Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА 1 1 страница






Незнайомий Вам Тарас Шевченко і його друзі - аристократи

В о л о д и м и р С и р о т е н к о (В е р б и ц ь к и й)

Двом прекрасним жінкам –

Берегині пам'яті Шевченка

Зінаїді Тархан-Березі

І Валькірії Майдану

Емілії Подляшецькій

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПО РОЗПОВІДЯМ МОЇХ ПРЕДКІВ

ВСТУП

Мені пощастило і не пощастило з Дитинством. Народився я в квітні проклятого 1941. Ще задовго до мого народження, батька, викладача історії Чернігівського педінституту забрали до армії. Служив він поряд з Черніговом, але з пологового будинку мене забирав не він, а бабуся з дідусем. Власне кажучи, цей дідусь був мені не рідним. Рідного – Миколу Вербицького, учасника Льодового походу Лавра Корнілова, комісованого з Білої Гвардії по хворобі, розстріляли разом із заручниками у 1922, коли студент-єврей з eсерів застрелив якогось великого жида з ВЧК, що приїхав до Чернігова з інспекцією...

Почалася війна. Батько з військом пішов спочатку на Захід, а потім відступав на Схід. До міста увійшли фашисти. Сказати по правді, до нас вони віднеслися більш ніж добре. Начальником управи вони поставили колишнього дідового товариша по службі і нам повернули прабатьківський будинок в центрі міста, та ще і компенсували цінності, реквізовані в 1922. На жаль, нашу сім'ю переслідувала зла доля. Не виповнилося мені і року, як разом із заручниками, фашистські прислужники з Волинського січового| куреня розстріляли мою матір-студентку. Їй тоді сказали, що бачили батька в Яцевському концтаборі. Не був він в полоні. Навіть схожих в тому таборі не було. Але якраз, коли там мама намагалася знайти батька, щоб забрати додому (німці тоді відпускали полонених на поруки родичам) на табір налетіли партизани. Поліцаї поховалися і всі, хто хотів, пішли з партизанами. Про це показувалося в знаменитому колись серіалі «Обратной дороги нет». Але ледь партизани пішли, як повилізали зі схоронів поліцаї-січовики і постріляли всіх свідків, у тому числі і мою маму. Правда, гестапівці знайшли таки трьох, що вижили. Дізналися від них всю правду. Кожен п'ятий з січовиків був розстріляний перед строєм за несанкціонований розстріл мирного населення. Мама ж так і залишилася вічно юною.

Задовго перед наступом наші почали бомбардування Чернігів „по площам”. При одному такому бомбардуванні скалка бомби потрапила мені в голову. Я втратив багато крові. На щастя у нас знімав дві кімнати (вітальню і спальню) хірург, штурмбанфюрер CC Іоганн Міллер. Він не тільки мене прооперував, але і перелив свою кров. Ось із-за цього випадку нам і довелося після визволення тікати подалі від НКВД в глухе лісництво на Вінничині. Дідусь влаштувався там лісоінженером. У тому лісництві було всього чотири-п'ять будиночків. Окрім нас там ховалося сімейство Левицьких, (колишніх діячів ЗУНР). Я дружив з їх малюками, погодком Вітею, ровесником Юрком і старшим на 3 роки Борею. Бабуся всіх нас вчила читати і писати. І не по чому-небудь вчила, а по букварю самого Шевченка, який захопила разом із збірками віршів Кольцова і Ахматової. Так, з Шевченком, починалося моє навчання.

В кінці травня 1948 дідуся замучили лісовики. Прив'язали колючим дротом до могутнього дуба, а на спині вирізали двоглавого орла (він, як і перший чоловік бабусі, служив в Білій Гвардії). Після його похоронів на Гущинському кладовищі, ми повернулися до батьківського Чернігова. Бабуся зняла кут у зовиці на Ліськовиці, а мене забрав батько в свою викладацьку квартиру на П'яти кутах. Батько з тієї війни привіз мачуху. В його Сім'ї я відчував себе зайвим. До того ж мачуха і бабуся-мама «не зійшлися характером». Тож бабуся до батька і на поріг не ступала. Зі мною вона бачилася тільки, коли приходила в гості до сусідів батька - Цитовичів. Цей будинок, власне, до революції належав їм. Але потім їх ущільнили, а в 1938 обидва брати Цитовичі отримали десятку невідомо за що. У Чернігові залишилася дочка старшого – Єлизавета Вікторівна. Їй виділили балкон-веранду в цій рідній домівці. Зробили з цієї вузехінької, але довгої веранди, кімнату. З 1948 вони жили там учотирьох. Дідусь Ілля, вуйко Вітя, Єлизавета Вікторівна і їх дочка Віта, старша мене на декілька років. Вони доводилися бабусі якимись родичами, так що вона регулярно ходила до них і я завжди стирчав у сусідів. Після Колими брати були на подив тихими, і лише Віта щебетала за всіх. На іменини або православні свята вони щільно завішували ковдрою двері. Включали на повну потужність тарілку-репродуктор, що висів над дверима. Щоб не було чутно, що робиться в кімнаті. Ні, вони не згадували Колиму, не згадували життя до Рад. Власне кажучи, їм того життя, коли їх батько був директором банку, дісталось всього 2-3 року. Потім гуркнув жовтневий переворот і батька, і банк «пустили у росход». Вони обидва примудрились вивчитися при Радах. Вуйко Вітя був навіть редактором радіокомітету. Але прийшов 38 і відправив їх на Колиму. Ось і згадували вони дитинство 20-х і юність 30-х. В розпал тих вечірок вуйко Ілля брав в руки гітару, а вуйко Вітя хрипким басом співав українські народні пісні, які я у них тільки і чув. Була серед тих народних пісень і «Ще не вмерли України|». Вуйко Вітя говорив, що ця народна пісня на слова самого Шевченка. Бабуся ж завжди при цьому якось загадково посміхалася.

Але в 1952 мій дядько, Євген Вербицький, заніс в Львівське видавництво свій перший роман. Написав він про три Харківські оточення, які йому довелося пережити. Це був його перший і останній роман. Прямо з видавництва його забрали, і більше ніхто його не бачив. Куди б не зверталася бабуся, звідусіль отримувала відповідь: «Даних немає». Відразу після арешту дядька, Чернігівське МГБУ провело обшуки у всіх Вербицьких і їхніх родичів. Пам'ятаю, як шмонали батькову квартиру. Він тоді був в інституті. Мачуха з посірілим обличчям заклякла біля стіни і лише дивилася, як переривають ліжко і шафи, перегортають по сторінці сотні книжок, привезених батьком з війни. Ось за ті старовинні фоліанти, які він привіз з Німеччини; за артефакт - книгу Святого Августина, яку йому колись подарував семінарист Карел Войтилла, і загрожувало звинувачення в мародерстві. На щастя для батька, він перед війною читав лекції офіцерам Яцевського концтабору. Тепер деякі з них стали високими чинами в МГБУ. Ось і порадили йому терміново втекти з України. Він перейшов викладачем в Калузький педінститут і забрав з собою сім’ю. Я не схотів їхати до чужої північної Калуги і утік до бабусі. Поки він не виїхав, ховалися у її знайомих. Коли все заспокоїлося, бабуся вирішила, що знімати кут в рідній домівці безглуздо. Відсудила собі дві кімнати. Звичайно, після цього відношення з Кулішами, які і до цього були прохолодними, стали на межі холодної війни. Всі вечори ми проводили у Вербицьких.

До цих пір пам'ятаю ті вечори за величезним столом з пузатим мідним самоваром в центрі і тарілкою, на якою горою громадилися блакитні шматки колотого рафінаду. Бабуся Віра поважно наливала із заварювального чайника коричневий запашний напій, а бабуся Ната весело додавала в чашки окріп. Потім всі по черзі брали по шматочку рафінаду і у прикуску статечно пили той божественний чай, запашений травневим медом і різнотрав'ям. Пили і згадували свою юність, своїх розстріляних чоловіків та близьких. Але більше всього говорили про предків. Адже метою цих вечірок було донести до нас, дітей, пам'ять про колись могутній рід Вербицьких-Антіохів- Білозерських- Голіциних- Дорошенко- Забіл- Марковичів- Рашевських. Взагалі-то бабуся теж повинна була б розповідати про свого знаменитого діда – Пантелеймона Куліша. Але її до нього возили єдиний раз в житті. Їй тоді було всього 6 рочків. Здався він їй страшенно високим і страшенно злим. Отже не любила вона про нього говорити, як втім, і її брати і сестри. Ним він теж запам'ятався старим маразматиком, що уявив себе вище за всіх і навіть, Шевченка. Шевченко ж для чернігівців завжди був Богом. Отже ні про Куліша, ні про зрадливого чоловіка бабусі Віри, поета Миколу Вороного, не прийнято було згадувати. Говорили тільки про Шевченка і наших предків, його друзів.

Правда, з їх розмов вимальовувався зовсім інший Шевченко, ніж нам вдовблювали в голови. Не злий, кровожерний революціонер, а козак-гуляка. Мало того, хоч про Миколу Вороного і не прийнято було згадувати після його розлучення з Вірою Вербицькою, але про те, що у нього був записник Нестора Кукольника і те, що в тій книжці мовилося, що Тарас бастард. Великого Князя Костянтина Павловича, майже завжди обговорювалося. Може, просто нащадкам столбових дворян не хотілося мати Богом простого селянина, а може вони дійсно вірили в блакитну кров Тараса. В усякому разі, ті не офіційні знання про Шевченка вийшли мені боком. На випускному екзамені з українського, я писав твір на вільну тему. На вибір були три теми. «Будівельники комунізму», «Краснодонці» і «Мій Тарас Шевченко». Звичайно, я вибрав останню тему і написав про любов Тараса і Ганни Закревської та їх донечку Софію-Сонечко. Твір визнали наклепом на великого пролетарського поета. Вліпили одиницю, що перекрила дорогу в Київський університет, в якому вчилися і мій батько, і мій дід, і мій прадід. Слава богу, у бабусі був сувій рецептів горілок Віктора Забіли, завдяки чому я, набравши конкурсний бал, пройшов в Київський інститут харчової промисловості. На третьому курсі, коли я з-за впертості (намагався довести викладачеві, що підручник бреше) завалив іспит, бабуся приїхала виправляти стан. Зупинилася у далеких родичок, сестер Голіциних, що жили по сусідству на Назарьевському провулку. Ось у них я і побачив сап'яновий альбомчик з текстом «Ще не вмерли України». І дізнався, що автором слів був не Тарас Шевченко, а юні студенти – перший перекладач «Єщє Польська не згінела» - 18-річний Коля Вербицький-Антіох (мій прадід), його побратими-студенти брати Рильські - Йосип і Тадей, болгарин Олександр Стоянов. Редагував текст і додав приспів їх старший друг, викладач жіночого пансіонату сестер Лєнц – Павло Чубинський. Саме тоді я і зрозумів, що розмови бабусь про предків не порожні плітки. Ось з того часу, спочатку в університетській науковій бібліотеці, потім, коли почав мотатися, впроваджуючи свої винаходи та розробки по всьому Союзі - в найбільших наукових бібліотеках Союзу я шукав в стародруках згадки про Шевченка і його друзів.

Той, хто має можливість бувати в Ленінці, пардон, Рум'янцевці в Москві, може переконатися, що картки книг, присвячених Шевченку, займають більше чотирьох ящиків каталогу. Декілька тисяч найменувань! Книги письменників, літературознавців, філологів. Те ж саме Ви побачите і в С-Петербургській бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна, і в Бакинській бібліотеці ім. Ахундова, і в Ташкентській ім. Алішера Навої. Навіть у Йошкар-Олінській бібліотеці ім. Крупської карткам книг про Шевченка відведено цілі два ящики.

Звичайно, мотаючись по Союзу, упроваджуючи свої розробки, я не тільки з літературою про Шевченка і своїх предків знайомився, але і літературу за фахом вивчав. Підготував докторську дисертацію «Роль комплексних безвідходних технологій сільгосппереробки в оптимізації землекористування». Але пролунало п'яне ГКЧП 1991 року, а потім за пляшкою «Біловезькою» на трьох, поховали могутню Державу, в якій я народився і виріс. Докторську спочатку ніде було захищати. Потім, коли знов відкрили Вчені Ради, але захист зробили платним, стало нема за що захищати. Мої п'ятдесят тисяч рублів гонорарів за винаходи, покладені на накопичувальний фонд „Будинку Сєлєнга”, зникли невідомо куди. До того ж зарплата доктора наук в інституті зрівнялася із зарплатою прибиральниці в банці, а за захист треба було заплатити $2000! То ж на захисті поставив хрест. Намагався ще щось будувати і упроваджувати свої розробки, винаходи і ноу-хау в колгоспах України, але пролунала примусова прихватизація і ті колгоспи знищили. При цьому розграбували все колективне майно, у тому числі і створені мною безвідходні комплекси. Мій міжвузівський агроконсорціум збанкрутував, не розплатившись із заводами-виробниками за встановлене в тих колгоспах устаткування.

Спробував створювати мінімолокозаводики, мініковбасні, мінімлини для фермерів. На жаль, урожай у них забирали за безцінь кредитори, так що навіть мінімлин, який окупається за лічені місяці, їм побудувати було ні за що. Якщо щось і упроваджував, то тільки в Росії – колгоспи там не знищені. Коли підійшло 60-річчя, щоб не втратити право на наукову пенсію, повернувся в сільгоспінститут, що став вже Держагроуніверситетом, з виплатою зарплати Замовником. Замовником цим став концерн «Сімекс», очолюваний знайомим ректора паном Марківським. Концерн за часів Союзу займався прокладенням ліній спецзв'язку. Марківський після розпаду Держави примудрився приватизовувати концерн зі всім його добром. Завдяки зв'язкам з тодішнім львівським губернатором він дістав доступ до дешевих кредитів. Ось і вирішив зайнятися агробізнесом. Умовив селян з 5 сіл передати йому землю колишніх колгоспів, а колектив цукрового заводу - передати йому свої акції. Я думав, що у нього зможу реалізувати свої ідеї – об'єднати агровиробництво, безвідходну переробку сільгоспсировини і реалізацію готової продукції. Купив йому краще в Європі устаткування «космічного» Саратовського «Восходу» для хлібопекарні. Розшукав оптимальне устаткування для крупоцеху і млинів. На жаль, губернатора, який протегував концерну, перевели. Концерн залишився без дешевих кредитів. Не змогли навіть докупувати ту дрібницю, яка залишилася по хлібопекарні, але без якої хліба не зробиш – тістомісилку. Потім босс просто ліквідовував агропідрозділ концерну. Працівники цукрового заводу і селяни залишилися з носом. Мені також «забули» виплатити зарплату за останній квартал.

У таких умовах працювати в агросекторі почало безглуздо. До того ж підійшов термін виходу на пенсію. Хоч тій Державі мої розробки і принесли мільйони перевідних рублів, але шахраї з пенсійного фонду два роки стверджували, що я не маю права на наукову пенсію. Під тиском Антикорупційного комітету, що довів фальсифікацію довідки про статус мого інститутського підприємства, визнали це право. Зате ця зондеркоманда розрахували пенсію так, що вона склала в 2005 всього 92 гривни 26 коп.($17, 5)! Після звернення до Європейського Суду вона збільшилася на порядок. Я вважаю все це помстою Долі за те, що так і не виконав до кінця клятви, даної в молодості, – донести до людей правду про предків.

Клятва ця була частиною Присяги Роду, яку я давав в день свого повноліття біля могили побратима мого прадіда Миколи Вербицького-Антіоха, Опанаса Марковича. Розташовувалася могила колись біля поховань моїх предків – Вербицких-Антиохів-Білозерских-Голіциных-Дорошенок-Забіл-Рашевских, знищених в 1922 році і перетворених на яр – стежину з Болдіної гори в урочище «Святе». Правда, та присяга, що йде від присяги членів Кирило-Мефодієвського братерства і особисто Василя Білозерського, мало чим відрізнялася від присяги «будівельника комунізму», яку тоді ж приносили мої ровесники. Хіба тим, що я присягався не вступати в КПРС, не служити в Червоній армії, служити людям, а не владі, бути вірним Батьківщині, а не Державі, донести до людей правду про людей мого Роду. Присягу я виконав майже повністю. Не вліз ні в яке КПРС, не служив в армії, був в помірній опозиції до влади тієї Держави і в жорсткій опозиції до цієї. Мої розробки дозволяли в сільмагах мати продтовари якісніші і дешевші, ніж місті. Але про Людей Роду так і не встиг розповісти, хоча під час тих впровадницьких відряджень по Союзу завжди бував в наукових бібліотеках і, перегортаючи стародруки, шукав в них знайомі прізвища. Річ у тому, що по «Сусловським» спискам з бібліотек вилучалася не бажана владі література. Але виконували ті накази по-різному. У Ташкентській науковій бібліотеці Алішера Навої, що знаходилась під особистим патронатом Рашидова, жодна старовинна книга не була знищена. Знаходилися «заборонені» видання і в Йошкар-Олі, і в Архангельську, і в Петропавловськ-Камчатському. Знаходив я в них згадки про предків. Але завжди вони згадувалися поряд з ім'ям Шевченка.

Я так і не написав «Книгу Роду», хоч з розповідей про предків моєї бабусі-мами Євгенії Львівни Кулішевої-Вербицької і бабусь Віри Вербицької-Вороної і Марії Вербицької-Ракової можна було б скласти декілька товстенних томів. Але, на жаль, всі ті перекази, без підтвердження першоджерел, просто казки, що не мають права на друк. На жаль, в старовинних виданнях, писалося тільки про Великих. Про Шевченка, Куліша, Марко Вовчок, Глібова. Навіть про улюбленого художника Гітлера – Івана Рашевського, майже не залишилося згадок. Як його картини з наших колекцій вивезли по особистому розпорядженню Гітлера, так і всі згадки про нього знищили по розпорядженню головного ідеолога хампартії.

Не написав я поки «Книги Предків». Зате про Шевченка я зібрав такий матеріал, що з нього він встає не безтілесним ангелом або шизофреніком-революціонером, а романтичним легінєм! Я, чесно признаюся, не люблю Пушкіна. Вважаю, що автором сучасної російської мови був не Пушкін, а Барков. Я обожнюю Лєрмонтова і Кольцова. Їх обожнював і Шевченко. У мене такі ж погляди і смаки як у нього. У мене було схоже дитинство, правда, матір| я зовсім не знав. Її розстріляли в рік мого народження. У Тараса вона померла, коли йому вже було 9 років. У мене не було такої, як у Тараса, берегині-сестри. Замість неї була бабуся-мама Євгенія Кулішева-Вербицька. Від мачухи я втік, скориставшись тим, що батьку довелося тікати від МГБУ до Росії. Те, що виніс Тарас з мачухою, знаю по собі. Мало того, в молодості я і пив, як Тарас. Може навіть більше. Все ж таки мав можливість. Адже вчився на спиртовика, лікеро-горілочника. Але на завершальній дегустації зав. кафедрою бродильних виробництв, професор Мальцев підлив нам в горілку якоїсь погані. З тих пір я став абсолютно непитущим, але втратив хист писати вірші. Отже на власному досвіді знаю – для віршів потрібне розкріпачення. А його тверезим не досягнеш. Як бачите, у мене Життя виробило таке ж світосприйняття, як і у Тараса Шевченка. Правда, я вже жив зовсім в інший час. Вчився не у напівграмотного дячка, а в прекрасній школі. Не били мене вчителі, а учили Добру і Правді. Я до цих пір пам'ятаю нашу класну керівницю – «дюймовочку» Клару Ільківну Калиту. Пам'ятаю майже всіх однокласників. Тому, що жили однією сім'єю. Жили за принципом: „Один за всіх і всі - за одного”! Тарас же жив в епоху, коли, як і нині, був зовсім інший принцип. Як в пісні: «Яка моя справа до вас до всіх, а Ваша до мене!». Саме цей принцип і прагнув зламати Тарас. Перший витязь-романтик новонародженої України! Завдяки йому народженої!

У нас вийшло багато книг, що переказують легенди про Тараса простих людей – ремісників, художників, селян. Але народ це ж не тільки прості люди. Ось про те, яким бачили Шевченка його друзі столбові дворяни я і розповім Вам.

Вони прожили різне життя. Вони були аристократами з старовинних Родів. Жили, хто в достатку, хто в бідності. Але для всіх їх Батьківщина була понад усе. От тільки поняття Батьківщини для них було різне. Для одних це була Велика Російська Імперія з преавелюванням малоросійської народності. Для других – Малоросія, як ворог цієї Імперії. Тільки Тарас Шевченко їх зміг об’єднати, створивши з тієї Малоросії УКРАЇНУ!

Підприємства, створені мною, розграбовані прихватизаторами|. Розробки мої в приватизованій Україні стали нікому не потрібними. Може хоч ця книга залишиться після мене. То ж знайомтесь з Тарасом Шевченко очима аристократів і з його друзями-аристкратами.

 

ЧАСТИНА 1

 

РОЗДІЛ І. Дитинство Тараса

 

Всі ми родом з дитинства. З країни прозорокрилих бабок і райдужних метеликів. Каїни срібних і золотих медово-пахучих весняних котиків, гудіння бджіл і хрущів над заметіллю вишневого цвіту. Країни бомбардувальників-джмелів над конюшиною. Країни чарівних таємниць запущеного саду...

Ось в такій таємничо-чарівній країні пролітало і Дитинство Тараса. На жаль, з раннього дитинства над його сім'єю висіло прокляття. І зовсім не кріпацтво було тим прокляттям. Сьогодні нам не варто розмазувати соплі над страшним життям тодішнього кріпака. Життя його відрізнялося від життя сьогоднішнього пограбованого і приниженого українського селянина тільки тим, що нові пани не мають права продавати селян. Ті ж мали. Правда, ще в 1833 р., цар заборонив продавати селян без землі і у роздріб. Ще через десять років дав їм право звільнятись, але без землі. Згідно із законом панщина складала не більше 2 днів в тиждень, причому заставляти працювати у вихідні дні або свята заборонялося. А ось мою дружину викликають на роботу і у вихідні і на свята. Без відгулів або доплати. Кріпосних продавали. А хіба зараз українок не продають рабинями в борделі Зарубіжжя? Отже не при наший владі ганити самодержавство!

Кріпосні повинні були окрім панщини віддавати панові 10% врожаю з тієї землі, яку їм дав пан, або вони успадкували від батьків, але вона належала панові. Пан відповідав за те, щоб селяни не голодували. Я в бібліотеці виписав рапорт Київського генерал-губернатора Бібікова про те, що поміщиця Браницька (сестра Василя Енгельгардта) дозволяє собі під час жнив примушувати своїх кріпаків відпрацьовувати не 2, а 3 дні в тиждень. Тут же він приводить список і інших поміщиків, що примушують людей працювати більше 2 днів на тиждень. Губернатор просить царя строго покарати всіх винних! І вони таки були покарані!

П'ять днів в тиждень кріпосний мав право займатися своїми справами. Все, що кріпак заробляв в цей час, належало йому. На ці заробітки він навіть мав право викупитися. Треба не забувати, що кріпосний (окрім челяді) куплявся і продавався із землею. Викуплявся ж – без. Так викупився двоюрідний брат Тараса Варфоломій Шевченко. Тарасів звідний брат – Степан Терещенко, викупився і став одним із засновників династії багатющих цукрозаводчиків. Та з тих цукрозаводчиків більшість була вихідцями з кріпаків -| ті ж Симиренки, Ханенки, Хрякіни...

Навряд чи, по сьогоднішніх мірках, можна вважати бідними сім'ю Шевченко. Батько його, Григорій Іванович Шевченко-Грушевський був достатньо заможним, щоб вибрати дружину не по вказівці батьків, а тим більше пана. Він одружився на першій красуні села - Катерині, донці заможного козака Бойко, що втік за часів Хмельниччини з Галичини. За часів Катерини всі землі Звенігородщини були віддані родичам Потьомкіна. До речі, мені довелося читати послання княгині Браницької до населення Богуслава, де вона пише, що землі тепер належать їй, і вона пропонує людям або йти до неї в кріпосні, або йти, світ за очі. Старий Бойко не захотів кидати насиджене місце і залишився кріпосним. Григорію довелося піти в „приймаки”, оскільки у батька жило ще четверо дітей. Важко бути приймаком, миритися з чужою ріднею. Мабуть тому, після народження у 1804 році дочки Катерини, не було у них дітей. У 1810 Яким Бойко, пішов до управителя ротмістра Дмитренко, і попросив його віддати молодим порожню хатину і землю їх сусіда Колесника. Ротмістр викликав до себе його і молодих, довго про щось домовлявся з ними, нарешті, віддав їм сусідську землю і хатину. Ось та земля і та хатина, й стали прокляттям сім'ї Тараса.

Колесник був чумаком. З весни до глибокої осені чумаки не бувають дома. Літом 1809, під час поїздки Колесника за сіллю до Азова, його дружину, на останньому місяці вагітності, Моринецький помічник управителя змусив вийти на жнива, хоч це було і проти закону. Там, в полі, у неї почалися пологи. Повивальної бабці не було, ось вона і померла разом з дитиною. Повернувся чумак Колесник в порожню хату. Сусіди розповіли йому про причину смерті дружини. Не став Колесник скаржитися ні управителю, ні поміщикові. Прийшов до помічника управителя, збив на землю того нелюда і забив (копав) його ногами до смерті. Ось за це і прозвали його односельці - «Копій». Хіба ж міг допустити пан, щоб замість його, суд вершив кріпак. Віддав він Колесника в москалі (солдати). Спустіли земля і хатина. А незабаром трапилася війна з Наполеоном. Бився з французами Копій на російських просторах, а потім разом з армією пішов до далекої Франції встановлювати «демократію»... Хатина була добротна. Земля родюча. Завели молоді корову, один дід віддав їм з дюжину овець, інший - віз з волами. Григорій почав чумакувати. Зимою заробляв гроші столярством та стельмахуванням. Жили вони добротно, набагато краще, чим більшість нинішніх одноосібників. Восени 1811 народився у них син Микита.

У 1813, після перемоги при Бауцені, 23 травня 1813 року було укладено Плесвіцьке перемир'я. Скориставшись з короткого передиху у війні, Олександр І разом з двором поїхав до графині Браницької, а Цесаревич, командувач резервною армією, Великий Князь Костянтин Павлович, відпустку проводив у Енгельгардта. Приїхав, щоб віддати честь старому Енгельгардту за подвиг його сина. Поранений, той власною рукою відсік собі напіввідірвану гарматним ядром ногу, і після перев'язки продовжував командувати частиною. Весь червень пробув Великий князь у Василя Енгельгардта. Був він нелюбом у царській сім'ї, але улюбленцем у армії і простолюддя. Був побратимом недавно померлого Кутузова. Отже заливав у Енгельгардта горе вином, якого був великий шанувальник. Складав вірші навколишнім пані. І віршів і жінок він також був великий шанувальник (Згодом навіть від престолу Російської Імперії відмовився ради прекрасної польки). Обслуговувати його Дмитренко вибрав найкрасивіших кріпачок зі всіх маєтків пана. Була серед них і Катерина Шевченко. Відпрацьовувала за хатину, віддану їм три роки тому Дмитренко. Григорій, як і належить, з травня покотив з обозом за сіллю до Азову.

Через 9 місяців після тих подій, 25 лютого 1814, народився Тарас. Не виповнилося Тарасу і року, як закінчилася війна з Наполеоном. Російська армія з перемогою повернулася додому. Колесникові дали безстрокову відпустку. Повернувся він додому. А дому і нема. Захопили сусіди! Сколотив Копій-Колесник гурт таких же, як він добрих молодців, спорудив схорон| в глибині лісу і почав звідти нападати на проїжджих і грабувати їх. Не раз приходив він і до Григорія Шевченка. Прийде серед ночі і тарабанить у вікно. Шевченко відкриє кватирку і питає: «Хто, і що треба? ” А той відповідає -„Копій, ось хто! Прийшов з товаришами до тебе в гості. Забрав ти мою землю і хатину, так тепер годуй нас. Не даси по чеськи|, так віддаш по песьки! ” За короткий час забрав він у Шевченка дюжину овець і корову, а потім заявив: «Корову зжеремо, хатину спалимо, а тебе заб'ємо. Не хочеш цього - забирайся з моєї хатини і моєї землі вон! ”(Конисський.Шевченко-Грушівський.)

Кинулися Григорій з дружиною до батьків. Розповіли про свою біду. Порадилися батьки, покректали. Яким Бойко знов пішов до Дмитренко. Невідомо про що вони говорили, але після цього старий Бойко дав дітям 200 рублів, щоб купили вони хатину з садибою в сусідній Кирилівці. Гайдамаки Копія після переїзду залишилися кошмарними снами, з яких в майбутньому Тарас Шевченко черпатиме своїх героїв-гайдамаків...

Скажіть, будь ласка, ви можете для своїх дітей, так відразу знайти гроші на нову квартиру? Я все життя пропрацював, мої винаходи принесли тій Державі мільйони, але коли синові знадобилася квартира, я не зміг нічого йому дати. Довелося йому брати іпотечний кредит в $60 000 на двокімнатну квартиру в багатоповерхівці. А тут будинок з садибою...

Садиба коштувала тих грошей, які за неї заплатили. От як її описує сам Шевченко: «Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами...”(повість “Княгиня”)

Звичайно, в дитинстві нам все здається великим і високим. Але батьківську садибу Тарас Шевченко не прикрашає. Наш далекий родич Опанас Маркович в 60-і роки ХІХ сторіччя був Державним представником в Земському суді. Збереглися його записи про те, що, звільняючи свого селянина, поміщик повинен був віддати йому ділянку землі, якою той користувався, але не менше ніж 7 десятини на сім'ю (десятина = 1, 029 га). Нині, при приватизації землі, у нас на сім'ю припадає від 1.5 до 3 га, тобто менше 3 десятин!

У цьому раї, в цій бабково-метеликовій долині із струмочками, що ховаються в лопухах, і проходило раннє дитинство Тараса. Коли не носився по вулиці з такими ж голопузими малюками-сусідами, то блукав своїм садом, спускався в долину, укладався під величним лопухом і дивився на свій ручай - струмочок, який біг кудись в нескінченність...

Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами чуття: зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі зустрічаються при спробах дитини пізнати свій всесвіт, що розширюється, тими органами. Коли я ще жив в аспірантському гуртожитку, сусідське дитинча любило жерти з підлоги власні екскременти. Нині він доктор наук, зав. кафедрою. Снідає тільки в дорогих ресторанах з елітарною публікою. Подібне збочення було і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві найбільший поет української землі. Хіба ж не символічно!

Повертався додому до вечері замурзаний|, з різачкою в животі від з'їденої глини, і, не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя. Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це була садиба їх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилося 6 рочків, влітку, коли батько з старшим братом Микитою поїхав чумакувати, Тарас захотів подивитися, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величного Педінієвського кургану, забрався на вершину і вдалині, за зеленим полем і синім лісом, побачив верхівки білої триголової церкви. Пішов він в те, чомусь знайоме, далеке село (це були Моринці, де він народився). Майже біля самого села, переходячи дорогу, натрапив на чумаків. Ті запитали, хто він і куди йде. Відповів – «Тарас і йду до свого будинку в Кирилівці!» Посміялися чумаки над голопузим мандрівником і відвезли його в Кирилівку. Хоча Тарас і говорив завжди, що мати дуже про нього піклувалася, але не видно це з його описів. От як він сам описує своє поверненні після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків: “ На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу; смотрю через перелаз во двор, а там, около хаты, на темном, зеленом, бархатном шпорыше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как будто посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов! Прийшов! ” Подбежала ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши: ”Сідай вечерять, приблудо! ”...






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.