Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Машина часу




«Підпілля» проливає світло на обсценне «підпілля» публічного, офіційного дискурсу – представлене у фільмі тітоїстським комуністичним режимом. Варто мати на увазі, що «підпілля» у назві фільму – це не лише царина «відтермінованого самогубства», вічної оргії пиття, співів та злягання, яка відбувається поза часом і за межами публічної сфери: воно також означає «підпілля» цеху, у якому перетворені на рабів робітники, ізольовані від решти світу і, таким чином, змушені вірити, що Світова війна все ще триває, працюють день і ніч, виготовляючи зброю для Марко, героя фільму, їхнього «власника» і великого Маніпулятора, єдиного, хто є посередником між «підпіллям» і публічним світом. Кустуріца звертається тут до давнього європейського казкового мотиву про працьовитих гномів (яких зазвичай контролює лихий чаклун), які, посеред ночі, коли люди сплять, з’являються зі своїх криївок, щоб виконати їхню роботу (поприбирати в будинку, наготувати їжі), так, щоб коли люди прокинуться вранці, їхня робота буде вже чарівним способом виконана. «Підпілля» Кустуріци є останнім втіленням цього мотиву, який можна виявити від «Золота Райну» Ріхарда Вагнера (нібелунги, які працюють у своїх підземеллях, корячись наказам свого жорстокого володаря, гнома Альберіха) до «Метрополісу» Фріца Ланга, який населяють поневолені промислові робітники, працюючи глибоко під поверхнею землі і нагромаджуючи багатства для правлячих капіталістів.

Така схема «підпільних» рабів, якими править маніпулюючий лихий Володар, є чинною на тлі опозиції двох фігур Володаря: з одного боку, «видимої» публічної символічної інстанції, а з іншого боку «невидимої» спектральної з’яви. Коли суб’єкт наділений символічним авторитетом, він діє як додаток до свого символічного титулу, тобто, насправді це «великий Інший», символічна інституція діє через нього: тут достатньо пригадати суддю, який може бути нікчемною і розбещеною людиною, але як тільки він одягає свою мантію та інші відзнаки чину, його слова стають словами самого Закону. З іншого боку, «невидимий» Володар – зразковим прикладом якого є антисемітська фігура «єврея», який, залишаючись невидимим для публічного ока, смикає за ниточки суспільного життя – є своєрідним моторошним двійником публічної владної інстанції: він повинен діяти в тіні, невидимий для публічного ока, випромінюючи фантомне, примарне всесилля. (16) Марко з «Підпілля» Кустуріци потрібно вважати частиною цього родоводу лихих чаклунів, які контролюють невидиму імперію поневолених робітників: він є своєрідним моторошним двійником Тіто як публічного символічного Володаря. Проблема «Підпілля» полягає в тому, що він потрапляє у цинічну пастку, показуючи це обсценне «підпілля» з доброзичливої дистанції. «Підпілля» є, звісно, багаторівневим і саморефлективним, воно грається з численними кліше (сербський міф справжнього чоловіка, який спокійно продовжує свою трапезу, навіть якщо навколо нього падають бомби і так далі), які не треба «сприймати буквально» однак, саме завдяки такому само-дистанціюванню і функціонує «постмодерна» цинічна ідеологія. У добре знаному і багато разів передрукованому есеї «Чотирнадцять тез про фашизм» (1995) Умберто Еко перерахував набір ознак, які визначають ядро фашистської позиції: догматична впертість, відсутність гумору, невразливість до раціональних аргументів… він не міг би помилятися більше. Сьогодні неофашизм все більше і більше «постмодерний», цивілізований, грайливий, не цурається іронічного само-дистанціювання, однак попри це не менш фашистський.

Тому, в певному сенсі, Кустуріца має рацію у своєму інтерв’ю Cahiers du ciné ma: він і справді певним чином «пояснює стан речей у цій хаотичній частині світу», проливаючи світло на її «підпільну» фантазматичну опору. Він, таким чином, оприявнює лібідальну економіку етнічних чисток у Боснії: псевдо-батаївський транс надмірної трати, невпинний ритм пиття-жертя-співу і злягання. У цьому і полягає «мрія» людей, що проводили етнічні чистки, саме в цьому криється відповідь на запитання «Як вони могли це зробити?» Якщо стандартним визначенням війни є «продовження політики іншими засобами», той факт, що Радован Караджич, лідер боснійських сербів, був поетом, є чимось більш, ніж не вартим уваги співпадінням: етнічні чистки у Боснії були «продовженням (своєрідної) поезії іншими засобами».


Данная страница нарушает авторские права?





© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.