Повстанські райони на Україні

Сприймаючи своє перебування в Польщі після поразки Дієвої армії УНР, як період підготовки до нової боротьби, С.Петлюра вжив певних заходів по збереженню Армії і намагався зацікавити інші держави українськими справами. Він шукав підтримку в Англії, Німеччині та, особливо, Франції. Навколо уряду УНР почав формуватися фронт антибільшовицької боротьби, до якого входили емігрантські організації Кубані, Дону, Білорусії та Політичний Комітет Б.Савінкова [8].

Однак, становище самого уряду УНР ставало все більш хистким через ускладнення українсько‑ польських відносин. На них впливала міжусобна боротьба різних політичних сил Польщі – Пілсудського і його прибічників, котрі прагнули до нової війни з більшовиками, та групи Дмовського, задоволеної здобутками Ризького договору. Отримання допомоги від польського уряду на той час повністю залежало від підтримки визвольних змагань населенням України. Тому очільникам УНР було зрозуміло, що потрібно очолити повстанський рух на теренах України, щоб піднести свій авторитет та підірвати по можливості сили більшовиків.

Для підготовки повстання було терміново створено Повстанський Штаб, на чолі якого був поставлений генерал‑ хорунжий Юрко Тютюнник. Головним завданням цього Штабу стало створення повстанських організацій в УРСР та підготовка Армії УНР до чергового походу на Україну. Виступ армії та загальне повстання в Україні планували розпочати в другій половині травня 1921‑ го року, але в останній момент під впливом поляків головний отаман переніс цей термін на осінь.

На розвиток та стан повстанського руху дуже негативно вплинуло особисте протистояння Симона Петлюри з Юрком Тютюнником, в якому окремі опозиційні до Головного Отамана кола бачили його замісника або, навіть, наступника. В результаті цих протистоянь в загальній структурі повстанського центру сформувалося три окремих групи, пов’язані з різними політичними лідерами. Група, керована Симоном Петлюрою, міцно трималась за союз з поляками. Група Юрка Тютюнника, керувалась недовірою до поляків і прагнула розраховувати на власні сили. А третя група, що була під керівництвом Євгена Коновальця вела одночасну боротьбу як проти поляків, так і проти більшовиків.

До головних недоліків діяльності Повстанського штабу можна було віднести явну недооцінку вимог конспірації та наявність зрадників. Внаслідок цього, діяльність штабу по встановленню зв’язків з повстанкомами на території УРСР призвела в подальшому до розкриття та ліквідації цілого ряду повстанських організацій.

До найбільших недоліків діяльності Повстанського штабу слід було віднести відсутність тверезої оцінки стану повстанства та його розвитку. Тільки наприкінці літа 1921‑ го року, коли повстанські сили в Україні були вже у своїй основній частині або розгромлені чекістами, або деморалізовані, розпочалася підготовка до виступу Армії УНР. Ця підготовка була ініційована Повстанським штабом у зв’язку з тим, що на початку вересня відбулося загострення польсько‑ радянських відносин. Проте, після врегулювання конфлікту, початок рейду знову перенесли, вже на жовтень.

При розробці плану загального повстання Повстанський штаб активно використовував попередній план розроблений у 1920‑ му році. Головною задачею повстання залишалося об’єднання дій регулярної Армії УНР з діями партизанських загонів. Планувалося спільне одночасне повстання на усій території України, сигналом до початку якого повинен був стати наступ Армії УНР з території Польщі і Румунії. До цього часу повстанські організації повинні були накопичувати свої сили та утримуватись від великих акцій.

Повстанські комітети на теренах УРСР повинні були виконувати функції цивільної повстанської влади, а партизанські загони – функції підпорядкованої їй військової сили. Керівниками повстанських організацій мали бути політичні лідери, а керівниками партизанських загонів – кадрові військові армії УНР. Існувала централізована система командуючих повстанськими групами та районами, загальне керівництво якими покладалось на Повстанський штаб при головній команді військ УНР. У цій системі головною ланкою повинна була бути цивільна влада, але по суті повстанською справою завжди керували військові. Така ситуація склалася як за кордоном, так і на території УСРР, де в багатьох випадках повстанський отаман і його штаб перебирали на себе функції повстанкому.

Під час підготовки та в період повстання Армія УНР була керівною ланкою повстанських сил, її кадровим ядром. На підготовчому етапі в УСРР направлялись окремі старшини та невеликі їх групи, які організовували повстанську роботу на місцях і формували з місцевого населення партизанські загони. Під час наступного рейду в Українську Повстанську Армію повинні були влитися всі партизанські загони. Головне завдання армії при цьому полягало у зміцненні, та керуванні партизанською стихією з подальшим перетворенням цієї стихії на регулярні військові підрозділи.

За планом організації повстання у 1921‑ му році, порівняно з 1920‑ м роком значно збільшилась територія, що охоплювалась діями Повстанського штабу. Якщо у 1920‑ му році вона розповсюджувалася тільки на Правобережжя, то тепер на всю територію Радянської України. При цьому територія України поділялась на п’ять повстанських груп, та двадцять два райони, які у свою чергу складались з полкових, курінних та сотенних ділянок.

Організація повстанської групи була подібна до організації дивізії, організація району – до організації бригади, або полку. В складі однієї повстанської групи було від трьох до п’яти повстанських районів. Перші десять повстанських районів і дві групи – північна та південна – так і залишились на Правобережжі [9].

Командири повстанських груп підкорялись безпосередньо Юрку Тютюннику, а начальники районів – командирам груп. Командири груп та начальники районів призначалися Головним Отаманом за поданням повстанського штабу. Все командування повстанськими загонами включно до сотенних командирів було покладено виключно на старшин армії УНР. Як командир групи, так і начальник району мав всю повноту військової і цивільної влади на дорученій йому території. Для досягнення поставлених завдань створювались відповідні штаби.

Усі повстанські керівники і активні повстанці, знаходились на загальному обліку у Повстанському штабі, як на дійсній службі Української Народної Республіки. Вони несли відповідальність за свої дії згідно до законів УНР [9].

Головним напрямком повстанської роботи було створення повстанських комітетів усіх рівнів, які фактично являлись місцевими органами влади УНР. Багато районів, таких як, наприклад, Холодний Яр, взагалі повністю контролювалося повстанкомами. В деяких районах голови рад і комнезамів або самі були повстанцями, або із страху більше дослухались до розпоряджень повстанкомів, ніж до аналогічних дій органів влади більшовиків. Під час загального повстання повстанкоми повинні були перетворитися на офіційні органи влади УНР.

Загальна схема організації повстанкомів була такою: кожне село повинно було висунути повстанком із двох людей («сільські двійки»), що виділяли із себе «волосні трійки», трійки створювали «повітові п'ятірки». Губернський повстанком утворювався з представників кожного повіту, а з них формувались в свою чергу обласні повстанкоми. Таким чином вся Україна була структурно розбита на десять окремих областей.

Повстанський організатор, який приїжджав як агент повстанського штабу у відведений йому район, повинен був спочатку дістатись до місця свого постійного проживання, де він добре знав селянство і користувався популярністю. Тут він повинен був організувати спочатку сільський повстанком. Цьому повстанкому ставилась задача налагодити зв’язок з іншими селами, і виділити представників у районні повстанкоми.

За такою схемою в подальшому формувались повітові і губернські повстанкоми. Якщо ж організатор заставав на своїй території вже існуючі повстанкоми, то він повинен був їх об’єднати і організувати роботу. По можливості він повинен був залучати до співпраці інші політичні організації – українських націонал‑ комуністів (боротьбистів і укапістів), савінковські, гетьманські, махновські та інші.

Одним з найголовніших напрямків роботи повстанкомів була широкомасштабна агітація населення. Програма‑ максимум цієї агітації полягала в піднятті більшості місцевого населення на боротьбу проти більшовиків. Програма ж мінімум полягала у створені сприятливого грунту для повернення влади уряду УНР на територію України. Повстанкоми повинні були підтримувати антибільшовицькі настрої населення, спрямовувати його стихійне обурення антиселянськими, антиукраїнськими діями більшовицької влади у русло організованої боротьби.

Надзвичайно важливе завдання агітації полягало в тому, щоб максимально послабити військову силу більшовиків. Ставилась задача зриву мобілізації в Червону Армію та залучення дезертирів у повстансько‑ партизанські загони.

Особлива увага приділялася агітації серед рядового і командного складу Червоної Армії. Використовувалась агітація найрізноманітніших форм – через особисте спілкування, через друковані відозви, проведення повстанськими загонами мітингів у окремих населених пунктах.

Одна з найважливіших функцій повстанкомів полягала у отриманні поточної інформації про політичну ситуацію та про склад більшовицьких сил. Перш за все, збиралась інформація про дислокацію, озброєння, чисельність, матеріальне забезпечення частин Червоної Армії. Повстанкоми повинні були передавати ці відомості у повстанський штаб. В загальних питаннях своєї діяльності повстанкоми керувались законами існуючого Уряду УНР. В питаннях організації повстанського руху, вони керувались спеціальними інструкціями розробленими в повстанських штабах.

Центральним Повстанським штабом було розроблено ряд дуже докладних інструкцій для усіх трьох фаз повстанської роботи:

– підготовки повстання;

– самого повстання;

– перших часів після його перемоги.

Ці інструкції були призначені для керівників повстанської влади усіх рівнів: начальників управлінь при повстанському районі, начальників повіту, начальників волостей і сільських старост [9]. Повстанкомам ставилась задача підтримання найсуворішого порядку в контрольованих районах, оберігаючи життя і майно громадянин УНР. Погроми населення суворо заборонялись.

Згідно цих інструкцій повстанкоми повинні були призначати керівні кадри повстанських загонів і вирішувати питання їх поповнення. До функцій населення відносилось переховування і лікування поранених, постачання повстанців продуктами, кіньми, зброєю, одягом, ліками тощо. З місцевих повстанців повстанські отамани повинні були створювати розгалужену систему інформаторів, розвідки та зв’язку.

Згідно цих інструкцій, при потребі партизанські загони повинні були швидко розсіюватись серед навколишнього населення. В таких загонах основна частина особового складу перебувала по домівках і збиралась тільки під час великих операцій. Тому в практиці дій повстанців, не очікувано для більшовиків, зненацька виникали великі загони, які після нападу, або в разі небезпеки безслідно зникали. Взимку ж, більшість козаків рекомендувалось взагалі розпускати по домівках. На зимовій базі загону, як правило, залишався тільки штаб під проводом отамана.

В практиці повстанського руху виділялось декілька окремих категорій учасників повстанських сил:

1) активно діючі повстанці;

2) ті повстанці, що збиралися для участі у великих операціях;

3) ті учасники, що потенційно могли приєднатися до активних повстанців, але утримувалися з різних причин;

4) ті учасники, що приєдналися б під час великих повстань та наступу Армії УНР.

Найбільш цінний елемент серед них складали кадрові військові, досвідчені повстанці і козаки. Селяни, при цьому не являлись надійною військовою силою повстанства, тому що в боях часто перетворювалися на неорганізовану юрбу.

Вищезгаданими інструкціями перед повстанськими загонами ставились найрізноманітніші завдання, в тому числі: здійснення терористичних актів у найважливіших адміністративних пунктах, нападів на вузлові залізничні станції, руйнування центральних шляхів, знищення продзагонів та частин Червоної Армії, знищення господарських органів радянської влади (перш за все хлібозаготівельних), знищення комуністичних організацій та агентів влади (комісарів, агітаторів, чекістів) [10].

Утворення повстанських загонів на території України відбувалось на базі:

1) частин Армії УНР, що залишились після відходу її за Збруч для партизанської роботи;

2) частин, що в 1919‑ 1920‑ х роках виникли як повстанські, потім приєдналися до армії УНР, але при її відході за Збруч залишилися на Україні;

3) частин, що повернулись з території Польщі і Румунії, де сформувались з старшин і козаків інтернованої армії УНР;

4) партизанських загонів, що діяли ще з часів протигетьманського повстання і Директорії. Їх керівниками були переважно колишні офіцери царської армії або сільська інтелігенція. Такі загони мали при своєму утворенні дуже різну політичну орієнтацію, але в 1921‑ му році вони вже переважно симпатизували уряду УНР;

5) частин, створених в кінці 1920‑ го року по реалізації плану повстання на Правобережній Україні;

6) нових загонів, створених старшинами Армії УНР з місцевого населення і дезертирів;

7) загонів, що виникли під час стихійних селянських повстань;

8) частин Червоної Армії, що перейшли на бік повстанців. Серед них було багато галицьких січових стрільців, кубанських та донських козаків;

9) залишків колишніх регулярних частин Дніпровської дивізії отамана Зеленого, армій Григор’єва, Махно та інших;

10) загонів, що виникли на основі організацій Вільного Козацтва.

Таким чином, майже всі повстанські загони були пов’язані з українськими національними військовими формуваннями. За планом повстання однією з головних складових повстанських сил була Армія УНР, в складі якої на той час були: перша Запорізька дивізія (командуючий – генерал Вовк); друга Волинська дивізія (командуючий – генерал‑ хорунжий Загродський); третя Залізна дивізія (командуючий – генерал‑ хорунжий Удовиченко); четверта Київська дивізія (командуючий – генерал Олександрів); п’ята Херсонська дивізія у склад якої з серпня входила розформована кулеметна дивізія, охорона Головного Отамана і жандармський курінь (командуючий – полковник Пузицький); шоста Січова дивізія (командуючий – генерал Безручко). Окрему кінну дивізію очолював генерал Омельянович‑ Павленко, а юнацьку школу – генерал Шаповал.

Для повстання і рейду Армії потрібно було перетворити інтерновану в Польщі та Румунії армію на реальну бойову силу, перш за все, належно одягти і озброїти її, вирішити питання з харчуванням, кіньми та боєприпасами. Уряд УНР не мав власних джерел фінансування, тому в цьому питанні повністю залежав від урядів Польщі та Румунії. Ці, колишні союзники могли, хоча б повернути Армії УНР те, що відібрали при інтернуванні. Сигналом до початку повстання повинен був стати виступ частин армії з території Польщі і Румунії.

Друга (північна) повстанська група займала територію окреслену лініями річок Прип'ять і Дніпро, залізницею Черкаси – Вапнярка до Ямполя, рікою Дністер, польським кордоном. В її складі було п'ять повстанських районів, з шостого по десятий. Очолювали північну групу протягом тільки 1921‑ го року п’ятеро командуючих, що не могло не позначитись на результатах її діяльності.

Першою кандидатурою, яку запропонував Головному Отаману Юрко Тютюнник, був І.Струк. Однак вже в квітні 1921‑ го року Петлюра послав в Україну начальником Північної повстангрупи полковника С.І.Карого (Яворського). Начальником штабу цієї групи було призначено підполковника Вогня (Горбанюка). Знаходячись в Україні полковник Карий призначив комендантом штабу повстангрупи отамана Орла (Гальчевського‑ Войнаровського), а начальником зв’язку – Мемчуру (Лісового).

В подальшому Юрко Тютюнник, за згодою того ж Петлюри, вирішив замінити Карого на Мордалевича. Однак, незважаючи на офіційне усунення, Карий діяв як командуючий північною повстангрупою аж до часу початку Листопадового Рейду. Після здачі Мордалевича по амністії більшовикам «спадкоємцем» цього посту став отаман Орлик, який виконував ці обов’язки паралельно з Карим теж до початку Листопадового Рейду, коли Юрко Тютюнник призначив командуючим другою повстанською групою Л.Ступницького [8].

Повстанський район, якому було повстанським штабом присвоєно номер сім, об’єднував Уманський, Гайсинський та Липовецький повіти, а також східну частину Брацлавського повіту. У цьому районі діяло багато повстанкомів, зокрема, у Вінниці, Проскурові, Деражні, Літині, Вовковицях, Фрамполі, Кам’янець‑ Подільську, Колодієвці, Котюжанах, Жмеринці, Могилеві, Ямполі, Бабчинцях [8].

На чолі повстанського руху на Поділлі часто були керівники місцевої радянської влади. Так, головою Гайсинського повстанкому був повітовий воєнком Селицький. З ним тісно співпрацював голова вінницького повстанкому Петрунь. Гайсинський повстанком формував партизанські загони із місцевих селян, тому йому політично підпорядковувалися 144‑ та Надбужанська повстанська дивізія отамана Хмари та її відносно самостійні загони отаманів Лихо, Підкови, Цимбалюка, Пушкаря і інших. Враховуючи відсутність конспірації та наявність зрадників у середовищі самих повстанців більшовикам у жовтні 1921‑ го року вдалося заарештувати більшу частину (83) членів Гайсинського повстанкому [11].

Отаман Лихо після розділення об’єднаного загону у грудні 1920‑ го року залишився із своїм загоном на Україні. У березні 1921‑ го року він побував у Румунії, де отримав від Повстанського штабу повноваження на право підняття повстань в Уманському, Брацлавському та Липовецькому повітах. Цілком можливо це означало, що начальником сьомого повстанського району спочатку був призначений саме він [12].

В подальшому основні партизанські сили 7‑ го району були об’єднані в 144‑ й Повстанській Надбужанській дивізії, сформованій за наказом С.Петлюри від 24 січня 1921‑ го року. За час існування дивізії її структура часто змінювалася, однак на момент створення командиром було призначено отамана Хмару, а його помічником став отаман Лихо (Дорошенко). Осавулом по стройовій частині був призначений старшина Суворов, осавулом Оперативного Відділу – Є.Терещенко (псевдо Завірюха), комендантом першої сотні – Сивожа [13].

Особовий склад дивізії був сформований з місцевих козаків і в квітні 1921‑ го року нараховував 640 чоловік при шести кулеметах. В структуру дивізії входили два артилерійських дивізіони, чотири кавалерійських сотні, комендантська сотня, команда розвідників, каральний загін, усього сім частин. Отаман Хмара збільшував чисельність дивізії за рахунок обов’язкової мобілізації і прикладав великі зусилля для її перетворення у регулярну частину Армії УНР. Проводилися стройові заняття, суворо каралися порушення дисципліни, пияцтво, грабунки.

Майже весь лютий 1921‑ го року дивізія оперувала в Чигиринському районі і тільки в перших числах березня з’явилася в Гайсинському і Брацлавському повітах, звідки перейшла в Уманський повіт, де зосередилась в районі містечка Монастирище. Згодом головним районом дій дивізії став Гайсинський повіт в межах чотирикутника: південь – Тростянець, захід – залізниця Тростянець‑ Подільський‑ Вапнярка, північ – залізниця Вапнярка‑ Гайсин, північ – ріка Південний Буг.

Загін отамана Лихо входив до складу 144‑ ї дивізії і мав окрему структуру тоді, коли дивізія ще не була створена, та коли вона вже розділилася на окремі загони. Більшовики мали суперечливі відомості про чисельність цього загону. Так, майже в один і той же час повідомлялося то про шість сотень чоловік, то про триста чоловік піхоти і п’ятдесят кавалеристів, то про двісті вершників та шістсот піхотинців [12].

У серпні 1921‑ го року начальником штабу у отамана Лихо був сотник Олійник, помічником отамана і командиром першого піхотного полку – Терещенко (Завірюха). Командиром артилерійського дивізіону був прапорщик М.Рюрик, а комендантом штабу – кубанець І.Кривонос (Кривонос‑ Зелений, брат славнозвісного командира дивізії). Прапорщик В.Плахотнюк (Іво) очолював розвідку і відповідав за зв’язок з іншими загонами. Політичною роботою займався старший унтер‑ офіцер Ю.Даниленко. Окремими загонами керували отамани Якубенко, Жолудь, Чуприна, сотник Дробот, помічником якого був отаман Лисиця [12].

У квітні отаман Лихо відокремився від 144‑ ї дивізії і пішов із своїм загоном на Київщину, звідки в травні перейшов у Кременчуцьку губернію, а в кінці місяця, повернувшись на Поділля, знову приєднався до дивізії, після чого вона налічувала у своєму складі одна тисяча шістсот кіннотників та п’ять сотень піших повстанців.

В склад 144‑ ї дивізії входив також 145‑ й Гайсинський повстанський пішо‑ кінний полк отамана Підкови (Завзятого), що діяв у Гайсинському повіті, а також в районі міста Теплик. Структурно полк складався з трьох сотень: пішої, кінної і штабної [12]. Оскільки полк базувався у районі містечка Теплик, то отаман видав відповідне розпорядження у якому він проголошував Теплик повітовим містом Гайсинщини. Комендантом міста був призначений полковник Дудник. Цим розпорядженням населенню було наказано здати усю зброю та проведено мобілізацію. До полку на початку другої половини квітня 1921‑ го року приєднався також загін отамана Олійника [12].

Командир головного партизанського об’єднання сьомого повстанського району – 144‑ ї Повстанської Надбужанської дивізії – отаман Хмара перед початком листопадового рейду Армії УНР 1921‑ го року, перебрався до Польщі, де очолив кінну сотню при штабі Волинської групи. Дивізією, що на той час дуже зменшилась в чисельності залишився командувати отаман Шпак (сотник Антончик) [8].