Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Тема 15. Продуктивність, мотивація та оплата праці
|
|
Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення продуктивності праці, мотивації та оплати праці.
1. Продуктивність праці персоналу: сутність, методи визначення та чинники зростання.
2. Мотивація трудової діяльності.
3. Сучасна політика оплати праці.
4. Застосовувані форми та системи оплати праці.
5. Доплати й надбавки до заробітної плати та організація преміювання персоналу.
6. Участь працівників у прибутках підприємства (установи, організації).
Продуктивність праці – це економічна категорія, що характеризує ефективність використання трудових ресурсів.
Розрізняють продуктивність індивідуальної праці та суспільної праці.
Рівень продуктивності праціхарактеризується двома показниками:
- прямим – виробіток – показує кількість продукції, що виробляє один робітник за одиницю робочого часу;
- оберненим – трудомісткість –відображає витрати праці на виробництво одиниці продукції.
Розрізняють наступні методи визначення виробітку:
- натуральний –визначається шляхом ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу у нормо-годинах або середньоспискову чисельність робітників;
- вартісний –розраховується діленням обсягу виробленої продукції в гривнях до витрат часу, вираженого в середньосписковій чисельності робітників, або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин;
- трудовий – розраховується діленням обсягу продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах, на кількість робітників.
Показник виробітку залежить не тільки від методу обчислення обсягів виробництва, але й одиниці робочого часу. У зв‘язку з цим розрізняють: середньогодинний виробіток одного робітника; середньоденний виробіток одного робітника; середній річний виробіток на одного робітника; середній річний виробіток на одного працівника.
В залежності від складу трудових затрат розрізняють наступні види трудомісткості: технологічну; обслуговування виробництва; виробничу; управління виробництвом; повну.
З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства чинники зростання продуктивності праці поділяють на зовнішні та внутрішні (матеріально-технічні, організаційні, економічні, соціальні, природні умови та географічне розміщення підприємств).
Підвищити продуктивність праці можливо також за рахунок резервів (невикористаних можливостей).
Резерви зростання продуктивності праці - об'єктивна можливість збільшення обсягів продукції, що виготовлена за одиницю часу при певних затратах живої праці, або зменшення витрат часу, необхідних для виготовлення одиниці продукції, на одному підприємстві в порівнянні з максимально можливими. Основними резервами зростання продуктивності праці є зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання фонду робочого часу, удосконалення структури промислово-виробничого персоналу тощо.
Забезпечення ефективності використання праці на підприємстві можливе шляхом використання відповідної системи мотивації.
Мотивація – це сукупність взаємопов‘язаних заходів, які стимулюють працівника або колектив до досягнення індивідуальних та спільних цілей діяльності підприємства.
Система мотивації повинна формувати свідоме ставлення до праці, яка є джерелом не лише матеріальних виплат, а й самовдосконалення та професійного та службового росту.
У визначенні моделей і методів мотивації потрібно враховувати той факт, що мотиваційний аспект щодо конкретного працівника в конкретній ситуації не впливатиме на нього в іншій ситуації, або не впливатиме на іншого працівника в аналогічній ситуації. Тому моделі мотивації слід будувати за багатофакторним принципом. При цьому можуть бути використані моделі, що ґрунтуються на теорії потреб, на теорії очікування, на теорії справедливості.
Система мотивації на рівні підприємства повинна базуватись на наступних вимогах: надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці; узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх; створення належних умов для захисту здоров‘я, безпеки праці та добробуту всіх працівників; забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників; підтримування в колективі атмосфери довіри, зацікавленості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та працівниками.
Особливе місце в системі мотивації належить методам мотивації, які поділяються на прямі економічні; непрямі економічні; негрошові.
Методи поділяються також на індивідуальні і групові.
У системі мотивації особливого значення набуває термін винагорода – це все те, що людина вважає для себе цінним. Але розуміння цінностей в людей неоднакове, тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня.
Персоналізація форм і методів винагороди є фундаментом ефективності будь-якої моделі мотивації. Хоча матеріальні потреби працівників є, як правило, домінуючими.
Оплата праці - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці.
Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується.
Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними указами і постановами, галузевими інструкціями.
Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.
Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати, які перебувають, приблизно, у співвідношенні: 70% - основна заробітна плата, 30% -додаткова.
Основна заробітна плата працівника - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці, визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. ЇЇ розмір залежить від результатів роботи самого працівника.
Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.
Заробітна плата виконює відтворювальну, стимулюючу, регулюючу та соціальну функції.
Державна політика оплати праці реалізується через механізм її регулювання, а останній має забезпечувати її відтворювану і соціальну функції. Це здійснюється через встановлення мінімального рівня заробітної плати, розрахованого на основі прожиткового мінімуму, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах тощо, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці.
Питання державного i договiрного регулювання оплати працi, прав працiвникiв на оплату працi та їх захисту визначаються Кодексом законів про працю в Українї, Законом України " Про оплату працi" та iншими нормативно-правовими актами, які передбачають, крім державного, договірне регулювання оплати праці через механізм укладення системи тарифних угод різних рівнів: міжгалузевого ( генеральна тарифна угода); галузевого ( галузева тарифна угода); виробничого ( тарифна угода як складова частина колективного договору).
Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.
Предметом генеральної тарифної угоди є: диференціація мінімальних тарифних ставок; єдині мінімальні ставки компенсаційних доплат; єдині тарифні умови праці; взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди.
Предметом галузевої угоди є єдині для підприємств відповідної галузі тарифна сітка для робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів.
Основою органiзацiї оплати працi є тарифна система оплати працi, яка включає тарифнi сiтки, тарифнi ставки, схеми посадових окладiв i тарифно-квалiфiкацiйнi характеристики (довiдники). Тарифна система оплати працi використовується для розподiлу робiт залежно вiд їх складностi, а працiвникiв - залежно вiд їх квалiфiкацiї та за розрядами тарифної сiтки.
Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.
Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.
Тарифні ставки інших розрядів (Сі) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (С1) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кі):
, грн (15.1)
Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему «цензів», яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації (що робітник повинен знати; що робітник повинен уміти; взірець роботи, яку робітник повинен виконати).
Основними вимірниками результатів праці є кількість виготовленої продукції належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник був фактично зайнятий на підприємстві. Такому поділу вимірників затрат праці відповідають наступні дві форми заробітної плати — відрядна та погодинна.
Відрядна заробітна плата передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу і застосовується за умов: існують кількісні показники роботи, які безпосередньо залежать від конкретного робітника; існує можливість точного обліку обсягів виконаних робіт; існують можливості у робітників конкретної виробничої дільниці збільшити виробіток або обсяг виконаних робіт; існує можливість використання технічного нормування праці.
У рамках відрядної форми розрізняють наступні системи оплати праці:
1. Пряма відрядна оплата визначається:
, (15.2)
де Nj— кількість виробів j-го виду;
Рвідj— відрядний розцінок за виріб j-го виду, який розраховується за формулою:
(15.3)
де Сп — погодинна тарифна ставка;
t н — норма часу на один виріб.
2. Відрядно-преміальна заробітна плата передбачає, що заробіток робітника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів. Сума заробітку (ЗПв.прем.) при цій системі визначається із залежності
ЗПв.прем. = ЗПвід + Дв , (15.4)
де ЗПвід - тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці, грн.;
Дв - сума преміальних доплат, яка обчислюється за формулою:
, грн., (15.5)
де П1 - процент доплат за виконання плану;
П2 - процент доплат за кожен процент перевиконання плану;
Ппп — процент перевиконання плану, який можна знайти:
, (15.6)
де Nф, Nпл — відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, од./міс.
Залежно від специфіки виробництва і характеру виконаної роботи для різних категорій робітників-відрядників визначаються конкретні показники і розміри преміювання згідно з Положенням про відрядно-преміальну оплату праці, яке розробляється і затверджується на підприємстві.
3. Відрядно-прогресивна заробітна плата передбачає оплату робіт, виконаних у межах установленої норми за звичайними відрядними розцінками, а робіт, виконаних понад нормативний рівень — за підвищеними розцінками залежно від ступеня виконання завдання. Заробітна плата (ЗПв. прогр) обчислюється за формулою:
, грн., (15.7)
де Nвб — вихідна база для нарахування доплат (встановлюється на рівні 110—115%), од./міс;
Рзв - звичайний розцінок за один виріб, грн./од.;
Рпідв. - підвищений розцінок за один виріб, грн./од.
(15.8)
Процент росту розцінку визначається зі шкали залежно від процента перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно і фіксується в Положенні про застосування відрядно-прогресивної оплати праці, яке розробляється на підприємстві за погодженням із трудовим колективом і затверджується керівником.
4. Непряма відрядна оплата передбачає, що заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, і від результатів праці робітників, яких він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника відповідно до цієї системи розраховується за формулою:
, (15.9)
де Сп — погодинна тарифна ставка;
Фдоп. — фактично відпрацьований час допоміжними робітниками;
Квн — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма основними робітниками, що обслуговуються.
5. Акордна система полягає в тім, що робітникові або групі робітників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання.
6. Колективна (бригадна) відрядна оплата праці. Використовується в тому випадку, коли характер обладнання чи специфіка технології потребують зусиль групи працівників різної кваліфікації. При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із методів (метод годино-коефіцієнтів, метод коефіцієнта виконання норм).
Погодинна оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань. Погодинна оплата застосовується за умов: часта зміна операцій; відсутня можливість збільшення випуску продукції, тобто робітник не може вплинути на збільшення випуску; виробничий процес строго регламентований.
Чинним законодавством передбачено при встановленні працівникам нормованих завдань такого обсягу робіт, який працівник має виконати за годину праці за умови справного стану машин, верстатів і пристроїв, належної якості матеріалів та інструментів, технічної документації та їх вчасного забезпечення, здорових та безпечних умов праці.
В рамках погодинної оплати розрізняють такі системи:
1. Проста погодинна оплата розраховується за формулою:
, (15.10)
де Сп — погодинна тарифна ставка;
Т — кількість відпрацьованих годин;
2. Почасово-преміальна передбачає, що окрім тарифного заробітку робітник одержує премію за досягнення певних кількісних або якісних показників.
3. Почасово-преміальна система з використанням нормованих завдань. За застосування цієї системи заробіток може складатися з трьох частин:
- погодинного заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, і доплат за професійну майстерність та умови (інтенсивність) праці;
- додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що нараховуються у відсотках до погодинної оплати за тарифом (наприклад, за поєднання операцій);
- премії за зниження трудомісткості виробів або робіт.
Оплата праці керівників, спеціалістів та службовців конкретних підприємств здійснюється за встановленими державою посадовими окладами згідно штатного розкладу з урахуванням застосовуваної системи стимулювання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою роздержавлених підприємств (організацій). Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачується праця працівників, робота яких має стабільний характер.
Нормативними документами, в яких подаються загально-галузеві кваліфікаційні характеристики цих категорій працівників є кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців.
Посадовий оклад — це абсолютний розмір заробітної плати, встановлений відповідно до конкретної посади за штатним розкладом. Він може визначатися у певному діапазоні — від мінімального до максимального значення у межах однієї посади.
В умовах становлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла застосування безтарифна система оплати праці. Фактична заробітна плата кожного працівника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікаційного рівня працівника, коефіцієнта трудової участі і фактично відпрацьованого часу.
Для управлінського персоналу безтарифна система оплати праці передбачає коригування їхнього заробітку залежно від обсягу реалізації продукції.
Контрактна система оплати праці ґрунтується на укладанні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці та інше. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на підприємстві, фірмі (погодинна оплата праці) або конкретне виконане завдання (відрядна оплата).
Доплати і надбавки є самостійними елементами заробітної плати, що використовуються для компенсації або заохочення за істотні відхилення від нормальних умов праці, які не враховуються в тарифних ставках і посадових окладах. Вони характеризуються необов‘язковістю та непостійністю, а також рухливістю залежно від співвідношення фактичних і нормативних умов роботи. Умови застосування та розміри доплат і надбавок визначаються в колективному договорі підприємства.
Розрізняють доплати до заробітної плати, які:
а) не мають обмежень щодо сфер трудової діяльності( за роботу в надурочний час; особам, які не досягли вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу; робітникам, які внаслідок виробничої необхідності виконують роботи за нижчими від наданих їм тарифних розрядів; за час простою або в разі невиконання норм виробітку за виготовлення бракованої продукції не з вини робітника);
б) застосовуються в певних сферах прикладання праці( за суміщення професій (посад); за роботу у важких, шкідливих та особливо важких і шкідливих умовах; за роботу в нічний час; за роботу у вихідні дні, що є робочими за графіком тощо).
Система преміювання персоналу підприємства повинна базуватися на принципах: чітке визначення умов та показників, за якими встановлюється розмір премії; поділ умов і показників преміювання на основні та додаткові; оптимальна кількість показників та умов преміювання 2-4; показники та умови преміювання мають відповідати завданням виробництва і реально залежати від трудових зусиль колективу або окремого працівника; чітко встановлений рівень показників і умов преміювання; економічне обґрунтування розмірів премій; диференціація розміру премії залежно від трудових зусиль.
Основними показниками преміювання робітників основного виробництва є: поліпшення якості продукції, освоєння прогресивної технології та нової техніки, зниження матеріальних витрат, зростання продуктивності праці.
Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних загальних результатах роботи підприємства. А справедливий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутку між власником підприємства, адміністрацією, спеціалістами і робітниками створює умови для доброго психологічного клімату в колективі і процвітання підприємства.
Виплати з прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, цін, фінансового стану підприємства. Їх розміри визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (при укладанні тарифних угод).
Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему преміальних виплат, систему колективного стимулювання, систему участі у прибутках залежно від продуктивності праці та ін.
Питання для самоконтролю:
1. Розкрийте сутність продуктивності праці персоналу.
2. Мотивація трудової діяльності.
3. Що передбачає сучасна політика оплати праці.
4. Які виокремлюють форми та системи оплати праці.
5. Як відбувається нарахування доплат й надбавок до заробітної плати та як проводиться організація преміювання персоналу.
6. Яким чином відбувається участь працівників у прибутках підприємства.
Тема 16. Витрати і ціни на продукцію (послуги)
Мета вивчення теми: сформувати знання щодо щодо економічної сутностівитрат підприємства, порядку їх врахування в собівартості продукції.
1. Загальна характеристика витрат.
2. Управління витратами.
3. Сукупні витрати та собівартість продукції (послуг).
4. Собівартість окремих виробів.
5. Ціни на продукцію (послуги).
Для досягнення своєї основної мети – максимізації прибутку – підприємство повинно понести певну суму витрат. Відповідно до П(С)БО №16 „Витрати” «витрати – це сукупність переданих у грошовій формі витрачань підприємства, пов‘язаних з виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт та їх реалізацією». Ці витрати спрямовуються на формування і використання усіх видів ресурсів.
Всі витрати підприємства (загальні витрати) залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, поділяються на операційні; інвестиційні; витрати на соціальний розвиток.
Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат мають витрати на виробництво.
Витрати мають натуральну та грошову форму. Розрахунок необхідної кількості і облік витрат у натуральній формі має важливе значення для організації самого процесу виробництва на підприємстві. Проте для оцінювання результатів діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість виготовлення продукції.
Вартісною формою витрат на виготовлення продукції є собівартість продукції.
При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох джерел: собівартості (валових витрат); прибутку. Тому визначення складу витрат, що включаються у собівартість, передбачає їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість мають відшкодовуватись витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на: дослідження ринку і виявлення потреби в продукції; підготовку і освоєння нової продукції; виробництво; обслуговування виробничого процесу і управління ним; збут продукції; розвідку, використання і охорону природних ресурсів; добір і підготовку кадрів; поточну раціоналізацію виробництва, крім капіталовкладень.
Побудова обліку витрат на виробництво продукції підприємств здійснюється згідно з чинними основними положеннями про склад витрат виробництва, типовими положеннями з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції за видами діяльності, галузевими інструкціями та методичними рекомендаціями відповідно до особливостей та організації виробництва.
На підприємстві розрізняють угрупування витрат за певними класифікаційними ознаками:
1. Витрати, які включаються та не включаються до собівартості реалізованої продукції:
- включаються – прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати, понаднормативні виробничі витрати;
- не включаються – адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.
2. За способом віднесення на собівартість окремих видів продукції: прямі, непрямі.
3. За ступенем однорідності економічного змісту: одноелементні, комплексні.
4. За ступенем залежності від обсягів виробництва продукції: постійні, змінні.
5. Відносно характеру зв‘язку з процесом виготовлення продукції: основні, накладні.
6. Відносно участі у виробничому процесі: виробничі, невиробничі.
7. За економічними елементами витрати формуються відповідно до їх економічного змісту: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація, інші витрати (орендна плата, відсотки за кредитами банку тощо).
8. За статтями калькуляції: виробничі витрати (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, загальновиробничі витрати ); витрати періоду (адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати, фінансові витрати, інвестиційні витрати).
Управління витратами – це процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, місцями та носіями в процесі постійного контролювання рівня витрат і стимулювання їхнього зниження.
Система управління витратами включає: пошук та виявлення чинників, що впливають на економію усіх видів ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; економічне стимулювання економії ресурсів та зниження витрат.
За кожен елемент цієї системи відповідають певні виконавці, структурні підрозділи підприємства, які виступають місцем формування витрат або (та) є відповідальними за їхній рівень.
Контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати по місцям їх виникнення, центрам витрат, центрам відповідальності.
Центри витрат представляються виробничими і структурними підрозділами, які характеризуються різноманіттям функцій і виробничих операцій, що дає змогу деталізувати облік, посилити контроль за витратами і підвисить точність калькулювання.
Центр відповідальності – організаційний підрозділ, який очолюється керівником, котрий забезпечує контроль планових, нормативних і фактичних витрат. Центри поділяються на головні і функціональні. Головні контролюють витрати по місцям їх виникнення, а функціональні поширюють витрати на інші місця їх виникнення при умові, що цей центр обслуговує кілька центрів витрат.
Для всіх видів матеріальних ресурсів встановлені норми витрат. За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг).
Фактичний рівень витрат розраховується за даними бухгалтерського обліку. Порівняння фактичних витрат з плановими дає змогу в процесі економічного аналізу оцінювати роботу підрозділів щодо використання ресурсів, знаходити причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати їхнє зниження.
Виявлення та використання чинників економії ресурсів і зниження витрат має бути одним із головних обов‘язків насамперед керівників і спеціалістів підприємства.
Важливе практичне значення має поділ витрат кожного центру відповідальності на прямі і непрямі, змінні та постійні.
Розмежування прямих і непрямих витрат використовується для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат). Непрямі витрати формуються за цими центрами, а потім розподіляються між видами продукції з використанням загальновживаних методів: розрахунку кошторисних ставок; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до обсягу діяльності; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до суми основної заробітної плати працівників, зайнятих виробництвом певного виду продукції; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до прямих витрат на виготовлення продукції (робіт, послуг).
Розподіл витрат на змінні та постійні за центрами відповідальності є важливим для оперативного обчислення кошторисів для різних варіантів обсягу виробництва, а також перерахунку планових витрат на фактичний обсяг продукції в процесі аналізу та оцінки роботи підрозділів підприємства.
Загальна сума витрат за певний період визначається:
Сз(с)=Сзм.од N+Cпост., (16.1.)
де Сз(с) – загальні (сукупні) витрати;
Сзм.од – змінні витрати на одиницю продукції;
N – обсяг виробництва в натуральному вимірі;
Спост .- постійні витрати за розрахунковий період.
Відповідно загальні витрати на одиницю продукції (Сз.о) розраховуються за формулою:
Сз.о=Сзм.од+ 
. (16.2.)
Критичний обсяг виробництва (точка беззбитковості) визначається:
Сзм.одN+Спост.=ЦNкр ., звідси Nкр.= 
, (16.3.)
де Ц – ціна одиниці продукції.
Розраховують також коефіцієнт безпеки виробництва. Він характеризує ступінь перевищення критичного обсягу виробництва продукції стосовно фактичного (планового) випуску і визначається за допомогою формули:
Кбп= 
, (16.4.)
де Кбп – коефіцієнт безпеки виробництва (підприємства);
Nф(п) – фактичний або плановий обсяг виробництва.
Кошторис виробництва – це підрахунок сукупних витрат підприємства, що пов‘язані з основною її діяльністю за певний період, незалежно від того, віднесено їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Це означає, що суми кошторису виробництва та собівартості загального обсягу продукції кількісно не збігаються.
Мета складання кошторису витрат на виробництво – встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році.
Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їх ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Це надзвичайно важливо для аналізу чинників формування і зниження собівартості продукції.
Кошторис виробництва складається за економічними елементами: матеріальні витрати, заробітна плата, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, інші витрати.
На основі кошторису виробництва визначається собівартість валової, товарної та реалізованої продукції підприємства.
Собівартість валової продукції визначається шляхом коригування кошторису витрат на виробництво на величину:
- витрат, які не включені у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, відшкодування втрат від браку) – віднімаються;
- зміни залишків витрат майбутніх періодів (приріст відраховується, зменшення додається);
- зміни залишків резерву майбутніх платежів (приріст додається, зменшення відраховується).
Після коригування собівартості валової продукції на зміну залишків незавершеного виробництва одержується виробнича собівартість товарної продукції.
Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.
Кошторис виробництва можна складати, коригуючи фактичні витрати за минулий період на прогнозні коефіцієнти зміни обсягу виробництва, чисельності персоналу, вартості основних фондів з урахуванням очікуваної динаміки витрат, імовірності зміни норм і цін (тарифів).
Обгрунтованіший кошторис виробництва складається поелементно на підставі планових обсягів продукції (послуг), норм і цін.
Калькуляція собівартості являє собою визначення витрат за статтями собівартості.
Об'єктом калькулювання є продукція чи послуги, собівартість яких обчислюється.
Калькуляційною є одиниця кількісного вимірювання продукції (штуки, тонни, метри тощо).
Калькуляція собівартості включає:
І. Сировина і матеріали.
II. Енергія технологічна.
III. Основна та додаткова заробітна плата основних виробничих робітників, відрахування на соціальне страхування.
IV. Утримання та експлуатація машин і механізмів (амортизаційні відрахування на машини та устаткування; витрати на електроенергію, пальне, мастильні матеріали для машин та устаткування; витрати на придбання технологічного інструменту, запасних частин та агрегатів для устаткування; витрати на ремонт та технологічне обслуговування; витрати на заробітну плату обслуговуючого персоналу).
V. Загальновиробничі (накладні) витрати (управління, виробниче і господарське обслуговування в межах виробництва; заробітна плата з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління, спеціалістів, службовців; амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах; охорона праці; техніка безпеки, охорона, протипожежна безпека; досліди, випробування, винахідництво; підготовка кадрів, адміністративні та канцелярські витрати; відрядження; обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення навколишнього середовища); придбання патентів, ліцензій тощо).
VI. Підготовка і освоєння виробництва (освоєння нових підприємств, виробництв, цехів; підготовка і освоєння нової продукції).
VII. Позавиробничі витрати (витрати на маркетингові дослідження; рекламу продукції; заходи щодо стимулювання збуту).
Деякі з цих витрат є прямими і їх можна обчислити безпосередньо на окремі вироби (витрати на тару, пакування, транспортування, рекламу), а деякі — непрямими (витрати на аналіз та дослідження ринку; комісійні виплати організаціям збуту). Такі витрати розподіляються між виробами на основі певної бази розподілу.
Основні методи калькулювання собівартості:
- позаказний метод ( витрати на виробництво розраховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для визначення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів);
- попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалу і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу;
- нормативний метод обліку і калькулювання (витрати на виробництво поділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Все витрати в межах норм враховуються без групування, за окремими замовленнями. Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинам и винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів).
Ціна - це грошовий вираз вартості товару, кількість грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги.
Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисність) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності товару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти. Виконує ціна обліково-аналітичну, стимулюючу, розподільчу та регулюючу функції.
Ціна на будь-який товар складається з окремих елементів. Основними з них є собівартість і прибуток. Їх наявність у ціні є обов'язковою. Крім того, до складу ціни можуть входити: акцизний збір; податок на додану вартість; націнки постачальницько-збутових організацій; торговельні надбавки або знижки.
Ціноутворення - це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.
Залежно від того, яку мету ставить підприємство чи фірма на ринку (максимізації прибутку, лідерство в цінах тощо), розрізняють різні підходи до ціноутворення.
Класифікація цін:
1. Залежно від особливостей процесу купівлі-продажу і сфери економіки ( світові, оптові, закупівельні, кошторисні, роздрібні, транспортні тарифи, тарифи на платні послуги);
2. За способом встановлення (державні, фіксовані, регульовані, договірні, вільні, ввізні).
Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють - лімітні (встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничнодопустимий рівень її ціни) і ступеневі ціни (поступово знижуються на певних етапах серійного випуску продукції).
Крім того, в сучасній практиці господарювання застосовують різні види ринкових цін, які класифікуються без певної ознаки: демпінгові, продажні, тверді, паритетні, базисні, престижні та інші ціни.
В основі формування ціни лежить собівартість продукції, яка є нижньою межею ціни. При формуванні оптової ціни підприємства до собівартості продукції, представленої у формі калькуляції, додаються величина прибутку, податок на додану вартість, акцизний збір (якщо товар належить до підакцизного).
Величина прибутку встановлюється, виходячи із норми рентабельності на продукцію.
Сума ціни підприємства і постачальницько-збутової націнки є оптовою ціною промисловості. Постачальницько-збутова націнка включає витрати і прибуток постачальницько-збутових організацій.
Роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торговельну надбавку (знижку). Торговельна надбавка покриває витрати торговельних організацій і забезпечує їм одержання прибутку. Крім того, роздрібні ціни можуть включати спеціальні надбавки за якісні характеристики товару, додаткові послуги тощо.
Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко — вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку у місце, зазначене в договорі.
Охарактеризований вище метод розрахунку оптових і роздрібних цін має назву витратного методу, оскільки він ґрунтується на використанні даних про всі витрати, пов'язані із виробництвом і збутом продукції. Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що зазначені витрати безпосередньо рівень ціни не визначають. При цьому можуть бути використані наступні методи ціноутворення:
1. Метод «витрати + прибуток». За цим методом ціна (Ц) обчислюється за формулою:
, (16.5.)
де С - собівартість продукції, грн.;
П - величина прибутку в ціні, грн.
Прибуток визначається у відсотках до собівартості, величина яких встановлюється, виходячи із міркувань прибутковості продукції та її конкурентоспроможності.
2. Отримання цільової норми прибутку - метод ціноутворення, орієнтований на витрати і цільову норму прибутку:
, (16.6.)
де Взм, - величина змінних затрат на одиницю продукції, грн.;
Впост - постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн.;
Пзаг - загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той же період від продажу продукції, грн.;
N - обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.
3. Оцінка споживчої вартості — метод, що ґрунтується на оцінці споживчого ефекту, який має споживач від використання товару. Цей метод ціноутворення має певний ризик внаслідок невиправданого завищення або заниження ціни.
4. Пропорційне ціноутворення — метод, при якому фірми виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживчої вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. При цьому методі ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:
, (16.7.)
де п - кількість продавців аналогічної продукції.
5. Метод «очікуваного прибутку» найчастіше застосовують тоді, коли фірма планує підписати контракт і, пропонуючи більш низькі ціни, ніж інші фірми, має шанси виграти боротьбу за контракт.
6. Метод швидкого повернення витрат. Використовується підприємствами з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення затрачених коштів. Така поведінка може бути викликана невпевненістю виробників у тривалому успіхові їх продукції на ринку.
Існує ще ряд інших методів ціноутворення, але при використанні будь-якого з них у подальшому ціна коригується, використовується ряд знижок і доплат до ціни.
Практично фірми встановлюють не окремі ціни на товар, а використовують цілу систему цін, щоб продавати весь асортимент своїх товарів, враховувати попит на різних, територіально віддалених ринках.
Досвід держав з розвиненою економікою свідчить, що стратегія ціноутворення в умовах ринку може ґрунтуватися на трьох факторах - на витратах, попиті і конкуренції.
Підприємствам у цих умовах надані широкі можливості у формуванні цін на товари, послуги тощо. У Господарському кодексі України зазначено, що підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі.
Проте цивілізований ринок - це регульований ринок, де найважливішим об'єктом регулювання є саме ціни. Держава повинна брати безпосередню участь у процесах ціноутворення, лише слід правильно вибрати методи такої участі. Вона повинна контролювати і регулювати ціни на стратегічно важливі товари, підтримувати виробників, які продукують низькорентабельну, але необхідну споживачам продукцію через систему державних дотацій і субсидій.
Також держава повинна безпосередньо через відповідні органи контролювати ціни на продукцію підприємств-монополістів, запобігати встановленню демпінгових цін як засобу витіснення конкурентів з ринку.
Важливою проблемою для підприємств у галузі ціноутворення є встановлення обґрунтованих ставок податку на додану вартість, акцизного збору та мита, які є видами непрямих податків. Ці податки спричиняють різке зростання ціни на продукцію і тим самим знижують її конкурентоспроможність.
Питання для самоконтролю:
1. Дайте загальну характеристику витратам.
2. Як відбувається процес управління витратами.
3. Дайте визначення поняттю сукупні витрати та собівартість продукції (послуг).
4. Що в себе включає собівартість окремих виробів.
5. Дайте визначення поняттю ціни на продукцію (послуги).
Тема 17. Фінансово-економічні результати та ефективність діяльності.
Мета вивчення теми: сформувати знання щодо щодо сутності, ролі та значення фінансової діяльності підприємства, а також методичних основ оцінки фінансово-економічного стану підприємства та ефективності виробництва.
1. Зміст і форми фінансової діяльності підприємства.
2. Формування та використання прибутку.
3. Оцінка фінансово-економічного стану підприємства.
4. Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва.
5. Чинники зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства).
Зміст фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов‘язаних з неперервним кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також із приводу відносин з постачальниками, покупцями продукції, працівниками підприємства, державними органами тощо.
Основні завдання фінансової діяльності підприємства: вибір форм фінансування та формування їх оптимального співвідношення; вибір структури капіталу підприємства, напрямків його використання; збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі; забезпечення своєчасності розрахунків; підтримання необхідної ліквідності.
Фінансування за джерелами коштів поділяється: внутрішнє (прибуток, амортизація, виручка від продажу чи здавання в оренду майна) та зовнішнє (внески вкладників в статутний капітал, кредит, зобов‘язання боржників, державні субсидії).
Форми фінансування: за рахунок власних коштів; за рахунок залучених коштів.
Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Цей план є підсумковим і одним із найважливіших розділів бізнес-плану підприємства. Основна мата складання фінансового плану (бюджету) підприємства – узгодження доходів із витратами у плановому періоді.
Фінансовий план включає: прогнозні дані щодо обсягів реалізації продукції; баланс грошових надходжень і витрат; таблицю доходів і витрат; баланс активів і пасивів підприємства; визначення точки беззбитковості.
Фінансовий план складається на кожний поточний рік з поквартальним виділенням двох розділів: надходжень і витрат (платежів).
Головним елементом фінансового плану є баланс, тобто деталізована репрезентація фінансового стану підприємства на конкретний момент часу.
Баланс складається з двох частин: активу і пасиву. В активі балансу (розділи: необоротні активи, оборотні активи, витрати майбутніх періодів) відображається все те, чим володіє підприємство на момент складання балансу. Пасив (розділи: власний капітал, з абезпечення подальших витрат та платежів, довгострокові зобов’язання, поточні зобов’язання, доходи майбутніх періодів) показує джерела формування і нагромадження капіталу.
В Україні з 1 січня 2000 року введено в дію нову форму балансу підприємства, яка відповідає міжнародним стандартам здійснення бухгалтерського обліку суб‘єктами господарювання (Національний стандарт №2).
Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу має важливе значення для оцінки фінансового стану підприємства.
У ринкових умовах метою функціонування будь-якого підприємства є виготовлення і реалізація продукції для задоволення ринкових потреб та одержання певної суми доходу.
Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку (стандарт 3) в Україні:
Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) – загальний дохід (виручка) від реалізації продукції, товарів, робіт або послуг (виручка від реалізації продукції), тобто без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків з продажу (податку на додану вартість, акцизного збору тощо).
Проте загальний дохід не характеризує ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Загальна схема формування фінансових результатів діяльності підприємства відповідно до діючих нормативних документів може бути представлена (рис.17.1):
| Дохід (виручка) від реалізації продукції | 
| ||
| податок на додану вартість (-) | |||
| акцизний збір (-) | ||
| інші вирахування з доходу (-) | |||
| Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції | 
| ||
| собівартість реалізованої продукції (-) | ||
| Валовий (балансовий) прибуток | 
| ||
| інші операційні доходи (+) | ||
| операційні витрати (-) | |||
| Операційний прибуток | 
| ||
| фінансові доходи (+) | |||
| фінансові витрати (-) | ||
| Прибуток від звичайної діяльності | 
| ||
| податок на прибуток (-) | ||
| Чистий прибуток | |||
| Рис. 17.1. Загальна схема формування фінансових результатів діяльності підприємства |
Податок на додану вартість відображає суму податку на додану вартість, включену до складу доходу (виручки) від реалізації продукції.
Акцизний збір – платники акцизного збору відображають суму, яка врахована у складі доходу (виручки) від реалізації продукції.
Інші вирахування з доходу відображають надані знижки, повернення товарів та інші суми, що підлягають вирахування з доходу.
Прибуток – це частина чистого доходу, що залишається підприємству після відшкодування всіх витрат, пов‘язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності.
В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства. Величина прибутку характеризує фінансові результати роботи підприємства та визначає його фінансовий стан.
Розрізняють такі найважливіші види прибутку:
1. Валовий (балансовий прибуток ) – розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.
Валовий прибуток може бути зменшений на величину супутніх платежів (податок на майно, податок з власників транспортних засобів, плата за землю, утримання дошкільних закладів тощо).
2. Операційний прибуток – це балансовий прибуток, скоригований на різницю інших операційних доходів та операційних витрат.
Інші операційні доходи відображають суми від операційної діяльності підприємства, крім доходу від реалізації продукції, а саме: дохід від оренди майна, від операційних курсових різниць, від реалізації оборотних активів, відшкодування раніше списаних активів тощо.
Операційні витрати включають: адміністративні витрати (загальногосподарські витрати, пов‘язані з управлінням та обслуговуванням підприємства); витрати на збут; інші операційні витрати (сумнівні борги та втрати від знецінення запасів, втрати від операційних курсових різниць, економічні санкції та інші витрати, які виникають у процесі операційної діяльності підприємства (крім витрат, що включаються до собівартості продукції).
3. Прибуток від звичайної діяльності – це операційний прибуток, скоригований на величину фінансових та інших доходів і фінансових та інших витрат.
До фінансових та інших доходів належать: дохід від інвестицій в інші підприємства; дивіденди; відсотки та інші доходи від фінансових інвестицій; дохід від неопераційних курсових різниць тощо
До фінансових та інших витрат належать: сплата відсотків за позиковий капітал; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інші втрати та витрати, не пов‘язані з операційною діяльністю.
Саме цей скоригований прибуток є прибутком до оподаткування (оподатковуваним прибутком).
В особливих випадках прибуток від звичайної діяльності після оподаткування коригується на суму оподаткованого надзвичайного прибутку, який може мати місце внаслідок надзвичайної події (стихійні лиха, пожежі, техногенні аварії тощо або такі події, які не повторюватимуться періодично або в кожному наступному періоді).
4. Чистий прибуток – прибуток після оподаткування - реально поступає в розпорядження підприємства (оподатковуваний прибуток за мінусом суми податку на прибуток).
Чистий прибуток поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішенням власників. Передбачено облік використання чистого прибутку на створення резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, інші напрямки використання.
Отже, прибуток будь-якого підприємства формується за рахунок таких джерел:
- прибуток від реалізації продукції ( виконання робіт, надання послуг); інакше цей прибуток називають прибутком від операційної діяльності, тобто такої, яка відображає основну мету існування підприємства на ринку та профіль діяльності. Прибутоквід реалізації – обчислюється як різниця між виручкою від реалізації продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю;
- прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, тощо. Розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об‘єкта, який продається;
- прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду, дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов‘язаннями, надходження від економічних санкцій, тощо.
Фінансово-економічний стан підприємства характеризується ступенем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості та динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов‘язаннями.
Інформаційною базою оцінки фінансово-економічного стану підприємства є звіт про фінансові результати діяльності, рух грошових коштів, власний капітал і баланс – підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства та джерела їхнього формування в грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року).
Оцінка фінансово-економічного стану підприємства здійснюється за показниками прибутковості, ділової активності, фінансової стійкості, платоспроможності.
Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів, які забезпечили одержання певного загального доходу.
Прибутковість інвестицій у розвиток підприємства (Пі) визначається як відношення прибутку після сплати податків (Пр) до загальної суми інвестицій (І):
Пі = 
% (17.1)
Коефіцієнт прибутковості власного капітал - рентабельність власного капіталу:
Пк.вл .= 
, (17.2)
де Пчист – чистий прибуток підприємства за рік, грн.;
Квл – величина власного капіталу (статутний фонд), грн.;
Коефіцієнт прибутковості активів (Пакт)- рентабельність активів:
Пакт = 
, (17.3)
де Азаг – середня сума активів за річним балансом, грн.
Якщо цей коефіцієнт менший за процентну ставку по довгострокових кредитах, то фінансовий стан підприємства є незадовільним.
Рентабельність – відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Виокремлюють:
Рентабельність продукції (Рп) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут:
Рп = 
, (17.4)
де Преа л - прибуток від реалізації продукції за певний період;
Среал - повна собівартість реалізованої продукції.
Рентабельність окремого виробу (Рі) обчислюється:
Рі = 
, (17.5)
де Ці, Сі - відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.
Рентабельність виробництва, яка може бути загальною (Рв.заг.) і розрахунковою (Рв.розр.):
(17.6)
(17.7)
де Пбал – балансовий прибуток за певний період;
Sсер – середньорічна вартість ОФ;
Sноз - середньорічний залишок оборотних коштів.
Показниками ділової активності є оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованостей.
Оборотність активів – це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), який характеризує ефективність використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення, тобто
ОБакт = 
, (17.8)
де В - виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період;
А - середня величина активів за той самий період.
Оборотність товарно-матеріальних запасів виражається кількістю оборотів за певний період і характеризує швидкість реалізації товарно-матеріальних запасів підприємства:
ОБмз = 
, (17.9)
де С - повна собівартість реалізованої продукції за певний період;
СВм.з. - середня величина запасів у грошовому виразі.
Оборотність дебіторської заборгованості (Одз) розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини дебіторської заборгованості і показує швидкість обертання дебіторської заборгованості підприємства за період, що аналізується.
Оборотність кредиторської заборгованості (Окз ) розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини кредиторської заборгованості і показує швидкість обертання кредиторської заборгованості підприємства за період, що аналізується.
Фінансова стійкість підприємства оцінюється за допомогою показників:
- коефіцієнт автономії обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:
Кавт=Квл/Вм, (17.10)
де Квл - власний капітал підприємства,
Вм - підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).
Показникдає змогу зробити висновок, на скільки відсотків активи підприємства забезпечені власним капіталом, а скільки фінансується за рахунок боргових зобов‘язань.
- коефіцієнт фінансової стабільності визначається як співвідношення власного капіталу та позикових коштів. Нормальним вважається стан, коли коефіцієнт більше 1.
- фінансовий важіль (ліверидж) – відношення довгострокових зобов‘язань до власного капіталу. Коли плата за кредит є меншою за рентабельність активів з урахуванням оподаткування, збільшення заборгованості веде до зростання рентабельності власного капіталу. Отже, залучення кредиту у цьому випадку є фінансовим важелем (лівериджем) підвищення ефективності діяльності підприємства. Нормативне значення цього коефіцієнту не повинно бути більше 1.
Здатність підприємства вчасно розраховуватись з боргами (платоспроможність) визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності:
- коефіцієнт загальної ліквідності (коефіцієнт покриття):
Кл.заг = 
, (17.11)
де Апот - оборотні (поточні) активи підприємства;
Зпот – короткострокові (поточні) зобов‘язання підприємства.
Якщо Кл.заг < 2, то платоспроможність підприємства вважається низькою. При Кл.заг - 3-4 виникає
|
|