Повернення на Батьківщину

Навесні 1921‑ го року повстанський штаб під керівництвом Юрка Тютюнника розпочав активно розгортати свої організаційні структури на території Радянської України. Для цього в таборах інтернованих українських вояків, що знаходились у Польщі та Румунії розшукувались та відбирались політично активні старшини Армії УНР, з тим, щоб у подальшому переправити їх на Україну для організаційного підсилення повстанкомів. До числа цих старшин попав і колишній курінний Артем Онищук. Отримавши відповідні інструкції від Повстанського штабу, Артем в кінці травня 1921 року відправляється на батьківщину.

Свою переправу через Дністер Артем вирішив здійснити в районі міста Ямпіль. Цей район був найбільш знайомий йому ще з часів переходу у грудні 1920‑ го року загону на територію Румунії. Отримавши грошову допомогу від повстанського штабу, Артем розраховував придбати у якомусь поселенні біля Ямполя невеликий рибальський човен і на ньому під покровом ночі переправитись на протилежний берег Дністра. Для цього було потрібно хоча б декілька днів ознайомитись з обстановкою на кордоні та по можливості домовитись про допомогу з місцевими рибалками чи контрабандистами.

Після звільнення з табору Артем на попутних візках, а то й на своїх двох протягом кількох днів добирався до селища Пороги, що розкинулось недалеко біля міста Ямпіль по обох берегах Дністра. При такому розташуванні поселення, як припускав Артем, було б дивним, якби його жителі, а це були в основному українці, не налагодили якимось чином переправи через річку, в тому числі і без відома румунської влади. Проте в цьому припущені, напевно, якраз і полягала попередньо помилка Артема. Не маючи таємних домовленостей з владою на обох берегах річки, жителі не могли б спокійно займатись як вільним виловом риби для особистого споживання та продажу, так і переправою контрабандних товарів. А за спокій, як відомо, потрібно з прикордонниками на обох берегах цієї річки чимось розплачуватись – ну, наприклад, інформацією про чужинців, яких в ці неспокійні часи тут вешталось досить багато.

Добравшись до Порогів, Артем влаштувався на тимчасове проживання у привітної бабусі, що проживала у своїй старенькій хатині на окраїні містечка. Відпочивши трохи з дороги та перекусивши чим Бог послав, він по обіді вирушив на розвідку місцевості, маючи за мету завести знайомство з місцевими жителями та рибалками. Відомо, що в усі часи найкращим місцем для таких знайомств були забігайлівки, де можна було гарненько повеселитись за кухлем оковитої, ігристого молдавського вина, або пінистого пива. Такі місця, як правило, знаходились у центрі поселень, де вешталось найбільше місцевого та приїжджого люду. Тому Артем і собі подався в ту сторону, де по його розрахунках знаходився центр містечка.

І дійсно, зовсім недалеко від берега річки на невеличкому майдані розташовувались декілька магазинчиків та місцевий ринок. Не обійшлось тут, звичайно, і без очікуваного закладу, який вигідно вирізнявся на тлі сусідніх непоказних магазинчиків своєю яскравою вивіскою. На цій вивісці був зображений велетенський червоний рак, що тримає у своїх клешнях бокал пінистого пива. Над картиною красивими літерами було написано – «Корчма „У веселої вдови“».

Зайшовши всередину закладу, Артем побачив велику кімнату, у якій розташовувалось з добрий десяток напівкруглих дерев’яних столів. За цими столами сиділи де по два, де по три, а то й більше вже добряче захмелілих відвідувачів. У кінці кімнати розташовувався прилавок, за яким стояла огрядна рум’яна жіночка з великим зеленим очіпком на голові. Це напевно і є «весела вдова» – промайнуло в голові Артема.

Окинувши поглядом корчму він вирішив розташуватись за вільним столиком поряд з компанією п’яти чоловік, одяг яких був схожий на одяг місцевих рибалок. Ці люди були взуті у резинові чоботи з завернутими вниз халявами та одягнуті в темно‑ сірі прорезинені куртки. Хлопці, судячи з усього, сиділи у корчмі вже декілька годин і гарно за той час пригостились. За столом йшла жвава розмова про життя‑ буття і, як завжди серед захмелілих мужиків, про місцевих веселих та доступних жіночок.

Тим часом до Артема, лавіруючи між столами, підходив невисокий смуглявий хлопчина із закинутим через плече рушником. Судячи з усього, це був офіціант, який йшов прийняти замовлення від чергового відвідувача корчми.

– Добрий день, пане‑ добродію. Що зволите у нас замовити поїсти та випити? – шанобливо зігнувшись біля Артема, проспівав улесливим голосом хлопчина.

– А давай, хлопче, принеси мені графинчик самогону, з десяток квашених огірочків та ще щось на закуску, наприклад, добре зажареного ляща з картоплею. Хлопці ж, напевно, тут кожен день рибалять, щоб гарно у вас посидіти, – відповів Артем, кивнувши головою на товариство за сусіднім столом.

– Та не без того, пане‑ добродію, рибкою ми звичайно забезпечені щоденно, не жаліємось – відповів хлопчина і подався тим часом виконувати замовлення.

Очікуючи хлопчину, Артем почув, що за сусіднім столом тим часом розмова пішла на підвищених тонах, бо хлопці не могли між собою поділити найбільш вдалі місця для рибалки. Дуже наполегливим у поділі виявився чорнявий молодик з молдаванською смуглянкою на загорілому обличчі. Він вимагав від інших не кидати сіті на його ділянці, мотивуючи це тим, що якби він не домовлявся з прикордонниками по обох сторонах річки, то і його товаришам рибалити у цих місцях не довелось. Товариство на ці вимоги молодика приставати не бажало і розсварившись з ним, вийшло за двері корчми, залишивши його за столом на самоті.

– От і ваше замовлення, пане‑ добродію, – офіціант поставив на стіл графинчик горілки, мисочку огірків та тарелю з рибою і картоплею, – У нас прийнято одразу ж за виконане замовлення розплачуватись, тому з вас двадцять дві леї.

Артем поважно вийняв з внутрішньої кишені свого сюртука гроші і без поспіху відрахував необхідну суму. Він спеціально при цьому не поспішав, даючи можливість хлопчині оцінити свою платоспроможність. Адже не секрет, що цю інформацію той донесе у вуха своєї господині, а та, можливо, поділиться і з іншими. Розрахунок Артема, був на те, що інформація про його платіжні можливості дійде до рибалок і він зможе з ними швидше домовитись про переправу.

– А послухай но, хлопче, не скажеш як звуть того молодика, що зостався за сусіднім столом? – розрахувавшись, задав запитання Артем, – я хотів би тут трохи порибалити заради розваги.

– Та звуть його Іона, він з місцевих, по батьку молдаванин, але мати в нього українка – відповів офіціант і, отримавши гроші, подався назад до прилавку.

Артем тим часом налив собі у чарку горілки, випив її, закусив огірочком і став без поспіху розправлятись з закускою, не забуваючи періодично доливати горілки в свою чарчину. Іона теж поки що самотньо сидів за сусіднім столом, а потім підвівся і, злегка похитуючись, підійшов до стола, де розташувався Артем.

– Добрий день, добродію, я тут сиджу за сусіднім столиком та чув що ви запитував Миколу‑ офіціанта про рибалку. Якщо є бажання гарно порибалити, можу допомогти, я тут усі рибні місця знаю – трохи ковтаючи слова захмелілим язиком, проговорив Іона.

– Так, хлопче, цікавився я у Миколи рибалкою, бо маю декілька вільних днів. То із задоволенням сходив би десь посидіти з вудочкою. А за послугу віддячу, – в унісон запитанню відповів Артем, маючи на увазі зав’язати на тій рибалці більш тісне знайомство з Іоною.

В т ой же час це знайомство не принесло Артему очікуваної удачі, і на початку червня 1921‑ го року він був затриманий чекістами при переправі через Дністер. Здавалося, що червоні одразу його розстріляють, але вони вчинили інакше. Артема Онищука, як помітну постать у повстанському русі було вирішено використати для пропаганди на Поділлі ухваленої 5‑ м Всеукраїнським з’їздом Рад політичної амністії для учасників, так званих, «банд».