Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.






Переклав Олександр Мокровольський

Сценічна редакція Остропольського Л. Б.

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

Старий герцог, що живе у вигнанні - Міша

Герцог Фредерік, його брат, захопивший його володіння - Степа

Ле Бо – Лиза, Віка Лакур

Любовница Фредерика – Віка Муштей, Лина

Жак-меланхолік – вельможа при старому герцогу – Іра, Зерик

Олівер - Роман

Орландо – сини Роланда де Буа – Вікгорст, Макс, Назар

Сільвій – пастух – Влад, Роман

Розалінда – дочка вигнаного герцога Оля, Алина, Лина

Селія – дочка Фредеріка – Аня, Наташа

Феба – пастушка – Лакур, Лиза

Місце дії – подвір’я Фредеріка, Арденський ліс.

ПРОЛОГ

Жак. Весь світ - театр. І люди в нім – актори, і не одну з них кожен грає роль. І на безмежнім світовім театрі Є безліч сумних п'єс, сумніш за ту, що граємо ми тут!

Світло. На сцені застиглі фігури. Коли говорять, оживають.

Олівер. Ненавиджу! Я ненавиджу свого брата.
Фредерік. Ненавиджу! Я ненавиджу свого брата.
Олівер. Не знаю, чому і за що! Себе він тримає справжнім дворянином. Розумний, гарний. Сказати по правді, всі хвалять за його розум і талант.
Фредерік. Так, я незаконно відібрав в нього герцогство та вигнав з країни.
Олівер. Він хороший хлопець, але батьківського спадку я йому не дам!
Фредерік. Я переміг! Тепер Я – володар країни!
Орландо. Який довершений витвір - людина! Шляхетні думки! Безмежні здібності! Окраса всесвіту! Вінець взірець усього сущого…(А що мені до цього?!)
Старий герцог. Коли на суд безмовно тихих дум

Стають далеких споминів тумани,

Приходить знов давно заснулий сум,

І серце рве, і ятрить давні рани.

Орландо. Мій старший брат щедро дарує мені НІЩО! Їсти мене садовить за один стіл із челяддю, а не поруч себе, як годилось би по-братньому, і всіляко підриває таким вихованням мою дворянську гідність. Так, він першонароджений, але той самий звичай не відбирає в мене моєї крові, хоч би й двадцять тисяч братів стояло між нами!

Проходять Розалінда та Селія

Селія(Аня). Чи не з твоєї волі образ твій
В мої повіки б’ється серед ночі,
Бентежить знов, сон відганяє мій,
І тінь твоя мої туманить очі?

Селія (Наташа). В своїх очах несеш кохання!

На кого глянеш – ощасливиш вмить.

Тріпоче серце від твого вітання.

Раптову радість і той блиск дитячий,

Який спалахує в твоїх очах,

Не проміняю ні на що одначе.

Розалінда. Ч ас… Час настав!

Селія. І я так відчуваю…

Старий герцог. О, дівчинко з нещасною зіркою! Твій батько був герцогом, могутнім князем, а ти його спадкоємицею. Мій брат ще терпить мою доньку в своєму герцогстві, але тільки тому, що його дочка Селія любить її.

А я поселився тут, в глуші Арденського лісу (Дістає невеличке дерево і ставить на сцені) зі своїми вірними придворними. Живемо тут вільно, безтурботно, як Робін Гуд англійський в давнину. І нинішню волю я на плітки придворні не зміню.

Дуй, вітер, дуй, поки не луснуть щоки,

Хай зуби льодяні мене гризуть і хлещуть,

Від стужі посміхаюсь я.

Не докоряють радники такі, на ділі дають зрозуміти, хто я.

Двунога тварина і все. Гола людина на голій землі.

Світа співає разом з герцогом пісню

Нумо келихи на стіл!

Нумо келихи на стіл!

Нумо келихи на стіл!

І весь інший посуд!

 

Кажуть всі, що пити зле!

Кажуть всі, що пити зле!

Кажуть всі, що пити зле!

Я кажу, що можна!

 

Щоб зрозуміти, куди іти,

Щоб зрозуміти, куди іти,

Щоб зрозуміти, куди іти,

Нам посеред ночі,

 

Ти без вагань сто грам прийми,

Ти без вагань сто грам прийми,

Ти без вагань сто грам прийми,

І хай повилазять очі!

 

Сільвій (Влад). Якби хто знав, як Фебу, мою пастушку я кохаю! А вона мене ні!!!
Отаке, старий, життя...
Старий слухай, ти колись кохав?
Що що!? Ти кохав? Ти старий дід! Ти ніколи не кохав!
Ну припустимо… Ти колись когось кохав. Скільки вчинків навіженних тебе кохання змусило зробити? Назви хоч один божевільний вчинок!
Забув! Так не обманюй, що кохав!!!
Коли не ліз ти на сосну таку високу, що верхів*я її сягає під самі зорі, не діставав яйце з гнізда орла і вранці не смажив смачну яєшню! Ти не робив? ТИ не- Ко-Ха-В!
Коли щоночі під вікном коханої півнем не співав КУ-КУ-ріку КУ-КУ-ріку, аби кохана подумала, що вже ранок виглянула в вікно і побачила тебе!
Ти не робив?? Ти не кохав!!
Коли вранці на зорі не ліз ти в прохолодну воду аби зловити діжку маленьких карасиків і потім зкрутити своїй коханій СУШІ, які вона обожнює!
ТИ НЕ РОБИВ??? Та ТИ не КОХАВ!!!
А я Кохав і зараз кохаю І все життя буду кохати свою Фебу! Мою кохану пастушку Фебу!.
Піду страждати...

 

Входять Розалінда та Селія.

Селія. Прошу тебе, Розаліндо, люба моя сестрице, будь веселіша.

Розалінда. Дорога Селіє, я й так показую більше веселості, ніж маю насправді; а ти хочеш, щоб я була ще веселіша?

Селія. Люби мене так, як я тебе люблю. Якби мій дядько, твій батько-вигнанець, вигнав мого батька, а ти все ж лишилась би зі мною, я навчилася б любити твого батька, як рідного. (Розалінда відходить від неї.) Моя ніжна Розо, моя люба Розо, будь веселіша.

Розалінда. Я розвеселюся, моя сестрице, та й почну вигадувати всілякі розваги. Але ось…закохатися б… Закохатися б…

Селія. Але тільки у вигляді розваги. Не надто серйозно… так… Щоб ти могла поплатися лише сором’язливим рум’янцем.

Розалінда. Зараз в цій залі буде змагання у боротьбі. Орландо де Буа, знатний, але бідний юнак, викликав на бій страшного костолома Шарля.

Селія. Непереможного велетня Шарля?

Розалінда. Так, відважний юнак.

Селія. Божевільний юнак! Шарль його скалічить.

Розалінда. Втім, я вважаю, що ламання ребер – дивна забава для дам.

Селія. Так, брутальна розвага для дам. Вибиті зуби, потрощені щелепи, кров, піт.

Розалінда. Напівоголені чоловіки….І ми будемо дивитися на це?

Селія. Ні, звісно, не будемо.

Розалінда. А, може, все ж таки підемо?

Селія. Ну, звісно, підемо!

Герцог Фредерік. Починайте! Коли цей юнак не хоче слухати ніяких умовлянь, то хай нарікає на свою нерозважливість.

Селія. Ах, він занадто молодий. Борець герцога – людина страшної сили, але Орландо має вигляд переможця.

Герцог Фредерік. Починайте бій!

Ле - Бо. Шарль налетів! Орландо на килим! Захват у Шарля! Відбив захват Орландо! Кидок назад Орландо! Туше!!!

Герцог Фредерік. Прокляття!!! Винесіть Шарля… Як тебе звати, юначе?

Орландо. Орландо, мій пане. Я менший син Роланда де Буа.

Герцог Фредерік. Мого ворога?

Орландо. Так.

Герцог Фредерік. Коли б то син іншого ти був, ти б догодив мені багато краще. Та все ж ступай, хороший ти юнак… Коли б то іншого назвав тут батьком? Славний юнак!!!

 

Орландо. Пишаюсь тим, що я Роланда син. Хоча і менший, не зрікся б імені, хоч би й сам герцог всиновив мене!

Розалінда. Мій пане, ви гідні перемоги! Візьміть на згадку ось, про мене. Дала б я більше вам, аби лиш тільки мала. Ходімо, сестро…

Орландо. Чому ж не дякую? Себе не розумію! Німий чурбан, колода без життя!

Розалінда. Ви щось сказали?... Боролись гідно ви, й не тільки ворога перемогли…

Селія. Ходімо, сестро.

Розалінда. Зараз, йду.

Селія. Ходімо, сестро.

Орландо. Я занімів. Пропав Орландо бідний! Не силою, так слабкістю підтятий. Отак, з диму значить, та в туман. Тут герцог-деспот, вдома – брат-тиран. Куди ж мені подітися? Лиш Розалінда – янгол!

Входить Сільвій

Сільвій (Рома). А зараз, закоханий пастух, Сільвій, виконає для своєї коханої пастушки, Фебочки пісеньку:
Феба, Феба, Фебулечка;
Мила моя голубочка;
Дай ти мені хоч якийсь знак;
Щоб я пізнав любові смак
Вийди, вийди до мене ти,

Я надивлюсь в очі твої
Феба, Феба, Фебулечка;
Ясная моя зірочка;
Дай я візьму руку твою
І до свого серця прийму
Вийди, вийди до мене ти,

Я буду завжди вірний тобі.
Феба, Феба, Фебулечка, Феба, Феба моя
Це був сон, який щасливий сон! Все наше життя – це сон!

 

Входить оточення Герцога, його коханка, за ними Герцог Фредерік та Лє-Бо

Герцог. Ні! Ні! Введіть.

Охоронець вводить Розалінду, за ними вбігає Селія.

Селія. Батьку, ні!

Герцог. Шановна панно, я відправляю вас у вигнання.

Селія. Батьку!

Герцог. Залиште герцогство.Негайно! Як через десять днів ти будеш не далі, ніж за двадцять миль, то смерть тобі. Я кажу.

Розалінда. За що? У чому винна?

Герцог. Вже досить, що свого ти батька донька.

Селія. Винеси й мені той самий вирок! Відправ у вигнання! Без неї жити я не можу!

Герцог. Дурна! Вона краде у тебе славу, без неї ти засяєш яскравіше!

Селія. Пусте! Залиш її, залиш її!

Герцог. Племіннице, як строк пропустите, клянуся честю, вб’ю.

Герцог та його оточення виходять

Селія. З тобою ми – одне! Хай іншу спадкоємицю шукає! Дивись! Дивись! Дмухну я на свою долоню і всю любов до батька я здуваю! Усе, розвіялась, нема її… Тепер порадьмось, як нам утекти, куди податись і що з собою взяти. Кажи, що хоч – а я піду з тобою!

Розалінда. А куди ж ми підемо?

Селія. У ліс Арденський, де батько твій живе!

Розалінда. Так небезпечно ж нам, дівчатам, самим пускатися у мандри!

Селія. А ми одягнемось у лахмани убогі, ще й в темну фарбу вимажем обличчя, ніхто не нападе на нас!

Розалінда. Ні! У чоловіче все перевдягнусь, ще й меч короткий збоку причеплю. Ми з себе відчайдухів удамо, як роблять боязкі чоловіки, що ляк ховають виглядом сміливим. Ніхто не нападе на нас!

Селія. А як тебе я зватиму?

Розалінда. Олександр.

Селія. А я буду Алієною.

Танець

Селія. Ну що, в Арденський ліс?

Розалінда. В Арденський ліс!

Селія. Йдемо не у вигнання, на свободу!!!

 

Входять Феба та Сільвій

Феба. Відчепися!

Сільвій. Феба, стій!

Феба. Дістав своїм коханнячком!

Сільвій. Фебо, зжалься наді мною! Скажи, що не кохаєш, та не так вороже! Навіть кат, який рубає голову злочинцям, у нього навіть серце є…

Феба. Не хочу катом бути я для тебе! Втікаю геть, аби не мучивсь ти. Ось кажеш, у моїх очах убивство… Як мило це і як на правду схоже! Ласкаві і тендітні очі, що лякливо і від комашки двері зачиняють, убивцями й тиранами назвати?! Сердитий погляд я на тебе кину, як ранить – хай тебе уб’є!

А ну ж зомлій! Прикинься мертвим, падай! Не можеш? То й не кажи тоді, що оці ці – твої убивці.

Сільвій. Фебо, стій! Настане день, він може й близько десь, і ти сама відчуєш біль свого кохання, а потім гірко засмієшся ти.

Феба. Коли ж той день настане, то смійся з мене, не жалій… Як доти – я тебе не пожалію!
Сільвій. Дурень, який же я дурень. Дурень… (Виходить)

 

Жак

Жак. Знову вбили трьох Оленів у рідних їм місцях. Лякливих, строкатих бідолах. Чи мало їжі нам?

О, господи, я б міг замкнутися у горіховій шкарлупі і відчувати себе царем безкінечного простору, якби мені не снились дурні сни.

На душі в мене так важко, що уся ця добряча споруда земля здається мені безплідною скелею посеред моря. Що увесь цей повітряний купол, усе це безмежне склепіння небесне здається мені не більше ніж - жалюгідним скупченням отруйних випарів.

Який довершений витвір - людина. Шляхетні думки, безмежні здібності, окраса всесвіту, вінець усього сущого...

Входить Розалінда та Селія

Розалінда. Нарешті ми прийшли!

Селія. Я вже більше не можу йти.

Жак. О, нові відвідувачі Арденського лісу їй-богу, вітаю вас «плем`я молоде незнайоме»!

Тік-так, тік-так.

Ось уже десята,

Була дев'ята ще годину тому,

Та й одинадцята не забариться.

Із цього бачимо, як світ іде,

Так за годиною година ми зростаєм,

А після, за годиною година гниємо.

О, час! Недуга, свобода, воля, влада і горе, час кривдник, відплата, страж і суддя, незбагненно-смутний і порожній, містичний.

Подеколи звивистий, фатальний, трагічний, вивернутий час, заздрісний, смердючий, все знецінюють і все пожираючий.

Забудуться легко колишня доблесть, краса, відвага, шляхетне походження, сила, кохання і дружба, доброта і ніжність. Все поглине зневажливий час.

І з'являється думка годинник, про дзвін, який не тільки сповіщає про плин часу, але і про кінець його.

Селія. Ну ось ми і в Арденському лісі!

Жак. Я теж в Арденському лісі, а як був дурнем, так дурнем і залишився. Тссс, тихо! Тихооо! Сюди іде закоханий пастух Сільвій. Він такий кумедний! Ховаємось!

Входить Сільвій

Сільвій. Карасику! Маленький мій, скажи, будь-ласка, чому Феба мене не кохає?! Карасику, благаю, скажи...

Старий! Старий, скажи, ти колись кохав? Яких вчинків божевільних тебе кохання змусило зробити, назви хоча б один!

Старий не пам'ятає божевільних вчинків, не пам'ятає клятв, дурниць і цю неможливість вилити свою душу. Ти не вихваляв свою кохану так, як 40 тисяч братів хвалить не можуть. Старий, ти не кохав! А я кохаю! Я все життя буду кохати свою пастушку Фебу. Все життя!

Прощавай!

Виходить

Розалінда. Досліджуючи його болючу рану, я на свою наткнулась.

Жак. А я наткнувся на свою.

Пам'ятаю, як я зламав свій меч об камінь, щоб той не просився вночі до пастушки Джоан Смайль. Пам'ятаю також коров'яче вим'я, до якого торкались її маленькі порепані рученята. Пам'ятаю також, як я пестив горіховий стручок замість неї, а потім вилущив звідти 2 горошини і зі сльозами на очах подарував, сказавши: носи їх на згадку про мене.

Із цього можна побачити, що усі закохані - дурні. А через те, що у природі все смертне, то і закохані за природою своєю - смертельні дурні.

Розалінда. Ви все це дуже розумно говорите, а хто ви?

Жак.

У спразі гину біля водограю,

Зубами біля вогнища січу,

Чужинцем в рідному краю блукаю,

Німую криком, мовчки я кричу,

Я догола зодягнений в парчу,

Сміюсь від сліз, від балачок німію,

Радію серцем в муках безнадії,

В стражданні є для мене щастя хміль,

Жебрак - скарбами світу володію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

Непевний того, в чому певність маю,

Я бачу світло, як задму свічу,

І знаю тільки те, чого не знаю,

Знання химерним випадком вважаю,

Зірвавши банк, весь програш я плачу.

Боюся впасти, лежачи на дні я,

Здоровий - почуваю вічний біль,






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.