Свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві літом 1903 р. і все-український характер того свята. 6 страница

*2) Клюква — північна ягода, з якої з якої вироблявся дуже смачний напиток — “квас”.

За хвилину ми ввійшли до старого Мазепинського корпусу, де містились Музей і Бібліотека. Нікого в цілім будинку не було, тільки недалеко входу стояла за бюрком висока постать в золотих окулярах. Це був сам директор Музею, відомий історик української літератури професор Микола Петров. Щоб Петров знав, якого гостя він має перед собою, я представив йому Франка. Петров тільки глянув і звернувся зразу до нього так, наче вони тільки що перервали розмову і тепер її продовжують: “От ви кажете, що така то інтермедія (він назвав її титул, — я вже не памятаю, як він звучав) належить Довгалевському; а я вам кажу, що я натрапив на рукопис, з якого видко, що автором був Лащевський! ” На це Франко: “Я, пане професоре, також мав у руках рукопис, з якого бачу, що це таки твір Довгалевського! ” — І між обома вченими завязався науковий спір. Я мовчки прислухався цьому спору, щасливий, що доля так несподівано дала мені звести між собою цих двох великих дослідників історії українського письменства і чути їх імпровізований диспут. Обидва диспутанти залишились дуже задоволені один одним, і на ознаку свого задоволення Петров вийняв з шафи кілька грубезних томів своїх праць і звітів Музею та Бібліотеки і подарував їх Франкові. Франко дуже втішився з цього подарунку. Не так був втішений я, бо це ж мені доводилося тягти всі книжки, і куплені і подаровані. Коли я дозволив собі зауважити Франкові, — на що йому всі ці товстелезні звіти, він сказав: “що ви там розумієте! Книжки друкуються на те, щоб їх читати.” Франко не схотів оглядати Музей, він був стомлений, я взяв візника й ми поїхали до Чикаленків. Приїхавши, я першим ділом запитав, чи був Андрій Франко. Ні, не був. Тоді я умовився з Франком, що заїду за ним коло 7-ої вечером, і ми поїдемо на двірець.

У вечері я взяв із собою малу валізку — на випадок, як що доведеться їхати до Львова, і коло 7-ої години був у Чикаленків. Андрій Франко не зявився, отже він, треба думати, не приїхав. Сторож будинку Чикаленка привів двоє фіякрів. На один спокували книжки, і з ними поїхав сторож, на другий сіли ми з Франком і поскладали дрібніші річи, серед них був мідяний самовар, завязаний просто в червону хусточку. Я обняв Франка за талію, як даму, щоб він часом не звалився на скруті вулиці, і ми рушили. Їдучи я зауважив, що мене щось муляє з боку Франка: виявилось, що це пляшки з клюквеним квасом. Отже Франко за їх не забув! В дорозі я, знаючи, що Франка можна зацікавити лиш розмовою про книжки, почав оповідати, що недавно я був на розкопках в селі Білогородці під Києвом, і там у церкві XVII віку бачив рукописне Євангеліє XVI віку. Франко оживився, слухаючи, і сказав: “Знаєте, що? Я приїду влітку до Києва знову, ми поїдемо з вами до Білогородки і ми оглянемо докладно те Євангеліє. Може, Бог дасть, до того часу вернуться мені мої руки.... ” Розуміється, я сказав, що буду дуже радий йому товаришувати.

Підїхавши до двірця, я побачив на площі перед двірцем невеличку постать, яка зразу нагадала мені Франка — і зростом і тим задуманим виглядом, і очима, спущеними до долу: це й був Андрій Франко. Разом із ним був студент Трегубов, син члена редакції “України”. Трегубов пояснив мені, що Андрій приїхав вранці, вступив просто до них*) і тепер, бачучи, що я маю везти Франка до Львова, Трегубов прохав залишити Андрія ще на пару день, щоб він оглянув Київ, — а я би повіз Франка до гряниці. Мене взяла досада: як же так — зателєґрафував про свій приїзд, цілий день не дав про себе знати, а тепер замість вести батька до дому, доручити це сторонній людині, а самому залишитися оглядати Київ! Я заявив, що в такому разі я не поїду, а нехай Андрій і везе батька, як що він по нього приїхав. Цікаво, що сам Франко ледве глянув на свого Андрія і, здається, й словом до нього не озвався. І сам Андрій мовчав увесь час, ставлячись до всього так, наче це його зовсім не обходило. Я вже по відїзді Франка сам жалував, що не поїхав з ним, — на стільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М. Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось. Їзди було поспішним поїздом усього одну ніч.

Посадовив я Франка з сином до вагону, купив їм квітки, — в цей час стався наче якийсь вибух, — це вискочила пробка з пляшки з квасом! Франко аж затрусився весь, і його руки нервово почали курчитись і здрігатись.Ми попрощались — і більше мені вже не довелося Франка побачити. Весною 1918 р., приїхавши до Львова, я пішов на Личаківський цвинтар уклонитись його могилі, — але не знайшов її: виявилось, що труна стояла тимчасово в якійсь чужій гробниці, і ніхто не міг мені вказати, в якій саме.

*) Франко був одружений з Ольгою Хорунжинською. Дві другі Хорунжинські вийшли заміж одна за Трегубова, друга за директора Державного Банку В. Ігнатовича. Обидва були членами київської Старої Громади.

XV.

Моє знайомство з Костем Михальчуком. Вячеслав Липинський і „українці польської культури”. Осередок білоруського руху у Вільні і моя подорож в гості до білорусів.

Весна 1909 року була для мене добою цілого ряду цікавих зустрічів і знайомств. Я вже згадував, що я познайомився тоді з Костем Михальчуком, який мав мені диктувати свої спогади про заложення Старої Київської Громади в 1860 р. Особа Михальчука так мало відома нинішньому поколінню, що я гадаю буде не зайвим сказати про його кілька слів. Батько Михальчука (народився 1840 р.) був поляк-дідич, мати — селянка українка. Прізвище Михальчук дістав по матері. Виховувався він як поляк, вчився в ґімназії у Житомирі й по скінченні її вступив до київського університету. Ще в гімназії захопився він читанням повістей польських авторів т. зв. “української школи”, які змальовували українську козаччину й взагалі польсько-українські історичні відносини в ідилічному дусі. В університеті Михальчук вступив до польської студентської корпорації, до одного з чотирьох її відділів, до т. зв. “української ґміни”, яка мала, певна річ, не національний, а лиш територіяльний характер. До цеї ґміни належали Вол. Антонович, Тадій Рильський, Борис Познанський та ще кілька студентів, в душі яких уже пробуджувалось українське національне почуття. Під впливом Антоновича вони визнали, що їх місце — не серед польської шляхти, а серед українського народу, працею якого вони всі виховувалися і стали членами панської привілейованої верстви. Саме тоді поляки готовилися до повстання проти Росії, і польські студенти збирались іти в повстанці. Антонович і його товариші вирішили, що тому, що це повстання має метою відбудувати історичну Польщу з її пануванням над українським народом, вони не можуть узяти в ньому участь. Після гарячих спорів Антонович вийшов з польської корпорації, і з ним пятнадцять його товаришів, у тім числі Михальчук. Вони заложили окрему ''Українську Громаду". Поляки окричали їх усіх “зрадниками”， “перевертнями”； вони мусіли зірвати з цілим своїм польським оточенням, зі своєю ріднею. Антонович тоді видрукував на сторінках петербурської “Основи” свою славнозвісну " Сповідь", у якій доводив, що він і його однодумці не зробили нічого неморального, нечесного, коли з табору панів-гнобителів і визискувачів перейшла на бік пригнобленого українського народу та хочуть зєднати свою долю з його долею. Люди, що пішли з Антоновичем, де були виїмково талановиті люди, які згодом дуже прислужилися українській справі. До гурту Антоновича прилучилося кілька студентів з Лівобережної України (П. Житецький, Т. Панченко та ін.), і так повстала славна в діях нашого національного руху “Стара Києвська Громада”.

Дехто з ЇЇ членів, бажаючи реально служити українському народу щоб піднести його свідомість і просвіту, пішли в народні вчителі, поставали писарями в сільських громадах, і за це стягнули на себе переслідування з боку російської влади. Дехто був заарештований, дехто висланий поза межі України. Серед інших потерпів і Михальчук. Він був виключений з університету, не докінчив студій, і мусів заробляти на хліб приватною службою. Дістав посаду бухгальтера на одному броварі в околиці Києва і на цій посаді звікував цілий свій вік. Але цей скромний бухгальтер виявив себе визначним ученим-мовознавцем: він писав наукові розвідки з обсягу української діялєктольоґії (наука про народні говірки), які принесли йому славу в цілому науковому світі; з його думкою рахувалися академії наук російська, польська, чеська, й посилали йому для оцінки наукові праці. Не маючи жадного наукового титулу, Михальчук зробився великим науковим авторітетом, став окрасою української науки.

Коли я зявився до нього, Михальчук мешкав на далекій київській окраїні, в кінці Подола на Кирилівській вулиці, де займав скромне помешкання в будинку бровару, що належав одній жидівській спілці. На цім помешканні жив Михальчук з своєю родиною уже понад 40 років. Занятий постійно своєю службою, він мало де бував у місті, мало кого бачив; він дуже зрадів мойому візиту, залишив мене вечеряти і зразу по вечері запропонував, що буде мені диктувати спогади. Але показалося, що не так то легко було їх записувати: він не мав готового конспекту, імпровізував, а при тім оповідав так живо і цікаво, що я просто заслухався і не встигав нічого записувати. Вже за другим разом ми умовилися з Михальчуком, що він буде хоча б олівцем сам писати, по скільки матиме вільний час, і передаватиме мені, а я вже буду розшифровувати й переписувати його писання. І так з того часу ми й робили, аж поки я виїхав з Києва в кінці літа 1909 р.

Михальчук очарував мене з першого разу. Була в ньому якась невимовна лагідність, якась чутливість, що кожного прихиляла до нього. А розповідав він так, що можна було слухати його спогади, мов якусь казку, мов роман. Скільки то цікавих річей почув я від нього, таких, що перед тим не мав про них і поняття! Наприклад, його оповідання про те, як перед початком польського повстання 1863 р. поляки ширили чутки, що вони напевно побють москалів і опанують Київ. Хоч які безглузді були ці чутки, але вони створювали дуже трівожний настрій серед населення. Тоді українська громада завела зносини з київськими міщанами з таких околиць як Куренівка та Преварка *). Почалася підготовка формування міщанських відділів, щоб не попустити полякам заволодіти Києвом, коли б російське військо справді його залишило. Та до цього не дійшло. Як відомо, коли польська молодь почала втікати з Києва “до лясу”, щоб там формувати свої загони， то українські селяни нападали на ці загони, жорстоко їх били, хапали недобитків і віддавали до рук російської поліції. Спроби польського повстання в Україні були придушені самими ж українськими селянами. Та й тяжко було сподіватись чогось іншого від наших селян, які з молоком матері всисали ненависть до польських дідичів, від яких вони стільки натерпілися за кріпацтва, а те кріпацтво тільки що перед тим було скасоване російським урядом. І хто ж міг повірити польським повстанцям, ніби вони йдуть битись “за нашон вольносьць і вашон! ” Цікаво було почути з уст Михальчука, як багато з того, про що мріяли ми, українська молодь початку 20-го століття, було вже предметом заходів і плянів українського студентства з-перед 40 років, — тільки що про це вже давно забулося, бо не збереглося про те памяти, не збереглося традиції...

* В половині 1840 років російський уряд, скасувавши київську міську самоуправу на основі т. зв. маґдебурського права, насильно виселив з центра Києва сотні міщанських родии, а на їх місце спровадив москалів. Наших було поселено на передмістях Куре'нівці, Преварці, Демієвці. Ці виселенці зберегли свій національний характер і опозиційний настрій що до Московщини. З біоґрафії Шевченка знаємо, що його так принадила до себе чисто українська обстанова життя на Преварці, що він наняв собі кімнату в одній міщанській хаті й прожив там кілька місяців. Вже в пізніші часи проф. М. Грушевський збудував на сусідній Куренівці школу імени свого батька (по його спеціяльному заповіту), в надії, що колись у цій школі наука відбуватиметься в українській мові.

Саме в квітні, коли я почав відвідувати Михальчука, я познайомився з новою цікавою постаттю, що зявилася на київському горизонті: це був Вячеслав Липинський. Мене познайомив з ним Ф. Матушевський, який оповідав перед тим про Липинського, як про великого українського патріота й дуже симпатичну людину. Липинський уже був відомий в українських кругах з того, що він обїхав цілий ряд міст на правобережній Україні, виголошуючи відчити, в яких закликав місцеве польське громадянство до повороту до своєї, себ-то до української народности. Свої відчити він видав 1909 р. книжкою у Кракові під назвою " Szlachta na Ukrainie і jej udział w ż yciu narodu ukraiń skiego". Ця книжка наробила великого розголосу: поляки її скуповували по книгарнях і нищили. Липинський був син польського дідича з Волині, вчився в Києві у ґімназії і вже учнем 5-ої кляси вступив до української громади *), отже ще на шкільній лаві зробив те, що Антонович зробив уже бувши студентом університету.

* Липинський був шкільним товаришем Бориса Матюшенка (пізніше професора Українського Вільного Університету, дуже талановитого лікаря). Вони разом вступили до української середнє-шкільної громади і на все життя залишилися приятелями, не вважаючи на ріжницю політичних поглядів: Матюшенко був соціял-демократ, а Липинський державник-гетьманець. На жаль, Матюшенко, померши в Празі 1944 року, не залишив своїх спогадів, які мали бути дуже цікаві

Ми скоро зійшлися з Липинським, і вже при другому чи третьому побаченні він запросив мене бути присутнім на зїзді " українців польської культури" у Києві. Цей зїзд відбувався в помешканні пані Стефанії Вольської на Фундуклєївській вулиці, в глибині двору. Щоб не звертати непотрібно увагу сторонніх, учасники зїзду являлись до помешкання Вольської вранці й залишались аж до вечора. Там обідали й вечеряли. Так було протягом трьох днів. В зїзді брали участь виключно правобережці， римо-католики. В. якости гостей було запрошено четверо лівобережців — отже православних — Є Чикаленка, С. Єфремова, Ф. Матушевського й мене. Зїзд був цікавий передовсім тим, що учасники його, в нашому звичайному розумінні — поляки (бо римо-католики), проголосили себе " українцями польської культури", і всі дебати провадилися мовою українською. Всього учасників того зїзду було (крім нас лівобережців) чоловіка 35. За цей довгий час, що минув, я призабув багато прізвищ, але памятаю, що в зїзді брали участь крім самої пані Вольської (дві її дочки помагали мамі обслуговувати так численних гостей), В. Липинський, А. Станевич, Людвиґ Седлецький (Сава Крилач), Й. Волошиновський (редактор “Світової Зірниці”） ， Хорват, Мазараки, Васютинський, ґраф Ґрохольський， Рокицький. Не можу пригадати й дискусій, які велися на зїзді, але памятаю, що була винесена резолюція в тім сенсі, що присутні проголошували себе “українцями польської культури”； визнаючи себе громадянами України， тісно звязаними всіми своїми інтересами з її господарем — Українським Народом, вони ставали до праці, щоб допомогти тому народові в його політичному, соціяльно-економічному й культурно-національному відродженні, отже — в справах земського самоурядовання, кооперації, просвіти, в домаганні української школи і т. д. Для поширення своїх ідей серед спольщеного громадянства на Україні мав бути заложений у Києві тижневик " Pszeglą d Krajowy", а також засноване видавництво популярних книжок для народу в мові українській.

Зїзд відбувся з великим одушевленням і закінчився бенкетом в однім з отелів, де виголошено було кілька промов як з боку українців правобережних, так і нас, лівобережних, співано хором українських пісень. В тодішніх обставинах прилучення до українського руку кількох десятків високо культурних, активних людей, було для нас великою моральною допомогою. Це було продовження традиції, започаткованої славної памяти Антоновичем, Михальчуком, Рильським, Познанським, та їх товаришами. Акція Липинського була по суті продовженням цієї традиції, з тою хіба відміною, що Антонович клав натиск головно на культурний бік справи, тримаючись аполітичної позиції, тоді як Липинський головну увагу поклав на політично-національний бік української справи. Властиво кажучи, традиція Антоновича не переривалася на правобережній Україні в кругах місцевого спольщеного громадянства. З тих кругів раз-у-раз виходили одиниці, що прилучалися до українського руху, доволі назвати К. Ухача-Охоровича, д-ра Осипа Юркевича, ґрафа Мих. Тишкевича, Омепінського (трьох останніх я знав особисто). Не дуже численний був гурт людей, що їх обєднав Липинський, та й не всі зпоміж них виявили активність, — дехто під натиском своєї родини й блищого оточення відійшов, але залишилося, кілька активних одиниць, які дуже прислужилися нашій справі.

" Przeglą d Krajowy" виходив цілий рік. Його дуже гарно провадив сам Липинський, що обєднав гурт співробітників з " обох боків Дніпра". З лівобережців писали в ньому Доманицький, Єфремов і я. Секретарем редакції був дуже симпатичний білорус Ольгерд Бульба. Популярне видавництво випустило дві книжки В. Доманицького про кооперацію. Липинський, який студіював на університеті у Женеві і в Кракові, був талановитий історик. Він написав величезну моноґрафію про часи Хмельниччини і видав її у Кракові в 1912 році під назвою “Z dziejó w Ukrainy” - в польській мові. В тій же книзі він передрукував дві статті М. Грушевського про Мазепу мовою українською. Видаючи свою книгу польською мовою, він мав на увазі спольщене громадянство, щоб знайомити його з українським минулим в дусі ідеї української державности. Але книга була зустрінута з польського боку цілковитою мовчанкою, і Липинський не раз пізніше жалував у розмові зі мною, що не видав її по українськи, та нарікав, що ніхто з українців не переклав її на нашу мову. Частину її сам Липинський видав уже пізніше на еміґрації під назвою „Україна на переломі” (роки 1657—1659)”. В 1910 році Липинський виїхав до свого маєтку на Київщині, щоб провадити там господарство, і ми з ним бачилися з того часу лиш зрідка, але постійно між собою листувалися.

На початку літа 1909 р. я поїхав до Вільна, щоб відвідати моїх приятелів білорусів, які розвинули у Вільні по революції 1905 р. дуже жвавий національний рух. Я вже згадував про моє знайомство з білоруським поетом Ф. Богушевичем, ще як я був учнем ґімназії. З того часу я живо цікавився початками білоруської літератури, яка щойно ставила свої перші кроки. На сторінках " Ради" я написав ряд статей, які вийшли в 1908 р. окремою книжечкою під назвою “Білоруси та їх національне відродження”. Ця книжечка так сподобалася білорусам, що вони видали її в білоруському перекладі й запросили мене до Вільна, щоб познайомитись зі мною персонально. Цілий білоруський рух був ділом невеликого гурту людей, дуже енерґійних і гаряче відданих інтересам свого народу. На чолі цього гурту стояли брати Антін й Іван Луцкевичі, перший був письменник, другий археольоґ й історик мистецтва. Крім них в осередку руху стояли Олександер Уласов, поет Янка Купала, історик В. Ластовський, бібліограф Ромуальд Зенкевич, повістяр Зьмітрок Бядуля. Вони видавали прекрасно редагований тижневик " Наша Ніва", і редакція цього часопису служила осередком, де всі сходилися, працювали, навіть дехто й мешкав там. Вечорами в редакції “Нашої Ніви” відбувалися курси: це деякі співробітники, що не мали реґулярної освіти, готовилися під проводом своїх старших, освічених земляків, до матури. Таким був, наприклад, Янка Купала, талановитий поет. Він був простий сільський парубок і працював як наймит в одному панському маєтку. Він прислав до редакції кілька своїх віршів, які виявили справжній талант. Його виписали до Вільна й засадили за науку. Дуже здібний, він добре вчився і скоро став інтелігентним освіченим чоловіком. Білоруси сподівалися, що він стане їхнім Шевченком. Правда, Шевченко з його не вийшов, але він зробився справді добрим поетом, і його твори стали окрасою молодої білоруської літератури.

Білоруси були словянським народом, серед якого найпізніше прокинувся національний рух, хоч вони колись мали своїх власних князів і під пануванням Литви створили спільно з українцями багате письменство, а їх мова в XV—XVII століттях була офіційною мовою Великого Князівства Литовського. Під пануванням Польщі Білоруси втратили свою освічену верству, і перші проблиски національного відродження позначилися у них лиш в XIX столітті. Білоруські діячі, які взяли провід у національному рухові після першої російської революції, повели справу дуже талановито й енерґійно. Їх “Наша Ніва” могла служити зразком народньої часописі, вона мала своїх дописувачів з усіх кутків Білорусі й виховала цілий ряд молодих письменників зпоміж селян, народних учителів, діячів. Білоруський рух носив від самого початку щиро-демократичний характер. Білоруси дивилися на українців як на своїх старших братів і старалися наслідувати їх в методах і формах своєї праці. За кілька день мого побуту в гостях у віленських білорусів у мене завязалися з ними сердечні звязки, які продовжувалися десятки років аж до останніх часів, коли дехто з моїх білоруських приятелів поляг жертвою своєї любови до батьківщини від рук нашого спільного ворога на сході. Я повернувся до Києва, підбадьорений віленськими вражіннями й свідомістю, що ми маємо в білорусах наших щирих і вірних приятелів.

XVI.

Мій переїзд на службу до Катеринославу. Директор Комерційної Школи А. Синявський. Подорож на Хортицю. Українське життя в Катеринославі. “Архівна Комісія”. Проф. Д. Яворницький. Музей запорожської старовини. “Дніпрові

Хвилі”.

Літом 1909 р. переїздив через Київ А. Синявський, директор комерційної школи (торговельної академії) в Катеринославі, бачився з Є. Чикаленком, казав, що він шукає для своєї школи учителів українців і просив порадити когось із знайомих земляків. Спеціяльно потрібний йому був учитель історії. Чикаленко сказав, що як раз є такий і вказав на мене. Ми почали листуватись з Синявським, в осени я поїхав до Катеринославу і дістав посаду вчителя історії в “Комерційній школі імп. Николая II”. Сам Синявський, був цікавою постаттю. Учень В. Антоновича й товариш М. Грушевського, він був членом української студентської Громади у Києві а потім в Одесі, де по скінченні історично-фільольоґічного факультету в Києві він скінчив іще правничий факультет. Був прихильником ідей Драгоманова. Зпочатку був директором комерційної школи десь у Польщі, а потім його закликано на посаду директора до Катеринославу. Комерційні школи в Росії підлягали не міністерству просвіти, а ліберальному міністерству торговлі й промисловости й визначалися ліберальним поступовим напрямом. Наука в них була поставлена дуже добре і відріжнялася своїми методами від ґімназій. Серед директорів цих шкіл я знав кілька свідомих українців, як наприклад Ю. Цвітковський, Д. Сигаревич, В. Олександрів, А. Морачевський та інші. Синявський був людина дуже енергійна, з великим розмахом і любив у всьому пишність. Він вибудував для своєї школи в Катеринославі величавий будинок, справжній палац, —такого я ніде не бачив на Україні і в Росії. Школа “ім. імп. Николая II.” утримувалася на кошти спілки власників копалень вуглю і заліза на Катеринославщині й розпоряджала великими фондами. Це й допомогло Синявському поставити для своєї школи такий пишний, з модерним урядженням будинок. У великій парадній залі школи вгорі понад вікнами намальовані були великі медальони-портрети Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, Петра Могили й ще когось з наших історичних діячів. В бібліотеці шкільній було багато українських книжок. Серед учителів школи було кілька українців, але було зовсім мало українців-учнів. Діло в тім, що до комерційних шкіл приймалося без обмежень учнів жидівської народности, і в школі Синявського майже половина всіх учнів були жиди. Друга половина були звичайні “русскіе”, поляки (в Катеринославі була велика польська кольонія), німці-меноніти з кольоній на Катеринославщині. Українців (свідомих) за весь час мого побуту в Катеринославі (4 роки), я знав не більше десятка. Серед них памятаю Сокола, брата співачки Марії Сокіл, що перебуває тепер в Америці.

Катеринослав був одним з найкращих і багатших міст України. Положений над Дніпром перед самим початком порогів, він був заснований в 1787 році на місці запорожського села Половиця відомим фаворитом Катерини II. князем Потьомкиним, і сюди проектувалося перенести — не більше й не менше — як столицю цілої російської імперії. Тому то плановано місто в ґрандіозних розмірах: усі пляци й вулиці будувалися широченні; ціле місто перерізував проспект, довгий на кілька миль — таким він залишився й до останніх часів; в горішній частині міста почато будівлю величавого собору, що мав бути “на один фут ширший від собору св. Петра в Римі”; в Катеринославі мав повстати університет, до якого було вже законтрактовано професорів з Німеччини й Франції. Але в 1791 році Потьомкин несподівано вмер, і всі його проекти розвіялися як дим. Катерина II. знайшла собі іншого чергового фаворита, і за Катеринослав було забуто. На місці величавого собору повстав малий звичайний собор, і його камяна огорожа показує лиш контури мурів проектованої будови. Університету жадного не відкрито, Катеринослав залишився звичайним губерніяльним містом, і став оживати лиш в 1870-их роках, коли опинився в осередку вугляних і залізних копалень та звязаної з ними промисловости. Тоді він почав забудовуватися модерними будинками і населення стало зростати “американським”, як у нас говорилося, темпом. Окрасою його став Проспект, обсаджений високими деревами в кілька рядів, вздовж його проходила лінія електричного трамваю. Посередині Проспекту місцевий богач Хрінников (мій товариш з петербурської Громади) вибудував прегарну камяницю в українському стилю. До Проспекту прилягав міський парк, в одному з кутків якого стояв скромний памятник запорожцю Ґлобі, що на місці парку був колись його овочевий сад. В місті був високий Гірничий Інститут і багато середних шкіл. Прикрашав місто і Музей запорожської старовини, де директором був відомий історик Запорожжа проф. Д. Яворницький. З високої гори біля Музею видко було на десятки миль степ за Дніпром, і в гарну погоду можна було побачити як білів на горизонті девятибанний запорожський собор в Новомосковську, цікавий між іншим тим, що цілий був збудований з дерева. Яких 5—6 миль низче міста був уже перший (Койдацький) поріг на Дніпрі.

Населення Катеринослава було мішане, інтернаціональне, але основа його була українська. В самому місті було багато української свідомої інтелігенції й був дуже розвинутий український рух. Тут виходив якийсь час тижневик “Добра Порада”, потім “Запорожжа”. Обидві були закриті адміністрацією. Катеринославська “Просвіта”, де головою був Сергій Липківський (брат митрополита Української Автокефальної Церкви Василя Липківського) провадила живу діяльність. В Катеринославі перебувала головна управа Катерининської залізниці, і серед її численних службовців було багато свідомої української інтеліґенції. Коли я приїхав до Катеринославу, в місцевому українському громадському житті вели перед такі особи: інж. Ів. Труба, проф. В. Біднов, інж. М. Нечипоренко, лікар Ю. Павловський, Мик. Богуславський, проф. М. Рогович, Ів. Рудичів, М. Ємець, М. Биков, Ан. Куличенко (власник маєтку під самим містом), П. Сіренко. Чимало жінок українок діяльно працювало в “Просвіті”: сестри Гарькавцеви, Л. Біднова, В. Труба, Н. Щоголева, А. Ткаченко (сестра Б. Грінченка). Серед моїх товаришів по комерційній школі були вчителі-українці: В. Литвинський, П. Доманицький, С. Комарецький, Б. Павловський, Гр. Черняхівський, В. Петрушевський, а за якийсь рік прибув і Евг. Вировий.

Кругом Катеринослава лежали села, в яких вже пробудилося свідоме українське життя, а в деяких з тих сел повстали вже за мого часу філії “Просвіти”. Селяни Катеринославщини відріжнялися від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливою, незалежною вдачею, з великим почуттям своєї особистої гідности. В значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберігали козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах і познайомився з селянами, мене приємно здивувала їх висока національна свідомість, нічого подібного я досі не бачив, і тому, скажу по правді, я з захопленням пристав до культурно-просвітної праці, що вже велася по селах. Коли рік пізніше переїхала з Києва до Катеринославу моя жінка, вона теж із неменшим завзяттям пірнула, як то кажуть, із головою в цю працю, близько зійшлася і заприязнилася з селянами околишніх сел, організувала там український народній театр, сама грала у тому театрі, або виступала з деклямацією по “Просвітах”. Це вперше довелося нам з нею так близько зіткнутись з народньою стихією, і ми почували себе щасливими, що потрапили на такий вдячний ґрунт і маємо змогу працювати в таких сприятливих умовах, несучи в маси національну свідомість. Мій чотирьохлітній (а у моєї дружини трьохлітній) побут у Катеринославі став для нас, коли так вільно висловитись, героїчною добою життя, і залишив у нас на все життя незабутні спомини.