Культурологія як наука та навчальна дисципліна. Сутність культури, її структура та характерні ознаки

Термін культурологія був запропонований у 1909 р. німецьким філософом і фізиком В. Освальдом. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, але й використав термін “культурологія” для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності.

Культурологія – наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину і суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.

Особливе місце в культурологічних дослідженнях належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих знань як гуманітарних, так і природничих в контексті певної культурної епохи.

Предметом культурології як навчальної дисципліни є усвідомлення культури як історичного та соціального досвіду людини, закріпленого у традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про оточуючий світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоіндентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, порівняльний аналіз яких формує стійку орієнтацію на міжкультурне спілкування.

В основі культурології як специфічної галузі наукового знання лежить визначення поняття культури, яке однак визначається розмаїттям точок зору. Розбіжності виникають при визначенні предмету культури, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномену.

1) Культура являє собою “другу природу”, створену людиною, тому вона не може виступати по відношенню до людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є і культура; 2) культура виступає як система цінностей, матеріальних і духовних, або ідеальних. Цінність це те, що має сенс для людини, тому культура – це світ, наповнений сенсом людського буття; 3) культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві. Адже людина – це також витвір природи і може виступати об’єктом культури (процес виховання, навчання і т.п.). Проте наші людські якості є наслідком засвоєння соціокультурних цінностей від попередніх поколінь, і лише в процесі оволодіння цими цінностями людина перетворюється із психічно-біологічної у соціокультурну істоту (засвоєння мови, традицій, знань, навичок трудової діяльності тощо). Таким чином, культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, а сама людина, як суб’єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності.

Кожна людина робить свій внесок в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну. Цей підхід дозволяє сформулювати сутність феномену культури у найбільш узагальненому визначенні. Отже, культура – це цілеспрямована діяльність людини, результатом якої є сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених у протягом історії існування людства, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу і обміну. Таке спеціалізоване, можна сказати академічне, визначення культури не виключає можливості її трактування в більш широкому значенні, коли під культурою ми розуміємо “культурні риси” людини – розум і почуття, мову і спілкування, естетичні смаки та норми поведінки тощо.

Культура припускає наявність особливої суб’єктивної реальності, найпростішим прикладом якої є особливе світовідчуття чи менталітет. Тому, розглядаючи питання співвідношення поняття культури з історичною дійсністю, треба пам’ятати, що соціальна реальність людини має два виміри – предметно-речовий й ідеально-образний.

В найбільш загальній формі виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами її функціонування: професійний, (висока, абоелітарна культура), утилітарний(масова, або низька культура) і непрофесійний (народна або побутова культура). Якщо елітарна й особливо побутова культури мають пряму спрямованість щодо збереження духовності, і оперують для цього традиційними засобами, то масова культура спирається переважно на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування та функціонування, до яких, насамперед, належать держава, церква, школа, сім’я та ін. Культуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, формування всебічно розвинутої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоча історія наводить приклади, коли ці інститути служили знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток.

В залежності від того, що береться за основу при визначенні специфіки прояву цінностей і норм – окрема особа, група людей чи суспільство взагалі, – у структурі культури виділяють її особистісний, колективний та суспільний рівні. До особистісного рівня відносять знання, переконання, світогляд і т.п.

Колективні цінності можуть охоплювати духовні та практичні пріоритети в сфері політики, релігії, художньо-образної діяльності тощо. У свою чергу внутрішній світ людини повинен бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу і простору, пройнятий толерантністю до людства. Втрата цих якостей завжди призводила до страшних катаклізмів як окремих людей, так і цілих народів. Діалектичний зв’язок у функціонуванні всіх цих рівнів є запорукою формування висококультурної особистості, її повної гармонії з оточуючим світом.

Характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити декілька найбільш суттєвих: пізнавальна, інформативно-трансляційна, комунікативної, інтегративна, регулятивна, або нормативна, аксіологічна, або оціночна, виховна та світоглядна функції культури.Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка складає внутрішній зміст розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям – ієрархічність. Культура органічна, її характерними ознаками є внутрішній запал і творчий імпульс. Культура – явище соціальне, а тому вона завжди репрезентує духовну сферу соціуму. Народження культури свідчить про насичення його духовним змістом, про “пору цвітіння” людства. Втрата духовного в соціумі свідчить про “період збирання плодів”, а, значить, і про надлам культури та її перехід у цивілізацію.