Загін Північної повстангрупи

Надалі, з метою створення сильного ударного кулака проти червоних, і керуючись наказами командуючого Північною повстангрупою полковника Карого, Артем на деякий час об’єднується із загонами отаманів Лихо та Вогня.

Тут слід відзначити, що перед цим об’єднанням отаман Лихо, який на той час ще перебував під впливом попередніх розмов з Артемом і Ельзою, зробив спробу здатися більшовикам. Але той же Артем, який сам у свій час закликав отамана до амністії, тепер був змушений повернутись до повстанських дій і мав загін більший ніж загін отамана Лихо. Тому він, щоб завадити здачі, арештував Лихо та весь його штаб. Однак під час цього арешту окремі члени штабу отамана Лихо, такі як Кривонос, Флерка, Рюрик і Плахотнюк втекли разом з отаманом Нечаєм та здались більшовикам. Лихо, тепер вже разом з Онищуком, знову розпочав боротьбу [2, 16].

За час що пройшов з 24‑ го по 27‑ ме серпня об’єднаний загін під загальним командуванням Артема мав чотири зіткнення з частинами 24‑ ї червоної піхотної дивізії в районі сіл Оляниця‑ Кирнасівка‑ Демківка‑ Ілляшівка. Однак, після бою в районі станції Демківка, об’єднаний загін, щоб позбутись переслідування червоних частин, знову розділяється на декілька окремих загонів.

Загін самого Артема по тому розділенню направився у ліс, що знаходиться поблизу станції Кирнасівка. Згодом надійшло повідомлення, що цим загоном у складі біля сорока вершників на перехресті доріг Печера‑ Рогізна‑ Вулига вбито помічника начальника міліції третього району Брацлавського повіту, а в селі Рогізна роздягнуто догола і відпущено начальника міліції містечка Печера.

В цей час розвідка червоних доносила: «банда відзначається рухливістю і з постійного району оперування часто ходить в південні райони Брацлавщини і Липовеччини, знову повертаючись в попередній район». Відзначалася і соціальна база повстанців: «особливо бандитськи настроєні і ставиться співчутливо до банди Артема населення сіл Потуш, Соколинці, Кліщів, Дзвониха, Колюхів, Канава і ОнитківцІ, з молоді яких і складається банда». Зокрема, з офіційних джерел стало відомо, що активно підтримували загін Артема в Соколинцях такі його мешканці, як Охрімчук Олекса Азарович, Мельник Павло Федорович та Охрімчук Артем Опанасович [2, 20].

Тридцятого серпня 1921‑ го року загін Артема Онищука здійснює свій черговий напад на Вороновицький цукровий завод. Біля одинадцятої години дня на територію заводу в’їхало близько п’ятнадцяти вершників. Охорона заводу пропустила їх безперешкодно, вважаючи за загін червоних козаків. Помилка охорони сталась внаслідок того, що вершники на голові мали будьонівські папахи і були зодягнуті у штани з червоними лампасами.

Ще приблизно до трьох сотень вершників оточили територію заводу з усіх сторін. В той день повстанці реквізували з каси заводу біля п’яти мільйонів карбованців. Частково ці кошти були використані отаманом для виплати козакам свого загону грошової винагороди. Покидаючи територію повстанці відібрали у міліцейської охорони заводу затвори від їхніх гвинтівок.

Після цього, в ніч з 30‑ го на 31‑ е серпня загін Артема приблизно у півтори сотні вершників, озброєний ручними кулеметами та при чотирьох кулеметах «Максим», розміщених на тачанках, здійснив напад на Рубанський волосний виконком. Під час цієї акції було знищено усі офіційні документи волосної влади. Повстанці також реквізували для своїх потреб телефонний апарат і чотири комплекти обмундирування для міліціонерів.

Десятого вересня 1921‑ го року загін повстанців у складі тридцяти чотирьох кінних вершників займає село Пиляву, в якому реквізує заготовлені для продподатку шість пудів вівса та чотири пуди ячменю. Отаман залишає у цьому селі записку в якій пропонує більшовикам тримати в кожному населеному пункті охорону у розмірі не менше, як півтори сотні шабель, інакше продрозкладка до Москви не дійде.

Після бурхливих розмов з Артемом та полковником Карим, які відбулись у період між п’ятнадцятим і двадцятим вересня 1921‑ го року, отаман Лихо відокремився із своїм загоном від загону Артема, залишившись у Липовецькому повіті. З моменту відокремлення, вже з двадцятого вересня отаман Лихо став діяти самостійно. Однак ця діяльність усього через два тижні по тому була назавжди припинена більшовиками.

Вже четвертого жовтня 1921‑ го року Лихо разом із шістьма десятками козаків його загону був оточений переважаючими силами червоних біля села Рахни‑ Собові (теперішнього Гайсинського району). У розпорядженні червоної частини, що оточила загін отамана, на той час була навіть артилерійська батарея. Допоміг ліквідувати загін отамана Лихо, раніше амністований більшовиками, отаман Голенко.

У тому ж бою четвертого жовтня Голенко, викликавши Лихо на переговори, поранив отамана в ногу. Отримавши поранення, Лихо з декількома козаками намагався прорвати оточення червоноармійців, проте несподівано натрапив на їх засідку. Не бажаючи живим попасти до рук ненависного ворога, поранений отаман застрелився. Тіло мертвого отамана чекісти привезли в місто Гайсин де переможно демонстрували його місцевим жителям. Залишки загону, які вирвались з оточення під командуванням сотника Галайди, в подальшому частково добровільно розійшлись по домівках, а частково здалися владі по амністії у листопаді [16].

Решта вересневих днів 1921‑ го року пройшла для загону Артема Онищука в дрібних зіткненнях з червоними військами та нападами на окремі господарські об’єкти в різних населених пунктах Брацлавського повіту. Так двадцять другого вересня було знову здійснений черговий третій напад на Вороновицький цукровий завод, під час якого повстанці реквізували одного коня та чотири пуди вівса. Наступного дня аналогічний напад загоном у складі тридцяти вершників було здійснено на Тростянецьку економію.

У ці дні в загоні Артема тимчасово перебував, можливо як полонений, один з міліціонерів охорони Вороновицького цукрового заводу. За його свідченнями, сам Артем був озброєний гвинтівкою та п’ятьма револьверами різних систем. На той час отаман мав у своєму розпорядженні біля сорока п’яти чоловік кінних козаків. Окрім того в загоні знаходились також двадцять п’ять козаків командуючого Північною повстангрупою полковника Карого. Полковник перебував у загоні Артема в період з 15 по 20 вересня разом із своїм помічником та начальником штабу повстангрупи поручиком Шевчуком.

Двадцять п’ятого вересня загін Артема, захопивши у містечку Шпиків в полон трьох червоноармійців та двох продагентів, вирушає у напрямі на село Жабокрич. Після чого вже 26 вересня 1921‑ го року загін Артема Онищука, підготувавши необхідний обоз з десятка підвід, що надали йому селяни навколишніх сіл, в черговий четвертий раз здійснює акцію на Вороновицькому цукровому заводі. На цей раз, на відміну від попереднього нападу 22‑ го вересня, повстанці завантажують на селянські вози 266 пудів (більше чотирьох тон) цукру з нового врожаю. Цей цукор отаман в основному розподіляє поміж своїми козаками та селянами навколишніх, лояльних до повстанців, сіл. Невелику частину цукру Артем розпорядився відвезти на таємну базу загону, що була закладена у Шендерівському лісі.

Відчутні втрати продовольства та цукру викликали природну реакцію у більшовицької влади і на пошуки отамана були відрядженні регулярні частини червоних козаків. Переслідуючи загін Онищука по слідах возів з цукром, наступного дня 27‑ го вересня 1921‑ го року червоні війська, наштовхнулись на його застави на околицях лісу, що знаходиться на схід від села Шендерів. В ході цього бою було вбито (за офіційними даними) шість повстанців та одного агента губчека.

Інше інформаційне повідомлення деталізує картину цього бою [2, 20]. Ось що, зокрема, повідомлялось у цьому зв’язку: «За агентурними даними банда Артема в 20–30 чоловік при поганому озброєнні і недостатній кількості патронів з одним несправним кулеметом „Шоша“ 27‑ го вересня знаходилась в лісі між селами Потуш і Шендерів, де була майже оточена першою сотнею четвертого полку червоного козацтва.

Будучи оточена, банда Артема намагалась переправитись через річку Буг у напрямку села Соколинці, але була відбита кулеметним вогнем червоноармійського взводу, розташованого по той бік Бугу. В цей час співробітник особвідділу кінного корпусу Кондратюк, який знаходився при сотні козаків, викинув білий прапор і поїхав до Артема, щоб передати йому лист про добровільну здачу. Артем виїхав вперед свого цепу, назустріч Кондратюку, і сказав: „дай листа“.

В цей час, коли Кондратюк почав діставати листа Артем пострілом з револьвера наповал вбив його, після чого разом зі всією бандою прорвався через оточуючий його ланцюг і сховався в глибині Шендерівського лісу. Під час перестрілки вбито два бандити, забрано чотирьох коней із сідлами.»

Останній спалах бойової активності загону повстанців під проводом Артема Онищука спостерігався на початку листопада 1921‑ го року. Після попереднього бою Артем опинився у дуже скрутному становищі. В цей період окремі загони четвертого полку червоних козаків були розквартировані майже по усіх навколишніх селах, що підтримували повстанців. Місцеві більшовики, разом з червоними козаками розпочали тотальну перевірку наявності у селах окремих жителів, не безпідставно підозрюючи тих в участі у повстанстві.

Тому Артем, щоб не підставляти під удар влади лояльних до себе селян, був змушений розпустити основну частину свого загону по домівках на зимові квартири. Про це свідчіть окремі повідомлення того часу владних структур [2, 20].

Так зокрема, в ніч на дев’яте листопада загін Артема в кількості семи чоловік побував у селі Стрільчинцях, де, при спробі реквізувати продовольство, зав’язався бій з розміщеною в селі залогою червоних козаків. В цьому бою вбито одного козака четвертого полку червоних козаків, а іншого козака було поранено.

Одинадцятого листопада загін повстанців у складі восьми чоловік зайняв центр сусідньої волості село Обідне. У цьому селі вони нікого не вбивали, а тільки роззброїли помічника начальника волосної міліції та політпрацівника четвертого полку червоних козаків. Остання акція загону відбулась шістнадцятого листопада 1921‑ го року в селі Дзвониха. У цьому селі повстанці добре провчили канчуками члена сільського виконкому та реквізували для своїх потреб трьох коней.

Після цього, напади повстанців на осередки більшовицької влади у Брацлавському повіті припинилися. Цьому сприяло настання холодів та періодичне випадання раннього снігу, що значно підвищувало ризик бути виявленими по слідах коней. Тому Артем, керуючись здоровим глуздом та відомою інструкцією повстанського штабу, прийняв цілком виважене рішення і вирішив призупинити бойові дії до настання весни. З отаманом зостались найбільш активні учасники повстанського загону, які в той чи інший спосіб були відомі владі, як явні її супротивники і не могли відкрито з’явитись на місцях свого постійного проживання.

Майже цілий місяць з середини листопада по середину грудня Артем із своїм штабом займався підготовкою до зимівлі. Для цього було визначено три бази перебування загону, головною з яких був будинок лісника у Дзвониському лісі. Запасними базами були будинки лісників у Никифоровецькому та Шендерівському лісі. Щоб не наражатись на небезпеку викриття загін періодично вночі передислоковувся з однієї бази на іншу. Передислокація, як правило, проводилась з‑ за умови сприятливої осінньої погоди, при якій на землі не залишалось слідів від підкованих копит коней.

Перебазовуючись з однієї бази до іншої, Артем інколи заїжджав до сестер Тетяни та Софії. Цілком покладаючись на Тетяну і Івана, він повідомив їм де його можна було б знайти у випадку якоїсь термінової оказії. Цілком ймовірно, що у глибині своєї душі Артем все ж сподівався отримати якусь звістку від Ельзи, незважаючи на те, що пройшло вже досить багато часу.

Останній раз така зустріч з родичами відбулась вже на самому початку грудня 1921‑ го року, коли загін в черговий раз перебазовувався з Шендерівського до Дзвониського лісу. Отаман розпорядився по прибутті до бази виставити по околицях сторожу та очікувати його повернення. Сам же він загляне на годинку до Тетяни та її чоловіка.

Як завжди, у цю пізню вечірню пору Тетяна з Іваном готувались до сну. Хоча на дворі вже майже стояла зима, однак роботи на селянському дворі завжди вистачало, оскільки на господарстві були двійко коней, корівка з телятком, свинки, кури та гуси.

На тихий стук у вікно виглянув сам Іван, напружено розглядаючи у нічній темряві непроханого гостя. Побачивши знайомий профіль брата Тетяни, він пішов відкривати вхідні двері. Артем зайшов у хату, привітався з родичами, але лампу попрохав не запалювати. Не потрібно сусідам знати, хто майже вночі завітав до них у гості. У будинку поміщика Рублевського знову розташувалась чергова залога червоних козаків, то не дай Бог хтось з місцевих активістів доповість.

Артем не надовго затримався у хаті. Він тільки попрохав Тетяну з Іваном розказувати усім цікавим, що його вони вже майже місяць не бачили. Останній раз він їм, немов би сказав, що знову збирається перейти кордон, бо вже дуже притиснули його тут більшовики. В той же час сам він буде знаходитись у Дзвониському лісі. І тільки у випадку, коли прийде посильний від Ельзи, просить щоб Іван його про це терміново повідомив.

В середині грудня очікування Артема таки здійснились – звістка від Ельзи нарешті надійшла.