Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Про життя та діяльність володимира Антоновича






Володимир Антонович
 (1834 - 1908) 
 історик, археолог, етнограф

Володимир Антонович був організатором і натхненником першого всеукраїнського суспільно-культурного руху з центром у Києві.
 Крім того, він основоположник і патріарх української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський

ПРО ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА

Володимир Антонович народився 1834 року у селі Махнівці на Київщині, у шляхетсько-польській сім'ї. Скінчивши Одеську гімназію, вступив на медичний факультет Київського університету, перейшов цілий курс, потім перевівся на історико-філологічний відділ і вийшов із нього кандидатом історії 1860 р. Два-три роки вчив по середніх школах Києва, а 1863 р. бачимо його вже в канцелярії київського генерал-губернатора при «Временном комитете для разбора древних актов». За дисертацію «Останні часи козацтва на Правобережжі» дістає Антонович 1876 р. титул магістра руської історії, його призначають доцентом при Київськім університеті, а 1878 р. по обороні праці «Нарис історії Великого Князівства Литовського» він стає дійсним професором, яким лишається по 1890 р. Того року йде Антонович на пенсію і проживає у Києві до смерті, до 21 березня 1907 р.

З дитинства бачив Антонович таке: пани, до яких належала і його сім'я, говорять по-польськи і дивляться з погордою на мужиків, які говорять по-українськи і мовчки двигають на собі ярмо панщини. Такий стан видавався йому неморальним. З роками стали дозрівати у нього думки, які виявилися вже за університетських часів у т. зв. «хлопоманськім руху». Цей рух проявився серед гуртка польської молоді Правобережжя у 50-х роках XIX ст. симпатіями до Недолі українського простолюддя і охотою помагати йому в його недостатках та біді. До того руху пристав і Антонович. Щоб краще пізнати народ, він і Рильський наймали собі на вакації підводу і об'їздили українські села. Так пізнали вони Київщину, Волинь, Поділля, частину Бессарабії, Катеринославщини, Харківщини та Херсонщини.

Під впливом тих поїздок симпатії до українського народу стали перероджуватися у національну свідомість, яка ще більш зросла, коли деякі з хлопоманів, а між ними й Антонович, попали у київську українську студентську громаду зі свідомими елементами, як: Житецький, Драгоманов, Андрієвський та ін. Громадяни займалися наукою, студіювали теперішнє і минуле життя України, але не відставали й від громадянської практичної роботи. Саме тоді по містах заводилися т. зв. недільні школи — і в тих школах учила університетська молодь українською мовою робітників та міщан. До тої праці приклав немало своїх рук і Антонович.

Тим часом його погляди і діяльність межи українцями злякали польську шляхту Правобережжя. Посипалися лайки, закиди відступництва, зради — а далі й доноси на хлопоманів. У тих доносах говорилося, що Антонович із товаришами підбурює народ на шляхту, зазиває до нової гайдамаччини. Починається тяганина по судах: зразу у шляхетськім, а потім у державнім. За Антоновичем снується раз по раз валка жандармів; куди б він не рушив, уряд насилає на нього поліцію. Хоча суд доводить безневинність Антоновича, на нього спадає-таки надзір поліції... Щоб спекатися раз на все закидів «відступництва від своєї народності», Антонович оголошує у 1862 р. в українсько-російськім місячнику, що виходив тоді у Петербурзі під редакцією Василя Білозерського при сильній співучасті Куліша, в «Основі», свою славну «Сповідь». Головні думки «Сповіді» такі. Поляки на Україні мають дві точки до виходу: полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, вернутися до народності, покинутої їхніми предками, і роботою у користь того народу виправити те лихо, якого наробили тому народові їхні предки, або, коли у них на те не стане сил, переселитися у Польщу, у землю, заселену польським народом, — інакше не позбудуться вони ніколи закиду, що вони колоністи, які живуть із праці чужих рук, які загороджують дорогу до розвитку народові, в хату якого вдерлися непрошєні. Антонович рішився на перше, бо легше йому було зректися шляхетських звичок, серед яких зріс, ніж покинути народ, між яким виховався, біду якого пізнав, який полюбив більш за шляхетські звички.

Справившися зі шляхтою та своїм «відступництвом від Польщі», Антонович не зажив-таки спокою. За рік по тому вибухнуло польське повстання (1863), а за ним настали для українства дуже прикрі часи, які тяжко відбилися і на Антоновичеві. Уряд став дошукуватися в українськім русі сепаратизму, що нібито українці хочуть відбитися від Росії. Паде «Основа», зачиняють недільні школи, спадають утиски на друковане українське слово. Не минуло підозріння в сепаратизмі й Антоновича — і до ненависті з боку польської шляхти долучається переслідування російського уряду. Про громадську роботу не було що й думати, треба було вхопитися іншого засобу, щоб служити українській справі, треба було взятися на науку. І тепер розпочинається наукова робота Антоновича. Він видає 13 томів «Архива Юго-Западной России», редагує збірники українських літописів; тоді ж з'являються в «Архиве...» його історичні праці, які відносяться до історії Правобережжя, які малюють на основі зібраного рукописного матеріалу українсько-польські відносини у минулому. (Російсько-польських відносин у своїх працях Антонович не доторкався ніколи). Ось найважливіші його праці:

1) «Розсліди козаччини на основі актів 1500—1648 рр.» (1862—1863 рр.); 2) «Про походження шляхетських родів на Україні» (1867 р.); 3) «Останні часи козаччини на правому березі Дніпра» (1868 р.); 4) «Розвідки про міста на Україні» (1869 р.); 5) «Акти про економічні та правні відносини селян у XVIII в.» (1870 р.); 6) «Акти про унію і становище православної церкви з половини XVII в.» (1871 р.); 7) «Розсліди Гайдамаччини» (1876 р.). Із інших праць, що не займають польсько-українських відносин, найважливіша — «Огляд історії Великого Князівства Литовського»; він доведений до смерті Ольгерда. Рівночасно бере Антонович участь у різних наукових виданнях Києва та інших міст.

Це все історичні праці. (Як розумів Антонович історію — це буде у другій частині цього переднього слова). Та майже рівночасно, з 1870 р., починає він займатися і археологією; тоді-то у «Товаристві Нестора-літописця» у Києві виступає він із рефератом про українські могили. Від того часу ні один археологічний з'їзд на Україні не обходиться без участі Антоновича. Він сам збирає великий археологічний матеріал, оголошує праці на основі зібраного матеріалу і тими працями здобуває для української археологічної науки визначне місце.

Але й етнографія займала немало нашого вченого. Його праця «Історичні пісні українського народу», зроблена вкупі з М. Драгомановим і видана у Києві 1874-го і 1875 рр., — це такий важливий твір, що без нього не може обійтися ніхто, хто тільки займається українською словесністю. Важлива й його розвідка про «Чари на Україні»; у ній знайомить нас автор із відносинами українського суспільства до забобонів (вийшла у Львові в перекладі у «Видавничій спілці»).

Із історично-літературних розвідок згадаємо про «Поеми Шевченка історичного змісту» (переклад у «Правді» 1889 р.). У тій розвідці доказує Антонович, що у Шевченка був добрий історичний нюх, що події й особи, виведені у Шевченкових історичних поемах, нераз історично невірні, але основа, на якій відбуваються ті події, на якій виступають ті особи, — історична, вірна. Розвідка «Польсько-українські відносини XVII в.» торкається Сенкевичевої т. зв. трилогії, а власне, його повісті «Ogniem i mieczem». Антонович доказує, що повісті Сенкевича не відповідають історичній правді, що автор тенденційно малює польську шляхту непобідною, а для козаків не щадить темних красок. (Переклад у «Видавничій спілці» у Львові).

Всі свої праці — крім маленького вірша «Над Сулою» («Літературно-науковий вісник», 1899 р., І кн.), деяких листів та «Автобіографії»1 («Літературно-науковий вісник», 1908 р.) — писав Антонович по-російськи. Інакше воно й не могло бути. Час, коли виступав Антонович, записаний в історії нашого національного розвитку ганебними указами 1863-го та 1876 рр.; тоді белетристиці не можна було з'являтися в українській одежі, а не те що науці. Але Антонович усе виступав у обороні української мови. Коли в 1899 р. з приводу археологічного з'їзду в Києві заборонено галицьким українцям читати реферати українською мовою, а по з'їзді проф. Флоринський накинувся у пресі на сучасну українську літературну мову, — Антонович відповів йому гарною статтею у «Киевской старине» і збив усі аргументи Флоринського про штучність українського літературного руху. Тільки його погляди, що, мовляв, тільки для Галичини треба розвивати наукову українську мову, а в Росії українці можуть вдоволитися російською, — ті його погляди вже у тім часі були анахронізмом.2 Коли у Росії повіяло вільнішим духом, коли заговорено про знесення ганебного указу 1876 р., комітет міністрів звернувся до університетів на Україні, щоб і вони висловили свій погляд на обмежені права для українського письменного слова. Тоді історико-філологічний факультет Київського університету доручив старенькому вже Антоновичеві написати про це записку. У записці (появилася друком у київських «Записках» 1908 р., кн. III) доказує Антонович, як самовільно поводилася цензура, не допускаючи до друку творів за те тільки, що їх мова була українська, а не за зміст, — і домагається знесення всіх обмежень для українського слова.

Українським життям галичан займався Антонович дуже. Він був великим прихильником згоди із поляками в Галичині. Щодо політичного світогляду, то він сформував його собі під впливом думок кирило-мефодіївських братчиків.

Свідомий і щирий українець Антонович не був ворогом поляків — він був тільки великим ворогом історичної Польщі, був ворогом панування поляків над українським народом.

А який був Антонович як громадянин, про це можна собі докладно створити образ зі слів його учня, Василя Доманицького: 3 «Ніяка справа не минала без того, щоб у ній Антонович не брав участі, не дав допомоги чи поради — і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висуваючи своєї особи наперед. Коли треба було зібратися гурткові людей, чи то щоб у невеличкому товаристві одсвяткувати роковини смерті Шевченка, чи так зійтися «в клуб», послухати якогось реферата, поспівати та послухати музики, і коли не доведеться уладити вечірку десь в іншому місці, то зараз до В. Антоновича, і він не тільки не зрікається, бувало, перетерпіти увесь той клопіт у своїй хаті, але ще й бере живу участь у «клубові»... Попросить знов гурток якийсь, щоб прочитати для нього лекцію — чи з етнографії, чи археології, — і В. Антонович завжди охоче згодиться на те, а часом то читає цілу серію лекцій з якої-небудь парості знань, не вважаючи на неприємності для себе з боку поліції, яка всякі більші збори звичайно переслідувала і часом то й до протоколу винувателів заводила». «Як людина досвідчена і з ясним розумом, Антонович був тим осередком, до якого горнулися всі верстви українського громадянства, і старші, й молодші покоління, і для всіх він був найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любим учителем».

Яким любим учителем був для своїх студентів проф. Антонович, про те знов свідчать усі дуже гарні та теплі відзиви колишніх його учнів про нього з нагоди сорокап'ятилітнього ювілею його наукової діяльності (1906 р.) і ті щирі слова, що їх можна було читати по його смерті на сторінках «Ради» й інших українських часописів російської України. Як професор Володимир Антонович підготував цілий ряд українських істориків, які працювали під його оком. Він ніколи не в'язав нікого своїми поглядами, але все вміло знав звернути увагу своїх слухачів на ту частину нашої історії, що потребувала докладнішої обробки. Тому-то й студенти Антоновича своїми історичними працями (проф. Грушевський, Голубовський, Линниченко, Багалій та ін.) заповняли передусім ті прогалини в нашій історії, яких Антонович сам не встиг заткати, а які треба було заткати. І в тім немала заслуга проф. Антоновича.

Загалом із ім'ям Антоновича зв'язаний наш національний рух 60 — 70-х років XIX ст. на російській Україні.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.