ТАРАС ТА МАР’Я

Навіть в молодості Тарас не був красенем, хоч, судячи з автопортретів тих часів, був симпатичним. В сорокові роки не було на Україні красуні, яка б не мріяла похизуватись серед знайомих своїм романом з самим Шевченком. Але все те було в молодості, яка раптово закінчилася засланням. Суворий, радіоактивний Кос-Арал кинув Тарасову молодість в болото старості. За якісь десять років молодий, міцний симпатяга перетворився на старого діда з відвислими щоками і лискучою плямистою лисиною.

Мало того, майже десять років він вимушений був спілкуватися тільки російською мовою. Мовою його заслання. Відмовлялася душа співати цією мовою, а батьківську треба було ще пригадати, повернути в своє серце. Ось і писав поки російською щоденник, спогади і повісті. Хоча сюжети тих повістей пишно квітнули романтизмом, та їх жива, звукописна мова - примушувала перечитувати все від корки до корки, не звертаючи уваги на досить штучні сюжети і романтичний серпанок, успадковані від його вчителів Василя Жуковського і Нестора Кукольника...

У засланні Тарас важко затужив за сім’єю, що так і не відбулася, за власними дітьми. Все частіше приходили думки про Смерть. Про Вічність. Жахливо було піти на той світ, не залишивши рідної кровинки на цьому. Серце роз'їдала туга за Батьківщиною, по загнаній в могилу злим чоловіком коханій Ганні Закревській, за їх сонечком - донечкою Софією, на яку і глянути зміг тільки раз...

Нарешті, після настирних клопотань графа Толстого, Олександр ІІ пробачив Тарасу ту давню образу матері-імператриці, за яку фактично і був кинутий він в це заслання. Пам'ятайте: ” Як опеньок засушений, бліда, тонконога ”. За ту “бліду, тонконогу” ображений Микола І і заборонив йому писати, а за те, що за його викуп заплатили грошима, вирученими від продажу в лотереї портрета Жуковського, який підписав Брюллов, а намалював переважно сам Тарас, (що і в ті часи вважалося фальсифікацією), та за порнографію, яку малював за дорученням Брюллова для Цесаревича, йому і малювати було заборонено. Майже на 10 років. Десятиріччя, що забрало всі його честолюбні надії і мрії, вкрало молодість...

І ось все закінчилося. Він вже може підписуватися не “рядовий Шевченко”, а “вільний художник Шевченко”. Він вже може їхати, щоправда не куди захоче, а куди дозволить начальство. Та в ті часи так всі їздили. Епоха жорсткої миколаївської дисципліни ще не закінчилась. Поки дозволили їхати до Нижнього Новгорода і там чекати подальших розпоряджень. Поїхав через Астрахань. У Астрахані, його, немов Першосвятителя, зустріла Астраханська „Громада». Тарас пише в своєму щоденнику:

«С 15 по 22 августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани такой светлый, прекрасный праздник, какого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частью киевляне, так искренне, радостно, братски приветствовали мою свободу...Благодарю Вас, благородные, бескорыстные друзья мои! Вы одарили меня такой радостью, таким полным счастьем, которое едва вмещаю в моем благодарном сердце "

І не тільки цією благодатною зустріччю порадувала Тараса Астрахань. 15 серпня він зустрівся з Сашком Сапожніковим, великим шанувальником його таланту ще з 40-х років. Тільки тепер це вже був не жартівник-гімназист в коротенькій кацавейці, а знаменитий на всю Волгу купець-мільйонер. Він теж збирався їхати до Нижнього Новгорода. Запропонував Тарасу каюту в орендованому на цю поїздку пароплаві “Князь Пожарський”. Тарас з радістю прийняв пропозицію, повернув куплений раніше квиток капітану, попросивши віддати його бідняку, у якого немає грошей на оплату. Капітан Василь Кошкін теж проявив благородство і на той квиток узяв безкоштовно аж п'ять бідолах.

З заслання Тарас вибирався в тій одежі, в якій служив. У зношеному до дір солдатському однострої. Коли при подорожі по Волзі на Північ стало зовсім холодно, Сапожніков примусив таки Тараса переодягнутися в свій запасний одяг. Про Сапожнікова можна сказати словами Пушкіна: ”Как денди лондонский одет”. Так от і Тарас, неждано для себе, став стилягою. У ньому тепер всі зустрічні вбачали не бідолаху засланця, а багатія-інкогніто, старшого побратима самого уславленого мільйонера Сапожнікова.

У Нижньому Новгороді Тарасу представили трупу місцевого театру. Подивився декілька постановок. Серед провінційних акторів яскраво виділялася Катенька Піунова талантом, і красою. Тарас, який як і належить поету, був дуже влюбливим, відразу закохався. Завдяки шлейфу звання побратима мільйонера Сапожнікова йому виявилося зовсім неважко потрапити до неї за куліси, а незабаром і в ліжко. Юна коханка повертала втрачену молодість. Завдяки їй згадалися часи, коли за місце в його ліжку змагалися перші красуні Малоросії. Але Тарасу мало було ходити з нею на звані обіди, виїжджати на заміські пікніки. Він мріяв про сім'ю. Свою сім'ю! Щоб сильніше прив'язати Катрю, він навіть викликав з Петербургу свого побратима, знаменитого актора Михайла Щепкіна, щоб той допоміг їй оволодіти акторською майстерністю. Допоміг, хоча і говорив приятелю, що Катерина не дуже-то і потребує наставника – своє розуміння має!..

Чомусь Тарас вирішив, що якщо він влаштовує Катрю, як коханець, то від пропозиції вийти за нього заміж, вона буде взагалі в захопленні. Він нещодавно отримав аж 450 карбованців від Куліша. Гроші він так і не навчився рахувати, то ж зразу ж купив модний одяг, наняв розкішний екіпаж і поперся свататися. Піунови були в розгубленості. З одного боку Тарас був, як не як, знаменитість і відмовити йому було страшно. З іншої - про його нездатність дружити з грошима і викидати їх на будь що та про його пиятки ходили легенди. І до того ж він вважав шлюб священною річчю і не збирався ні сам стрибати в гречку, ні, тим більше, дозволяти це дружині. А в тодішньому акторському середовищі прийнято було, що актриси виходять заміж за колег-акторів чисто формально, саме для того, щоб мати нагоду відкрито жити за рахунок багатих і сановитих коханців. Таким формальним шлюбом для їх дочечки тут і не пахло...

Так і не сказали вони ні „так”, ні „ні”. Послали його вирішувати питання безпосередньо з донькою. Тарас же чомусь вирішив, що батьки вражені і задоволені такою блискучою шлюбною перспективою. Окрилений, помчав до Каті і радісно об’явив, що засватав її у батьків і вже не бачить перешкод для створення сім’ї.

Катерина не на жарт розізлилася. Одна справа фланірувати по центру Нижнього Новгороду під ручку з самим Шевченком, викликаючи заздрість всіх знайомих і незнайомих, і зовсім інша річ пов'язати з ним своє життя! Вона підвела його до великого театрального дзеркала і вказала на досить об'ємне, відвисле пузо, лиснючу лисину, мішки під очима. Вона заявила, що він ще може бути її сьогоднішнім коханцем, але чоловіком на все життя - ніколи!

Тарас все ще не втрачає надії. Знов і знов благає подумати. Вона якось заявляє йому, що хоче перевестися в Харківську трупу. Він зразу ж пише Щепкіну і дирекції Харківського театру листа, щоб влаштувати їй переведення. Звичайно, побратим допоміг і з Харкова прислали запрошення. Тарас вважає, що це запрошення поверне йому серце Катрі. Настрій його миттєво поліпшується. З самого серця на волю, на папір ллються – рвуться вірші.

Це саме тоді, 9 лютого 1858 він написав ці пронизливі рядки:

“ Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли й нема у нас Зерна неправди за собою...”

Того ж дня – 9 лютого 1858 він пише ще два вірші.У вірші“ Муза” він благає музу:

„ Витай зо мною і учи Сказати правду! Поможи

Учи неложними устами Молитву діяти до краю! ”

Та дуже короткочасним виявилось те відчуття щастя. Не дочекавшись остаточного рішення з Харкова, Піунова неждано підписала контракт з директором місцевого театру. Залишила в дурнях і самого Тараса, і його друзів, які стільки сил витратили, щоб організувати те запрошення до Харкова...

Тарас так образився за друзів, що миттєво забув про всяке кохання. Він пише в щоденнику:

«Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духа поклониться ей. А давно ли видел в ней будущую судьбу свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви- несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого Друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь».

У відмістку Тарас на останні гроші влаштовує прогулянку на орендованому пароплаві з красунею Сашенькою Очеретніковою, театральною суперницею Піунової...Поміняв шило на мило. Сам записав в щоденнику:

«Поездка наша была веселая и не совсем пустая. Саша Очеретникова была отвратительна, она немилосердно изменяла, не разбирая потребителей. Жалкое, безвозратно потерянное, а прекрасное создание. Ужасная драма!»

Слава Богу, тій драмі, прийшов час завершитися. Від міністра внутрішніх справ прийшов дозвіл на проживання в Петербурзі. 10 березня Тарас виїхав з Нижнього...

Та гулянка з Сашею Очеретніковою забрала в нього всі гроші, навіть модний одяг довелось закласти і їхати в старому. В замін вона нагородила його герпесом, чиряками на лобі і запухлим оком. Приїхав до Москви і зустрічався із старими друзями, як справжній пірат – з пов'язкою на оці. Зміг зняти її тільки через тиждень і то, завдяки знаменитим лікарям Ван-Путерену і Міну. Викликаним їх побратим Щепкін, у якого зупинився. Одужавши, помчався по гостях. Зустрічався з благодійниками юні - моралісткою Варварою Рєпніною, товаришем по академії Аполлоном Мокрицьким, багатієм-меценатом Грицьком Галаганом, гуртком Аксакових…

18 березня заїхав до старого приятеля Максимовича. Тут і зустрів він вперше Марію. От як він записав про це в щоденнику:

“ В первом часу поехали мы с Михаилом Семеновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около “Русской беседы”. Хозяйки его не застал дома. Она была у церкви. Говеет. Вскоре явилась она. И мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в неи очаровательней всего – это чистый, нетронутый тип землячки. Она прпоиграла для нас на фортепиано несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно и обидно... ”

Після цього Тарас зачастив до Максимовичів. Ось через день він знову пише в щоденнику:

“ Вечер провел у милой землячки М.В.Максимович. И насмотря на страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица! ”...

Він ще не встиг прикипіти до неї серцем, як Максимовичи повернулись на Україну. Йому туди їхати було ще заборонено. В Москві стало якось тоскно і незатишно, то ж виїхав до Петербургу. Їхав залізницею. На пероні урочисто зустріла вся петербурзька „Громада”. Зупинився у старого друга Михайла Лазаревського. Почав відновлювати старі зв'язки. Одними з перших відвідав своїх добродійників Толстих, що витягнули його з неволі. Толсті, як і в старі часи тримали літературно-художній салон, так що познайомився тут зі всіма новими мистецькими знаменитостями. Графиня Толстая влаштувала йому житло при Академії мистецтв, піклуючись про те, щоб Тарасу було і де творити, і де жити. Правда, для нас з Вами це було б не дуже комфортне приміщення. От як його описує Микола Лєсков, що частенько там бував: ”... складалося з однієї дуже вузької кімнати, з одним вікном, перед яким Шевченко–маляр звичайно працював за мольбертом. Крім стола з книжками та невеличкої канапи, обтягнутої звичайною цератою з строкатим малюнком, двох дуже простих стільців та скромного паравану, що відгороджував вхідні двері від майстерні митця, в кімнаті цій не було жодних меблів. За параваном були ще одні вузенькі двері, що провадили по теж вузьких сходах на антресолі – такої самої, як внизу, кімнати, але з одним квадратним вікном аж до підлоги: тут були спальня і літературний кабінет Шевченка-поета. Меблі цієї кімнати були ще убогіші. Направо, в кутку, стояв невеликий стіл, на якому звичайно писав Шевченко; ліжко з дуже невибагливою постіллю, а в ногах ліжка – другий простенький столик, на якому звичайно стояла карафа з водою, умивальня чи чайний сервіз. ” Та для Тараса це було перше своє, особисто своє житло! Та й я, коли їздив по аспірантським справам до Петербургу, частенько зупинявся в ще гірших кімнатах...

У Тараса з'явилося нове захоплення – гравіювання. Хоч сучасники і писали, що весь свій час він проводив на званих обідах, вечерях і балах, але за 2 роки він зміг так освоїти і удосконалити тогочасне гравіювання, що Академія мистецтв привласнила йому звання академіка. Та і за ті, мало не щоденні частування у старих і нових друзів, чи варто нарікати Тарасу? Він сам пише про ці дні І.Лазаревській „… После долгого и тяжкого испытания (нехай воно і ворогам нашим не сниться) я не освоился ещё с радостью свободы... ” Та це „освоєння” закінчилось тим, що святкуючи Різдво 1859 року і трохи перебравши, Тарас повертався додому, не вибираючи дороги. Погода в Петербурзі взимку прегидотніша – мокрий сніг, ледь-ледь затягнені льодом калюжі. Тарас жахливо промок і промерз. Ще з того страшного етапу з Варшави до Петербургу, він страждав хронічною пневмонією. Ось і зараз звалився у важкій простуді. Забрався до себе на антресолі, укутався у все тепле, що було, пив тільки гарячий чай з ромом, нічого не читав, нікого не приймав, нікого не хотів бачити...

І ось неждано, без запрошення і попередження, прийшла в гості дружина його старого знайомого Опанаса Марковича - Марія. Її теж ніхто не міг назвати красунею. „ Проста російська баба з вигорілими бровами і ніби білястими очима. Та і фігура така, що талію не знайдеш. ” (Так її описала дочка Толстих Катерина Юнге, улюблениця Тараса). Єдине, що в ній привертало, це розкішні українські груди, котрі ніяким ліфом не охопиш. Тарас хрипів і Марія, щоб не утрудняти його, сіла на ліжко. Тарас вже читав “ Українські народні оповідання”, єдиним автором яких Куліш зробив її. Ось вони і стали обговорювати героїв тих оповідань. Марії доводилося обґрунтовувати несподівані виверти їх доль. Розмова поступово перейшла в жартівливу суперечку. Марія зовсім розпашіла. Порозстібала геть ґудзика на платті і її неосяжні груди так і виривалися на волю. Тарас вже не міг нікуди більше дивитися. До того ж ця багатогодинна розмова зовсім знесилила його. Стало важко говорити. Голова хилилася...

Марія, неначе на подушку, поклала його голову собі на груди і стала заколисувати - пестити, немов дитину. Тарас відчував себе не в своїй тарілці. І приємними були ті материнські ласки, і смішно було, як ця бісова дочка, років на п'ятнадцять молодша за нього, уявляє з себе його матусю. Нічого собі матуся - молодиця в соку, а він, як старий дід! Тарас аж засміявся -“ не мамкою, а коханкою хотів би бачити таку кралю! ” - тихенько пробурмотів у відповідь на її запитальний погляд...

Марія розреготалася і стала його жартівливо цілувати. Поступово поцілунки з материнських стали пристрасними і Тарас сам не помітив, як опинився під її могутнім, нетерплячим тілом...

До глибокої ночі вона так лікувала його. Тарас немов в легенькому човнику гойдався в бурхливому морі, яке кидало його з хвилі на хвилю. Було до непритомності добре. Це якийсь дурень придумав, що коханки забирають здоров'я! Забрала і поділа кудись Марковичка не здоров'я, а всі Тарасові болячки! Забрала і покотила з ними далеко-далеко за кордон з красенем Тургенєвим...

Вранці він прокинувся здоровим і сильним...І як молодий знову став бігати з друзями з одних вечірок на інші. Петербург вже встиг забути своїх Богів 40-х років. Померли Кольцов, Гоголь, Лєрмонтов, Брюллов і Глінка. Десь в Таганрозі животів забутий всіма дійсний статський радник Нестор Кукольник. Ще не з’явились нові, яскраві особистості, які б могли конкурувати з Тарасом. То ж Тарас знов входить в моду. З ранку до ночі його тягнуть на чергові сніданки, обіди, вечері, бали. Скрізь ром, джин, жінки... Як і колись у Брюллова, йому ці суцільні пиячки без роздиху скоро остобісіли. Зовсім засумував Тарас. У нього почалася така модна нині депресія. І от тоді, як рятувальний дзвін, як порив легенького прохолодного вітерцю задушливою липневою ніччю, увійшла в його життя Марія Максимович. Дружина його старовинного приятеля - колишнього ректора Київського університету, знаменитого ботаніка.

Дивним був той шлюб Максимовичів. Одружився Михайло Олександрович аж в 53 роки. Одружувався на сусідці. Теж старій діві, адже в ті часи старими дівами ставали в 21 рік. Марії ж вже було цілих 26. До того ж, поки вона не вийде заміж, не мали права одружитись її молодші сестри Наталка і Софія... І у Михайла, і у Марії за спиною були трагічні Любові. Майже тридцять років тому закохався молодий Мишко Максимович у юну сусідку Лізаньку Товбич. Покохав на все життя. Але померла вона чудово-юною у нього на руках...Так і не зміг він більше зустріти кохання. А час йшов. Треба вже було думати про сім'ю, про дітей. А тут ще з кожним роком все більше і болячіше обступають хвороби. Став глухнути, став сліпнути. Довелось кинути університет і поселитись на прабатьківській Михайловій Горі. Тут вже не про любов і дружину-коханку доводилося мріяти, а про дружину-доглядальницю, яка б витягала його зі всіх тих хвороб, а може ще б і сина-спадкоємця народила, хоча від того тридцятирічного целібату одержав хронічний простатит, який робив сумнівною всяку надію на дітей. Доглядали його батьки та сестра-берегиня Олена. Та от в 1850 помер батько. Брати навіть на похорон не встигли. Володимир вчителював в Московській гімназії, Василь та Федір служили в війську. То ж панахиду по батьку справляли лише вдвох з сестрою. В кінці 1852 сестра вийшла заміж і переїхала до чоловіка...

Залишився, як перст, один. Треба терміново було знайти дружину. Та хіба ж за таких умов її знайдеш! Кому потрібен немічний дід, обтяжений хворобами, а не грошима. Адже, хоча і був Михайло Максимович і ректором, і професором, і письменником, але гроші не трималися кишені. Нічого не накопичив за своє життя. Все пускав на книги і дослідження...

Напевно так би і помер незайманим. Але по сусідству, у відставного майора Василя Товбича, непомітно підростали три дочки: Марійка, Наталка та Софія. Був Михайло на їх хрестинах. Колись, буваючи у сусідів, любив гойдати дітей на колінах, підкидати на руках під саму крону сусідської липи...

Давно виросла Марія з тієї незграбної дівчинки. Стала хай не красунею, але такої симпатично-привабливою, що так і хочеться погладити. Було кому її гладити. Був у неї наречений офіцер. Була у них така палка любов, що вона завагітніла. Але так і не встигла народити йому дитини. Неждано перевели його частину на Дністер. І в перші ж дні тієї, Східній (Кримської) кампанії загинув її коханий. Хоч в ополонку кидайся. Ось - ось округлиться живіт і громада дивитиметься на неї, як на покритку-повію.

Ось саме тоді і відвідав їх сусід Михайло Максимович. З давніх-давен привчив він Марійку ділитися з ним бідами. Нікому не говорила вона про свою вагітність. Йому розповіла. Спочатку тільки поспівчував Михайло Олександрович, сказавши, що подумає, як їй допомогти. Не бачила вона його ні завтра, ні післязавтра. А потім до нього заїхав рідний вуйко Тимківський. Розповів йому Михайло про Марійкину біду. Не називаючи її імені. Питав поради, чим би їй допомогти. тимківськмй і сказав йому, що кращого приводу одружитись у нього не буде. Адже жінка за цей шляхетний вчинок буде йому вдячна все життя. Буде холити й доглядати. А що йому ще треба!

То ж через тиждень прислав Максимович сватів. Розгубилися старі Товбичі. Ні до чого був їм зять-ровесник, та ще і без копійки в кишені. Але ж знали вони про загибель Марійчиного коханого, здогадувалися про її вагітність. І хай грошей у Максимовича не було, але все таки було звання професора і ім'я, яке знала вся Російська імперія. Не піднесли Товбичі сватам гарбуза. Не дали і ствердної відповіді. Сказали, хай „ молоді” спочатку домовляться між собою.

Марія таки спочатку поламалася. Ну не могла вона уявити чоловіком сусіда, в якому ніколи не бачила мужчину, у якого завжди могла поплакатися на плечі, виговоритися про всі свої біди. Вона його безмежно поважала, любила як рідного дядька. А займатися з ним любов'ю... Навіть уявити це собі не могла...Але куди було тепер дітися...Довго не ламатимешся, коли ось-ось вилізе живіт і дитина владно застукає ніжками, пробиваючись з нього на волю...

Та і лис - Михайло пропонував тільки дружбу, а на рахунок ліжка - це вже як вона сама схоче. Говорив, що через смерть коханої, він так і залишається незайманим. Ні з ким з того часу так і не кохався...

Почали вони жаліти один одного. Утіха принесла згоду. Справили вони весілля, як і належить, пишно. А скоро з'явилося на світ і дитинча. І повезло-не повезло Марії. Мертвим народилося дитинча. Напевно, горе убило його в материнському лоні. Всі ж навколо були упевнені, що померло дитя через передчасні пологи...

Настав час Михайлу Олександровичу виконувати свої подружні обов'язки. На жаль, Марія, якій доводилося вже рахувати дні своєї відлітаючої молодості, марно чекала його в шлюбне ложе. Боявся професор зганьбитися і все не йшов. Довелося самій лізти до нього на вузеньку тахту в кабінеті. Провівши в таких некомфортних умовах ніч, Максимович вирішив за краще повернутися в їх спальню.

Він все ж таки був великим ботаніком, так що пригадав все, що знав про афрозіаки і з горем навпіл став виконувати роль чоловіка - коханця. Це в ті часи він написав: «Бався, радій, душе людська, для того людина тяжко працює, щоб жити, а це значить — веселитися, радіти світом, а не страждати в горі...» Писав то він добре і темпераментно, але ніякої насолоди не мала Марія від тих сеансів любові. Хоча і жили вони душа в душу, але серце Марії сумувало по любові. Справжньої великої Любові, яка б дала можливість назавжди забути загиблого коханого.

І ось настав 1858 рік. Тарас повернувся з заслання. Зустрілися вони в Москві, де тоді тимчасово жили Максимовичі і де проїздом зупинився Тарас. Вони відразу накинули оком один на одного. Марія знала напам'ять весь “Кобзар” Тараса, любила його картини. Самій хотілося бути на місці цих Закревської, Маєвської, Хекбулатової, Трощинської, Абази і ще з десятка невідомих красунь, які усміхалися вічності з його полотен. Комусь Тарас здавався дідом. Старим, пузатим, непривабливим. Для неї, з вічно-хворим чоловіком, старшим Тараса на десятиріччя, цілу епоху, Тарас бачився повним сил леґенем. І, до того ж, стирав вік обов'язковий стаканчик його “Забіловки” яка спломеняла погляд, зігрівала рум'янцем щоки, розкріпачувала мову. Та і без цього він в будь-якому суспільстві був душею компанії. Такий вже у нього був козацький характер. Під час тієї зустрічі у всій багатолюдності Марія бачила тільки його - Тараса. Всі інші, в тому числі і власний чоловік, були тільки фоном.

Тарас тоді радісно привітав Михайла Максимовича і жартівливо накинувся на старого приятеля – де це він відітнув таку дівчину-красу, за що йому старому таке щастя! Але незабаром кинув приятеля і немов приліпився до Марії. Погано себе відчував старий професор. Явно він був зайвим на цьому святі життя! Всі бачили і чули одного Тараса, а він залишився наодинці зі всіма своїми болячками, кинутий всіма, навіть рідною дружиною.

Закінчилася та вечірка. Були ще, та і вони промайнули так швидко, що Марія навіть не встигла схаменутися. Тарас взагалі Максимовичів став сприймати, як одну тільки Марію. Але повернулися вони до себе на Україну, а Тарас покотив до Петербургу і став відновлювати старі зв'язки, розшукувати, а іноді, відбиватися від старих приятелів. Життя його понеслося від вечірки до вечірки. У ті часи ніхто і не думав, що колись Україна народить Михайла Міченого з його безглуздим сухим законом. Не бувало вечірок без горілок. На жаль, не тільки цілющим українським перваками - забілівками пригощали, а і модною іноземною отрутою - лікерами, бренді, ромами, віскі...Нікому з друзів не міг відмовити Тарас. Ось і пив-труївся тією іноземною гидотою. Врешті-решт не витримав, вирішив вирватися від тих великосвітських пияків на волю. На Батьківщину. На Україну. Він пише лист Марії (про її чоловіка, він якось забув). Пише, що хоче жити і померти на рідній землі. Завести сім'ю, наробити дітей. Просить знайти йому наречену. Небагату, недурну і симпатичну. Щоб була і берегинею і дружиною-коханкою, і на її, Марію, схожою...

Сміючись, відповідала йому Марія, що не знає такої, ну не може знайти, хоч сама замінюй...Листи листами, а влітку приїхав Тарас до них в гості. Марія відчувала себе на сьомому небі. Старий Максимович теж ніби ожив. Адже для нього Тарас був небожителем, батьком України, її Апостолом. Він вдавав, що не помічає взаємного ваблення Тараса і Марії. Ну не виставляти ж себе старим дурнем, який строїть з себе собаку на сіні. Та все ж те, що вони ніби не помічали його, ображало, тому довго з ними не затримувався і говорив дружині, що йому треба працювати і щоб слала йому в кабінеті. Влітала палаюча Марійка до нього в кабінет, швидко слала ліжко і бігом поверталася до Тараса. Вони говорили і не могли наговоритися. Для них час летів непомітно, одним стрімким водоспадом. Вони самі не помітили, як стали коханцями. Так тривало декілька днів.

Пан професор і пані не могли займатися домашніми справами. Отже мали прислугу з своїх нечисленних кріпаків. Це тільки собаки бувають вірними своєму господарю. А от кріпаки рідко бувають вірними своїм господарям. Марійка відносилася до своїх кріпаків, як до людей. Михайло Максимович взагалі відносився до них, як до рівних. Напевно тому, кріпосні поважали пана, а пані обожнювали. Але приїхав Тарас. Максимович відразу розповів слугам, що це найбільший Поет України. Та що тим людям було до цього. Вони навіть не знали, що таке поет і з чим його їдять. А після того, як Максимович розповів, що Тарас колись сам був кріпосним, прислуга стала взагалі дивитися на нього, як на перевертня. Адже був таким самим, як вони, а треба ж – вибився в пани. Нашою ж основною рисою завжди була заздрість. Жахливо заздрили вони Тарасу. Шукали будь-який привід, щоб довести, що він таке ж бидло, як і вони самі. Взагалі - то, Тарас любив спілкуватися з селянами. Любив показати, що він такий же, як і вони. Миттєво знаходив з ними спільну мову і ставав їх улюбленцем. Так було усюди і завжди. Тільки не тут. Тут він нікого і нічого не бачив, окрім Марії. Ні її ображеного чоловіка, ні ворожої челяді. А ті все бачили, все помічали, все обговорювали між собою, перекручуючи і накручуючи один одного. Це для Марії і Тараса весь всесвіт зосередився в них двох. Це тільки для нього:

” Марія на нього зирнула Їм на вечерю подала.

І стрепенулась. Пригорнулась Сама ж не їла, й не пила.

Неначе злякане дитя В куточку мовчки прихилилась

До Йосипа свого старого Та дивувалася, дивилась,

А потім гостя молодого І слухала, як молодий

Просила, ніби повела Дивочний гость той говорив.

Очима в кущу. Принесла І словеса його святиє

Води погожої з криниці, На серце падали Марії,

І молоко і сир козиці І серце мерзнуло і пеклось! ”

Центром всесвіту челяді був їх старий добрий господар, на власність якого спокусився якийсь прийшлий перевертень. Вони стали нашіптувати пану про те, що бачили, як Тарас гвалтував його Марію в альтанці на кручі над Дніпром...

Дивиться на Марію Михайло Олександрович - ніяких синців, ніякого смутку... Вирішив, що це звичайні бабські плітки. Нісенітниця, не варта уваги... Спокійно спав в своєму кабінеті, залишаючи Тараса в вітальні з Марією.

А Тарас і Марія все більше і більше закохувалися один в одного. І не треба дивитися на них з погляду вчорашньої радянської моралі. Не Любов'ю тримався Маріїн брак, а пошаною і вдячністю до Михайла Олександровича за те, що врятував колись її від ганьби. Так давно вже це було. Вони вже були більше п'яти років одружені, вона була, як говорять, жінкою в соку, а він, хоча і не такий вже і старий, але немічний, і до того ж, замучений простатитом, що позбавив його чоловічої сили. Наукою він займався, а не виконанням подружніх обов'язків. І от з'явився Тарас, ким вона марила з юних років. То й немає нічого дивного у тому, що Марія не змогла встояти перед бажанням. І, дійсно, перший раз це було не в будинку:

“...уже зірниця По воду з глеком до криниці,

На небі ясно зайнялась. І гость за нею, і в ярочку

Марія встала та й пішла Догнав Марію...”

Не безслідною залишилась любов Марії і Тараса. Через 9 місяців у Максимовичів народився син Олексій. Був він настільки схожий на Тараса, що Михайло Олександрович навіть бачити його не міг. Лише хлопчику виповнилося 8 років, віддав в пансіонат Київської гімназії, подалі від себе. Коли писався заповіт, пригадав дочку Ольгу, а ось сина “забув”. Олексій своїми силами, при мінімальній грошовій допомозі матері і друзів родини, закінчив Московський університет, одержав призначення мировим суддею в Ревель. Потім більше 20 років прослужив в суддівській колегії Вітебська. Вважався дуже знаючим юристом. Зразу ж після революції повернувся в рідний хутір. Помер у 1922 і похований на Михайловій горі, поряд з батьками. Мав 5 дітей. Старший син Борис став генералом, батьком відомого архієпископа Західно-американського і Сан-Франциського Іоанна. Не можу не зацитувати Тетяну Соколову, яка в книжці „ Да обновится русская земля” написала цей нарис:

А Р Х И Е П И С К О П И О А Н Н (М А К С И М О В И Ч)

Будущий святитель родился 4 июня 1896 года в местечке Адамовке Харьковской губернии в имении своих родителей — Бориса Ивановича и Глафиры Михайловны Максимовичей. В святом крещении младенец был наречен в честь Архистратига Божия Михаила.

Древний дворянский род Максимовичей дал миру святителя Иоанна, митрополита Тобольского, замечательного духовного писателя и подвижника-миссионера ХVIІI столетия. Он был канонизирован Русской Православной Церковью в 1916 году — последним в царствование государя-страстотерпца Николая Александровича.

Загородное имение Бориса Ивановича находилось совсем недалеко от славившегося строгостью иноческого устава Святогорского монастыря, что на Северском Донце, — того самого, о котором столь поэтично поведал А. П. Чехов в своем рассказе, посвященном Святым Горам. Максимовичи поддерживали обитель материально, делая щедрые вклады, по многу дней жили в монастыре. Вместе с родителями совершал паломничества в Святые Горы и совсем еще маленький Михаил. «С самых первых дней, как я стал осознавать себя, я захотел служить праведности и истине, — вспоминал впоследствии святитель. — Мои родители возжгли во мне усердие непоколебимо стоять за правду, и душа моя была пленена примером тех, кто предал за нее жизнь». О крепости веры Михаила свидетельствует такой факт: когда ему было всего пятнадцать лет, приняла Православие его бывшая гувернантка, француженка-католичка; влияние на нее юного воспитанника было несомненным.

Михаил Максимович получил прекрасное образование: он окончил Полтавский кадетский корпус и юридический факультет Харьковского университета.

С началом революционного лихолетья семья Максимовичей перебралась на родину предков — в Югославию. Здесь в 1921 году Михаил поступил на богословский факультет Университета имени святого Саввы Сербского. Максимовичам тогда пришлось сполна изведать лишений. Стремясь хоть немного облегчить участь самых дорогих своих людей, Михаил устроился на работу — стал продавцом газет. С начала 1920-х годов в Сербии находился Синод и Высшее русское церковное управление за границей. Глава Русской Зарубежной Церкви митрополит Антоний (Храповицкий) хорошо знал Михаила Максимовича еще по Харькову, будучи правящим архиереем Харьковской и Ахтырской епархии, а теперь вот и по университетскому семинару (сами студенты называли его Братством преподобного Серафима). В 1924 году владыка Антоний посвятил Михаила в чтецы, а в 1926-м в небольшом монастыре в Милькове митрополит Антоний совершил монашеский постриг своего воспитанника с наречением имени в честь его дальнего предка — святителя Иоанна, митрополита Тобольского, и рукоположил во иеродиакона. В том же году епископ Челябинский Гавриил (Чепур) рукоположил его во иеромонаха.

Некоторое время иеромонах Иоанн (Максимович) преподавал Закон Божий в гимназии, а затем был воспитателем в семинарии имени святого апостола Иоанна Богослова в Битоле. Многим поражал семинаристов отец Иоанн. Так, они обнаружили, что их заботливый наставник, осенив всех крестным знамением после молитв на сон грядущим, сам вовсе не ложился спать, лишь изредка позволяя себе отдохнуть под святыми образaми. И еще одно отличало иеромонаха Иоанна: подобно столь чтимому им святому праведному Иоанну Кронштадтскому, он с самого начала своего служения взял за правило: каждый день совершать Божественную литургию, каждый день причащаться Святых Христовых Таин. «Этот маленький, слабый человек, почти ребенок с виду, является каким-то чудом аскетической стойкости и строгости в наше время всеобщего духовного расслабления», — писал об иеромонахе Иоанне (Максимовиче) первоиерарх Русской Церкви Заграницей митрополит Антоний (Храповицкий).

28 мая 1934 года митрополит Антоний хиротонисал иеромонаха Иоанна во епископа Шанхайского. «Какую бoльшую пользу можно принести ближнему, чем подготовить его к вечной жизни?» — эти слова новонареченного епископа стали определяющими в его пастырском служении.Сразу после наречения епископ Иоанн отправился в Шанхай, став главой Русской Православной Церкви в Китае.Владыка воистину жил жизнью вверенной ему паствы. Несмотря на огромную занятость, он находил время на общение с духовными своими чадами и вне стен храма. В ненастье, в ночную пору он приходил к тем, кто особо нуждался в его поддержке — болящим, обездоленным, впавшим в уныние. Какое бы расстояние при этом ни пришлось преодолеть, шел пешком, замечая коротко: «Да здесь совсем недалеко…».

Однажды владыку Иоанна пригласили к умирающей в муках женщине, госпоже Меньшиковой. Ее укусила бешеная собака, уколы не помогли, оставалась одна надежда — на Господа. Владыка Иоанн приобщил страдалицу, и с женщиной тут же случился припадок: она начала испускать слюну; вместе со слюной вышли и Святые Дары. Владыка немедля собрал и потребил их. Все находившиеся в комнате воскликнули: «Владыка! Что вы делаете? Бешенство заразно!» — «Ничего не случится. Ведь это же Святые Дары». И верно — с владыкой не случилось ничего. Ну а женщина выздоровела.«Заботясь о спасении душ человеческих, — говорил святитель, — нужно помнить, что люди имеют и телесные потребности, громко заявляющие о себе. Нельзя проповедовать Евангелие, не проявляя любовь в делах». Примером такой евангельской любви стало попечение о сиротах — создание для маленьких обездоленных шанхайцев приюта во имя святителя Тихона Задонского. Владыка мог поиграть с детьми после богослужения, посмеяться вместе с ними. И дети были преданы ему всей душой.

В быту владыка был неприхотлив: облачения носил из самой дешевой ткани, обувался в сандалии на босу ногу, а зачастую и вовсе ходил босой, какая б ни была погода, отдавая обувку нищим. Он был истинный нестяжатель, последователь другого великого русского святого — преподобного Нила Сорского. Он был человек Божий.Поразительное свидетельство очевидицы, Лидии Лью, о духовной высоте владыки Иоанна приводится в книге «Блаженный Иоанн чудотворец», составленной иеромонахом Серафимом (Роузом) и игуменом Германом (Подмошенским): «Владыка дважды приезжал в Гонконг. Это кажется странным, но я, не зная владыку, написала ему письмо с просьбой о помощи одной вдове с детьми, а также спрашивала его о некоторых личных духовных проблемах, но ответа я не получила. Прошел год. Владыка приехал в Гонконг, и я была в толпе, которая встречала его в храме. Владыка обернулся ко мне и сказал: “Вы та, кто написал мне письмо! ” Я была поражена, так как владыка никогда до этого меня не видел. Когда пропели молебен, владыка, стоя у аналоя, стал читать проповедь. Я стояла рядом с матерью, и мы обе видели свет, окружавший владыку и идущий вниз к аналою, — сияние это было толщиной в фут. Длилось оно достаточно продолжительное время. Когда проповедь закончилась, я, пораженная необычайным явлением, рассказала о виденном Р.В.С., он же ответил нам: “Да, многие верующие видели это”. Мой муж, стоявший чуть поодаль, тоже видел этот свет».

В 1949 году к власти в Китае пришли коммунисты. Вынужденные покинуть страну, пять тысяч русских православных мирян поселились на острове Тубабао в Тихом океане во главе с архиепископом Иоанном (в этот сан владыка был возведен в 1946 году). В просторном бараке владыка Иоанн устроил временный «собор», в котором сам и служил. Каждый вечер он обходил с молитвой и благословлял все палатки беженцев. Два с лишним года жили они в условиях постоянной угрозы — на остров не раз надвигался страшный тайфун. И всякий раз по молитвам святителя Иоанна тайфун менял свое направление. Наконец, после долгих месяцев борений, стараниями владыки весь лагерь смог переселиться сначала на Филиппины, а затем в Америку.

В 1951—1962 годах владыка возглавлял Парижско-Брюссельскую кафедру. Именно в это время в Западной Европе было восстановлено почитание Православной Церковью древних западных святых — угодников Божиих, которые подвизались и почитались до разделения Церквей, но не были включены в позднейшие православные месяцесловы: среди этих подвижников — просветитель Дании и Швеции святой Ансгарий (†865), покровительница Парижа святая Женевьева (†512), святой Патрикий, принесший свет Христовой веры в Ирландию (†461). Восстанавливая почитание древних святых, владыка Иоанн тем самым укреплял Православие на Западе. В 1954 году он как архиепископ Западноевропейский принял под свою юрисдикцию Французскую и Голландскую Православные Церкви. И не просто взял их под свой омофор, но содействовал подготовке местных священнослужителей, изданию богослужебной литературы на французском и голландском языках. (Отметим: именно в Нидерландах в год преставления владыки вышло первое его житие, а затем и первые воспоминания о нем.)Всегда, где б ни нес он свое подвижническое служение, пребывал владыка в постоянной молитве: в храме, в келье и даже в пути — в самолете или автомобиле. Пищу, как правило, принимал лишь раз в день. Постели не имел, ее ему заменяло кресло. Некоторые поступки блаженного святителя, сама его непритязательность шокировали людей «мира сего».

Как-то, будучи в Марселе, святитель Иоанн решил отслужить панихиду на месте гибели сербского короля Александра Карагеоргиевича. Никто из клира из ложного стыда не захотел служить с владыкой на улице. Он сам взял метлу, на выметенном участке тротуара постелил епископские орлецы, возжег кадильницу и начал служить панихиду. И вот что замечательно: русский архиерей провел всю службу на французском языке. (Для него было законом: служить на языке той страны, в которой он находился: в Китае — по-китайски, в Греции — по-гречески, в Америке — по-английски…) Десятки марсельцев стали участниками этого удивительного богослужения...Люди истинно духовные знали, кем был владыка Иоанн, сколь высока была его земная миссия. Удивительно точно сказал о нем священник одной из парижских католических церквей. Обращаясь к молодой своей пастве, пребывающей в состоянии духовной немощи, он проговорил вдохновенно: «Вы требуете доказательств, вы говорите, что сейчас нет ни чудес, ни святых. Зачем же мне давать теоретические доказательства, когда сегодня по улицам Парижа ходит святой — святой Иоанн Босой». В 1963—1966 годах владыка являлся архиепископом Сан-Францисским. Трудами святителя Иоанна в Сан-Франциско были открыты богословские курсы. По его инициативе в приюте во имя святителя Тихона Задонского устраивались вечера для детей и внуков эмигрантов из России: здесь звучали русские народные песни — владыка знал их немало и с удовольствием пел вместе с молодежью. Но бывал владыка Иоанн и суров, непримирим. Так, он разгневался, узнав, что часть прихожан храма в Сан-Франциско накануне воскресной всенощной, вскоре после канонизации святого праведного Иоанна Кронштадтского, развлекалась в Русском центре на балу по случаю американского праздника Halloween (в этот день принято рядиться в костюмы ведьм, колдунов и прочей нечисти). Владыка отправился в Русский центр, молча обошел зал с притихшими ряжеными и так же молча, ничего не сказав, вышел. А наутро появился его указ «О недопустимости участия в развеселениях в канун воскресных и праздничных служб»: «Священные правила повествуют, чтобы кануны праздничных дней проводились христианами в молитве и благоговении, подготовляясь к участию или присутствию на Божественной литургии...Участие их в развлечениях в кануны праздников особенно греховно. Ввиду сего бывшие в канун воскресенья или праздника на балу или подобных развлечениях и увеселениях не могут на следующий день участвовать в хоре, прислуживать, входить в алтарь и становиться на клирос»... За время архиерейского служения святителя Иоанна, при его непосредственном участии, воздвигнуто несколько храмов — памятников церковного зодчества. Это и храм во имя святого праведного Иова Многострадального в Брюсселе в память царя-мученика Николая Александровича. И кафедральный собор в честь иконы Божией Матери «Всех скорбящих Радость» в Сан-Франциско. Крипта этого собора стала усыпальницей блаженного владыки Иоанна: он мирно почил о Господе 2 июля 1966 года во время архиерейского посещения Сиэтла с чудотворной иконой Божией Матери Курской-Коренной — Одигитрией русского зарубежья. Усыпальница владыки с первых дней его упокоения превратилась в место поклонения многочисленных верующих. Здесь служатся молебны, читается Псалтирь. У нетленных мощей святителя обильно подаются исцеления недугующим телесно и духовно.2 июля 1994 года архиепископ Иоанн (Максимович) был прославлен Русской Зарубежной Церковью в лике святителей...

Про середнього сина Олексія Максимовича - Михайла є тільки згадка в спогадах Євгенії Жігальович «Поклон идущему».Нічого не знайшов я і про інших дітей. А от син молодшого сина Максимовича, Олексія, Георгій Олексійович Максимович, всесвітньо відомий учений, засновник радянської кристалографії і карстознавства, був завідуючим кафедрою мінералогії Пермського держуніверситету, де кафедрою загальної історії завідував мій батько. Приведу коротеньку цитату з „Календаря на 29.05.1904 Державного громадсько-політичного архіву Пермської області: «Георгій Олексійович Максимович народився в 1904 році у Варшаві, з початком Першої світової війни переїхав з сім'єю в Катеринослав, в 1926 році закінчив Катеринославській (Дніпропетровський) гірничий інститут із званням гірничого інженера. У 1926–1934 роках працював в тресті «Грознафта»: спочатку в бюро розвідувальних промислів, потім в геологічному бюро, і після нетривалої роботи в Москві переїхав на Урал, де з 1934 року протягом 45 років був завідувачем заснованою їм кафедрою динамічної геології гідрогеології Пермського державного університету...

Георгій Олексійович Максимович, доктор геолого-мінералогічних наук, професор ПГУ, почесний член Географічного суспільства СРСР, фахівець у області спелеології і карстознавства. Його вчення про гідродинамічну зональну карстового масиву і гідрохимічних фаціях широко використовується гідрогеологами у всьому світі, а дані ним наукові визначення увійшли до довідкової і учбової літератури. 18 листопаду 1964 р. за його ініціативою був створений Інститут карстознавства і спелеології, завдяки якому Перм стала загальновизнаним центром карстознавства в країні. Максимович є всесвітньо відомим ученим, основоположником вітчизняного карстознавства, творцем Пермської школи гідрогеологів та карстознавців, що мають високий міжнародний рейтинг. Помер в 1979 р.»

За дивним збігом обставин їх з прадідом розділяло рівно сто років. От перед Вами фотографія професора Георгія Олексійовича Максимовича, зроблена в 1959 році і портрет Михайла Олександровича Максимовича, намальований в 1859 році. Тобто вони тут ровесники. Але скажіть чесно, хіба є між ними хоч якась схожість?

Максимовича запроторили на Урал в 1934, мого батька через 20 років. Для обох це було заслання. Посади в низ були однакові – обидва завідували чи не найбільшими кафедрами. Хоч мій батько і був молодшим на 10 років, та в такому віці це вже не різниця. Тож вони дружили сім'ями. Мій молодший брат Дмитро навіть залицявся до молодшої дочки Георгія Олексійовича. Навіть заради неї поступив не на історичний, а на геологічний факультет. Правда, далі залицянь справа не пішла. Мені так і не довелось породичатись з нащадками Тараса...

По розповідях батька, Максимовичі завжди пишались тим, що їх прадідом був великий російський вчений, засновник російської мінералогії Михайло Максимович. Розмови про те, що їх справжнім предком був Тарас Шевченко, вони називали «бабськими плітками». Та ось порівняєте фото 46 річного Миколи Георгійовича Максимовича і фото Тараса в тому ж віці. Вам не здається, що ті «бабські плітки» не так вже і безгрунтовні і з обличчям Тараса Григоровича Шевченка у Миколи Георгієвича набагато більше схожості, ніж з обличчям засушеного Михайла Олександровича Максимовича?

От і все, що ми знаємо про останні спроби Шевченка знайти наречену на Україні. Про його останню грішну Любов…

Остання згадка про Марію була в “Київській старизні” в 1873 році, у зв'язку із смертю Максимовича. Вона цікавила всіх, поки була поряд з Шевченком і Максимовичем. Після їх смерті вона розчинилася в безвісті. Навіть для власних нащадків. Мало того, не знайшов я ні пам’ятника, ні могили Марії на Михайловій горі. Кажуть, нема її там. Похована десь в іншому місці. То ж переглядаютья через віки Тарас Шевченко з Михайлом Максимовичем. І нема більше Марії між ними.Зате є рядки Максимовича, які їх поєднують у любові до однієї, єдиної: „ Не покину, поки згину, мою Україну”. От і лежать, майже поряд, два великих сини України. А замість Марії розділяє їх нині могутній Дніпро. Та до Тараса щорічно приходять тисячі людей, починаючи від злиденного студента і закінчуючи черговим Президентом. До Михайла Олександровича іноді завітають письменники та літературознавці. А от де похована Марія, не знає нині ніхто. То ж ніхто і не приходить на її могилку. Не знайшлось для Марії своєї Тарахан –Берези...