Зайнялось

Гіркий і кривавий досвід історії нічого не навчив народи Європи, яка вже готова була зірва­тись новою, найжахливішою війною. Поет відчу­вав усю трагедію угоди людини, отого Фауста, з Мефістофелем, або ж Дияволом. А ті невеликі пацифістські кола Європи, що на словах висту­пали за мир, насправді ж і до того часу переля­кані за власний добробут, і їм немає ніякої спра­ви, а головне вигоди, називати події своїми іме­нами — добро добром, а зло злом. На очах всього світу нащадки Фауста під знаменами «бла­городного» Мефістофеля уже осушували не «гниле багном, щоб зажити, як у «раї», а вино­шували й здійснювали нові, глобальніші плани — як знищити народи, які вони вважали «багном», щоб на їх кістках і крові побудувати земний «рай» для вибраних, отих «вищих людей», учнів Дияво­ла. Еллінська краса, італійське Відродження, французьке Просвітництво з їх проблисками світла відступали в тінь під крилами колишнього «бога — маленького чорного ідола», що виріс тепер, виплеканий за тисячоліття пацифістськими страхами людини, у величезно-кривавого мон­стра, якого й за мільйонами масок легко було впізнати сповненій Господнім світлом людині, такій, якою був і навічно залишився О. Ольжич.

А на Сході Європи в той час уже кілька сто­літь також справляв свою криваву оргію той самий монстр, ім'я якого Диявол, але трохи в іншій масці — масці московсько-російських царевладців: Іванів, Петрів, Леніних, Сталіних... Диявол вдавано воював між собою, а насправді його метою було витоптати беззахисні народи і їх землі між Європою і Азією. І він це успішно робив, проганяючи своїх слуг то вперед, то на­зад по беззахисній землі, вбиваючи, спалюючи, зіштовхуючи у ворожнечі між собою «ідеаліст-ський і спевнений посіданням найвищих правд» народ. Диявол не міг черговий раз простити українцям, що вони вбивані — знову оживали, зруйновані — знову відбудовувались, обпльо­вані — знову вмивались, обкрадені — знову ста­вали багаті. Він не міг простити, що після прий­няття християнства вони не відгукнулись на його поклик, й не кинулись у «цивілізовану» дикун­сько-криваву оргію, вбиваючи й грабуючи інші народи. А зате українці будували церкви, пле­кали міцні сім'ї та, як писав О. Ольжич: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали». Так, саме воювали. Ко­лись навіть захоплювали чужі землі, а потім від­мовились, їм було досить своєї, богоданної, а ко­ли й цю відбирали, то українці відвойовували нову—від снігів Сибіру, від каміння Бразилії, від пустирів Канади і ще, і ще...

Українці вміли брати до рук зброю навіть тоді, коли зі всіх боків були оточені ворогами. Вони вміли захищати найдорожче — віру, свій християнський ідеалізм, якому не зрадили ні­коли. Отже, українців ніколи не полишала войов­ничість духа проти сил неправди, зла, або ж сил Диявола. Вони навіть у теміні крил його шука­ли й відшукували Світло. Це й дало право О. Ольжичу написати рядки, сповнені гордості за свій народ:

О, Націс, дужа і вічна, як Бог.—

Не це покоління холопів, —

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні І Конотопі.

О, Націє, що над добро І над зло,

Над долю і ласку, І кару,

Поставила тих, що їх сотні лягло

У дні незабутні Базару...

Поет вірить, «що силоміць накинута нам ідеоло­гія і штучно витворені настрої в догідний час обернуться там (у радянській Україні—М, К.) у свою протилежність... Та глибина переживан­ня, яка випала на долю українського народу в його боротьбі, поразці й пізнішій визвольній акції, так стимулюють його духове переживан­ня, що відтепер Україна стає в авангарді нової світової духовності» ⁹. О. Ольжич власним при­кладом прокладав нам туди дорогу. Але поет розумів, що без власної держави український народ не зможе реалі зувати свого духовогд завдання. Тому й віддав усі сили, талант І жит­тя на реалізацію цієї ідеї. Його девізом можна вважати слова із циклу «Незнаному воякові» (1935 р.), які він адресував і нам:

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

О. Ольжич усвідомлено і впевнено ступив «у кле­котання виру» проти сил неправди, сил Диявола, що обступили його з двох боків — російського й німецького, щоб знову відродилась колись мо­гутня українська держава, його не лякала смерть, бо він вірив у вічність богоданного жит­тя. В одному з останніх віршів О. Ольжич «ба­чить себе щасливим і безжурним у щоденному житті, яке стало для нього святом. Але не на­довго. Він передбачає свій неминучий кінець, бо так йому писано від Бога» ¹⁰. «Цитаделя духа» виплекана вірою у справедливість і вічність жит­тя, дала йому сили мужньо витримати катування й вознесла його в безсмертя:

Воно дощем спадає золотим

Тобі на серце, — і життя щоденне

Здасться святом, палацом — твій дім.

І кожне діло с благословенне.

І враз не стане. Курява дорог

Встає до сонця, і чорніє лик твій...

Земля широка. Мудрий в небі Бог.

І серце людське – мужнє і велике.

Г

Є. Маланюк писав про О. Ольжича: «Людина чітко окресленого характеру, гострого інтелек­ту й творчого серця, учений, але й воїн, історик і археолог, — він не міг не скептично ставитися до всіх зовнішніх «революцій», які, як відомо, відбуваються під поблажливий усміх століть. Він знав незмінні закони буття І знав, що таке вічність. Йому «була відкрита зоряна книга і з ним розмовляла морська хвиля», як сказав один поет про Гете».

Справді, двом великим поетам Європи «була відкрита зоряна книга» неба, але читали вони ї ї - по-різному.

Микола КРУПАЧ

м. Львів