Вищої освіти країн Європи. Документи Болонського процесу

Розгляд теми доцільно розпочати з передісторії Болонського процесу та залучення до нього європейських держав. Зверніть увагу, що спроби надати вищій школі загальноєвропейського характеру фактично розпочалися ще в 1957 р. з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференцій європейських міністрів освіти 1971 р. та 1976 р., у Маастріхтському договорі 1992 р.

У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону Цю конвенцію підписали 43 країни, у тому числі й Україна. Більшість її положень сфор­мулювали згодом принципи Болонської декларації.

У 1998 р. на святкуванні 800-річного ювілею Сорбоннського уні­верситету чотири країни – Франція, Італія, Велика Британія та Німеч­чина підписали так звану Сорбонську декларацію, яка передбачала створення відкритого європейського простору вищої освіти.

Процес об’єднання в єдиний освітній простір понад чотирьох тисяч європейських вищих навчальних закладів, де навчається 12 млн сту­дентів, офіційно розпочався процес після того, як міністри освіти з 29 країн 19 червня 1999 р. у місті Болонья (Італія) від імені своїх урядів підписали документ, який назвали «Болонська декларація». Ним країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єди­ного європейського освітнього та наукового простору. На Празькому саміті 2001 року до них приєдналися Хорватія, Кіпр та Туреччина, а на Берлінському саміті 2005 року – Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія та Чорногорія, Македонія. Так поступово створювались умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських держав. Для розуміння змісту європейської інтеграції, необхідно проаналізувати основні документи Болонського процесу, до яких відносяться:

Лісабонська конвенція «Про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти в регіоні Європи» (1997 р.). Цей міжнародно-право­вий документ вперше зробив спробу інтеграції всіх національних систем освіти Європи шляхом взаємного визнання дипломів, що породило новий оберт європейської співпраці в освіті. Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.

Спільна декларація про гармонізацію архітектури, європейської системи вищої освіти чотирьох міністрів, що презентують Великобританію, Німеччину, Італію і Францію (Сорбонна, травень 1998 р.). Завдання Сорбонської декларації спрямовані на ство­рення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ЕСТS), міжнародне визнання кваліфікації бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до поло­жень Лісабонської угоди.

У декларації пропонується створення системи освіти, яка б відповідала міжнародним еквівалентам – з двома основними циклами: дипломним та післядипломним. У студентів першого рівня повинен бути доступ до міждисциплінарної освіти, до різних програм, включаючи удосконалення мов та використання нових інформаційних технологій. На другому циклі студентам потрібно дати можливість для продовження освіти по коротким програмам магістратури (1-2 ро­ки) або ж більш тривалим докторським програмам із можливістю переходу з однієї програми на іншу. На обох рівнях – дипломному та післядипломному – студентам рекомендується навчатися хоча б про­тягом семестру в університетах за межами своєї країни. Використання системи навчальних кредитів та семестрів дозволить бажаючим поча­ти і продовжити освіту в різних європейських університетах і отри­мувати кваліфікації в потрібний для них час протягом всього життя. В декларації також наголошувалося на необхідності ліквідації бар’єрів щодо мобільності й тісної співпраці студентів, викладачів, науковців і підкреслювалось, що при створенні європейського ареалу освіти буде збережена національна самобутність кожної країни, при цьому спільні інтереси будуть на користь окремих країн і на благо всієї Європи.

Зона європейської вищої освіти: Спільна заява європейських міністрів освіти (Болонья, червень 1999 р.). Декларація спрямована на створення до 2010 року єдиного європейського освітнього і наукового простору вищої освіти, в межах якого діяли б єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності студентів і викладачів.

До зони європейської вищої освіти: Комюніке зустрічі євро­пейських міністрів, відповідальних за вищу освіту (Прага, травень 2001 р.). Празька нарада легітимізувала організаційний механізм здійснення Болонського процесу. Практично всі основні рекомендації, які були вироблені в Саламанці, були прийняті до реалізації. Не менш важливим результатом наради стали рішення про офіційне включення в лоно Болонського процесу Туреччини, Хорватії та Кіпру і про запрошення до нього всіх без виключення країн континенту. Празька нарада вперше прийняла рішення про участь Комісії Європейського Союзу в статусі офіційного коопспонсора Болонського процесу. На цій нараді прозвучали побажання міністрів підвищувати роль по­життєвої освіти та розвивати її в усіх формах, а також сприяти розвитку міжвузівського співробітництва, яке веде до двійних дипломів.

Формування майбутнього: Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій (Саламанка, березень 2001 р.). У конференції взяли участь понад 600 представників європейських вузів, які вирішували дві задачі. По-перше, виразили підтримку Болонській декларації, що знайшло відображення в документах «Хартія автономних прав» та «Тенденції змін систем освіти в Європі – спеціальна редакція доповіді». По-друге, виробили рекомендації майбутньому форуму міністрів освіти в Празі щодо поглиблення Болонського процесу. Крім того, було прийнято рішення про злиття двох організацій: Асоціації європейських університетів і Конфедерації конференцій ректорів країн Європейського Союзу в нову організацію – Асоціацію європейських університетів.

Центром дискусії на конференції стали слідуючи проблеми:

1. Автономні права вищих навчальних закладів, які, на думку учасників конференції, повинні реалізуватися у самостійності управ­ління та використання фінансових коштів в рамках бюджетів, виборі партнерів з організації досліджень й навчального процесу, незалеж­ності у розробці та впровадженні навчальних планів і програм тощо.

2. Зв’язок освіти з ринком праці та працевлаштуванням випуск­ників вимагає створення таких навчальних програм, які будуть давати студенту, з одного боку, достатньо фундаментальні знання, а з іншого – відповідати практичним вимогам, що пред’являють до фахівця роботодавці.

3. Розвиток академічної мобільності, головними інструментами якої мають стати європейська система переводу залікових одиниць (ЕСТS), положення Лісабонської конвенції, загальноєвропейський Додаток до диплому. Цільове фінансування академічних обмінів та доступ до інформації про якість освіти в окремих країнах і ВНЗ є обов’язковою умовою підтримки трансєвропейської мобільності й забезпечення рівнодоступності до грантів і студентських банківських кредитів.

4. Співвідношення рівнів освіти. Конференція прийняла рекомен­дації щодо переходу на дворівневу систему підготовки – бакалавра (з тривалістю освіти три-чотири роки – 180-240 кредитів) і магістра (термін навчання один-два роки – 60-120 кредитів) і підкреслила важливість безперервної освіти протягом усього життя.

5. Якість освіти повинна визначати міжнародна акредитація ви­щих навчальних закладів і програм при гарантії дотримання авто­номних прав ВНЗ. Було запропоновано створити загальноєвро­пейський орган, який узагальнював би накопичений досвід, надавав консультації з проведення акредитації та уніфікації процедур. Комітет по його створенню розпочав роботу у вересні 2001 р.

6. Підвищення конкурентоспроможності європейських ВНЗ, осно­вою якої має бути конкуренція. Остання розглядається як ведуча сила розвитку вищої освіти, що повинна зводитись не до комерціалізації освіти, а до послідовного підвищення її якості. З метою підвищення конкурентоспроможності рекомендувалося запровадження навчаль­них програм на ведучих іноземних мовах, організація відділів ву­зівського маркетингу, які б, орієнтуючись на загальноєвропейські критерії, створювали «торгові марки» і «бренди» для окремих програм і ВНЗ.

Створення загальноєвропейського простору вищої освіти: Комюніке Конференції Міністрів, відповідальних за вищу освіту (Берлін, вересень 2003 р.). Конференція закликала до створення націо­нальних систем освіти як систем прагматичних і ефективних, які б у більшій мірі відповідали вимогам економічного та технічного прогресу та демонстрували високу конкурентоспроможність.

Із часу підписання Болонської декларації вже відбулися такі представницькі міжнародні заходи, як Міжнародний семінар з питань розробки європейських залікових одиниць (кредитів) (Португалія, 2000 р.); Міжнародний спеціалізований семінар з питань переходу на дворівневу систему вищої освіти, (Фінляндія, лютий 2001 р.); Міжнародний семінар з питань транснаціональної освіти (Швеція, травень 2001 р). Прийнято ряд документів, що визначають подальші напрями розвитку процесу, а саме: Конвенція європейських закладів вищої освіти (Саламанка, Іспанія, березень 2001 р.); Студентська ґетеборзька конвенція (Ґетеборг, Швеція, березень 2001 р.), саміт міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу в Празі у травні 2001 р. тощо.

Проголошення європейськими країнами принципів побудови спіль­ного освітнього простору не означає, що в них вирішені всі проблеми національної освіти. Адже системи освіти кількох десятків євро­пейських країн характеризуються різноманіттям профілів вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами. Саме тому створення єдиного європейського освітнього простору намічено на 2010 рік, а 2005 рік визначено як проміжний етап моніторингу досягнутого. Саме на травень 2005 року заплановано провести Четвертий самміт Бо­лонського процесу в норвезькому місті Бергені. Тоді ж має відбутися офіційне приєднання України до Болонської декларації. Певні кроки на шляху до європейської освітньої інтеграції Україна зробила ще в 1997 р. під час підписання Лісабонської конвенції.

Сьогодні складно прогнозувати всі кінцеві результати Болонської декларації. Болонський процес нерівномірний, суперечливий, склад­ний. Водночас на всіх його етапах проголошено, що цей процес добровільний, багатоваріантний, полісуб’єктивний, такий, що ґрунт­ується на цінностях європейської освіти і культури, але враховує і зберігає національні особливості освітніх систем різних країн Європи.

Рекомендована література для самостійного вивчення теми [7; 8; 25; 34; 41; 43].

Питання для самоконтролю

1. 1. У чому полягає основна мета Болонського процесу? Що спону­кає європейські країни залучатись до Болонського процесу?

2. 2. Як Ви розумієте мету Лісабонської конвенції 1997 р. «Про виз­нання кваліфікації, що належать до вищої освіти в регіоні Європи»?

3. 3. Розкрийте зміст та значення Сорбонської декларації Чи можна вважати Болонський процес засобом інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи? Доведіть це.

4. 4. Проаналізуйте документи, що були прийняті у Болоньї (1999 р.), Саламанці (2001 р.), Празі (2001 р.), Берліні (2003 р.) та інших між­народних форумах із питань загальноєвропейської вищої освіти.