українська література 1840-х - 1880-х рр

Входження української культури в загальнослов’янський та світовий культурний процес (1840-1880 pp.). Придушення польського повстання 1830-1831 pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847) j діяльність якого свідчить про початок нового вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М. Костомаров – ад’юнкт-професор університету, П. Куліш – письменник, історик і етнографі В. Білозерський та М. Гулак – відомі в майбутньому громадські й культурні діячі, етнограф О. Маркович, автор «Кобзаря» Т. Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50-х pp., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі того періоду. Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М. Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов’янської й української історії, провіщає майбутнє української землі:

«І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу».

Як бачимо, товариство ставило собі за мету перебудову суспільства на засадах християнства і виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття національного суверенітету у слов’янській конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х роках по смерті Миколи І, змогли повернутися кирило-мефодіївці до активного громадського життя. Центром українського національно-культурного руху на деякий час стає Петербург. У союзі з російськими демократами розпочинають П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Т. Шевченко та інші активну діяльність, спрямовану на ліквідацію кріпацтва і поширення творів українською мовою. Велику послугу українській культурі робить у цьому плані журнал «Основа» (1861-1862), редактором якого був В. Білозерський: український місячник стає головним друкованим органом національно-культурного руху.

Саме на кінець 50-х – початок 60-х років припадає виникнення ідеології, що отримала назву народницької і знайшла поширення як серед російської, так і серед української освіченої молоді. Українські народники були переконані, що лише в селянському середовищі збереглись у чистоті й недоторканності християнська мораль та національна культура, а тому інші прошарки суспільства, в першу чергу зденаціоналізовані вищі верстви, повинні повернутися обличчям до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор, допомогти йому стати на шлях поступу, дати освіту. Під впливом цих ідей створює свої товариства – громади молода українська, різночинна інтелігенція. Першою виникла київська «Громада», яку очолив молодий історик В. Антонович. Членами її були відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський та інші. Громадівці створюють на Україні цілу низку недільних шкіл з українською мовою навчання, розвивають українознавчі студії.

Незважаючи на те, що колоніальні власті на Україні в цілому не підтримували розвиток наукових досліджень, у 40-80-х pp. спостерігається серйозний поступ у цій галузі. Наукова робота зосереджується головним чином в університетах – Київському, Харківському, а пізніше й Новоросійському (Одеса), викладачі яких займаються збиранням історичних документів, етнографічних матеріалів, записують народні пісні, легенди, казки.

У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, її співробітникам вдалося зібрати та опублікувати багато цінних історичних документів, на основі яких у 1852 р. засновано Київський центральний архів давніх актів при університеті.

З’являються узагальнюючі історичні праці: п’ятитомна «История Малороссии» М. Маркевича, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазеповцы»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів»). Розгортає наукову діяльність Володимир Антонович (1834-1908) – професор Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-літописця, автор численних праць з історії, археології, етнографії.

Особлива увага приділялась у 40-80 pp. дослідженням з мовознавства. Ще на початку 40-х років закінчив свій «Словарь малорусского или юго-восточнорусского языка» на 20 тисяч слів П. Білецький-Носенко; у 60-80-х pp. виходять кілька томів словника К. Шейковського («Опыт южнорусского словаря»). Однак, виняткова заслуга в розвитку цієї галузі української науки належить Олександру Потебні (1835-1891), який методологічно поглибив дослідження української мови, літератури і фольклору і створив нову, психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці «Мысль и язык», «Язык и народность», «Из лекций теории словесности» та інші не втратили свого значення і в наш час.

Якщо на східноукраїнських землях у 40-60-х роках успішно утверджувалась національна гуманітарна наука, то в Галичині дослідники перебували під значним впливом панрусизму або ж стояли на пропольських позиціях.

Для розуміння культурного процесу другої половини ХІХ ст. необхідно врахувати такий важливий чинник формування поглядів української інтелігенції, як філософія. Найбільш поширеними тоді стали погляди представників німецької класичної філософії, зокрема Канта і Гегеля. Із розвитком європейської філософії знайшли своїх слухачів, незважаючи на відсутність такого курсу в університетській програмі 40-50-х pp., професор Київського університету Сильвестр Гогоцькнй (1813-1889) та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філософського факультету Московського університету Памфіл Юркевич (1827-1874). Останній, зокрема, відкидає як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта і вслід за Сковородою розвиває науку про внутрішню людину, «людину серця» і почувань, які зв’язують її з Богом. Філософію мови розвивав О. Потебня. Проте, значно більший вплив на сучасників мали погляди М. Костомарова та П. Куліша, які теж були прихильниками ідеї «людини серця».

Поряд з ідеалістичною філософією на Україні утверджуються й матеріалістичні погляди, зокрема на розвиток природи і суспільний прогрес. На позиціях матеріалізму стояли М. Максимович, М. Гулак, Т. Шевченко, М. Драгоманов.

Без сумніву, філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст. залишили свій відбиток на розвитку нашої культури, в тому числі літератури та мистецтва, однак ці концепції мало вивчені дослідниками.