ЧАСТИНА 1 3 страница

Та прочуханка дала можливість Софії зовсім забрати Тараса від пана. Але, сказати по правді, пан і сам цього хотів. Річ у тому, що восени 1829 у Вільно приїхав прославлений Віденський художник-портретист Йоган-Батіст Лампі молодший. Всі найзнаменитіші і найбагатші панянки кинулися до нього замовляти портрети. Адже Іоганн навіть сіру мишку міг зобразити прекрасною принцесою, при цьому та красуня-принцеса залишалася до біса схожою на саму себе. Правда, за художником водився один грішок. Зробивши з тієї мишки красуню, він не міг встояти проти того, щоб не затягнути ту красуню в ліжко. Дівчата, зачаровані його здатністю побачити і показати в них ту Красу, не дуже й опиралися. Не було жодної, яка б проти нього встояла...

Павло Васильович добре знав про ціну портрета. Але, не зроби Лампі портрет Софі, вийде що вона не з Перших у Віленському Світі. Зроби він портрет, станеш рогатим. Вірність своєї дружини Павло Васильович доручив оберігати Тарасу, який повинен був невідлучно знаходитись при ній під час сеансів художника. Пан вимагав від нього детальних звітів про поведінку пані, і художника. Тарасу це доручення дуже сподобалося. По-перше він дістав можливість дивитися, як працює справжній Майстер, а по-друге міг довести пані, що він її справжній Друг, а не улюблене звірятко, на кшталт її болонки. Він завжди розповідав панові, як скромно поводиться пані. Що художник нічого собі не дозволяє. Але про Лампі розповідали, що він дівчат малював голими, а потім вже домальовував на зображення одяг. Тому вони на картинах і були такими живими. А погляньте на портрет Софі і побачите те ж саме. Тарас старанно виконував наказ пана не відходити від пані під час малювання. З насолодою виконував. Який би хлопець відмовився спостерігати свою Богиню оголеною! Саме ж Богинею була для 15-річного хлопця красуня Софі. У спальню художника за ними він не ходив. Адже Того пан не доручав. Що було в тій спальні, він міг тільки фантазувати, а про фантазії він не зобов'язаний був доповідати. До того ж Тарас добре знав, що красень-ротмістр хвалиться скрізь своїми численними перемогами над світськими пані, зраджуючи Софі на право і на ліво. Отже на гріх з Іоганном Лампі дивився як на справедливу помсту...

Нарешті Лампі намалював портрет Софі. Так і залишилася вона на ньому вічно юною, трохи капризною, красунею. Як прекрасний спогад про щасливу молодість, яка вже ніколи не повернеться. Закінчилися сеанси. Закінчилася можливість Тараса дивитися, як працює справжній Художник. А вчитися малюванню і далі так хотілося! Лампі порадив пані віддати хлопця в навчання до якого-небудь професійного викладача мистецтв, наприклад до професора Віленського університету Янаса Рустемаса. Про Рустемаса Софія вже знала від учениці модистки Ядзі Гусиковської, що приносила до неї на примірку плаття. Брат Ядзі - Франек вчився малюванню у Рустемаса і дуже його розхвалював. Але вчитися в університеті кріпакам не дозволялося, навіть квиток на відвідини лекцій не можна було дістати офіційним шляхом. На щастя, серед Софіїних шанувальників були брати Кукольники, середній з яких Платон якраз і відав студентськими квитками й відповідав за студентів. Софі не важко було уламати Кукольника передати Тарасу чийсь студентський квиток, що давав право на відвідини лекцій. Досить було натякнути, що Тарас – бастард Великого Князя Костянтина Павловича, фактичного Польського намісника. Платон Кукольник приніс студентський квиток, і Тарас отримав право відвідувати університет. Про ці обставини записав в свій записник Нестор Кукольник, що викладав російську словесність в гімназії при університеті. Його уроки теж відвідував Тарас, як і лекції його брата Павла. До речі, як Тарас не цілком законно став студентом, так і Нестор не цілком законно став викладачем. Адже його вигнали з Ніжинської гімназії з «вовчим квитком»...

Софі вдалося умовити Павла Васильовича дозволити Тарасу відвідувати уроки професора Рустемаса. Адже навчений художник піднімав реноме пана вище, ніж художник-самоучка. Енгельгардт дав згоду, за умови, що за це не платитиме. Витрати, якщо вони і були, узяла на себе Софі. Але, швидше за все, тих витрат було не багато. Хіба ж міг би встояти проти такої красуні гарячий, довгоносий турецький син Рустем?

Тарас дістав можливість ходити на уроки. По спогадах Тараса, Рустемас встиг навчити його тільки копіювати. Але погляньте на ту копію бюста жінки. Хіба ж скажеш, що це копія? Це ж дивиться на зорі жива, прекрасна жінка, а не мертва статуя.

У Віленському університеті Тарас і зустрівся зі своєю Першою...

Пам'ятаєте Ядвігу Гусиківську, яка розповіла Софі про Яна Рустемаса? Її брат вчився у Віленському університеті малюванню у Рустемаса. Тарас, який став ходити на уроки малювання, швидко здружився з хлопцем. Мало того, Франек навіть намалював його портрет, який так схожий на портрети Міцкевича! Тарас ще не знав дівчат, ще не вмів знайомитися. Часто прибігала до пані симпатяга Ядзя, вона подобалася йому (у Софі він був закоханий, але не як в жінку, а як в Богиню. Недосяжну мрію). Та як підступитися до Ядзі, він не знав. Коли ж подружився з Франеком, Ядзя, сама захотіла познайомитися з ним. Тарасу вже було 16, їй залишалося ще років десять бути 18-річною... У неї вже була Любов. Була і сплила. А тут хлопець, такий не схожий на інших, такий чистий, такий самобутній, та ще, розпускають плітки, царської крові, хоч і кріпак. Як не полюбити такого! Адже навколо пломеніє вишнево-яблуневими заметами Віленська Весна. Чи були ви в тінистих парках Віленських? Гуляли берегами плавної Вілії або такого романтичного Закрету? Дивилися на Вільнюс з багатовікової башти Міндовга? Там і зараз все напоєно коханням!

Хіба ж міг залишатися байдужим Тарас, коли поряд така симпатяга - струнка, чорнобрива, з типово українськими хвилюючими грудьми. І зовсім не недоступна Богиня, як його пані, а своя, до щімкого болю в грудях чимось схожа на його Оксанку з Дитинства. Ті ж темні очі. Та ж усмішка, той же доброзичливий характер. Це саме вона, а не Оксанка з дитинства була тією, про яку писав:

...чужа. Чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як диво побачить –твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.”

Ядзя не говорила українською. Як більшість поляків, мала мовну глухоту. Тобто дуже важко засвоювала чужі мови. Тарас добре умів читати по-польськи, а ось розмовляти, будувати речення, ще не умів. Ось і довелося Ядзі на перших порах розмовляти з хлопцем серцем, очима, душею...

Блукали вони тінистими парками Вільно, старовинними вузенькими вулицями, сиділи в численних віленських бесідках і альтанках. Відкривали душу один одному. Врешті-решт, стали коханцями. Із-за тієї любові Тарас навіть не запам'ятав часи навчання у Рустемаса. Про дяка, в якого пробув менше 3 днів, напише згодом, а про Рустемаса пригадає лише мимохить в листі до Броніслава Залесського. До того ж не про те, що у нього вчився і як вчився, а лише про те, що старий Рустемас говорив, що” 6 років копіюй, полгода малюй, а тоді вже пиши маслом». Та все ж Тарас багато чому навчився у Рустемаса. Адже всього через рік став у Ширяєва першим малювальником! А забув про все, тому що окрім Ядзі, своєї Першої, тоді нікого і нічого не бачив...

Та гірко закінчилося те перше кохання. Так гірко, що він ніколи так і не згадував далі Ядзю. Чому?

Я був у Вільно в 80 роки. Був здивований, як литовки відносяться до своєї Батьківщини. Вони не бачили сенсу життя без її незалежності. Вона для них була понад усе. Вище за власний добробут. Вище за любов! Ось і Ядзя не бачила свого життя без великої Речі Посполитої. Вона була закохана в Апостола польської незалежності Адама Міцкевича. Вона і Тарасу віддалася, мабуть, тому, що він, українець, напам'ять знав вірші її Бога, читав вірші, присвячені їй, написані під Міцкевича і на мові Міцкевича. Та і сам був такий схожий на юного Міцкевича! Та тепер їй вже цього було мало. Закінчувався 1830. Після липневої революції у Франції тільки і говорили про повстання. Ядзині друзі виїхали до Варшави. Повернулися до Варшави і Ядзя з братом, корінні варшав’яни. Тарас затужив. Кинувся на коліна перед панею, прохав відпустити його до Варшави. Він не сказав, що хоче до коханої. Ні, він казав, що хоче до Лампі, адже Віленський університет закритий з-за студентського бунту, а йому так хочеться продовжити навчання мистецтву. Рустемас вже списався з Лампі і той обіцяє взяти Тараса...

Пані погодилася і умовила пана, що відправляв до Варшави свого уповноваженого (як ніяк, Енгельгардт числився в полку, розквартированому у Варшаві) відпустити з ним і Тараса. Десь в половині листопада вони вже були у Варшаві. Уповноважений зайнявся справами в гарнізоні, а Тарас кинувся до Ядзі, яка жила у рідні на горищі величезного старовинного будинку, майже біля центру Варшави. Тарас не без копійки приїхав до Варшави. Зняла йому Ядзя манісіньку кімнатку поряд, на горищі. Тільки ось решта надій не виправдалася. З Лампі він так і не зміг зустрітися. Той, почувши про нову французьку революцію і про те, що «Патріотичне суспільство» готує повстання у Варшаві, покотив до Відня писати портрети. У Варшаві залишився на згадку про нього портрет Великого Князя Костянтина Павловича.

Уповноважений застряг у Варшаві надовго. Адже в цей час Микола І зайнявся розробкою плану військової кампанії проти Франції. Він хотів скинути з престолу Людовика-Пилипа, що зайняв місце Карла Х, котрий відрікся від престолу. При цьому Імператор хотів використовувати польські війська як основну силу проти французької армії. Це при тому, що в минулій війні поляки бились на стороні французів! У Гарнізоні йшла посилена підготовка до майбутньої кампанії. При цьому, не забувайте, що Костянтин Павлович колись, як і Кутузов, обожнював Наполеона і не хотів з ним воювати, доки Наполеон не вторгся в Росію. От і зараз він пише Миколі І: «Я сильно сомневаюсь, чтобы в случае, если бы произошёл вторичный европейский крестовый поход против Франции…мы встретили то же рвение и то же одушевление к правому делу. С тех пор столько осталось обещаний, не исполненных или же обойдённых, и столько попранных интересов; тогда, чтобы свергнуть тиранию Бонапарта, тяготевшую над континентом, повсюду пользовались содействием народных масс и не предвидели, что рано или поздно то же оружие могут повернуть против нас самих»…

Микола І не послухав старшого брата і, готуючись до війни, призначив командуючим російсько-польської армії героя Російсько-Турецької війни генерал-фельдмаршала Дібіч-Забалканського. Поляки стривожилися. Якщо їх армія піде воювати до Франції, їм вже про Реч Посполіту й думати нічого. 9(21) листопада, на квартирі колишнього професора історії Віленського університету Іахима Лєвеля ухвалили рішення, почати повстання 16(28) листопада, напавши на Костянтина Павловича і російських генералів під час розводу нарядів.

Всі Ядзині родичі, друзі і знайомі готувалися до повстання. Ядзя разом з тітками і подругами, шили нарукавні пов'язки і шапки-конфедератки для майбутніх повстанців. Франек з друзями-студентами здобували зброю і вчилися стріляти. Тарас, що знайшов притулок в кімнатці на горищі, відчував себе абсолютно чужим. Адже для нього головне було їх з Ядзею кохання! На ту революцію, на ту Велику Реч Посполиту йому було наплювати! До того ж Тарас, добре пам'ятав, що приніс його сім’ї гайдамак Копій. Він не був революціонером. Не жадав він воювати за свободу і панування чужих панів. Вже і радий би повернутися до пана у Вільно, та уповноважений застряг надовго в гарнізонних службах, самому ж їхати було не можна.

У 1830, 29 листопада почалося повстання. Натовпи озброєних студентів і міщан кинулися до Бельведерського палацу – резиденції Костянтина Павловича. Вони закололи багнетами віце-президента міста Любовницького і розтерзали чергового генерала Жандра. Але, завдяки цим жертвам, Костянтин Павлович встиг сховатися і помчати з палацу до російських військ. Звичайно, маючи в своєму розпорядженні армію, він міг в лічені години подавити повстання. Але він любив цю Варшаву, цих людей, то ж рішив, що це просто, спалах гніву за щось. Він заборонив стріляти по повсталих, заявивши, що «росіянам в польський розбрат немає чого втручатися» Замість того, щоб кинути війська на повсталих, він залишався стороннім спостерігачем. Доневтручався до того, що всі польські частини перейшли на сторону бунтівників. Згодом, коли 13(25) лютого російські війська розгромили польську армію у передмістя Варшави, Горохові, Костянтин наказав припинити різанину і не штурмувати місто. Це затягне війну на 8 місяців.

Тарас, на відміну від Ядзі і її друзів, не зрадів повстанню. Він передчував біду. І не даремно. Так і не отримавши від нього згоди на участь в повстанні, Ядзя особисто повідомила про Тараса уповноваженого Варшавського гарнізону. Тарас зразу ж був інтернований, як і інші росіяни, що опинилися у Варшаві.

Після Різдва 1831 у Вільно прибув герцог Олександр Вюртермбергський зі своїм дорученцем, полковником Василем Васильовичем Енгельгардтом. Старезний генерал-губернатор Римський-Корсаков ще в серпні був відправлений до відставки. До прибуття Дібич-Забалканського, призначеного на його місце, обов'язки генерал-губернатора виконував генерал-ад'ютант Матвій Храповницький. З-за тих карт він терпіти не міг Павла Васильовича. То ж Павло Васильович і почав благати старшого брата замовити про нього слівце перед патроном і врешті-решт, отримав призначення ад'ютантом у герцога. У лютому він виїжджає до Петербургу, щоб оформити призначення. Тут він за допомогою Василь Васильовича зняв в оренду бельетаж будинку Щербакова по вул.Моховій 26. Сім'ю він забрав за два тижні. Тарас в цей час тинявся серед інтернованих. Відразу ж після поразки під Гороховим Адміністративна Рада прийняла ухвалу про висилку всіх інтернованих з Варшави. Разом з сотнею таких же бідолаг, Тараса передали російським властям в Білостоці, а потім, відправили етапом по місцю нового проживання пана – в Санкт Петербург. Тяжким був той шлях. Він напише згодом:

“ Далекий шлях, пани-брати Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю.

Понамірив я колись – Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо Та чи то ж повірять”

Так віддячила Тарасу його Перша... Ось і не хотів згадувати про неї ніколи. Лише у листі до Броніслава Залесському пригадав собор Святої Ганни і чорнобриву Гусиківську з Юності. Як давній, забутий сон. Забутий і відкинутий в небуття.

Так закінчилося Перше кохання Тараса. Прекрасна Софі так і залишилася для нього Богинею. Богинею-берегинею з прекрасної Юні. Недосяжною і незабутньою. Лише Ганні Закревській повідав про своє Перше кохання. На честь тієї Першої його коханої, Богині-Берегині, вона і назвала їх донечку-сонечко - Софією. Зустрічаємося ми з Тарасовою Першою коханою в багатьох його віршах і повістях. Але не пізнаємо її. Бо занадто дбайливо він заховав своє Перше кохання. У самому серці, в глибині душі...

Не були святими ні його Богиня, ні його Перша... А вони ж були алгоритмом його відношення до жінок. Тому, скільки б він не закохувався, не вірив він ні в жіночу вірність, ні в святість шлюбу. Це з-за Ядзі постраждав його кращий друг Іван Сошенко, у якого Тарас граючись відбив наречену.

Пройшли віки. Давно вже нема їх на світі. Та Софі Енгельгардт зробила з Тараса ту Людину, яким ми його знаємо, а Ядзя зробила з нього Чоловіка. Вже цим вони мають право увійти в безсмертя разом з ним...

РОЗДІЛ ІІІ. Петербург. Портрет. Воля

Обозу Енгельгардтів добиратися з Вільно до Санкт-Петербурга довелося якийсь тиждень. Тарас з Білостока йшов етапом майже два місяці і прибув до пана на початку травня. Його прибуття майже не помітили. Панові було не до цього. У Санкт - Петербург прийшла холера і всі аристократи в паніці покидали місто. Енгельрардти ще не визначилися – чи будуть вони виїжджати, чи залишаться в місті, адже шеф Павла герцог Вюртембергський нікуди не збирався виїжджати. Врешті-решт, Павло Васильович наказав купити десяток бочок кислого вина, з сотню в'язок щонайміцнішого часнику й цибулі і почав готувати будинок до осідлого життя. Але Тарасу в тому осідлому житті поки не знаходилося місця. Йому вже виповнилося 17 років. Він вже встиг стати чоловіком. На роль хлопчика при пані він вже явно не підходив. Та і сама пані вже була не романтичною красунею з снів його юності. Вона поважчала, потьмяніла стала звичайною світською пані. У пана вже був козачок – Ваня Нечипоренко. Отже, брав він з собою Тараса тільки не світські раути, щоб похвастати слугою-аристократом. Решту всього часу Тарасу абсолютно нічим було зайнятися, і він тинявся по будинку, як неприкаяний. З-за холери всім було заборонено покидати будинок. З кінця травня в Петербурзі починаються Білі Ночі. Тарас, дочекавшись, коли пан і челядь заснуть, йшов досліджувати місто. Милувався прекрасною вулицю, створеною безсмертним Россі. Більше всього йому подобалося блукати по Літньому Саду, де зелень нагадувала йому і рідну Україну, і Вільнюс, що так і не став рідним. Він не тільки гуляв, але частенько застигав перед мармуровими скульптурами. Змальовував їх. Безлюдним нічним Літнім Садом любив тоді прогулюватися і геніальний Микола Гоголь. Він навіть зовні був повною протилежністю Тарасу. Виглядав Микола тоді дуже комічно– тоненька худюща фігурка невеликого зросточку з ніжками, кривизну й худосочність яких підкреслювали лосини в обтяжку. На обличчі, під півнячою чупринкою, гордо стирчав довжелезний, худющий, кривий ніс. Модність краватки підкреслював потертий лиск сюртука. І при цьому його неправильна мордочка, його худа фігурка, з кривими ніжками випромінювали таку веселість і доброту, що до нього вабило всіх – від жебрака до князя. Тарас відразу відчув величезну симпатію і довіру до цього дивного пана. Показав йому свої зарисовки скульптур і алей. Гоголь, який був вільнослухачем Академії Художеств, похвалив Тараса. Почав розпитувати про життя-буття. Дізнавшись, що той кріпак Енгельгардтів, не відсахнувся, а порадив малюванням заробити гроші на викуп. Розповів, що кріпосним художникам допомагає Товариство заохочення Художників, все керівництво якого йому знайомо. Обіцяв при нагоді допомогти.

Але другої зустрічі вже не було. 22 червня на Сінній площі, спалахнув так званий «Холерний бунт», який почався з дикої розправи над медиками в холерній лікарні Таїрова провулка, поряд з площею. Бунт на Сінній набув такого розмаху, що довелося вдатися до допомоги армії. Керував діями військ особисто імператор Микола I. «Цар «в'їхав в середину шаліючого народу», встав на повний зріст, узяв «склянку Меркурія», якою тоді лікували холеру, і підніс до рота. «Ваша величність, ви позбудетеся зубів!» - перелякано вигукнув лейб-медик Арендт, що під'їхав до нього. Але імператор різким рухом відштовхнув його і зі словами: «Ну, так ви мені зробите щелепу», проковтнув всю рідину. І тоді приголомшений народ кинувся на коліна». Холерний бунт було подавлено, але холерик Гоголь втік від холери на дачу до Пушкіна. Потім нова біда. Прийшла звістка, що у Вітебську, посмакувавши полуницею зі збитими вершками, надісланих йому генерал-губернатором за дорученням цариці, несподівано помер Костянтин Павлович. У Енгельгардтів патякали, що ця раптова смерть пов'язана з царицею, а не з холерою. Бо занадто дивною і своєчасною була та смерть. До того ж, досвідчений в лікуванні холери Гобенталь чомусь в цей час мотався по іншим хворим, а місцевого екстрасенса Хлєбнікова, який як раз перед цим вилікував від холери двох дівчат, до Великого Князя не допускали. Допустили лише тоді. Коли вже нічого зробити було не можна і Хлєбнікову залишилось тільки сказати, що Костянтин помре через півтори години. Не дивлячись на це, запізнились послати за священиком і Великий Князь Костянтин Павлович помер без сповіді...

Для Тараса потягнулися по справжньому сірі безнадійні будні. Він хотів стати справжнім Художником. Зовсім недалеко від них була Академія Художеств, та вже 5 років, як було заборонено приймати до неї кріпаків. Колись, у Вільно, пані змогла обійти ту заборону. Та то у вільно вона була Першою красунею. Тут було тих красунь, хоч греблю гати. Та й її краса уже почала зв’ядати. То ж про Академію вже і мріяти було не варто...

Павло Васильович страшно заздрив будинку-палацу, який побудував для дружини його брат Василь Васильович. Будинок став місцем, де по середах збирався весь петербурзький бомонд. Сюди навіть навідувався Микола І з дружиною і цісаревичем. У Павла Васильовича не було таких коштів. Він міг знімати лише бельєтаж великого будинку Щербакова. Та йому хотілося і всі свої кімнати зробити такими ж розкішними, як у палаці брата. Він почав шукати кімнатного художника, який узявся б за перетворення його квартири на таке диво. Василь Васильович порадив звернутися до Першого Петербурзького майстра живописних мистецтв (дизайнер-декоратор) Ширяєва, який брав участь у розпису кімнат його палацу. У будинку Щербакових як раз жив приятель Ширяєва по малювальних класах при Академії художеств капітан Василь Андрєєв. Ширяєв іноді заходив до нього в гості. Ось капітан і допоміг Павлу Васильовичу домовитися з майстром. Завдяки приятелю, майстер не став вимагати з Енгельгардта великих грошей. Тут же ударили по руках.

Майстер зі своїми учнями і підмайстрами не тільки всі роботи робив сам, але і матеріали використовував тільки свої. Павло Васильович доручив Тарасу бути його очима і вухами на тих роботах. Щоб він щодня, щогодини, щохвилини міг знати, що там робиться, а якщо потрібно, то і допомогти майстрові. Але Майстер, котрий своїм мистецтвом вибився з кріпосних, був дуже гордий і не визнавав ніякої допомоги, навіть якщо її потребував. Тарас обожнював його. Він благоговійно спостерігав як високий, красивий, самовпевнений Ширяєв священнодіє з шовковими полотнами шпалер, щіточками, щіточками й пензликами перетворюючи убогі, обшарпані стіни на щось чудово-затишне. Майстер іноді люто горлав на підмайстрів, а ті миттєво, по - рабськи, виконували всі його витребеньки. Тарас і сам готовий був стати його рабом, аби бути колись таким, як Майстер. Він тінню ходив за Майстром, миттєво виконував всі його накази, бігав до управителя Прехтеля за напоями. Ширяєв помічав ті обожнюючі погляди. Помічав, як хлопчисько професійно дивиться на розпис. Тарас йому теж сподобався. Коли хлопець боязко почав зондувати грунт про можливість піти до нього в науку, Майстер розсміявся і відповів, що він зовсім буде не проти, але пан навряд чи погодитися втратити такого досвідченого майстра - наглядача.

Тарас кинувся в ноги до пані. Благав попросити пана віддати його в науку до Ширяєва. Софі пообіцяла. І виконала свою обіцянку. Відбулося це так весною 1832. Ширяєв закінчив розпис квартири. Енгельгардт особисто вирішив прийняти роботу. Тарас повинен був виступати експертом-консультантом.

Взагалі, варто було подивитися на те приймання. Пан стрімко бігав по кімнатах, прискіпливо роздивляючись стіни і стелі, намагаючись виявити там якісь огріхи. За ним, поволі і велично плив Василь Григорович Ширяєв і величаво торкався пензлем та щіточками до місць виявлених огріхів. Іноді він доторкався навіть до місць, вже схвалених паном. І місця, яких торкався його пензель, теплішали, світилися, оживали. Пан, що спочатку кричав про масу недоробок, ставав все спокійнішим і все щасливішим. Його квартира ставала прекрасною, світлою, затишною, живою! Нарешті прийшов час розрахунку. Пан недбало, навіть не прочитавши, відкинув розрахунки, надані майстром, і сказав, що він задоволений роботою, а перевіряти рахунки справа управителя. Він накаже сплатити все до копійки! А потім він запитав Ширяєва, на яких умовах той законтрактує його кріпака Тараса.

Ширяєв вже давно поклав око на Тараса, але показати свою зацікавленість, означало збити ціну за навчання. Ось і бігає пан навколо крісла, в яке без запрошення всівся Ширяєв, і волає:

– Ну, Вася, говори відразу – береш чи ні. Адже мені, поки не пізно, потрібно визначитися, що з цим переростком робити. На поле він не годиться, в дворові теж.

Василь Григорович ліниво відповідає

– Та Бог з Вами, дорогесенький Павло Васильович. На що мені Ваш переросток. Я майстер-живописець, а не шкільний вчитель. Якщо у нього немає таланту, то чому я його смогу навчити? Тільки гроші викинете.

Енгельгардт мовчки протягнув йому декілька малюнків Тараса. Той довго їх вивчав, а потім гмикнув:

– І ви хочете сказати, що це малював козачок, нічого що не розуміє в живопису? - Енгельгардт розплився в усмішці:

– Це у ваших Петербурзьких панів козачки нічого не уміють. Мій навчався у Віленськом університеті у професора Рустемаса, та і у самого Лампі навчився дечому!

– Навіщо ж тоді Вам я, - здивувався Ширяєв - Після таких знаменитих іноземних професорів, що йому може дати простій російський живописних справ майстер?

– Але ж не до простого я його віддаю, а до Першого майстра-живописця Санкт-Петербурга! - підлестився Павло Васильович.

Поторгувавшись, як годиться, порішили на наступному: Ширяєв бере в навчання Тараса не на п’ять з половиною, як прийнято, а всього на 4 роки. Через 4 роки Тарас складає всі необхідні іспити на звання підмайстра і ще 2 року працює на Майстра, відпрацьовуючи науку і сплачуючи 20% заробленого пану. Потім складає іспит Гільдії і сам стає Майстром. А далі вже панська воля.

І ось рано вранці Тарас поспішає на нове місце навчання. Ось Храм святого Владимира. Ось Ремісниче управління. Ось і будинок Крестовських, де мешкає Майстер. Двірник не просто показує йому, як пройти в приміщення Майстра, а доводить його до самих дверей. І тарабанить в них. На стукіт виглядає хлопчина, по вигляду на пару років молодший Тараса:

– Ти новий учень? Ти трохи запізнився. Все вже на роботах, я хворію, ось і залишаюся на господарстві. Пішли, поки немає майстра, покажу квартиру. Може, коли вивчишся і покупаєшся, в такій же зможеш жити.

Хлопчисько, що назвався Федотом Ткаченко повів Тараса по кімнатам. У кабінеті той застиг перед шафами, набитими книжками. Тут були товсті томи історичних, медичних і філософських книг. Були і різномастні художні книги - Шекспіра, Гомера, Пушкіна і авторів, про яких Тарас і чутки не чував. Він благоговійно застиг перед шафою і запитав Ткаченко: Невже Майстер прочитав це все?

– І не тільки Майстер, - зітхнув Федот - Тобі теж доведеться прочитати не одну з цих книг. І не тільки прочитати, а і вивчити не одну сотню сторінок і відповісти Майстру про те, що ти з них зрозумів.

Потім Федот відвів його в комірчину на горищі, де всі разом жили учні Майстра. А потім почалося Навчання...

Тарас переоцінив свої можливості. Майстер вирішив, що малює він добре, а ось з фарбами ще абсолютно не уміє працювати. Йому, як в давньому дитинстві, довелося розтирати фарби і ще цілий рік тільки і робити, що фарбувати огорожі, підлоги, дахи і грати. Поки не навчився робити фарби необхідної густини і відтінків. Після цього Майстер приступив з ним до вивчення медичного атласу. Тарас повинен був вивчити розташування кожного м'яза, кожного суглоба, кожної кісточки людського тіла. Річ у тому, що Ширяєв був талановитим підприємцем та безталанним Художником. Він чудово відчував кольори, міг пожвавити фарби, але ні портрети, ні, просто, людські фігури, йому не вдавалися. Він ще в 1824 вступив в Академію Художеств і проучився там 8 років. На жаль, далі за копіювання він так і не просунувся. Так і не отримав звання художника. Подані їм на іспитах малюнки були відхилені Радою Академії і йому відмовлено «у наданні звання вільного художника із-за слабкості його в мистецтві».

Та його, не зважаючи на той присуд, визнавали всі Петербурзькі Архітектори і вважали, що кращого майстра для декоративного розпису їх будівель в Петербурзі немає. Але сам Ширяєв вважав, що йому, щоб залишитися Першим, потрібний талановитий художник. Саме такими Художниками він і бачив Тараса і Федота. Оскільки Федот не мав тяги до книг, то основну ставку він зробив на Тараса. Отже через рік Тарас став у нього Першим рисувальником.

У Серпні 1834 трапилася та подія в Літньому Саду, про яку записано в Шевченковому «Художнику». Тільки там не було ні Сошенко, ні Тараса. А був Микола Гоголь і Федот Ткаченко. Завдяки цій зустрічі, хороші знайомі і земляки Гоголя гардемарини Петро і Володимир Оболенські, діти Хорольського поміщика, з відома і згоди свого батька, відпустили Федота і його братів Григорія, Дениса і Якова на волю. У грудні старший брат Григорій, архітектор-самородок, представив в Академію художеств проект заміського поміщицького будинку і отримав звання вільного художника архітектури. На початку 1835 він зміг влаштувати вільними слухачами Академії художеств і своїх братів - Федота і Дениса. При цьому приятель Тараса Федот, неждано для себе, потрапив в клас академіка Карла Брюллова!

Уявіть, як було Тарасу дізнатися, що його приятель звільнився від кріпацтва завдяки тому його давньому знайомцеві з Літнього Саду. Він знов літніми ночами бігає в той чарівний сад. Знов, копіює там статуї, отримуючи вдень запотиличники від Ширяєва за неуважність. А яка тут буде уважність, коли всі твої думки займає очікування тієї Зустрічі. І, нарешті, вона відбулась. Знов розмовляли майже всю ніч. Не допомогти позбавитися від кріпацтва, Тарас просив Гоголя. Тоді це його якось не дуже то й турбувало. Адже йому у Ширяєва було набагато важче, ніж при пані. Отже не це тоді було головним для нього. Головним було бажання стати справжнім Художником і вже самому викупитися. І ось, по протекції Гоголя, в 1835 він вступив в Товариство заохочення художників і дістав можливість відвідувати рисувальні класи.(за свідченням Р. Данілевського, присутнього в кінці 1851 року при бесіді Гоголя з Бодянським, коли мова зайшла про Шевченка, Гоголь сказав, зокрема: «... Я знаю і люблю Шевченка, як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі...»)