Лівацьке припинення чинності Закону

Як, таким чином, на цю фальшивість мультикультуралістського постмодернізму реагують прихильники лівих поглядів, що усвідомлюють її? Їхня реакція набирає форми того, що Гегель називав нескінченним судженням: судження, яке постулює спекулятивну ідентичність двох цілком несумісних частин – найвідоміший приклад Гегеля походить з його «Феноменології духу»: «дух є кістка». Нескінченне судження, яке охоплює таку реакцію, звучить так: «Адорно (найвитонченіший «елітистський» критичний теоретик) є Бучананом (американським правим популістом найнижчого ґатунку)».Іншими словами, критики постмодерного мультикультуралістського елітизму – від Крістофера Леша до Пола Пікконе – наражаються на ризик стати захисниками нео-консервативного популізму з його уявленнями про поновне ствердження спільноти, локальну демократію і активне громадянство, як єдину релевантну відповідь на всестороннє домінування «інструментального Розуму», бюрократизації та інструменталізації життєвого світу. (25) Звісно, було б легко відкинути сьогоднішній популізм як ностальгічну реактивну формацію, викликану процесом модернізації, і, як таку, внутрішньо параноїдальну, у пошуках зовнішньої причини негараздів, таємного агента, який смикав би за ниточки і, отже, був би відповідальним за всі біди модернізації – євреї, міжнародний капітал, непатріотичні мультикультуралістські менеджери, державна бюрократія і так далі; проблема, радше, в тому, щоб зрозуміти цей новий популізм як нову форму «фальшивої прозорості», яка, замість того, щоб становити серйозну загрозу для капіталістичної модернізації, насправді торує для неї шлях. Іншими словами, набагато цікавіше від оплакування дезінтеграції спільноти через вплив нових технологій, було б проаналізувати, як сам технологічний прогрес породжує нові спільноти, які поступово себе «натуралізують» - віртуальні спільноти, наприклад.

З під уваги лівацьких прихильників популізму вислизає той факт, що сьогоднішній популізм, замість того, щоб загрожувати глобальному капіталізмові, залишається його іманентним продуктом. Парадоксально, але істинні консерватори сьогодні – це лівацькі прихильники «критичної теорії», які відкидають як ліберальний мультикультуралізм, так і фундаменталістський популізм, ті, хто чітко бачить паралелі між глобальним капіталізмом і етнічним фундаменталізмом. Вони вказують в напрямку третьої царини, що не належить ані глобальному ринку-суспільству, ані новим формам етнічного фундаменталізму: царини політичного, публічної сфери громадянського суспільства, активного відповідального громадянства – боротьба за права людини, екологію і так далі. Однак проблема в тому, що сама ця сфера політичного простору перебуває під все більшою загрозою через поширення глобалізації; відповідно, ми не можемо просто повернутись до неї або наповнити її новою енергією. Щоб уникнути непорозуміння: ми не притримуємось старих «економічно есенціалістських» поглядів, згідно з якими, якщо взяти за приклад сьогоднішню Англію, перемога лейбористів нічого насправді не змінила – і це навіть більш небезпечно, ніж продовження правління Торі, оскільки вона створила враження, що щось таки змінилось. Є багато речей, які лейбористський уряд може зробити: він може зробити значний вклад у перехід традиційного англійського парохіального джингоїзму до більш «просвітницької» ліберальної демократії зі значно сильнішим елементом суспільної солідарності (від системи охорони здоров’я до системи освіти), до дотримання прав людини (у всіх їх різноманітних формах, від прав жінок до прав етнічних груп); потрібно використати перемогу лейбористів як заохочення до того, щоб надати нової енергії різноманітним формам боротьби за егалібертарність. (З перемогою на виборах соціалістів у Франції ситуація навіть більш двозначна, оскільки програма Жоспена і справді містить певні елементи прямо ворожі логіці капіталу). Навіть коли зміна не справжня, а лише справляє враження нового початку, сам факт, що ситуація сприймається більшістю населення як «новий початок» відкриває простір для важливих ідеологічних і політичних переформулювань – як ми вже бачили, фундаментальним уроком діалектики ідеології є те, що видимість має неабияке значення.

І все ж, логіка капіталу в епоху після національної держави залишається Реальним, яке ховається на задньому плані, в той час як усі три лівацькі відповіді на процес глобалізації – ліберальний культуралізм; спроба вдатися до популізму, проглядаючи за його фундаменталістською зовнішністю спротив «інструментальному розуму»; намагання тримати поле політичного відкритим – видаються невідповідними. Хоча останній підхід базується на тому, що мультикультуралізм є спорідненим із фундаменталізмом, він уникає ключового питання: як нам перевинайти поле політичного у сучасних умовах глобалізації? Політизації серії часткових напрямків боротьби, яка залишає неушкодженим глобальний процес капіталу, очевидно недостатньо. Це означає, що нам слід відмовитися від опозиції, яка, в межах пізньокапіталістичної ліберальної демократії, наполегливо встановлює себе як основну вісь ідеологічної боротьби: напруги між «відкритою» пост-ідеологічною універсалістською ліберальною толерантністю і партикуляристськими «новими фундаменталізмами». На противагу ліберальному центру, який представляє себе нейтральним і пост-ідеологічним, покладаючись на законність, нам слід повторно ствердити стару лівацьку ідею про необхідність тимчасово припинити чинність нейтральної сфери Закону.

Безперечно, і лівиця і правиця містять власний спосіб тимчасового припинення Закону заради певної вищої або більш фундаментальної мети. Тимчасове припинення чинності зі сторони правих, від анти-дрейфузіянців до Олівера Норта, визнає власне порушення букви Закону, але виправдовує це через посилання на якийсь вищий національний інтерес: воно представляє власне порушення як болючу самопожертву в ім’я добра Нації. (26) Що ж до лівацького тимчасового припинення чинності, то буде достатньо просто згадати два фільми «Під обстрілом» (Роджер Спотісвуд, 1983) та «Слідкуй за Райном» (Герман Шумлін, 1943). У першому дія відбувається під час нікарагуанської революції, коли перед американським журналістом постає важка дилема: перед самою перемогою революції, сомотисти вбивають харизматичного лідера сандіністів, тому сандіністи просять журналіста сфотографувати їхнього мертвого лідера так, немов від був живий, і таким чином підірвати заяви сомотистів про його смерть – таким чином він зробить свій внесок у швидку перемогу революції і зменшить кількість жертв. Професійна етика, звісно ж, недвозначно забороняє такий учинок, оскільки він порушує неупереджену об’єктивність журналістської праці і перетворює журналіста на інструмент політичної боротьби; втім репортер обирає «лівацьку» позицію і підробляє фото. У «Слідкуй за Райном», знятому по мотивах п’єси Ліліана Хелмана, ця дилема постає навіть більш гостро: при кінці 1930-их років, сім’я німецьких політичних біженців-емігрантів, що брала участь у боротьбі з нацистами, приїжджає до своїх далеких родичів, в ідилічну, типово американську маломістечкову сім’ю середнього класу; однак незабаром перед німцями постає неочікувана загроза у вигляді знайомого американської сім’ї, прихильника правих поглядів, який шантажує емігрантів і, через свої контакти з німецькою амбасадою, ставить під загрозу підпілля у самій Німеччині. Батько емігрантської сім’ї вирішує убити його і таким чином ставить американську сім’ю перед складним моральним вибором: порожня моралізаторська солідарність з жертвами нацизму закінчилась, тепер вони насправді повинні зробити вибір і забруднити свої руки, прикриваючи вбивство. Тут сім’я також робить «лівацький» вибір. «Лівацтво» визначається готовністю тимчасово припинити чинність абстрактної моральної рамки, або, якщо перефразувати К'єркегора, здійснити політичне тимчасове припинення чинності етичного.