Художня обробка дерева 1 страница

Художня обробка дерева — найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального при­значення. За формотворчими техніками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

Матеріали. Деревина з давніх часів була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, мав невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захи­щають дерев'яні вироби від води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.

За твердістю породи дерева різнять на м'які (липа, осика, вільха, тополя, сосна, ялина, шовковиця); середньої твердості (береза, верба, горіх, черешня) і тверді (клен, дуб, бук, в'яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблуня та ін.). Твердість деревини зале­жить також від її вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз, найменшу — радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір, фак­тура і текстура.

Колір деревини вказує на спектральний склад світлового потоку, відбитого деревиною. Він залежить від породи, умов росту, віку дерева. Породи помірного кліма­ту України мають переважно бліде пофарбування. Південні й тропічні породи дере­вини наділені яскравим кольором — жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо. Інтенсивність пофарбування зростав з віком дерева.

Фактура деревини — здатність спрямовано відбивати світловий потік, від чого вона буває матовою або блискучою. Найбільший полиск дають ідеально гладкі поверхні, які, однак, важко дістати навіть при старанній обробці сировини.

Текстура деревини — це характер малюнку волокон серцевинних проме­нів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і вільхи — майже непомітна, а в горіха і сосни — чітко виражена.

Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, розколюваність, гнучкість), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й смакові властивості (дух) дере­вини. Дух має кожна порода. Ароматичними є переважно ефірні масла, смоли і дубильні речовини — таніди. Особливо сильно пахне свіжо зрубана деревина. З ча­сом, при висиханні її запах послаблюється, а при нагріванні знову посилюється.

Деревина звукопровідна. Тому її використовують для виготовлення дерев'яних духових, струнних і смичкових інструментів. До резонансної деревини належить бук і ялина. Бук, придатний для музичних інструментів, повинен рости на кам'яни­стих. гірських ґрунтах, на висоті понад 800 м над рівнем моря, віком більше 130 років. (66)

Наявність різноманітних фізичних, декоративних, смакових та інших якостей дере­вини дає змогу поділити породи на такі, що найбільш придатні для 1) бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.); 2) токарства (осика, вільха, тополя, береза, груша та ін.); 8) столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін,); 4) різьбярст­ва (липа, осика, явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін. ). Народні майстри використову­вали також деревину сливи, кедра, тиса, користувалися й привізною сировиною — кипарис, червоне дерево (махагонь), лимонне дерево, палісандр тощо. З неї виготов­ляли невеликі коробочки, порохівниці, табакерки, пенали, хрестики, іконки і под.

З другої половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустували вироби різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом, «вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настої з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах. Легко доступним був баранячий ріг, перламутр. На ярмарках можна було купити мідний і латун­ний дріт, бляху, бісер— порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів. Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру.

Техніки. У художній обробці дерева одні технічні прийоми і засоби виразності створюють цілісну функціональну форму предметів, інші мають лише декоративне спрямування і завершують художнє оформлення виробів. До формотворчих технік належать вирізування, видовбування, виточування, бондарні та столярні прийоми.

В и д о в б у в а н н я— одна з найдавніших технік — полягає у поступовому виби­ранні деревини з масиву виробу, внаслідок чого утворюється заглибина, порожнина або отвір. За допомогою сокири, долота і видовбача майстри виготовляють переду­сім побутові предмети — човни-довбанки, ночви, ступи, черпаки, сільнички тощо. Вони вирізняються значною товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішніми заглибленнями овальної та криволінійної конфігурацій.

В и р і з у в а н н я (витесування, вистругування) — різноманітні технічні прийоми, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових пред­метів та декоративних виробів. Необхідні інструменти: сокира, тесак, ніж, струг, різці та ін. Цими прийомами користуються не тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки. Вирізування інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об'ємне різьблення, часом сполучається-з профілюванням.

В и т о ч у в а н н я — техніка обробки дерева і самостійна галузь народного худож­нього промислу (токарство). У процесі обертання дерев'яну заготовку на токарному верстаті обробляють пласкими і півкруглими долотами, фігурними різцями, гачка­ми тощо. В історії токарства відомі такі конструкції верстатів: лучковий з почерговим рухом, ручний з поперечно-обертовим рухом, ножний обертовий, ножний обертовий з маховиком, механічний з кінним приводом, водяним, паровим, електричним двигуна­ми. Поширення токарного виробництва в минулому було пов'язане насамперед із виготовленням дерев'яного точеного посуду.

Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують тех­ніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо. Ця своєрідна техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх форм.

Б о н д а р с т в о — окремий вид деревообробного промислу і техніка виготовлення з тесаних клепок і гнутих смерекових або ліщинових обручів великого, місткого посуду. Раніше бондарі користувалися простими інструментами: сокирою, ручною пи­лою, двохручним ножем (теслом), циркулем та ін. Крім бочок і діжок, здавна ви­готовляли барила, цеберки, коновки, скіпці, маснички та ін. Бондарство як формотвор­ча техніка сьогодні успішно використовується при створенні невеликого ужиткового і декоративного посуду. (67)

С т о л я р с т в о — найпоширеніша техніка й галузь виробництва з дерева буді­вельних виробів, меблів, музичних інструментів та художньої сувенірної продук­ції. Одна з важливих засад столярства, відзначена ще у давніх цехових статутах, — виготовлення виробів без жодного цвяха за допомогою столярних з'єднань на клею.

Для столярних робіт, так само як і для вирізування, видовбування та ін., необхідне пристосування для закріплення заготовки виробу або його частини — верстат.

Різноманітні столярні прийоми роботи часто поєднуються з іншими формотворчи­ми техніками художньої обробки дерева. Художня виразність і довершеність творів значною мірою посилюються логічним застосуванням відповідного оздоблення: профі­лювання, різьблення, інкрустації, мозаїки, випалювання, розпису тощо.

П р о ф і л ю в а н н я — декоративна техніка художньої обробки дерева, відома з Х—XI ст. Полягає у вирізуванні пилкою та долотами геометричних орнаментів по краях дощок (прикраси будівлі та оздоблення меблів). Крім плоского профілю­вання відоме об'ємне профілювання балок, кронштейнів, стовпів, що межувало з об'ємним різьбленням. Профільовані об'ємні елементи майстри виконували пере­важно сокирами-тесаками.

До найдавніших технік художнього декорування виробів із дерева належить р і з ь б л е н н я. Воно поділяється на плоске, плоскорельєфне, контррельєфне, ажурне та об'ємне. Найпоширеніше — плоске різьблення — буває контурним, виїмчастим, трьохгранновиїмчастим та ін. Його роблять одним ножем або кількома різцями (долотами). Наприклад, контурною різьбою у XVIII—XIX ст. в Карпатах прикрашали скрині та інші вироби. Виїмчасте виконували півкруглим долотом. Значно складніше, трьохгранновиїмчасте різьблення поширилося на значній території України у XVIII— XIX ст. Його виконували прямим, скісним, кутнім та півкруглим долотами.

Найбільшу кількість доліт (близько 50) використовували гуцульські майстри плоского різьблення наприкінці XIX ст. Майже кожний мотив вони вирізували іншим долотом.

Плоскорельєфне різьблення, що має кілька висотних рівнів від фону, також вико­нували великою кількістю доліт та інших допоміжних інструментів.

Контррельєфне різьблення застосовували, виготовляючи різноманітні дерев'яні фор­ми для кахель, печива, сиру, вибійки тощо. Виконувалось майже аналогічно, як і трьохгранновиїмчасте, однак набагато глибше, з використанням доліт із закругле­ними фасками для вибирання деревини.

Ажурне різьблення нагадує плоскорельєфне, має наскрізь прорізане тло. Най­складніше за технікою виконання (з рельєфним і ажурним характером мотивів) так зване «сніцарське різьблення» при виготовленні іконостасів, культивоване у XVII—XIX ст. цеховими різьбярами.

Кругле різьблення інколи застосовується у виготовленні й оздобленні святкового посуду, музичних інструментів, палиць, дитячих іграшок тощо. Його технічні прийо­ми грунтуються на засадах народної скульптури.

Крім різців використовуються допоміжні інструменти: пилочки, свердла, молотки, кліщі, рашпиль, напилки, а також інструменти для розмітки та контролю (лінійка, кутник, малка, рейсмус, циркуль, шило тощо).

І н к р у с т а ц і я — техніка орнаментального оздоблення виробів шматочками твердих матеріалів (дерева, металу, рогу, слонової кістки, перламутру, бісеру і под.), які вирізають і вкладають у поверхню. Декоративний ефект інкрустованого візерун­ка грунтується на контрастному зіставленні тональних і колірних різнохарактер­них матеріалів. Інтарсія (з італ. іпіагзіо — інкрустація) — вид інкрустації, мозаїки на дереві. Цією технікою виконують зображення або візерунки зі шматочків кольорового дерева (шпону), які врізають врівень з поверхнею виробу або суцільно вкривають його поверхню (маркетрі). (68) Таким чином найчастіше оздоблюють меблі, виготовляють декоративні панно тощо. Дендромозаїка належить до ювелірних технік декорування. Орнамент складають із крупинок дерева ледь завбільшки з макове зернятко.

В и п а л ю в а н н я здавна роблять на світлих породах дерева: ялині, смереці, сосні, клені. Здебільшого ним оздоблюють бондарний посуд, рідше меблі. Нині випа­лювання застосовують при декоруванні дитячих іграшок та елементів народної де­рев'яної архітектури. Розрізняють два способи випалювання — розжареними металевими штампиками («штансами»), з відбитків яких складають різноманітні орна­менти, й електрописаком, що дає чіткий контурний малюнок.

Розпис — зручна й оригінальна техніка орнаментування дерев'яних виробів, відома з Х—XI ст. Технічно він мало чим відрізняється від розпису на інших матеріалах. Орнамент наносять пензлями по заґрунтованій або незагрунтованій поверхні виробу темперою, гуашшю, олійними й аніліновими фарбами, нітроемалями. З кінця XIX ст. розписані вироби почали покривати лаком, що оберігало їх від забруднення.

Крім розглянутих традиційних прийомів і технік, зустрічаються їхні різновиди й поєднання, наприклад, «штампування» металевими пробійчиками, аналогічне карбуванню; зіставлення плетених частин із гладкими поверхнями; контурне різьблен­ня тонованих площин-елементів; викладання орнаментів соломкою тощо.

Типологія виробів. Морфологічна класифікація художнього деревообробництва ґрунтується на функціональних принципах декоративно-прикладного мистецтва. Ху­дожня обробка дерева як найширша галузь і вид декоративно-прикладного мистецтва поділяється на технічні підвиди: різьблення, токарство, художнє столяр­ство, бондарство і теслярство. В основу класифікації виробів покладений відповід­ний тип, типологічна група і найзагальніші відміни, виражені в родах: архітектур­не оздоблення; хатнє обладнання й меблі; знаряддя праці, предмети господарського призначення; посуд, начиння; транспортні засоби і предмети упряжі; культові й обрядові предмети; музичні народні інструменти; прикраси та особисті речі; дитячі іграшки й «мороки».

А р х і т е к т у р н е о з д о б л е н н я — рід художнього деревообробництва, який входить до монументально-декоративного мистецтва, а тому наводимо лише поділ його виробів на типологічні групи: профільовані стовпи та арки, різьблені прогони й сволоки, декоративні лишай вікон, вітрові дошки та ін.

Х а т н є о б л а д н а н н я й м е б л і. Обладнання хати — це предмети, нерухомо з'єднані з конструкцією будівлі, які виконують певну життєву функцію: лава, піл (широка лава для спання), полиці, мисник, жердка. Меблі — рухомі предме­ти (ліжко, скриня, стіл, стільці, колиска та ін.), їх виготовляють з різних порід дерева й прикрашують різьбленням, профілюванням, випалюванням та розпи­сом. Кожний функціональний предмет — тип має стійку групову специфіку (через порівняну сталість конструктивної форми, що в межах локальних традицій набуває відповідних художньо-образних відмін).

Лави — типологічна група, що об'єднує кілька типів предметів для сидіння й ле­жання: лави, ослони, стільці тощо. Лава — найдавніше обладнання традиційного сільського житла — складається з широкої грубої дошки, прикріпленої до стіни. У XVIII ст. набули поширення лави на стояках із спинками, оздоблені профілю­ванням та різьбленням. Короткі лави на стояках називаються ослонами. Стільці та­кож мають вигляд короткої лави із спинкою або без неї і призначені для сидіння однієї особи. (69)

Полиці — це декорована дошка або кілька дощок, які закріплені горизонтально на стіні чи в прямокутній рамі, використовуються для виставляння ікон («бож­ниці»), зберігання посуду, продуктів тощо. Полиці, пристосовані для зберігання кера­мічних мисок, називаються мисниками. На Прикарпатті довгі одинарні полиці для по­суду відзначаються геометричним плоскорізьбленням і ажурним декором, тоді як на Придніпров'ї мисники з дверками в нижній частині інколи розписані квітковим орна­ментом на подобі місцевих скринь. У Карпатах був поширений ще один тип неве­личкої полички з отворами для ложок («лижещник»), прикрашуваний плоским та ажурним різьбленням. У ДІХ ст. конструкцію великого мисника поступово вдоскона­лили, доповнили дверками і, таким чином, він перетворився у своєрідну шафку. Остан­нім типом у цій групі є жердка для завішування одягу, верет, ліжників тощо. Вона має форму перекладини, кріпиться наглухо до стін і стелі.над ліжком. Жердки на Гуцульщині часто прикрашені плоским геометричним різьбленням.

Скрині — найважливіша типологічна група серед традиційних народних меблів. Вони були віддавна першим предметом весільного приданого молодої, куди складали одяг, тканини, прикраси та інші коштовності. Столярів, які спеціалізувалися на виго­товленні скринь, називали скринярами, або скринниками. Художній промисел скринь був поширений майже по всій Україні та проіснував до першої треті XX ст. Наведемо.кілька типів найпоширеніших скринь. Низька саркофагоподібна скриня на коротких ніжках із двосхилим віком декорована контурним геометричним орнаментом у вигляді «руж», «хрестів», зигзагів тощо. Зустрічається на Гуцульщині, мабуть, з XVII ст. Звичайна скриня має ніжки висотою 20—З0 см і пласку стільницю, боки вкриті різьбленими візерунками, поширена на Прикарпатті і Західному Поділлі. Скриня-стіл — високі, інколи профільовані ніжки, різьблені боки — розповсюджена на Прикарпатті й Західному Поділлі. Подільська скриня — на низьких профільо­ваних ніжках, віко пласке або ледь опукле — прикрашена кованим і мальованим декором. Придніпровська скриня формою подібна до звичайної скрині, але замість ніжок має коліщата, розписана гілками квітів, букетами, вазонами тощо. Слобо­жанська скриня із звуженою основою, на коліщатах — розписана рослинним орна­ментом. Дорожні скриньки — розміром менші від хатніх — мають ручки для несен­ня, оковані ажурним прорізним, гравійованим металом, їх виготовляли до середини XIX ст.

Столи — типологічна група, що налічує велику кількість підгруп та окремих типів. Однак все це значною мірою стосується професійних цехових виробів, які перебу­вали під західноєвропейським впливом. У народному традиційному меблярстві існують три основні конструкції стола: на перехресних ніжках, двох стояках; чотирьох ніжках. Профілюванням, різьбленням прикрашували нижню частину стола — так зване підстілля.

Ліжка, постіль походять від Первісного, примітивного, дощаного настилу (піл, пріч, нари), їх конструкція така: дві спинки з ніжками і дві дошки (побіч­ні), з'єднуючись на висоті 60—80 см, утворюють раму, яку впоперек застеляють дошками. Художня виразність ліжка залежить від декоративного оформлення спинок, побічні та ніжок переважно технікою профілювання, різьблення, випалювання або токарними елементами.

Колиски — типологічна група, складається з трьох основних типів: колиска під­вісна (вервечана, завіска), прямокутної форми, з півкруглим плетеним дном та про­фільованими і різьбленими побічнями; колиска довбана, човникоподібна, на півкруж-ках і стояках, з високими спинками і побічнями, різьблена, рідше розписана. (70)

Меблі міського, а тим більше панського середовища, виготовлялися у ремісничих майстернях, відбивали тенденцію до комфорту, респектабельного побуту їх власників. Саме тому виникли десятки типів столів, крісел, ліжок, диванів, шаф та їх похідних модифікацій, вирішених у відповідному стилі, з художніми відмінами шкіл, цехових майстерень тощо. Однак попри всій їхній пишності та репрезентативності вони неодмінно містять у собі раціональні форми, успадковані з традиційного, народного меблярства.

Сучасні меблі формують життєвий простір, інтер'єри громадських і житлових спо­руд, є водночас видом декоративно-прикладного мистецтва та галуззю художнього конструювання.

П о с у д, н а ч и н н я — одна з найбільших родових структур художнього дерево-обробництва. Посуд посідає чільне місце у сільському побуті етнічних регіонів Укра­їни, пережив різні епохи, втілив у своїх формах естетичні смаки народу. Художня традиція, що передавалася з покоління у покоління, сприяла виробленню досить стійких і водночас видозмінених типів посуду, деякі з них сягають високої художньої виразності та досконалості. Сюди насамперед слід віднести посуд для святкового столу: миски, тарілки, ложки, чашки, чарки та ін. Менше оздоблювали посуд для приготу­вання їжі, її транспортування та зберігання продуктів: діжа, салотовка, мірка, коновка, двійнята, сільничка та ін.

Миски — типологічна група, налічує такі типи: миса, миска, мисочка, тарілка, таця тощо. Їх виготовляли переважно на токарних верстатах, рідше вирізували від руки, прикрашуючи розписом, різьбленням та випалюванням. Миска — півсферична місткість з добре вираженим дном, похилими берегами та вінцями. У ній подавали до столу переважно густу страву. Миса — велика миска, відома з часів Київської Русі під назвою яндола, ендова (має ручку-виступ з одного або двох боків), у XVII— XIX ст. з таких мис обідали косарі. Тарілки також вирізували вручну або виточу­вали на токарному верстаті — круглої форми на низькому піддоні, неглибокі, з дещо широким, горизонтальним бортиком. Служили для накладання печива, солодощів, підношування чарок з напоями тощо. На Східній Україні, Придніпров'ї тарілки переважно декорували розписами, а в Карпатах оздоблювали різьбленням, інкруста­цією та випалюванням. Таця (піднос) — великий таріль, не завжди правильної круглої форми для підношування страв і напоїв до столу. Особливою оригіналь­ністю виділяються ажурно різьблені лемківські таці та хлібниці.

Чаші — типологічна група точеного дерев'яного посуду для напоїв. Цей стародавній посуд має півсферичну форму і невелику ніжку — основу. Маленькі чашечки нази­ваються чарками. Кубок теж посуд для напоїв, але з дещо стрункішою, ніж у чаші, формою. Коряк (ковш, корець) — кругла або човноподібна посудина з однією, двома ручками, служить для зачерпування'рідини.

Барильця — бондарний, рідше точений, двохденцевий циліндричний посуд з отвором посередині бочкоподібного корпусу і кілочком-затичкою, застосовуєть­ся для наповнення міцними напоями. Власне барильце, або берівочка бочкоподібної тектоніки з двома—трьома парами ліщинових обручиків, прикрашена випалюванням, різьбленням та інкрустацією. Вузьке, сплющене барильце називається баклою, бакла­гою. її форма зручна для подорожніх, водночас круглі денця е основним полем для оздоблення виробу. Крім бондарного, відомі точений і довбаний типи баклаг. Своєрідною, дещо несподіваною конструкцією відзначаються вирізані і довбані з одного шматка дерева баклаги-близнята (нагадують два з'єднані барильця з отворами у верх­ніх денцях). На Гуцульщині у XIX ст. набули поширення «модернізовані», дерев'я­ні різьблені баклаги для туристів під назвою «пляшки» (незаперечний вплив скляних виробів). (71) Ложки для їжі бувають різноманітної форми і величини: звичайні, малі (дитячі) й великі (ополоники). Містка частина для наповнення їжею мав округлу, овальну, овоїдну форму. Ручка-держак (також різної довжини) кріпиться під більшим або меншим кутом, має неоднакову пластику осьової лінії. Ложки прикрашують плоским геометричним та плоскорельєфним різьбленням, інколи розписують барвисти­ми візерунками. Відомі такі локальні типи ложок: полтавська, подільська, гуцу­льська та ін. Ополоники бувають овальні, мілкі з довгим, ледь піднесеним держаком та округлі, глибокі, з дуже піднесеним держаком (близько прямого кута). У XIX ст. майстри-ложкарі почали виготовляти для міського населення дерев'яні виделки на три-чотири зубці.

Сільнички — дерев'яні місткості для зберігання солі. Великі сільнйці, довбаної або бондарної роботи, вміщують близько одного кілограма солі; малі — для подачі солі на стіл та для її несення до обіду на полі, у дорозі тощо. Звідси різні конструкції та локальні художні рішення. Так, на Чернігівщині сільниця типової форми була у вигляді качечки, вирізана, видовбана з одного шматка дерева. Місткість на спинці пташки закривалася кришкою. У Карпатах сформувалася своєрідна конструкція у вигляді багатокутної призми з відкидним вічком. На Закарпатті дорожні сільнички мають форму циліндричних коробочок з відношенням основи до висоти 1: 3, прикра­шені контурним геометричним різьбленням.

Коновки — типологічна група бондарних виробів з ледь завуженим верхом і одним вухом для ношення води, поширені майже на всій території України. Конов­ки бувають різної величини. Маленькі мають накривку і використовуються як місткість для молока, сметани тощо.

Близнюки — характерна група карпатських бондарних виробів, зрідка зустрі­чаються на Поділлі. Це посуд для носіння обіду на місце праці селян: у поле, ліс або луг. Має своєрідну конструкцію — дві, три, чотири коновочки з накривками, з'єднані посередині спільною круглою ручкою. Звідси їхні назви — двійняки, трійняки, чвурняки.

Діжки — типологічна група бондарного посуду, об'єднує кілька типів: діжки вели­кі, малі (в трьох місцях набиті по парі півкруглих обручів) для квашення овочів та зберігання сипких продуктів; діжа, дещо нижча від діжки (дві пари обручів), вико­ристовувалася для приготування тіста, а тому її ошатно декорували випалюваними візерунками. На Гуцульщині найбільше оздоблювали пасківник — невеличку діжу для замішування тіста на паску.

Пасківці, святильні, або бамбораки — типологічна група святкового дерев'яного посуду, в якому носили святити яйця, ковбасу, хрін, сир, масло, сіль та ін., побутувала на Бойківщині. Найбільш відомі такі типи: довбана святильня — кругла, овальна, бондарна, циліндричної або конічної форми, їх прикрашували контурним та виїм­частим різьбленням.

Міртуки, мірки — циліндричні місткості (довбано-різьблені або бондарні) із розши­ренням до вінець для зберігання та відмірювання збіжжя, борошна тощо. Основні типи: міртук великий, довбано-вирізуваний з розписом характерний для Придні­пров'я; мірка довбана з ручкою і різьблена (Київщина); мірка бондарна з вушком, декорована випалюванням (Гуцульщина). Бондарна мірка з двома рогатими ручками називається рогачем (Гуцульщина).

Дійниці, або скіпці — типологічна група посуду для доїння молока. Відомий довбаний бойківський тип дійниці з ручкою-вушком та гуцульський бондарний тип з носиком і високим вушком (орнаментований випалюванням). Другий тип (без оздоблення) поширений майже по всій Україні. (72)

Ступки, салотовки бувають довбано-вирізані та точені, різної величини, круглі та овальні, на ніжці або з вушком. Прикрашують різьбленням, випалюванням, інколи розписом.

Рахви — циліндричний посуд з накривкою (висота його не більша за радіус основи), переважно точений, для зберігання масла або сиру. Декорований різними техні­ками. Поширений на Гуцульщині.

Начиння — типологічна група художньо вирішених предметів, необхідних для кух­ні (тачівка, товкачик, макогін, ніж-кулешірник, копистка, колотівка, дошки тощо).

З н а р я д д я п р а ц і, п р е д м е т и г о с п о д а р с ь к о г о п р и з н а ч е н н я становлять окремий рід художнього деревообробництва. їх розрізняють за видами заняття і типами предметів. Так, для жінок, які займаються прядінням і ткацтвом, виготовляли й прикрашували різьбленням щітки, гребені, кужелі, веретена, човники, рублі, праники та ін. Особливо ошатно на Придніпров'ї декорували різьбленням рублі, а на Гуцульщині — кужелі. Для косарів виготовляли різьблені кісся, кушки і бабки. Кушки мали переважно циліндричну форму, їх використовували для зберігання бруска. Різьблені та розписані вулики іноді зустрічалися на Чернігівщині та Поділлі (XIX ст.).

Окрему типологічну групу становлять контррельефно різьблені дерев'яні форми, які за функціональним призначенням поділяються на чотири типи: для виробництва ка­хель, випікання печива, оздоблення сиру та вибійчані дошки для декорування тканин.

Т р а н с п о р т н і з а с о б и і п р е д м е т и у п р я ж і — рід художньої обробки дерева, розвинений у народних художніх промислах та міських художніх ремеслах.

Вози — типологічна група транспортних засобів для перевезення певного вантажу і людей. Можна визначити три основні типи: 1) господарський віз, поширений по всій території України, інколи з різьбленим коробом чи його частинами (задок, насад, люшня тощо) та декоративними металевими окуттями; 2) великий дерев'яний віз для транспортування солі (чумацька мажа); 3) маленький віз (візок), використовуєть­ся в межах господарства.

Для заможних покупців цехові ремісники, а згодом підприємці виробляли різно­манітні розважальні, дорожні та парадні візки: карети, дрожки, брички, фаетони, тарантаси та ін.

Предмети упряжі виготовляли з дерева — хомути, ярма і притики, прикрашаю­чи часом плоско-рельєфним і навіть ажурним різьбленням (харківські притики). На Гуцульщині ярма, сідла (тарниці), стремена декорували плоским різьбленням, рідше інкрустували металом.

К у л ь т о в і й о б р я д о в і п р е д м е т и. Типологічна диференціація предметів цього роду художнього деревообробництва складається з таких груп: ікони, хрести, патериці, свічники й церковні скарбнички.

Ікони — орнаментально-знакові та фігурно-сюжетні зображення на дошці техні­кою плоского та рельєфного різьблення. Розрізняють функціональні типи: церков­ні, хатні та маленькі похідні іконки.

Хрести — стародавні дохристиянські та християнські символи, мають велику кількість композиційних відмін та окремих функціональних типів. Великі меморіаль­ні хрести, виконані технікою об'ємного профілювання та плоского різьблення, ставили на цвинтарях, на роздоріжжях, на краю села тощо. Згодом їх замінювали на кам'яні. Запрестольні виносні хрести виготовляли прийомами рельєфного й ажурного різьблення. Менші, напрестольні хрести виготовляли з підставками. Ручні різьблені хрести — найбільша типологічна підгрупа — налічує дев'ять типів форм (прикрашені численними сюжетами, написами, геометричним орнаментом тощо). (73) Маленькі на­шийні хрестики виготовляли переважно з дорогоцінних привізних порід деревини, оздоблювали різьбленням та інкрустацією.

Патериці — декоративні жезла, палиці, що символізують владу, зокрема, духовну владу церковної ієрархії. Патериці виготовляли прийомами точення, різьблення та інкрустації.

Свічники — використовувалися для обладнання церков, зустрічалися й у хатах. Відомі великі точені свічники на підлогу (ставники), прикрашені точеними частинами, профілюванням та різьбленням. Малі переносні свічники — на одну свічку, три свічки («трійці»), рідше п'ять свічок. На Гуцульщині «трійці» пишно прикрашали рельєфним і ажурним декором, на Придніпров'ї й Поділлі точені свічники розписували фарбами.

Скарбнички — невеликі орнаментовані коробки з ручкою або без неї і отвором для опускання монет. Мабуть, походять від ремісничих цехових скарбничок.

М у з и ч н і н а р о д н і і н с т р у м е н т и поділяються на дві типологічні гру­пи — струнні та духові. Струнні: скрипка, кобза, бандура, ліра, цимбали та ін. Духові:

сопілка, флояра, жоломига (подвійна сопілка), дуда. їх також оздоблювали різьбленням та випалюванням.

П р и к р а с и т а о с о б и с т і р е ч і — загалом невеликий, але характерний рід художнього деревообробництва. Предмети, пов'язані з ансамблем одягу, свідчать про соціально-майновий стан людини, її смаки та уподобання.