Бібліографічний опис у другій половині XX ст. Створення міжнародних правил складання бібліогра­фічного опису

Розвиток правил бібліографічного опису в другій половині XX ст. зумовлюється двома факторами: потребами міжнародно­го обміну бібліографічною інформацією і потребами автома­тизації інформаційних і бібліотечно-бібліографічних процесів.

Розвиток науки і громадської практики ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висунув проблему розробки єдиних міжнародних правил складання книгоопису, але на той час не було реальних можливостей для її вирішення: у багатьох країнах не було національних інструкцій з книгоопису, ще незначним було міжнародне співробітництво бібліотек і бібліографічних установ.

У середині нашого століття як ніколи раніше зросла по­треба в активному обміні інформацією між установами різних країн. Але несхожість правил складання описів документів у різних країнах утруднювала такий обмін. Це поставило не­відкладне завдання створення єдиних міжнародних правил складання описів. До вирішення цієї проблеми приступила секція каталогізації Міжнародної федерації бібліотечних асо­ціацій і установ (ІФЛА). У 1954 р. було створено робочу гру­пу для координації принципів книгоопису, яка, вивчивши інструкції з книгоопису багатьох країн, теоретичні праці, роз­робила міжнародні принципи книгоопису. У 1961 р. на Міжна­родній конференції з принципів каталогізації в Парижі було затверджено документ, у якому викладено ці принципи.

Бібліотеки тих країн, де при складанні описів офіційних і відомчих видань дотримувалися прусської інструкції, пере­йшли до використання заголовків, що містять назви органі­зацій, а в деяких країнах, де працювали на основі англо-американської інструкції, погодилися дещо обмежити використання таких заголовків, ураховувати характер і вид видання, завдяки чому усувався формальний підхід до складання описів матеріалів організацій і установ.

Вирішення принципових питань складання описів дало змогу робочій групі приступити до створення проектів міжна­родних стандартів з бібліографічного опису. Вона розробила проекти для складання описів книг — ІвВБ (М) і бібліогра­фічних описів серійних видань — ІвВБ (в). Після обговорен­ня на нараді ІФЛА в Греноблі

(1973 р.) підготовлено оста­точні варіанти стандартів, які видано в 1974 р. Дещо пізніше створено стандарт ІвВО (Є), який подає загальні принципи скла­дання бібліографічних описів, а також стандарти на складан­ня описів різних видів документів (картографічних видань, нот, аудіовізуальних матеріалів, електронних ресурсів тощо).

Міжнародні стандарти сприяли впровадженню в практи­ку міжнародних систем обміну бібліографічною інформацією, зокрема проекту Всесвітньої системи наукової інформації (ЮНІСІСТ), програми Універсального бібліографічного обліку (УБО) тощо. їхньою основою є обмін інформацією, записаною на магнітних носіях. Таку інформацію обробляють на ЕОМ, тому відомості, які вводять до ЕОМ, мають бути максимально формалізованими, мати чітку структуру. Саме це і забезпечує ЕЗВБ, розроблений з урахуванням вимог автоматизованої об­робки, зберігання й пошуку інформації.

Пізніше ІЄВО став стандартом 1802709 (Міжнародної організації зі стандартизації), і країни, що співробітничають у галузі інформації, мають дотримуватися міжнародних правил і враховувати їх у національних інструкціях та стандартах. З 1976 р. стандарти з бібліографічного опису, які затверджу­ються і використовуються в нашій країні, погоджуються з

ISBD. З урахуванням ISBD створювалися нові редакції Англо- американських правил каталогізації — AACR2 (1978), AACR2R (1988), Російські правила бібліографічного опису (1985) та ін.

Однак, незважаючи на зближення правил складання описів у національних інструкціях кінця XX ст., вони мають і певні відмінності.

Розвиток правил складання бібліографічних описів у другій половині XX ст. тісно пов'язаний з переходом до комп'ютер­них технологій, що відбилося, як уже зазначалося, і в міжна­родних стандартах
Впровадження комп'ютерних технологій вимагало створення особливого апарату для забезпечення вве­дення до автоматизованих ІПС бібліографічних описів. При розробці правил, придатних для використання в електронних системах, слід поєднати інформаційну основу традиційних правил складання бібліографічних записів і вимоги до комп'ю­терної обробки та автоматизованого інформаційного пошуку. Таку концепцію розвинуто в так званих форматах бібліогра­фічних записів для інформаційно-бібліотечних систем.

У процесі побудови формату всі зони й елементи бібліо­графічного запису розподіляються за " полями" й " підполями", кожне з яких має свою мітку, що встановлює місце розта­шування кожного елемента й забезпечує запис даних у пам'ять машини. Формат може використовуватися в межах окремої локальної пошукової системи — такий формат називається локальним. Проте електронні пошукові системи ефективніші, якщо вони об'єднані в мережі. Для використання в електрон­них інформаційних мережах створюють комунікативні фор­мати бібліографічних записів.

Найвідомішим у світовій практиці став формат MARC (се­редина 60-х років), розроблений у Бібліотеці Конгресу США на основі Англо-американських правил каталогізації з ура­хуванням принципів міжнародних стандартів. MARC ши­роко використовується при створенні національних форматів (USMARC, СANMARC, RUSMARC та ін.), а також міжнародного формату UNIMARC. В Україні функціонування автоматизо­ваних ІПС здійснюється на основі UNIMARC. У наш час на­ціональні комунікативні формати створюються на основі міжнародного формату UNIMARC, стандарту ISO та національ­них правил складання бібліографічних описів. Звичайно, це дещо утруднює роботу користувачів автоматизованих інфор­маційних мереж, створення і користування міжнародними мережами. Тому зближення правил складання, подальше вдос­коналення міжнародних стандартів, пристосування до потреб автоматизованих систем залишається важливим напрямом розвитку бібліографічного опису.