Українська преса доби Першої світової війни.

Східні українські землі під Росією. На початку січня 1915 р. з наказу начальника Київської воєнної округи Київським губернатором було видано розпорядження: „Припинити на весь час воєнного стану всі періодичні видання на малоросійськім наріччі, старожидівській мові та жидівському жаргоні". Тоді перестали виходити журнали: „Літературно-Науковий Вісник", „Дзвін", „Світло", „Сяйво", „Україна", „Рідний Край", „Молода Україна", а також — „Рілля", „Наша Кооперація", ба навіть „Записки Українського Наукового Товариства".

Проте начальник штабу Київської воєнної округи Ходорович таємно повідомив губернатора (Київ) про те, що не визнав можливим забороняти періодичні видання в малоруській мові до вияснення напрямку, через що наказав: 1) періодичні видання на „малорусском наречии" дозволити до випуску у світ за виключенням двох — „Літературно-Наукового Вісника" і „Світла і 2) при видаванню дозволів на періодичні видання на „малорусском наречии” зобов'язувати видавців під розписку, щоб видання, що їх випускатимуть у світ, були друковані згідно з невідміненим височайшим велінням 18/30 травня 1876 року, яким заборонено друкувати „произведения тиснений" з будь-яким відхиленням від загальноприйнятого російського правопису.

Українська преса не знайшла можливим скористуватися цим дозволом. Натомість почала шукати можливостей поза київською воєнною округою. В Одесі в серпні 1915 р. за редакцією А. Ніковського налагодилось видання вісника письменства, науки і громадського життя під назвою „Основа". Мав цей місячник заступити закритий „Літературно-Науковий Вісник". Його появу зустрінуто було широким відгуком симпатії, так що перша книжка в короткому часі вся розійшлася... Але не довго довелося проіснувати „Основі". Третя з черги, жовтнева книжка, що через цензурні умови появилася за чотири місяці (у лютому 1916), була й останньою. Незважаючи на те, що була вона дозволена цензурою, її сконфісковано, а видання припинено.

У Харкові в 1915 р. почала була виходити тижнева газета під назвою „Слово", завданням якої було ширення української національної ідеї серед робітництва та захист його інтересів. Почали його видавати В. Винниченко та Ю. Тищенко (Ю. Сірий). Перше число появилося 25.Х. 1915 р. До співпраці притягнуто ліпші журналістичні сили на чолі з С. Петлюрою та В. Садовським. Та не пощастило. Наступне, друге, число було конфісковане в друкарні. А незабаром віддано за діяльність під час революції 1906 р. редактора газети під військовий суд і заарештовано.

Така ж доля спіткала і тижневик „Гасло", що почав був виходити у Харкові з 19.ХІ. 1915 р. за редакцією В. Коряка і розсилався також передплатникам закритої „Згоди". По кількох числах був закритий.

На цьому і скінчилися спроби щодо легальної преси. Залишався шлях нелегального видання. Першим з цих видань був неперіодичний орган Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) під назвою „Боротьба", що почав виходити 19.11. 1915 за редакцією М. Ковалевського. Стоячи на грунті національно-державного визволення українського народу, виходив цей орган нелегально, відбиваний на міміографі, зшитками від 20 до 54 сторінок. Всього появилося п'ять чисел.

Другим органом національно-політичної думки, так само нелегальним, був писаний від руки і відбиваний на міміографі орган Радикальної демократичної спілки під назвою „Вільна Думка". Появилося одно число з 1.ХІІ. 1915 р.

Того ж року виходило ще кілька нелегальних органів української молоді. З них в першу чергу — „Зоря Київська", а з ч. 2 — просто „Зоря", місячник середньошкільників, об'єднаних у Всеукраїнську Юнацьку Спілку (Київський відділ); “Дзвінок" — часопис учнів Київської духовної семінарії; „Слово", що його видавали з лютого 1916 р. фельдшери (лікарські помічники) та учні військової фельдшерської школи за редакцією В. Нагорного; „Праця" — журнал учнів агрошколи в Умані; „Юна Україна" — видання учнів Миргородської художньої керамічної школи, якого появилося одне число в 170 сторінок. У Миргороді у грудні 1915 р. появився був ще журнал учнів гімназії мовами українською і російською.

Преса західних українських земель під час ПСВ. Роздавити раз назавжди осине гніздо мазепинства! Стало це завданням російської влади, що прийшла разом з російським військом на західноукраїнські землі після того як розібралась з підросійською Україною. Прийшла вона 21.VIII. 1914 р. на чолі з графом О. Бобринським й негайно приступила до „визвольної" акції. Перші кроки позначилися в напрямі нагінок на українську пресу, на яку й було скеровано головний удар. Упродовж перших же „визвольних" днів закрито було всі українські часописи. Останніми були „Свобода" (останнє число з 27. VIII) і „Діло" з датою 23. VIII. Так „Діло" почало виходити у Відні. Там же за якийсь час почала виходити і „Свобода".

23.VI. 1915 р. за редакцією Ф. Федорціва та С. Чарнецького почало виходити «Нове слово», яке згодом змінилося на «Українське слово». Почалося з накладу в 2.000 примірників, який незабаром піднісся до 5.000 примірників. Невдовзі по тому повернулося до Львова „Діло", а за ним і „Свобода".

Тоді ж появився у Львові журнал, який почав видавати, по виході з „Українського Слова", Ф. Федорців в порозумінні з Д. Донцовим та кількома з січового стрілецтва. Був це ілюстрований півмісячник літератури і громадського життя під назвою „Шляхи", перше число якого вийшло у грудні 1915 р. Протримався цей журнал до 1918 р. Під оглядом політичним „Шляхи" займали становище студентського з'їзду: захист українсько-державних змагань шляхом сепарації українських земель від Росії. В культурній сфері — орієнтація на західну культуру і розрив з культурою сходу. У внутрішньому житті — опозиційне становище супроти української офіційної політики.

Фінансовий бік справи. До війни не було майже ні одного українського журналу, що оплачувався б передплатою. Тим більш під час війни.До серпня 1916 р. дефіцит покривав Стрілецький пресовий комітет. Коли ж більша частина членів того комітету в одній з битв загинула або опинилася в полоні, журнал опинився без фінансової опори. Це відбилося на його дальшому існуванні. До всього того технічні умови ставили часто непереборні перешкоди: брак складачів, друкарських машиністів, брак паперу тощо. Проте, поборюючи все це, „Шляхи" все ж проіснували до 1918 p., виконавши немалозначну роль в тяжку добу української журналістики.

Преса українських січових стрільців (УСС). Були це часописи, писані від руки або відбивані на гектографі. Виходили за дозволом стрілецької команди на власні стрілецькі кошти та на кошти з продажу. Найвищий наклад сягав 100 примірників. Крім „Вісника Пресової Кватири УСС", були це гумористичні часописи. Звідомлення, літературні твори, статті на теми мови, літератури, громадського життя і національних змагань — такий був зміст „Вісника". Місячник „ Вісник Пресової Кватири УСС " почав виходити у травні 1916 р. в Коші УСС за редакцією М. Угрина-Безгрішного й А. Лотоцького. Своїм завданням ставив „бути дзеркалом стрілецької „новітньої" Січі, де попри звідомлення з життя в Коші та в полі, містилися б і літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань шляхом сонця і краси". Появилося двоє чисел. Останнє число — за червень- липень — присвячене І. Франкові з нагоди його смерті.

Довше протрималися сатирично-гумористичні часописи. Першим з них був „Самохотник". Перше число, писане від руки. Один примірник. З третього числа відбиваний на гектографі (200-300 прим.). Був ілюстрований карикатурами малярів-стрільців.

Другим був журнал під назвою „Бомба", що його почала видавати „Артистична Горстка УСС". Перше число появилося в полі (на позиціях) над Стрипою в березні—квітні 1916 р. Старанно писане рукою, з багатьма ілюстраціями. Почав виходити в одному примірнику. Зміст присвячений був внутрішньому життю стрільців та українській політиці.

Не меншу симпатію здобув і „Самопал", що „стріляє сам... всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство". Було це видання гектографоване в 16 сторінок. Перше число появилося у Свистильниках 15.V.1916 p., ч. 2 — за червень 1916. З третім числом було заборонено „стріляти" і часопис вже більше не появився.

Велике зацікавлення і признання зустрів у стрільців, але тільки у стрільців, часопис під назвою „УСС" (Усусус), як стрільці вимовляли літери УСС і як звали себе. Появилося сім чисел. Останнє число — у Відні A917). Всі ці видання свідчать про той здоровий, бадьорий дух Українського січового стрілецтва в жорстоких часах, що поклав міцні основи в його боротьбі за українське визволення.

Союз Визволення України (СВУ). Заложений безпосередньо по вибуху війни переважно

українськими емігрантами з-під Росії, підніс він гасло української державності. Його органом став „Вістник Союзу Визволення України", який у 1918 р. був перейменований на „Вістник Політики, Літератури й Життя". Почав виходити у жовтні 1914 р. Виходив двічі—чотири рази на місяць, а з 21.Х. 1915 р. як тижневик. Редакція складалася з В. Дорошенка, О. Бачинського та М. Возняка. Побіч статей, що випливали з політичного становища Союзу, „Вістник" присвячував увагу всім проявам національно-визвольного руху і життя. Зо всією докладністю обговорювалися тут політичні, культурні та економічні справи українського народу в Австрії. Старанно інформовано про життя на

окупованих українських землях (Волинь). Присвячувано увагу життю українців у російській армії, полонених в Австро-Угорщині й Німеччині та українському життю під Росією. Тут же багатий матеріал про погляди чужинців на українську справу. Врешті, чимало місця займало красне письменство. Давав цей орган різноманітну, всебічну і цікаву лектуру в супроводі багатого ілюстрованого матеріалу. „Діло", звертаючи увагу на цей орган, підкреслювало, що його „змагання заслуговує на якнайбільшу прихильність і діяльне підпертя".

Лютнева революція 1917 р. в Росії принесла свободу друкованого слова. Протягом уже перших місяців українська преса стала на шлях широкого розвитку. З шести органів, що виходили напередодні революції, зростає вона до 106 органів, досягаючи на 1918 р. 212 пресових органів.

„Нова Рада". Першим українським органом в цей час стає щоденна газета під назвою „Нова Рада", спадкоємиця попередньої «Ради». Починає вона виходити з 25.III. 1917 р. за редакцією А. Ніковського. Видавали її М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, І. Шрам та інші. Незабаром пощастило видавництву купити у Києві велику друкарню (Барського). Це сприяло ліпшій постановці видання. Під вмілою редакторською рукою А. Ніковського не уступала вона, зрештою, перед старшими російськими органами, що виходили в цей час у Києві, стаючи небезпечним конкурентом хоч би навіть такій російській газеті як „Киевская Мисль", не кажучи вже про інші.

«Робітнича газета». З 30.03.1917 за редакцією В. Винниченка почала виходити у Києві друга щоденна газета. Був це орган ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) під назвою „Робітнича Газета". Ставила вона своїм завданням організаційну працю серед українського робітництва та політичне освідомлення його. Сторінки її якнайяскравіше віддзеркалюють характер часу. Дають огляди визвольного руху на місцях. Містять популярні статті на теми громадсько-політичного та культурно-освітнього характеру. Крім популярних статей на теми самовизначення, Установчої Ради, автономії тощо мусили з'явитися тут статті ще й на такі теми, як наприклад, „Яка нам потрібна мова для освіти? " і подібне. Зверталося тут увагу також на справу організації професійного руху та на огляди робітничого руху в інших країнах. І, врешті, голос у справі організації українського війська. Було їй присвячено кілька статей та уваг, серед яких у першу чергу треба згадати голос самого редактора В. Винниченка та полковника С. Долинського, який дав спеціальну статтю про військовий вишкіл і творення військових кадрів. Пізніше у Києві вийшли газети «Боротьба», «Народна воля» та ін.

53. Технічні засоби у процесі журналістської творчості. (За Лазутіною Г. В. Основы творческой деятельности журналиста. М.: 2001) Журналистика с техникой связана, можно сказать, изначально: именно изобретение Гутенберга, сделавшее возможным массовое печатание текстов, стало толчком к оформлению ее в социальный институт современного типа. Однако эта связь не была непосредственной: Иоганн Гутенберг осчастливил своей технической новинкой прежде всего деятельность по распространению информационных продуктов, открыв невиданные возможности их тиражирования. На этой базе и стало формироваться производство массовых информационных потоков. Собственно же в творческий процесс журналиста технические средства активно «включились» после изобретения фотоаппарата и радио, определив пути внутрипрофессиональной специализации. Позднее, с изобретением телевидения, к фотоаппарату и магнитофону, ставшим олицетворением фотожурналистики и радиожурналистики, добавилась видеокамера, определившая развитие еще одной ветви журналистики – телевизионной. Естественно, что дальнейшее развитие этих направлений журналистики привело к существенному обогащению «технического парка» и к усилению коллективного начала в процессе творчества.

Технические средства в массовой коммуникации включают (за Почепцовым Г.Г. Теория и практика коммуникации 1998 г):

· средства массовой информации (СМИ: пресса, радио, телевидение, интернет),

· средства массового воздействия (СМВ: театр, кино, цирк, зрелища, литература)

· и собственно технические средства (почта, телефон, телефакс, модем).

Массовой коммуникации, особенно в современную эпоху, свойственна многоканальность: используются визуальный, аудитивный, аудитивно-визуальный канал, устная или письменная форма коммуникации и т.п. Появилась техническая возможность двунаправленной коммуникации, как открытой (интерактивность), так и скрытой (реакция слушателя или зрителя, поведение), взаимного приспособление отправителя и получателей. Поскольку и выбор каналов, и приспособление осуществляются под влиянием общества и групп получателей, иногда говорят: СМИ – это мы сами.

Лазутина Г. В в своей работе «Основы творческой деятельности журналиста» называет следующие технические средства творче ской деятельности жур-та (цитирую):

«– Первым бы я назвал автомобиль: оперативность в работе обеспечивает во многом он.

–Стоит ли?! К творческому процессу он непосредственного отношения не имеет. Его место в ряду внешних условий деятельности, обеспечивающих ее эффективность.

– Но владеть им все равно для журналиста необходимо!

– Во всяком случае, полезно.

Телефон, действительно, для современного журналиста – технический элемент творческого процесса, «внутреннее условие» его успешности. Причем в последние годы его значение резко возросло. Раньше беседа по телефону носила чаще всего «обслуживающий» характер: к ней прибегали для знакомства и договоренности о контакте, для консультации, получения какой-либо справки, проверки тех или иных данных. Сегодня, сохранив эти свои функции, она стала применяться и непосредственно для получения сведений фактического или оценочного характера. Поэтому серьезно встал вопрос об умении пользоваться телефоном. Оказалось, что очень важно усвоить манеру общения по телефону, которая могла бы сыграть роль респектабельной визитной карточки.

Вежливость, концентрация внимания на голосе позволяет многое узнать о человеке по тому, как он говорит. Отсюда недопустимость для журналиста неуверенности, растерянности, заискивания, с одной стороны, и нахальства, фамильярности, высокомерия – с другой. Спокойный, уверенный тон, четкое построение фразы, краткое, но веское обоснование звонка – и контакт налажен. Если не тотчас же, то через обусловленное время Вы нужные сведения получите.

– Телефон – автоответчик – пейджер ... Но в таком случае в этом ряду могут рассматриваться и факс, и мобильный телефон, а при наличии компьютера – и модем. Ведь их тоже иногда приходится «подключать» к творческому процессу.

–Да, это все– оперативные средства связи, которые могут быть использованы в ходе творческого процесса и предполагают наличие у журналиста определенных профессиональных умений.

Второе звено в «техническом парке» журналиста – средства фиксации информации. Я продолжаю настаивать на том, что блокнот для журналиста и сегодня важен. Он должен использоваться наряду с диктофоном, в комплексе с ним. Их «сотрудничество», если на него настроиться, может быть очень продуктивным. В сущности, полная запись процесса общения на магнитную ленту показана только в случаях, когда задуман материал в жанре интервью или когда проводится блиц-опрос, групповое интервьюирование. Во всех прочих ситуациях включать диктофон надо время от времени, по мере того как возникает необходимость дословного сохранения речи партнеров по общению, при этом надо уметь снять у них напряженность, которая может возникнуть как реакция на запись. Не все же так привычны к журналистскому инструментарию, как политики или артисты. Значит, здесь тоже нужна продуманная тактика.

Сегодня в нашей профессиональной среде в ходу электронные блокноты. Помимо фиксирования оперативных сведений они дают возможность создания и компактной проблемно-тематической картотеки, и картотеки документов, и картотеки деловых связей. Но это уже особая тема разговора, потому что электронный блокнот – не что иное, как мини-компьютер, а отношения с «компьютерным миром» для нас – сфера чрезвычайной важности: они обернулись новой страницей не только в производстве массовых информационных потоков, но и в развитии способа журналистского творчества».

Лазутина обязательно упоминает и о компьютере, говоря, что «Большинство журналистов начинают свое сотрудничество с компьютером с того, что используют его как пишущую машинку для фиксации создаваемого текста. Но даже в этой своей роли он ведет себя вовсе не как пишущая машинка: следит за грамотностью, отсчитывает символы и строки, заботится о том, чтобы текст на дисплее был чистым, хотя готов принять от вас любую поправку, реагируя на малейшее движение мысли... Ну и, безусловно доступ в систему Интернет!».

О супермегановых технологиях ХХІ века в известной научной литературе и интернете я не нашла, потому про смартфоны, планшеты, джипиэс-системы и прочее можете добавить сами.

P.S. Прошу прощения заранее, даже не знала, что писать на этот бредовый вопрос!