Развитие образования и науки в Донбассе в 60 – 80-е годы ХХ в.

А.О. Саржан
Донецький національний технічний університет, Україна

У статті аналізуються проблеми розвитку освіти й науки в Донбасі у 60 – 80-і роки ХХ століття. Розглядаються питання організації навчального процесу, наукових досліджень, наростання кризових явищ в освітній і науковій сферах. Особлива увага зосереджена на русифікації навчального процесу, ролі науковців вищих навчальних закладів у прискоренні науково-технічного прогресу.

60 – 80-і роки ХХ ст. характеризуються суперечливою ситуацією у сфері освіти й науки. Бурхливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя багато в чому визначило духовне життя й у другій половині 60-х років. Політична атмосфера в країні сприяла демократизації системи освіти, науки, культурного життя. За цих років у школах і вузах відбувався активний пошук нових методів викладання. Створювалися умови для творчої роботи майстрів мистецтв, розширювалися наукові дослідження. Однак уже з кінця 60-х років, коли серед політичного керівництва країни почав переважати курс на «стабілізацію» суспільно-політичного життя, поступово відбувається відмова від демократичних перетворень, посилюється ідеологічний диктат у культурній сфері.

У радянській історіографії питанням розвитку освіти й науки у 60 – 80-і роки присвячена значна кількість наукових досліджень. Особливий інтерес викликають роботи Л.А. Шевченко [1], [2] у яких досить глибоко розглядаються основні напрямки розвитку культурного життя республіки. Багато авторів зверталися до проблем розвитку народної освіти [3], [4]. Серед досліджень, спеціально присвячених вивченню цих питань у Донбасі, заслуговують на увагу кандидатська дисертація та роботи О.В. Стяжкіної [5], [6, с. 155-164]. Разом з тим треба зазначити, що в цих дослідженнях розглядалися переважно проблеми організації внутрішнього життя шкіл і вищих навчальних закладів, зміни у навчально-виховному процесі, але при цьому значно менше уваги приділялося розвитку інфраструктури системи освіти, не з’ясовано чинники, що зумовлювали негативні тенденції в цій сфері. Слабко розкрита роль вищих навчальних закладів у розвитку науково-технічного прогресу.

Мета даної статті – проаналізувати основні тенденції розвитку науки й освіти Донбасу у 60 – 80-і роки ХХ століття, виявити вклад науковців вищої школи до прискорення науково-технічного прогресу.

Одним із чинників, що визначає інтелектуальний потенціал суспільства, є освіта. У 60 – 80-х роках ХХ ст. в системі освіти відбувалися неоднозначні процеси. На перший погляд аналіз кількісних показників свідчить про благополучне становище в цій сфері. За цих років чисельність учнів загальноосвітніх шкіл регіону майже не скоротилася, зросла з 55 тис. у 1960 р. до 56 тис. у 1985 р. чисельність учителів [7, с. 326-327]. Кількість осіб, які одержали середню освіту в школах Донецької області, зросла з 37, 8 тис. у 1965 р. до 66, 1 тис. у 1980 р. [8, с. 123 ]. Професійна освіта в Донбасі розвивалася відповідно до потреб промислового розвитку регіону. Чисельність учнів в училищах і школах професійно-технічного навчання Донецької області протягом 1965 – 1980 рр. зросла більш ніж у 2 рази та становила у 1980 р. 96 тис. чол. [8, с. 122]. Схожі процеси відбувалися й у Луганській області [9].

Розширилася система середніх спеціальних навчальних закладів, що готували управлінські кадри початкової ланки. З 1965 р. до 1980 р. в області було відкрито 12 нових спеціальних навчальних закладів, а кількість учнів у технікумах збільшилася за цей період з 72 тис. до 101 тис. чол. Збільшився також випуск спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в роки восьмої п’ятирічки технікуми області підготували 100 тис. фахівців, то в десятій п’ятирічці – понад 134 тис. У свою чергу, це дозволило загалом задовольнити потребу промисловості у спеціалістах середньої та початкової ланок. Так, якщо в 1965 р. на тисячу чоловік працюючих у різних галузях економіки Донецької області припадало біля 178 спеціалістів із середньою спеціальною освітою, то в 1985 р. – 437 чол. Тому вже в першій половині 80-х років прийом до технікумів дещо зменшився [10, с. 84].

До середини 60-х років у регіоні склалася досить розгалужена система вищої освіти. Якщо в 1965 р. у Донецькій і Луганській областях було 13 вищих навчальних закладів (ВНЗ), у яких навчалося 79, 6 тис. студентів, то у 1985 р. в 15 ВНЗ – 97, 1 тис. студентів [10, с. 84], [11, с. 309].

Структура ВНЗ регіону формувалася з урахуванням задоволення насамперед інтересів економіки, соціально-культурної сфери Донбасу. Найважливішу роль у системі ВНЗ відігравали передусім технічні вищі навчальні заклади: Донецький політехнічний, Луганський машинобудівний, Маріупольський металургійний, Комунарський гірничо-металургійний, Краматорський і Макіївський інженерно-будівельні інститути. Підготовку педагогічних кадрів проводили п’ять вузів: Луганський, Горлівський, Донецький, Слов’янський педагогічні інститути і Донецький державний музично-педагогічний інститут. Два ВНЗ (Луганський і Донецький медінститути) готували кадри медичних працівників, спеціалістів для сільського господарства готували в Луганському сільськогосподарському інституті, а кваліфіковані кадри для торгової сфери готували в Донецькому інституті радянської торгівлі. У 1965 р. Донецький педінститут було перетворено на державний університет.

Як видно, кількісні показники свідчать про те, що система освіти загалом вирішувала проблему навчання молодих людей і підготовки фахівців для господарства. Разом з тим наростання кризових явищ в народному господарстві позначилися й на стані освіти. Уже з початку 70-х років освіта поступово почала відставати від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість знижувалася. Це особливо небезпечно було для системи вищої освіти, що формувала інтелектуальний потенціал суспільства.

Престиж вищої освіти залишався ще досить високим, тому багато випускників шкіл бачили своє майбутнє в тому, щоб продовжити навчання у вищих навчальних закладах. Вступ до інституту був пов’язаний з високим конкурсом і досить жорсткою боротьбою за студентський квиток. Так, у 1965 р. на Донеччині тільки 10 тис. з 56 тис. випускників шкіл, які прагнули отримати вищу освіту, були зараховані студентами. Конкурс у середньому становив 5 – 6 чол. на одне місце, а на окремі спеціальності, в основному гуманітарного профілю, у вузах Донецька, Луганська становив до 10 чол. на одне місце. Подібна ситуація була характерною в цілому для України. Якщо у 1965 р. до ВНЗ України зараховувався кожен третій абітурієнт, то у 1972 р. – тільки кожен четвертий.

Великий конкурс повинен був сприяти відбору найбільш підготовленої, талановитої молоді, однак у реальному житті не завжди було так. Цілком очевидно, що при рівних можливостях для всіх юнаків і дівчат діти інтелігенції мали більше шансів поступити до ВНЗ, пройшовши конкурсні випробування. Разом з тим партійні й державні органи продовжували планувати соціальний склад студентів ВНЗ. Виходячи з теорії, що панувала за тих років, про провідну роль робітничого класу в соціалістичному суспільстві, перевага надавалася дітям з робітничих сімей, однак при цьому часто до ВНЗ не потрапляли досить підготовлені діти інтелігенції, не кажучи вже про сільських дітей. У 1975 – 1976 навчальному році, наприклад, соціальний склад студентів ВНЗ Луганської області виглядав таким чином: робітники або їх діти становили майже 53 %; службовці або діти службовців – біля 40 %; колгоспники або діти колгоспників – 7 % [12]. В умовах високих конкурсів почало процвітати репетиторство, хабарництво, використання знайомих, «потрібних людей» при вступі до вищого навчального закладу.

Серйозний вплив на систему вищої освіти, як раніше, мали політизація й ідеологізація навчального процесу, особливо характерні для викладання соціально-гуманітарних дисциплін. Вивчення партійних рішень, документів чергових пленумів ЦК КПРС, з’їздів стало нормою у викладанні гуманітарних дисциплін. Партійні органи активно втручалися до формування професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. Кандидатури деканів, заступників деканів, завідувачів кафедр спочатку обговорювалися в партійному комітеті, потім узгоджували у відділі науки й освіти міському й обкому Компартії України і лише після всієї цієї перевірки виносили на обговорення вченої ради навчального закладу [13]. Однак ідеологізація та політизація навчального процесу швидше давала зворотній ефект. Кількість прихильників марксистсько-ленінської теорії не зростала, а догматизм, що панував у викладанні суспільних наук, не викликав інтересу у студентів [14].

У другій половині 60 – першій половині 80-х років продовжувався інтенсивний процес русифікації освіти. Протягом другої половини 60-х років кількість загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання зменшилася в Україні на 1621, а з російською мовою – збільшилася на 155. Особливо інтенсивно процес русифікації йшов у містах східного регіону України. За цей період кількість шкіл з українською мовою викладання скоротилася у Ворошиловграді з 3 до 1, у Донецьку – з 6 до 2. На початку 70-х років не тільки в обласних центрах, але й у великих містах регіону абсолютно більша частина учнів навчалася у школах з російською мовою викладання: у Донецьку – майже 98 % учнів, у Кадієвці – 94 %, у Горлівці – 92 % [15, с. 226]. Видатний український поет В. Стус, який за тих років працював учителем у Горлівці, з болем і обуренням писав у листі до А. Малишко: «На Донбасі (та й чи тільки) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати моральні травми, щоб це робити».

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної...

Іноді здається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять ритмічно здригається від сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?» [16].

Відбувався інтенсивний процес русифікації й вищої школи. У ВНЗ викладання частіше за все велося російською мовою. У Луганському й Донецькому педінститутах, навіть на українських відділеннях філологічних факультетів, усі предмети, крім української мови й літератури, викладалися російською мовою. При цьому треба зазначити, що українці становили більшість населення регіону. У 1970 р. у Донецькій області українці становили 53, 1 % всього населення, а росіяни – 40, 6 %, у 1979 р. відповідно 50, 9 % та 43, 2 %, а у 1989 р. – 50, 7 % і 43, 6 % [8, с. 5], [17, с. 160]. Росіяни не були більшістю й серед студентської молоді та викладацького складу ВНЗ регіону. Архівні матеріали свідчать, що у 60 – 80-і роки у вищих навчальних закладах Луганської області навчалося щорічно в середньому 50 % українців, 46 % росіян, 4 % студентів інших національностей. Серед викладачів ВНЗ українці становили 49 %, росіяни – 47 %, представники інших національностей – біля 3 % [12]. Тобто об’єктивних причин для русифікації системи освіти в регіоні не було, цей процес однозначно ігнорував національні інтереси українського населення Донбасу. Разом з тим треба визнати, що абсолютна більшість українців розмовляли російською мовою. Однак це вже наслідок політики русифікації.

Масова підготовка в технічних ВНЗ спеціалістів вищої кваліфікації, з одного боку, і процес гальмування науково-технічного прогресу в країні, сповільнення темпів впровадження його результатів у виробництво – з іншого, призвели вже на початку 80-х років до певного дисбалансу робочих місць: технічні й інженерні посади в містах були заповнені з лишком, водночас утворилися вакансії робочих місць, що не вимагали особливої кваліфікації й були пов’язані в основному з фізичною працею. Ставка на загальну автоматизацію та механізацію процесу виробництва провалилася. Праця інженерно-технічних працівників почала поступово знецінюватися. Зрівнялівка в оплаті протягом багатьох років сприяла тому, що навіть висококваліфіковані працівники починали втрачати інтерес до творчої праці. У науково-дослідних інститутах робота більшої частини співробітників зводилася до «відсиджування» на робочому місці, їх потенціал залишався незатребуваним, як наслідок – втрата кваліфікації та деградація спеціалістів.

Цей процес посилювався системою жорсткого розподілу молодих спеціалістів. Отримуючи за «рознарядкою» випускника ВНЗ або технікуму, підприємство не могло забезпечити його роботою за спеціальністю й вимушене було використовувати на виконанні технічної або некваліфікованої роботи. Наприклад, у 1985 р. 16 тис. випускників ВНЗ Донецької області працювали на посадах, що не вимагали ні середньої, ні вищої освіти [18].

У 60 – 80-і роки в Донбасі сформувався досить могутній науковий потенціал. Важливу роль в активізації наукового життя в регіоні відіграло створення в 1965 р. Донецького наукового центру АН УРСР. До його складу увійшли Фізико-технічний інститут, відділення економіко-промислових досліджень Інституту економіки АН УРСР, державний університет, обчислювальний центр і ботанічний сад.

Великим науковим центром не тільки регіону, але й СРСР був Всесоюзний науково-дослідний інститут гірничорятувальної справи (м. Донецьк) – єдина у світі спеціалізована установа подібного профілю. Його співробітники винайшли ряд ефективних методів боротьби з підземними пожежами, сконструювали десятки приладів і агрегатів, що гарантували безпеку праці гірникам.

Відомими науковими установами були науково-дослідний вугільний інститут і проектно-конструкторський інститут комплексної механізації шахт. Роботи інституту «Дондіпровуглемаш» постійно нагороджувалися дипломами міжнародних виставок. Його окремі наукові розробки були визнані не тільки в Україні, але й світовою науковою спільнотою.

Величезний науковий потенціал було зосереджено у вищих навчальних закладах регіону. Серйозні наукові дослідження, необхідні для різних галузей економіки, науки проводилися в Донецькому держуніверситеті, Луганському машинобудівному, Маріупольському металургійному, Донецькому медичному, Луганському сільськогосподарському, Комунарському гірно-металургійному інститутах [19].

Важливу роль в підготовці фахівців і розвитку науки відігравав найстаріший вищий навчальний заклад Донбасу – Донецький політехнічний інститут. Характерною особливістю розвитку науки в інституті у 60 – на початку 80-х років було розширення обсягів наукових досліджень. Якщо в 1961 р. учні інституту виконували 176 наукових тем, то в 1980 р. – 405. При цьому щорічно зростала питома вага наукових досліджень, що виконувалися за договорами з промисловими підприємствами. Вже на початку 60-х років самостійні госпдоговірні теми виконували працівники всіх спеціальних і загальноінженерних кафедр. У 1980 р. в інституті виконувалося 120 госпдоговірних тем. Питома вага найважливішої тематики цього року досягла 33, 4 % від загальної кількості науково-дослідних тем і 33, 7 % від обсягу фінансування (у 1976 р. – 10 %) [20, с. 184].

Поступово розширювалися та зміцнювалися творчі зв’язки вчених інституту з іншими науковими й виробничими колективами. Динаміку розвитку цих зв’язків можна відстежити за наступними даними. У 1965 р. ДПІ проводив спільну науково-дослідну роботу з 88 підприємствами, а у 1975 р. наукові працівники вузу координували плани, обмінювалися науковою інформацією та співробітничали з 50 науковими установами й біля 150 промисловими підприємствами. Серед них такі інститути, як гірничий ім. А.А. Скочинського, електрозварювання ім. Е.О. Патона, Фізико-технічний, ДонУГІ, Дондіпрошахт, МакНДІ й інші. Міцні творчі зв’язки підтримував інститут з виробничими колективами Новокраматорського й Донецького машинобудівних, Донецького та Макіївського металургійних заводів, з колективами понад 100 шахт Донбасу [20, с. 185].

Треба зазначити, що в 70 – 80-і роки значно зріс рівень наукових досліджень. Про це переконливо свідчить кількість отриманих патентів, авторських свідоцтв і проданих ліцензій. Протягом 1976 – 1980 рр. учені інституту отримали 15 патентів, 561 авторське свідоцтво. У 1979 р. вперше серед колективів навчальних закладів України інститутом була продана ліцензія «Гідравлічний видобуток вугілля».

У подальші роки в інституті урізноманітнилася тематика наукових досліджень, підвищився рівень розробок, сформувалися наукові школи, визнані не тільки в країні, але й за кордоном. Одну з них очолював проф. В.Г. Гейер. Він був основоположником нового наукового напрямку – «Автоматизація систем гідротранспортування корисних копалин». Під керівництвом проф. В.М. Клименко розвивалися принципово нові технологічні процеси прокатки, на які було продано 3 ліцензії й отримано 19 патентів. Групою викладачів на чолі з проф. Г.В. Малеєвим були розроблені теоретичні основи робочих процесів гірничих машин, впровадження яких забезпечило різке підвищення їх технічного рівня. За результатами виконаних робіт продано 2 ліцензії в промислово розвинені країни Заходу [20, с. 188]. Усе це свідчило, що науковий потенціал інституту дозволяв вирішувати складні теоретичні й технічні завдання.

Досить активно працювали науковці й інших вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів. У Луганській області протягом 1960 – 1985 рр. чисельність поданих раціоналізаторських пропозицій і заявок на винахід збільшилася з 58, 6 тис. до майже 80 тис. Економічна ефективність від їх упровадження зросла за цей період у 3, 8 разів і становила у 1985 р. 107, 7 млн крб. [11, с. 26].

Оцінюючи рівень наукових досліджень у регіоні, треба зазначити, що ряд наукових розробок виконувався дійсно на світовому рівні, але, на жаль, таких було надзвичайно мало. Усього лише біля 8 % створених у Донецькій області 1985 року уперше в СРСР зразків нових типів машин, обладнання, апаратів, приладів і засобів автоматизації перевищували вищі світові досягнення [10, с. 133]. Відставання від світових стандартів було характерним загалом для вітчизняної науки.

Таким чином, у 60 – 80-і роки освіта та наука в Донбасі розвивалися досить активно. Але одночасно в цих сферах суспільного життя почали наростати кризові явища, насамперед ідеологізація навчального процесу, зниження ефективності наукових досліджень. Аналіз цієї проблеми свідчить, що вона потребує подальшого дослідження. Зокрема, необхідно зосередити зусилля науковців на таких проблемах, як формування наукового потенціалу в регіоні, використання його потенційних можливостей у виробництві.