Поняття і природа уніфікації нормативно-правової термінології

Розкрито поняття і зміст уніфікації нормативно-правової термінології у нормотворчому процесі. Висвітлено досвід, проб­леми і перспективи уніфікації нормативно-правової термінології в Україні.

Ключові слова: уніфікація; право; термінологія; норма­тивно-правові акти.

ова і право перебувають між собою у складних взаємо­відносинах. У сучасних суспільствах більшість норм права є писані. Вони сформульовані в законах або можуть міститися в судових рішеннях. Важко уявити сучасне суспільство без друкованих юри­дичних текстів.

Останніми роками феномен юридичної мови, зокрема змісту юридичного тексту і його основного інструментарію – правової термінології, став об’єктом особливої уваги українських і зарубіжних правознавців. Це пов’язано, насамперед, із збільшенням інфор­маційних потоків у сучасному суспільстві, що неминуче призводить до збільшення кількості термінів і потреби формулювання та дотримання відповідних правил їх використання. Крім того, різноманітність норм національних законодавств, що ускладнює співробітництво держав в економічній та інших сферах, змушує звертатися до спеціальних способів їх зближення у процесі нормотворення. Йдеться про уніфі­ковані правові норми, які або однаково регулюють суспільні відносини на заміну не співпадаючих норм національних законодавств, або створюють основу для знаходження їх спільності.

Нині спостерігається значне посилення діяльності органів дер­жавної влади, спрямованих на досягнення стратегічної мети України – вступ до Європейського Союзу (ЄС). Значна частина цієї роботи стосується правової сфери, оскільки без відповідності правової сис­теми України правовій системі ЄС мета не може бути досягнута. Причому слід звертати увагу не лише на рівень відповідності українського законодавства законодавству ЄС за формою і змістом (формальний критерій), а також на органічну відповідність українсь­кого законодавчого масиву європейським нормам і стандартам, що знаходять свій вияв через правозастосовну практику, розвиток методів тлумачення нормативно-правових актів, можливості застосування принципів права ЄС в українських судах, зміцнення незалежності української судової системи та забезпечення ефективності засто­сування адаптованого законодавства.

Правова термінологія в українській мові – складне утворення, неоднорідне в генетичному і структурному відношеннях. У ній вияв­ляються і власне термінологічні тенденції (у порівнянні із системою загальнонародної мови словоутворювальна упорядкованість; праг­нення до диференціації понять), і загальномовні тенденції, що виража­ються в різних видах варіативності: смислової (багатозначність), словоутворювальної, лексичної. Разом із тим варіативність свідчить про недостатню упорядкованість правової термінології [1].

Норма права становить собою узагальнення, типізацію певних життєвих ситуацій, що знаходять відображення у словах-термінах [2]. Точні визначення юридичних термінів утворюють зміст дефінітивних норм, в яких юридичні визначення мають даватися всім термінам, які мають вирішальне значення для правового регулювання. У зв’язку з цим важливою вимогою вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів є єдність вживання юридичної термінології не лише в межах окремо взятого закону, а й в усій відповідній галузі законодавства.

Детальний аналіз законодавчих актів, а також інших норма­тивно-правових документів показав, що одним із пріоритетних напрямів забезпечення єдиного правового простору вбачається уніфікація нормативно-правової термінології, яка використовується законодавчими та іншими правотворчими органами під час підготовки правових актів.

У словнику іноземних слів поняття “уніфікація” (франц. unification, від лат. unus – один, fecere – робити) визначається як приведення чого-небудь до єдиної норми, системи, форми, одно­стай­ності [3]. Потреба в уніфікації виникає тоді, коли будь-які дії, предмети, вироби і т.п. починають багатократно повторюватися.

Уніфікація у праві – це процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин [4].Уніфікація у праві зумовлена ускладненням суспільного життя і розвитком суспільних відносин, а також стосується як правотворчості, так і правозастосування. Необхідність уніфікації у праві виникає при: утворенні нових держав, на території яких діють складові різних правових систем; формуванні єдиної правової системи союзних держав; у процесі зближення правових систем держав, які утворюють різні міждержавні об’єднання.

Слід зазначити, що поняття “уніфікація нормативно-правової термінології” слід чітко розмежовувати з поняттями “упорядкування нормативно-правової термінології” і “стандартизація нормативно-правової термінології”. Термін “упорядкування нормативно-правової термінології” є найбільш широким за своїм змістом і включає три види термінологічної роботи: уніфікацію, гармонізацію і стандартизацію.

Водночас уніфікація призначена не лише для оптимізації, упорядкування, стандартизації різних сфер суспільного життя, а й покликана вдосконалювати нормативні тексти шляхом використання й упорядкування вживаної в них термінології. Крім того, уніфікація термінології нормативно-правових актів – це не лише прагнення до досягнення єдиного значення терміна або слова й адекватне співвідношення його з терміном, який міститься в інших нормативних актах відповідної галузі, – це, насамперед, однозначна відповідність, однакове сприйняття й однакове тлумачення юридичної термінології, яка використовується під час оформлення і застосування нормативно-правових актів.

На нашу думку, уніфікуванню підлягає не вся термінологія, яка використовується у правотворчості, а лише певна її частина: спеці­альні юридичні поняття-терміни, які мають у нормативному акті своє особливе, більш вузьке, ключове значення, – і лише у відповідній галузі законодавства.

Основними способами уніфікації нормативно-правової термі­нології є розроблення дефініцій правових понять, експертиза проектів нормативно-правових актів і нормативно-правових актів, складення юридичних тезаурусів.

Головними методами уніфікації у праві є, зокрема, систе­матизація національного законодавства, імплементація норм між­народ­ного права у національне законодавство, його адаптація до вимог міжнародного права.

У свою чергу “термінологія” визначається як сукупність тер­мінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукуп­ність всіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю.

Нормативно-правові терміни (терміни нормативно-правових актів) становлять собою слова або словосполучення, покликані точно означати юридичні поняття в нормативно-правових актах. Система нормативно-правових термінів утворює нормативно-правову термінологію.

Юридичний термін – це термін (слово або словосполучення), який вживається у правовому акті і (або) юридичній науці чи практиці.

Будь-яка наука, сфера діяльності мають свою більш або менш замкнуту термінологію. Специфіка юридичної термінології полягає у тому, що вона переважно є універсальною, оскільки право, законодавство тією чи іншою мірою пронизують практично всі сфери суспільної діяльності.

Нормотворча практика, безумовно, потребує мовних засобів, які б точно означали правові поняття і грамотно відображали думку законодавця. Цим пояснюється постійний інтерес юристів до мови права. Яку б мету не ставили перед собою вчені, всі вони погод­жуються, що мова права досить специфічна і потребує постійного вдосконалення.

У працях, що присвячені проблемі мови закону і законодавчої техніки, вбачається певна плутанина у розмежуванні понять “юридичний термін”, “спеціальні юридичні поняття, вироблені законо­давцем” і “спеціальні терміни сфер науки, мистецтва, які використо­вуються у нормативних актах”. Тому доцільно було б дати єдине визначення спеціальним юридичним поняттям (термінам), виробленим законодавчим органом, означивши їх нормативно-правовими термі­нами. Визначення може виглядати таким чином: нормативно-правовий термін – це дефіноване правотворчим органом слово або словосполу­чення, уніфіковано вживане у сфері правових відносин залежно від юридичної сили і дотримання ієрархії нормативного акту, яке має точний і певний сенс, функціональну сталість, призначене для означення спеціального правового поняття.

Окремі аспекти уніфікації, стандартизації і упорядкування юри­дичної термінології розглядаються у працях В. К. Бабаєва, Р. А. Ка­люжного, І. Л. Невзорова, І. В. Опришка, О. С. Піголкіна, В. М. Са­вицького, А. В. Суперанської, С. П. Хижняка, О. С. Шишкіна та ін. Однак комплексні дослідження з питань нормативно-правової термі­нології як різновиду юридичної термінології практично відсутні. До цього часу не розкрита правова природа, сутнісні ознаки уніфікації, її види, рівні, напрями, умови, підстави і результати, а також конкретні прийоми, якими користується законодавець для досягнення уніфікації.

Разом із тим уніфікація справляє значний вплив на форму і зміст права, забезпечує одноманітний підхід до правового регулювання схожих суспільних відносин, приводить до створення більш доско­налого законодавства.

Право в силу своєї природи відіграє уніфіковану роль в сус­пільстві, оскільки встановлює єдині правила поведінки або забо­рони. Ефективність закону напряму залежить від рівня уніфікації, яка, у свою чергу, забезпечує його чіткість, суворість і логічність.

Нормативно-правові акти видаються різними органами, мають різну юридичну силу і не завжди співпадають за часовим виміром. Нерідко між ними виникають суперечності, а збільшення кількості нормативних матеріалів ускладнює їх використання.

Сказане свідчить про те, що проблема уніфікації термінології нормативно-правових актів виявляється як закономірна необхідність, що вимагає сучасної координації правових норм [5]. Правильне й однакове використання юридичної термінології сприяє вдосконаленню законопроектної діяльності, забезпечує однозначне тлумачення, ефек­тивну реалізацію законодавчих актів, створює умови для їх упоряд­кування, загальної і спеціальної систематизації законодавства [6].

Робота з уніфікації термінології правових актів має проводитися на всіх рівнях: змістовному, логічному і лінгвістичному. При цьому здійснюється як лінгвістичний аналіз термінів і врахування загальних норм і закономірностей мови, так і врахування специфічних моментів, характерних для нормативних критеріїв оцінення термінології.

Терміни можуть бути різних типів (короткі, складові, симво­лічні та ін.), однак кожен із них виражає єдине поняття. Володіючи, як і всі інші терміни, не лише номінативною, а й дефінітивною функцією, юридичні терміни визнаються повноцінними лише в тому разі, якщо вони з оптимальною точністю відображають цілісний зміст терміно­ваних понять, їх логічну структуру і суттєві ознаки, їх семантичні межі, ієрархічні родовидові відношення [7].

У нормативного акта як літературного твору є ряд особли­востей, які дають змогу виділити стиль законодавства в особливий самостійний стиль літературної мови, що іменується офіційно-діловим або офіційно-документальним. Для точного визначення ролі мови у розробленні й застосуванні норм права, необхідно одночасно організо­вувати роботу, зокрема юриста, філософа, лінгвіста і філолога.

Проблема уніфікації нормативно-правової термінології охоплює як науку мовознавства, так і правові науки. Тому її дослідження вимагає одночасно і лінгвістичного, і юридичного аналізу. Одна з причин слабкої вивченості мови законодавства полягає у тому, що розробники законопроектів (юристи) не використовують повною мірою правила лінгвістики, а лінгвісти, у свою чергу, явно недостатньо досліджують проблему стилю законодавчої літературної мови.

У процесі уніфікації нормативно-правової термінології слід досягти відповідності нормативно-правових термінів таким основним вимогам: 1) однозначність (єдність); 2) брак синонімів; 3) стабільність; 4) системність; 5) стислість; 6) відмова від надмірного вживання термінів-абревіатур і скорочень, утворених з двох або більше слів; 7) лінгвістична і стилістична правильність, благозвучність; 8) експрес­сивна нейтральність, відсутність конотації; 9) точність; 10) доступність; 11) відмова від зловживання іноземними термінами; 12) загальновизнаність; 13) сучасність; 14) використання лексики абст­ракт­ного характеру при вживанні нормативно-правової термінології; 15) відмова від вживання невдалих канцеляризмів, словесних штампів, бюрократичних виразів з ослабленим семантичним значенням, слів бюрократичного жаргону; 16) дефінітивність.

Безумовно, нормотворча практика потребує мовних засобів, які б точно означали правові поняття і грамотно відображали думку законодавця. Але, нерідко, некомпетентність і легковажність, з якими окремі посадові особи беруться за складну і відповідальну справу – законотворчість, обертаються не лише недосконалістю системи зако­но­давства, а й призводять до негативних наслідків для суспільства.

Особливість дефектів нормативно-правових актів полягає у тому, що вони не можуть бути виправлені у процесі право­застосу­вання. Тому, на нашу думку, необхідно створити банк помилок, які виникають у процесі правотворчості і правозастосування, і на основі їх аналізу розробити єдину теорію правотворчих і правозастосувальних помилок.

Результати проведених досліджень показують, що українські правотворчі органи не повною мірою використовують або просто не дотримуються правил і вимог законодавчої техніки. Між тим у зв’язку з нестримним ростом масиву нормативно-правових актів, які прийма­ються нормотворчими органами, потреба у неухильному дотриманні і новому осмисленні законодавчої техніки відчувається все більш нагально.

Серед хиб сучасної нормативної термінології можна зазначити: означення одним терміном кількох різних понять і кількома термінами одного поняття; брак у низці термінів чітких дефініцій; використання як терміни слова, які відрізняються експресивним забарвленням; не завжди обґрунтоване використання іноземних термінів; застосування лінгвістично і стилістично неправильних, неблагозвучних термінів; використання застарілих термінів і розмовних висловів і т.д.

Усі вищевказані хиби термінології нормативно-правових актів призводять до викривлення волі суб’єктів правотворчості, породжують труднощі у процесі застосування права, найбільш очевидні під час розгляду правових спорів у відповідних судах. Це призводить до порушень конкретних прав людини, що негативним чином відобража­ється на авторитеті права як найважливішого регулятора соціальних відносин у сучасному світі і не сприяє підвищенню рівня правової культури в українському суспільстві.

Особливої уваги заслуговує проблема використання іноземної термінології у нормативно-правових актах. Особливо помітна над­мірність застосування іноземних термінів у Цивільному кодексі України (наприклад, делькредере, лізинг, бенефіціар та ін.). Звісно, в сучасному світі повністю уникнути вживання іноземної термінології неможливо, оскільки в українській мові просто може бути відсутнє означення якогось правового явища, особливо якщо воно нове. Крім того, нині існує безліч іноземних термінів, які стали загально­зрозумілими. Але необхідно розумно і виважено підходити до цього питання й уникати використання іноземної термінології, якщо є відповідні синоніми в українській мові.

Для усунення вказаних прогалин нормативно-правової терміно­логії вкрай необхідна її уніфікація. Розв’язання проблеми уніфікації нормативно-правової термінології сприятиме підвищенню техніко-юридичного рівня українських нормативних правових актів, зростання його комунікативної ефективності, оскільки сприйняття, нагромад­ження, збереження і передача інформації, закладеної в нормативно-правових термінах, стануть набагато ліпшими, якщо терміни будуть утворювати сувору уніфіковану систему.

На закінчення зазначимо, що аналіз процесів уніфікації в сучас­ній вітчизняній правовій системі не надає можливості констату­вати наяв­ність певних стадій або етапів, які вже пройшов чи проходить процес уніфікації. Досвід правотворчої діяльності, на жаль, свідчить про те, що невідповідність вимогам уніфікації не заважає прийняттю законів та інших правових актів, у зв’язку з чим уніфікація відбува­ється ніби навздогін основному процесу правотворчості, коли потреба в ній диктується практикою застосування вже прийнятих правових актів.