або оцінні судження дорослих чи норми поведінки, правила, то пізніше -еталони «внутрішні», коли дитина вже здатна сама судити про міру наявності в неї певної якості, порівняно з тим, якою вона була раніше. На цьому грунтується здатність оцінювати себе з погляду динаміки якостей, властивостей. Самооцінка - основний структурний компонент самосвідомості особистості. Вона відіграє важливу роль у саморегулюванні поведінки і діяльності [63, 29]. Основними параметрами самооцінки є рівень і міра адекватності й стійкості, а суттєвою якісною характеристикою - ступінь її самократичності.

Зміст самооцінки є багатоаспектним, так само як складною і багатогранною є сама особистість, він охоплює світ її моральних цінностей, відносин, можливостей. Єдина цілісна самооцінка особистості формується на основі самооцінок окремих складових її психічного світу. Кожен з компонентів самооцінки, що відбиває ступінь знання особистістю відповідних її особливостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку. У

зв'язку з цим увесь процес формування загальної самооцінки є суперечливим І нерівномірним..

Основна функція самооцінки у психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. Через включення самооцінки у структуру мотивації

діяльності особистість безупинно співвідносить свої можливості, внутрішні психологічні резерви із цілями і засобами діяльності. У своїй поведінці в різних ситуаціях спілкування ми безупинно приміряємо себе до особливостей ситуації, поведінки інших людей, реакцій на нашу поведінку тощо. Як зауважує Р.Азимова, самооцінка - це «пості йно діюча система, яка визначає

позитивний і негативний бік намірів і вчинків особистості». Вища форма саморегулювання на основі самооцінки полягає у своєрідному творчому

ставленні до власної особистості у прагненні змінити, поліпшити себе й у реалізації цього прагнення [4, 99].

Американський психолог В. Джеймс визначив самооцінку за допомогою оригінальної формули, за якою чисельником є реальні досягнення індивіда, а у знаменнику - його домагання. Тому маємо два шляхи підвищення самооцінки. Людина може покращити уявлення про себе, збільшивши чисельник цього дробу (примножити успіх) або зменшивши її знаменник

(мінімізувати домагання), тому що для самооцінки важливе тільки, співвідношення цих показників. Як влучно висловився науковець, «наше самопочуття в цьому світі залежить від того, ким саме ми хотіли б стати і що саме замислили здійснити [20].

На думку К.Роджерса, індивід взаємодіє з реальністю, керуючись уродженою тенденцією організму до розвитку своїх можливостей, що забезпечують його ускладнення і збереження. Відбувається оцінний процес: організм відчуває задоволення від стимулів чи поведінкових актів, що ускладнюють і зберігають його «Я» як у безпосередньому сьогоденні, так і у віддаленому майбутньому; поведінка спрямовується в бік наближення до позитивно оцінюваних досвідом даних і уникнення даних, які отримали негативну оцінку [49, 3]. Звідси випливає конфлікт, який виникає між самооцінкою і оцінками з боку інших, на який вказували Є. Тому, К. Роджерс і інші. При високій самооцінці особистості і низькій оцінці з боку інших, відсутня значимість оцінки з їх боку, людина просто не реагує на неї, в той же час при низькій самооцінці людини і високій оцінці зі сторони інших, значимість їх оцінки блокується механізмами захисту [49, 30-31]. Тому змінити чи просто відкоригувати самооцінку особистості - завдання нелегке. Адекватність самооцінки, її істинність, логічність і послідовність встановлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. Моральним критерієм самооцінки є суспільна цінність того, що оцінює в собі особистість. Сгіівпадання прогресивних суспільних цінностей з особистісно-значимими цінностями характеризує особистість як морально зрілу, суспільне цінну, а розходження суспільних цінностей З ТИМИ, ЯКІ культивує в собі людина, свідчить про відсутність внутрішнього зв'язку між особистістю і суспільством. Самооцінка також описується по різних параметрах, які звичайно задані в вигляді позицій: усвідомленість - неусвідомленість, загальне - одиничне, афективне - когнітивне, реальне - демонстративне [9, 45].

В реальному житті людини вона функціонує на двох рівнях: вербальносвідомому і інтуїтивному. Перший рівень складається з адекватних, стандартних, звичних ситуацій чи навпаки - відповідає екстремальним умовам, які вимагають швидкого прийняття рішень. На ранніх етапах розвитку дитини самооцінка часто функціонує на другому рівні.

Основна функція самооцінки в психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. Подібно до активності, саморегуляція може бути різного ступеня складності. В якості необхідного механізму саморегуляція включає себе в особливий психологічний апарат самооцінки [38, 5]. Однак ще можна виділити також і захисну функцію, яка забезпечує відносну стабільність і незалежність особистості.

Отже, самооцінка на кожному конкретному етапі розвитку особистості, з однієї сторони, відображає рівень розвитку емоційно-ціннісного відношення до себе, з іншої - вона включається в процес подальшого формування самовідношення особистості і її розвиток.

Стосовно Я-концепції ці три елементи установки конкретизуються таким чином:

- Образ Я - уявлення індивіда про самого себе.

- Самооцінка - афективна оцінка цього уявлення, яка може володіти різною інтенсивністю, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш менш сильні емоції, пов'язані з їх ухваленням або засудженням.

- Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою.

Розглянемо трохи докладніше ці три основні складові Я-концепції. 1. Когнітивна складова Я-концепції або образ Я. Уявлення індивіда про самого себе, як правило, здаються йому переконливими незалежно від того грунтуються вони на об'єктивному знанні або суб'єктивній думці. Предметом сприйняття людини можуть, зокрема, стати його тіло, його здібності, його соціальні відносини і безліч інших особових проявів. Конкретні способи самосприйняття, які призводять до формування образу Я можуть бути найрізноманітнішими. Описуючи самого себе людина здається зазвичай до допомоги прикметників: " надійний", " товариський", сильний", " красивий" і т.д., які, по суті, є абстрактними характеристиками, які ніяк не пов'язані з конкретною подією, тим самим людина в словах намагається виразити основні характеристики свого звичного самосприйняття. Ці характеристики: атрибутивні, ролеві, статусні, психологічні і т.п. можна перераховувати до нескінченності. Всі вони складають ієрархію по значущості елементів самоопису, яка може мінятися залежно від контексту, життєвого досвіду людини або просто під впливом моменту. Такого роду самоописи - це спосіб охарактеризувати себе, неповторність кожної людини через поєднання її:: окремих рис. Одвічне питання про те, чи може людина пізнати саму себе, - оскільки об'єктивна її самооцінка, про істинність образу Я правомірний щодо його когнітивного компоненту, причому і тут'потрібно враховувати, що всяка установка не віддзеркалення об'єкту самого по собі, а систематизація минулого досвіду взаємодії суб'єкта з об'єктом. Тому знання людиною про себе не можуть бути ні вичерпним, ні вільним від оцінних характеристик і суперечностей. Цим пояснюється виділення другої складової Я-концепції.

2. Емоційно-оцінна складова Я-концепції або самооцінка. Людина як гсобистість самооцінююча істота. Самооцінка це " відоме відношення до себе, до своїх якостей і станів, можливостей, фізичних і Іуховних сил". Самооцінка - це особистісна думка про власну цінність, яка виражається в установках, властивих індивідові [8, 35]. Таким чином, самооцінка відображає ступінь розвитку у людини відчуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного відношення до всього того, що входить і сферу її " Я". Тому низька самооцінка припускає неприйняття себе, самозаперечення, негативне відношення до своєї особи.

Можна виділити декілька джерел формування самооцінки, які змінюють вагу значущості на різних етапах становлення особистості:

-оцінка інших людей;

-коло значущих інших або референтна група;

-актуальне порівняння з Іншими;

-порівняння реального і ідеального Я;

-вимірювання результатів своєї діяльності.

Самооцінка відіграє дуже важливу роль в організації результативного керівництва своєю поведінкою, без неї важко або навіть неможливо самовизначитися в житті. Вірна самооцінка дає людині етичне задоволення і підтримує її людську гідність.

3. Поведінкова складова Я-концепції полягає в потенційній поведінковій реакції, тобто конкретних діях, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою. Всяка установка - це емоційно забарвлене переконання, пов'язане з певним об'єктом. Особливість Я-концепції полягає в тому, що, як і в комплексі установок, об'єктом в даному випадку є сам носій установки. Завдяки цій самоспрямованості всі емоції і оцінки, пов'язані з образом Я, є дуже сильними і стійкими і чинять великий вплив на діяльність людини, її поведінку, взаємини оточуючими.

Виділивши три основні складові Я-концепції не слід забувати про те, що образ Я і самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, оскільки в психологічному плані вони нерозривно зв'язані. Образ і оцінка свого " Я" привертають людину до певної поведінки, тому глобальну Я-концепцію ми розглядаємо як сукупність установок людини, направлених на саме себе. Проте ці установки можуть мати різні ракурси або модальності.