На державному акті на право власності ніяких написів самому робити не можна.

ВСТУП

Договір довічного утримання – усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення. Їх дослідження з огляду на практику застосування є актуальним.

Проблематиці договору довічного утримання присвячено наукові праці О.С.Йоффе, Р.А. Майданчика, І.В. Несторової, О.М. Великороди та інших вчених-цивілістів. Дана робота є комплексною щодо проблем правового регулювання цих договірних відносин. Вона створена з метою вдосконалення правового регулювання, усунення існуючих проблем та суперечностей у чинному законодавстві.

Договір довічного утримання (догляду) має досить важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину дозволяє, з одного боку, матеріально забезпечити існування відчужувача, а з іншого, – надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, так як оплатність в цьому випадку носить триваючий характер. Аналіз судової практики показує, що останнім часом збільшилась кількість спорів, пов’язаних з виконанням договору довічного утримання. Для вирішення цієї проблеми потрібно детально вивчити юридичну природу та сутність цього інституту.

1. Виникнення та становлення відносин по довічному утриманню (догляду) в Україні

Дослідження питання щодо виникнення та становлення відносин по довічному утриманню є вкрай важливим. Так би мовити – з цього і починається саме дослідження даної теми. Його детальне вивчення «від» та «до» дозволить сформувати чітке уявлення про те, що собою представляє такий вид договору, його юридичну природу, суть, зміст та вияснити його походження та місце в системі договорів.

В сучасному цивільному праві України під договором довічного утримання (догляду) розуміється правочин, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яку має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Проте, слід зазначити, що на різних етапах історичного розвитку договір довічного утримання суттєво відрізнявся від його сучасного розуміння.

Слід зазначити, що проблема виникнення та становлення інституту довічного утримання в Україні мало досліджувалась в сучасній українській цивільно‑ правовій літературі (в певній мірі вивчалось тільки питання становлення інституту довічного утримання в працях Рясенцева В.А., Амфітєатрова Г.Н., Бару М.Й., Маслова В.Ф. та ряду інших вчених протягом 40‑ их – 50‑ их років ХХ століття). В той же час, варто звернути увагу, що малодослідженість проблеми виникнення інституту довічного утримання може негативно впливати на послідовне реформування відносин по довічному утриманню (догляду), так як при цьому не враховується історичний досвід.

Аналізуючи виникнення відносин по довічному утриманню, перш за все, слід зазначити, що їх розвиток в Україні мав досить специфічний характер. У Цивільному кодексі УСРР 1922 р. не було норм про довічне утримання (догляд). У нотаріальній інструкції від 17 листопада 1928 р. зазначалося, що у договорі дарування міг бути включеним обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті (згодом ця норма була скасована).

Насамперед, з 1940 року було заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували укладати договори довічного утримання, різноманітними шляхами обходячи закон. Судова практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди доволі часто відмовляли в задоволенні позовів, що ґрунтувались на подібних правочинах. Наприклад, Судова колегій по цивільним справам Верховного Суду СРСР в ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом Н. Л. до Н. Н. вказала на те, що договори довічного утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинними Цивільним кодексом. Судові органи нерідко визнавали дані правочини недійсними і з інших підстав. Наприклад, ухвалою Судової колегії по цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) було визнано недійсним договір дарування жилого будинку з умовою довічного утримання, так як дарування є безоплатним правочином, а даний правочин – оплатний.

Таким чином, з вищенаведених прикладів можна зробити висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання під договори дарування чи купівлі‑ продажу, а так як це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними, тому що чинний на той час Цивільний кодекс нічого не говорив про інститут довічного утримання.

Договір довічного утримання має соціальний характер. Тому його досить часто укладали під час військових конфліктів, коли держава не могла забезпечувати своїх громадян. В цьому відношенні виникає питання, як ставитись до договорів довічного утримання укладених на окупованих територіях. В окремих випадках суди визнавали такі правочини, незалежно від їх змісту, недійсними на підставі тільки того, що вони були укладені в умовах окупаційного режиму.

Вважаючи таку практику неправильною, Пленум Верховного Суду СРСР постановив, що правочини, укладені радянськими громадянами в період тимчасової окупації радянської території у відповідності з радянськими законами, і які не протирічили інтересам радянської держави, вважаються дійсними, а виникаючі на підставі цих правочинів цивільні правовідносини охороняються законом. Якщо укладений в період тимчасової окупації правочин підлягав нотаріальному оформленню, то суд визнаючи його дійсним, зобов’язував сторони завірити її в нотаріальних органах. Таким чином, договори довічного утримання, укладені на окупованій території не могли вважатися недійсними на підставі тільки того, що вони були укладені в умовах окупаційного режиму.

Договори довічного утримання отримали особливе розповсюдження в період Великої Вітчизняної війни; це, а також різне ставлення судової практики до подібних договорів та неврегульованість даного питання в законодавстві викликало зацікавлення в науковців, і, починаючи з 1945 року, питання, пов’язані з договорами довічного утримання доволі часто обговорювалось в науковій літературі.

Слід зазначити, що серед вчених також не було єдності при аналізі інституту довічного утримання. Деякі вчені вважали, що договір довічного утримання є “... кабальним правочином, так як покупець використовує тяжкий матеріальний стан продавця та його старий вік...” (Ландкоф С.Н.); інші – стверджували, що “... даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття – так як покупець надіється, що йому недовго прийдеться безоплатно утримувати продавця, а останній надіється на довге забезпечене життя на утриманні покупця...” (Брауде І.Л.). Тому вони пропонували визнавати подібні правочини недійсними.

Зі вступом в силу у 1964 році нових цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання.

2. Розвиток договору довічного утримання (догляду) після 1963 року

18 липня 1963 року був прийнятий Цивільний кодекс УРСР, який діяв з 1 січня 1964 року до 1 січня 2004 року. Саме у цей проміжок часу відбулося остаточне становлення даного інституту та ще глибше і детальніше його вивчення вченими-цивілістами.

В Цивільному кодексі Української РСР 1963 року інститут довічного утримання був вміщений в окрему главу, яка називалась “Довічне утримання”.

На початку 90-х років ХХ ст. договір довічного утримання (догляду) характеризується, насамперед тим, що остаточно закріплюється в законодавстві. В той же час, слід зазначити, що законодавче регулювання даного інституту було далеко не досконалим. Зі зміною соціально‑ економічних і політичних умов на початку 90‑ их років ХХ століття, це призвело до потреби реформування договору довічного утримання.

Період до 2004 року характеризується суттєвими змінами в законодавстві, які в деякій мірі зачепили і договір довічного утримання. особливу цінність даного періоду становлять теоретичні розробки, в яких, як правило, обґрунтовується потреба суттєвої зміни вищезгаданого інституту. Результати цих досліджень виразились в проекті Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 року, регулювання довічного утримання в якому суттєво відрізняється як від Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, так і від нового Цивільного кодексу України, прийнятому 16 січня 2003 року.

У вищезгаданому проекті інституту довічного утримання присвячена глава 56 (статті 798 – 803). Аналізуючи цю главу, можна виділити наступні головні особливості, які передбачались для договору довічного утримання. По‑ перше, відчужувачем могла бути будь‑ яка фізична особа, а набувачем як фізична, так і юридична особа. По‑ друге, відчужуватись міг не тільки будинок або його частина, але також і квартира, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно. По‑ третє, довічне утримання могло надаватись або в формі грошового забезпечення, або в формі матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно‑ курортного лікування та іншої необхідної допомоги. По‑ четверте, допускалось встановлення довічного утримання на користь третьої особи чи на користь кількох фізичних осіб. По‑ п’яте, при відчуженні рухомого майна договір довічного утримання підлягав тільки нотаріальному посвідченню, державна реєстрація, в такій ситуації, була не потрібна. По‑ шосте, договором могла бути передбачена можливість заміни надання утримання в натурі виплатою періодичних платежів у грошах. У цих випадках розмір грошової суми, що визначається у договорі, у розрахунку на місяць мав бути не меншим від розміру грошової оцінки прожиткового мінімуму. По‑ сьоме, передбачалось, що за погодженням сторін майно, передане відчужувачем набувачеві, могло бути замінене рівноцінним за вартістю майном набувача із збереженням усіх обов’язків, які прийняв набувач за укладеним ним раніше договором. По‑ восьме, як і в Цивільному кодексі Української РСР 1963 року, передбачалось, що у разі смерті набувача майна (фізичної особи) обов’язки за договором переходили до тих спадкоємців, до яких переходило майно, яке було відчужене за договором довічного утримання. По‑ дев’яте, у разі ліквідації юридичної особи обов’язки за договором довічного утримання переходили до правонаступників юридичної особи, яка уклала договір. У цьому випадку, майно, яке раніше було відчужене з умовою довічного утримання, мало бути повернене відчужувачеві.

Ця, а також інші проблеми, які особливо проявились у вищезазначеному періоді розвитку договору довічного утримання, зумовили потребу в суттєвому реформуванні даного правочину. І 16 січня 2003 року був прийнятий новий Цивільний кодекс України, який вступив у дію 1 січня 2004 року. З цього часу починається новий етап розвитку інституту довічного утримання. У вищезгаданому нормативно‑ правовому акті даний інститут врегульований у главі 57 (статті 744 – 758). В цьому законі договір довічного утримання врегульований на диспозитивних началах, він набрав ліберальних рис, крім цього, було вирішено більшість проблем, з якими вже не справлявся Цивільний кодекс Української РСР 1963 року.

3. Інститут довічного утримання(догляду) в законодавстві інших держав

Для того щоб більш ретельно дослідити юридичну природу договору довічного утримання (догляду) – є корисним простежити «життя» зазначеного виду договору в законодавстві різних держав.

Так, в Цивільному кодексі Української РСР 1963 року інститут довічного утримання був вміщений в окрему главу, яка називалась “Довічне утримання”. Так само називалась відповідна глава і в Цивільному кодексі Грузії. В Білорусії, Молдавії та Туркменії договору довічного утримання була присвячена глава “Відчуження жилого будинку з умовою довічного утримання”. В Азербайджані, Вірменії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані, Естонії та Латвії – “Відчуження будинку з умовою довічного утримання”; Таджикистані – “Договір відчуження будинку з умовою довічного утримання”. В Литві договір довічного утримання регулювався главою “Відчуження майна з умовою довічного утримання”. Своєрідне місце договір довічного утримання займав в цивільному кодексі РРФСР, йому було присвячено дві статті, вміщені в главу “Купівля‑ продаж”. Різне місце в радянських республіках займали глави, присвячені довічному утриманню, в структурі цивільних кодексів. В більшості випадків договір довічного утримання розміщувався серед договорів про передачу майна у власність. Проте, в деяких ситуаціях даний правочин був розміщений серед договорів про надання послуг (Україна, Грузія, Молдавія, Естонія). Таким чином, в більшості випадків договір довічного утримання виділявся в самостійний договірний тип, і тільки в РРФСР його розглядали як різновид купівлі‑ продажу.

Росія першою серед країн СНД, по‑ новому підійшла до врегулювання відносин по довічному утриманню. В її Цивільному кодексі було вирішено цілий ряд спірних питань, з розв’язанням яких вже не справлявся старий Цивільний кодекс РРФСР. З огляду на це відбулась рецепція російського інституту довічного утримання в ряді країн СНД, причому це стосується не тільки змісту норм, а й їх структури та порядку розміщення. Така ситуація спостерігається в статтях 537 – 541 Цивільного кодексу Киргизстану, прийнятому в 1998 році; в статтях 572 – 576 Цивільного кодексу Білорусі, прийнятому в 1998 році; та в статтях 535 – 539 Цивільного кодексу Казахстану, прийнятому в 1999 році.

Що ж до решти держав цього типу, то, слід зазначити, що існують досить суттєві розходження у врегулюванні інституту довічного утримання.

Перш за все, якщо проаналізувати місце даного інституту в цивільних кодексах інших країн СНД, то можна побачити, що в більшості цих держав договір довічного утримання розміщений серед договорів про відчуження майна.

Переходячи до аналізу конкретних цивільних кодексів, перш за все варто зупинитись на Цивільному кодексі Таджикистану 1999 року. Інститут довічного утримання регулюється статтями 614 – 623 даного нормативно‑ правового акту. Слід зазначити, що на регулювання інституту довічного утримання цим законом суттєвий вплив справив Цивільний кодекс Росії. Це, зокрема, проявляється в наступних положеннях: відчужуватись за договором довічного утримання може тільки жилий будинок, квартира чи інша нерухомість; загальний обсяг утримання в місяць не може бути меншим двох мінімальних розмірів оплати праці, встановлених законом; договором може бути передбачена можливість заміни утримання в натурі виплатою періодичних платежів грошима; платник утримання (набувач) вправі відчужувати, заставляти чи іншим способом обтяжувати передане йому майно, але тільки при наявності попередньої згоди одержувача утримання (відчужувача); одержувач утримання (відчужувач) вправі вимагати повернення нерухомого майна або виплати йому викупної ціни тільки при суттєвому порушенні платником утримання (набувачем) своїх обов’язків. В той же час в Цивільному кодексі Таджикистану є і ряд специфічних норм. З них найбільший інтерес становить положення згідно з яким, сторони можуть відмовитись від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов’язань взаємовідносини сторін стали нестерпними чи по інших суттєвим причинам надзвичайно утруднене чи неможливе продовження договору. При цьому, передане за договором майно повертається одержувачу утримання (відчужувачу), а витрати, платника ренти (набувача), не відшкодовуються, якщо договором не передбачене інше.

Досить специфічним є регулювання інституту довічного утримання в новому Цивільному кодексі Узбекистану (статті 530 – 534). Це проявляється в збереженні багатьох положень ще Цивільного кодексу Узбецької РСР. Так, зокрема, в Узбекистані за договором довічного утримання відчужуватись може тільки жилий будинок (його частина) чи квартира; відчужувачем може бути тільки непрацездатна особа. В той же час в новому Цивільному кодексі віддано перевагу консенсуальній моделі вищезгаданого договору, крім цього, передбачено, що якщо набувач не виконує своїх обов’язків, то відчужувач може вимагати заміни утримання періодичними платежами або розірвання договору. Також, варто звернути увагу, що у випадку розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача, якщо набувач належно виконував свої обов’язки, останній має право вимагати відшкодування понесених ним витрат на утримання відчужувача та будинку (його частини), квартири за час дії договору.

В 2001 році був прийнятий зобов’язально‑ правовий закон Естонії, частина 5 якого присвячена договорам утримання: довічній ренті – глава 28 (параграфи 568 – 571); та власне договору утримання – глава 29 (параграфи 572 – 577). Згідно з § 572 даного закону, за договором утримання, одна особа (утриманець) зобов’язується передати майно чи специфічні об’єкти у власність чи володіння іншій особі (надавачу утримання), а остання – зобов’язується матеріально забезпечувати утриманця та доглядати за ним протягом його життя чи іншого періоду, визначеному сторонами. Даний правочин має бути нотаріально‑ посвідченим. Надавач утримання матеріально забезпечує утриманця та доглядає за ним у спосіб, який є підходящим для останнього і відповідає переданій цінності та тривалості життя утриманця. Утримання полягає у забезпеченні підходящим житлом, а також необхідним доглядом і медичними послугами у випадку потреби.

Проаналізувавши зазначений інститут цивільного права можна дійти висновку про те, що в різних державах існують значні розбіжності щодо даного договору. Однак, саме такий аналіз дає змогу більш глибоко дослідити природу договору, його суть, співвідношення положень в Кодексах різних держав. Дозволяє збагатити нашу наукову думку, а також відшукати шляхи вирішення проблем, які існують в українському законодавстві та імплементувати деякі зарубіжні норми у сучасне українське законодавство.

4. Поняття та юридична характеристика договору довічного утримання (догляду)

В статті 46 Конституції України зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Проте, держава далеко не завжди може належно забезпечити осіб, що потребують цього. Поряд з цим наше законодавство знає і цивільно‑ правові засоби матеріального забезпечення. Найбільш поширеним з яких є інститут довічного утримання (догляду).

Безліч питань, особливо у людей похилого віку, виникає щодо договору довічного утримання.

В українському законодавстві договору довічного утримання (догляду) присвячена глава 57 (статті 744 – 758) Цивільного кодексу України. Регулювання даного правочину доповнюють також закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року та інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року, а також ряд інших нормативно‑ правових актів.

Перш ніж перейти до дефініції договору довічного утримання (догляду), треба визначити його мету. Отже, мета договору передбачає надання майнового утримання в обмін на передачу титулу власника зобов’язаній особі. За своєю спрямованістю договір довічного утримання має дві взаємопов’язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання.

В Цивільному кодексі Української РСР 1963 року договір довічного утримання був розміщений серед договорів про надання послуг. В новому Цивільному кодексі даний правочин розміщується серед договорів про відчуження майна. Більшість українських вчених вважають, що раніше метою довічного утримання було одержання утримання, догляду та інших послуг; а тепер метою цього договору є відчуження права власності на певне майно. Стара людина, укладаючи цей договір, за новим Цивільним кодексом, так само як і за Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, буде завжди мати одну мету – одержувати належне утримання.

Відповідно до Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 - за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Що ж стосується нового Цивільного кодексу від 16.01.2003, то відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утри­мання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх части­ну, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цін­ність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання передбачає укладення правових зобов’язань не тільки нерухомого майна, а й рухомого майна, що має значну цінність. Чітко не визначено, що саме з рухомого майна може відчужуватися за договором довічного утримання, тобто це може бути транспортний засіб, антикварні речі, ювелірні прикраси, твори мистецтва, скульптури, побутова техніка та інші речі за умови, що вони мають значну цінність. Але розмежування чи тлумачення понять „значна цінність” та „незначна цінність” у Цивільному кодексі України не надається, тобто це вирішується безпосередньо сторонами.

Цей договір спрямований на перехід права власності на цінне майно. Право власності на цінне майно за договором довічного утримання у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення такого договору – у разі відчуження за договором рухомого майна, та з моменту реєстрації правочину – у разі відчуження нерухомого майна. Але важливою особливістю є те, що право розпорядження таким майном у набувача виникає лише після смерті відчужувача.

Аналізуючи норми гл. 56 і гл. 57 ЦКУ, можна стверджувати, що договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється від нього за певними ознаками. По-перше, платник ренти зобов’язується виплачувати одержувачеві ренту у формі конкретної грошової суми або в іншій формі, а набувач за договором довічного утримання зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке теж до речі може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом. Умова про догляд за договором ренти, виходячи зі змісту ст.ст. 731, 737 ЦКУ не виключається. Фактично лише зміщуються акценти: за договором ренти – рентні платежі; за договором довічного утримання – утримання, догляд. По-друге, за договором ренти обов’язок платника ренти може носити безстроковий характер або здійснюватися протягом певного строку, тоді як набувач за договором довічного утримання здійснює свій обов’язок довічно. По-третє, майно під виплату ренти може передаватися у власність платника як на відплатних, так і на безвідплатних засадах (ст. 734 ЦКУ), тоді як за договором довічного утримання майно передається у власність набувача взамін утримання, яке він має надати. Еквівалентність вартості переданого майна і витрат на утримання (догляд) не може бути заздалегідь відомою. Аналізуючи, по суті, обидві договірні конструкції слід виділити ще й інші специфічні риси, зокрема щодо підстав розірвання договору, можливості відмови від договору та їх правових наслідків.

Юридична природа зазначеного виду договору: односторонній, реальний та відплатний.

Договір довічного утримання (догляду) є одностороннім, оскільки за цим договором лише одна особа - набувач наділена обов'язками, а відчужувач - лише правами.

Питання про реальну чи консенсуальну природу договору довічного утримання в науковій літературі залишається спірним. Наприклад, Я.М. Шевченко зазначає, що договір довічного утримання є реальним договором, бо момент укла­дення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна. Однак, зовсім іншу позицію щодо консенсуального характеру договору довічного утримання у свій час обгрунтовував О.С. Іоффе: «…заключение договора пожизненного содержания относится к моменту его регистрации, а не ко времени передачи дома. Он является, следовательно, договором консенсуальным. Если дом фактически передан до регистрации, договор, оставаясь консенсуальным, будет односторонним. При обратной последовательности он становится также взаимным договором, возлагающим определенную обязанность (передать дом) и на отчуждателя.».. Оскільки законодавець, визначаючи поняття договору довічного утримання (догляду), застосовує словесну формулу «передає», що характерно для реальних договорів, то такий підхід має бути послідовно реалізований та виключати будь-які сумніви щодо природи цього договору. Конструкція договору довічного утримання як реального договору сприяє захисту інтересів більш слабкої сторони договору – відчужувача і в такий спосіб збалансовує, вирівнює статус сторін.

Цей договір є оплатним. Оплатність для набувача полягає в необхідності здійснювати майнове утримання замість отриманого житла. Для відчужувача – в тому, що, після передачі у власність речі, він може вимагати від набувача вчинення певних дій – надання матеріального забезпечення. Договір довічного утримання не можна визначити як еквівалентний договір. Цей договір необхідно віднести до алеаторних договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим - вартість житла чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладення договору не є відомим. Тому, якщо відчужувач проживе після укла-дення договору, скажімо два місяці, вартість надання буде значно меншою вартості переданого майна. У випадку, якщо довічне утримання триває 10 років, вартість надання буде більшою за вартість майна. Отже за алеаторним (ризиковим, нееквівалентним) договором, яким є довічне утримання, загальна сума надання може бути більшою чи меншою, ніж вартість майна, що передано набувачеві.

Однак, на думку О.С. Яворської: «З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв’язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж). Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.».

Також цей договір має притаманні йому ознаки фідуціарності - особливий довірчий характер відносин сторін.

Цей договір триваючий, оскільки зберігає силу до моменту смерті відчужувача і вимагає систематичного виконання набувачем своїх обов’язків (надання матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, необхідної допомоги тощо). Велике значення, мають також і моральні взаємовідносини, адже поняття «утримання», очевидно, охоплює не тільки натуральний його вираз. Тому законодавець повинен надати право відчужувачу розірвати договір у разі недотримання моральних норм набувачем.

В останній час договори довічного утримання (догляду) набули значного поширення. Сьогодні вони відіграють досить важливу роль, як для матеріального забезпечення людей, що потребують утримання та (або) догляду, з одного боку, так і для можливості вигідно набути цінне майно, з іншого. Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі України набагато краще регулюється інститут довічного утримання (догляду) в порівнянні з Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, таким чином, на даний момент забезпечено основні умови для належного функціонування правовідносин по довічному утриманню (догляду).

Термін дії договору довічного утримання визначається тривалістю життя відчужувача майна. Але, як відмічає ряд авторів, цей договір не можна визнати умовним правочином, оскільки в умовних правочинах умова може настати, а може й не настати. Смерть - об'єктивна категорія, вона обов'язково настане незалежно від волі сторін. Для умовної угоди обов'язковою є ознака альтернативності відносно настання події. У договорі довічного утримання цього немає, тому що смерть хоч і є подією, але її настання очевидне. Тому необхідно погодитись з вказаними авторами та зазначити, що договір довічного утримання - правочин не умовний, а терміновий, причому укладений на певний строк, тобто період життя відчужувача.

5. Сторони договору довічного утримання (догляду). Їх права та обов’язки

Сторони договору довічного утримання (догляду): відчужував (фізична особа, незалежно від віку та стану здоров’я) та набувач (повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа).

Відчужувачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від його віку та стану здоров’я, що має майно на праві приватної власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд. Із цього випливає, що будинок (його частина), а також інше рухоме майно, що має значну цінність, яке має перейти за договором у власність набувача, не може бути обтяжене заставою або іншими забов’язаннями. На стороні відчужувача у договорі довічного утримання (догляду) може бути як одна, так і декілька фізичних осіб. Прикладом останнього є випадок, коли майно належить відчужувачам на праві спільної сумісної власності, зокрема, майно, що належить подружжю. Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення співвласниками порядку користування цим майном (ст. 67 СК, ч. 2 ст. 747 ЦК). Водночас законодавство не містить заборони виступати на стороні відчужувача особам, яким майно належить на праві спільної часткової власності.

Набувачем є повнолітня дієздатна особа, яка в змозі надати належне матеріальне забезпечення. Особливістю укладення договору довічного утримання (догляду) щодо майна, що є у спільній власності, є те, що набувачем майна за договором може бути і юридична особа. При цьому юридична особа може мати навіть і більші можливості для матеріального забезпечення відчужувача. Статутом юридичної особи чи іншим засновницьким документом має бути передбачена можливість оплатного придбання майна у власність, і такий правочин не може суперечити цілям її створення та діяльності. За договором довічного утримання можливий перехід обов’язків набувача у разі його смерті до спадкоємців, яким надходить відчужуваний за договором будинок. Якщо спадкоємці відмовляються від будинку, або таких осіб немає, майно повертається відчужувачу. Щодо юридичних осіб-набувачів майна, у разі їхнього припинення можливим є правонаступництво обов’язків за договором довічного утримання. Спадкувати обов’язки відчужувача майна за договором довічного утримання неможливо, тому що договір припиняється у разі смерті відчужувача.

Набувачами можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, що передається їм за договором довічного утримання на праві спільної сумісної власності. Припинення спільної власності подружжя здійснюється шляхом її поділу між співвласниками. Поділ спільного майна можливий за ініціативою подружжя. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У даному випадку дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір довічного утримання щодо своєї частки на праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі.

У випадку порушення набувачами обов’язку перед відчужувачем настає солідарна відповідальність. Відчужувач у такому випадку може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх набувачів разом, так і кожного з них окремо.Тобто відчужувач може пред’явити вимогу щодо належного утримання відповідно до договору до всіх або будь-кого з набувачів. У такому випадку той з набувачів, хто вчинив дії з надання утримання, має право зворотної вимоги до інших набувачів щодо повернення грошової суми (або іншого майна) виплаченої останнім відчужувачу.

За бажанням відчужувача утримання (догляд) за договором довічного утримання може надаватись і третім особам. Набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі. Якщо відчужував укладає договір на користь третьої особи, то така особа за договором забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно. Таким чином, відчужувач передає у власність набувачеві цінне майно, взамін чого останній отримує це майно і зобов’язується забезпечувати третю особу утриманням та (або) доглядом.

Законодавство також не забороняє передбачити в договорі обов'язки набувача одночасно стосовно відчужувача і третьої особи (або осіб). У цьому разі на боці кредитора виникає так звана " множинність", що вимагає підвищеної уваги до деталізації обов'язків набувача (боржника) стосовно кожної з таких осіб.

Безумовно може виникнути запитання відносно того, чи стає така третя особа окремою стороною у договорі? Фахівці вважають, що третя сторона не є третьою стороною в цьому договорі та не є необхідністю вимагати згоду третьої особи на укладення договору. Загально правова позиція щодо участі третьої особи у договорі зазначена в статті 636 Цивільного кодексу, в якій не передбачено, що третя особа є окремою стороною в договорі, а встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання.

Законодавство допускає заміну набувача - фізичної особи за договором довічного утримання (догляду). Згідно зі ст. 752 ЦК обов'язки набувача - фізичної особи за договором довічного утримання (догляду) у разі неможливості їх подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення, можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Що стосується обов’язків відчужувача, то за договором довічного утримання вони фактично вичерпуються з передачею набувачеві права власності на нерухоме майно, яке не обтяжене заставою, а також на рухоме майно, що має значну цінність. В свою чергу набувач зобов’язується виконувати всі вимоги, що полягають у здійсненні всіх необхідних дій з матеріального забезпечення відчужувача, з його утримання та догляду. Це може бути надання окремої кімнати, харчування, а також створення необхідних побутових умов та необхідної допомоги. При цьому всі види матеріального забезпечення та догляду мають підлягати грошовій оцінці, і повинні бути чітко передбачені у договорі. За загальним правилом має бути визначено вид і кількість харчування – скільки разів на добу, калорійність та окремі елементи. Оскільки даний договір передбачає можливість догляду, то сторони мають чітко визначити, в чому саме полягатиме догляд. Необхідно в договорі визначити умови, форми, способи догляду, їх періодичність, якість та зміст. Якщо у договорі визначено, що відчужувач потребує медичного обслуговування, то треба вказати, якого саме – загального чи спеціального, які ліки необхідні, їх кількість і приблизна вартість. Довічне утримання може надаватися у чітко визначеній грошовій сумі, черговість виплат грошових сум повинна бути визначена в договорі. Набувач може надати будь - яку необхідну допомогу, яка необхідна відчужувачу.

Відповідно до законодавства, набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).

Так, Рішенням ВСУ від 17 березня 2010 року Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_7 про визнання договору довічного утримання дійсним та визнання права власності на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 серпня 2008 року, встановила:

У серпні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що згідно з договором довічного утримання, укладеного 15 липня 2006 року в простій письмовій формі між нею та ОСОБА_8, остання зобов'язалася передати їй у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, а вона зобов'язалася довічно утримувати й доглядати ОСОБА_8 та після її смерті здійснити поховання.

ОСОБА_8 померла 23 жовтня 2006 року і ніхто із спадкоємців протягом шести місяців спадщини не прийняв.

Вважаючи, що нею в повному обсязі було виконано зобов'язання, передбачені договором довічного утримання, який нотаріально посвідчений не був у зв'язку з хворобою ОСОБА_8 та в подальшому - її раптовою смертю, позивачка просила визнати вказаний договір дійсним і визнати за нею право власності на зазначену квартиру.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 жовтня 2007 року до участі в справі як співвідповідача залучено ОСОБА_7 - двоюрідну сестру померлої ОСОБА_8.

Також до обов’язків набувача належить забезпечення відчужувача житлом. Тобто у випадку отримання набувачем у власність будинка (квартири) відчужувача, він повинен надати матеріальне забезпечення в натурі. У договорі повинно бути чітко визначено: яку кімнату буде надано віжчужувачеві, її розмір, місцезнаходження (поверх), опалення (температура в кімнаті), освітлення. Набувач зобов’язаний надати відчужувачу житло, не погіршуючи при цьому умов, передбачених договором довічного утримання.
Вартість договору довічного утримання може виражатися не тільки в грошовій сумі, а й у матеріальному забезпеченні в натурі. Матеріальне забезпечення, яке отримує відчужувач щомісячно, може визначатися в грошовій сумі, яка у свою чергу підлягає індексації у встановленому законі порядку.

У ч. 4 ст. 799 проекту ЦК України передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Це є позитивною зміною, оскільки набувач майна, який на момент укладення договору має можливість безпосередньо надавати утримання і харчування відчужувачеві, за деякими обставинами (наприклад, переїзд в іншу місцевість) об'єктивно може цієї можливості позбавитися. Тоді він може лише домовитися з відчужувачем про заміну безпосереднього натурального надання на періодичні грошові платежі і це вичерпає виникаючу проблему. Можливим є також варіант, коли деякі види утримання надаються у грошовому вираженні (наприклад, витрати на харчування), а окремі з них - в натуральному вираженні (наприклад, ліки за визначеними найменуваннями та у встановленій кількості чи періодичний медичний огляд). Не виникає сумніву, що стан відчужувача може мінятися і замість одних ліків він може вимагати інших; замість ліків може з'явитися необхідність в посиленому харчуванні чи навпаки. Тому, укладаючи додаткові угоди до договору довічного утримання, сторони можуть міняти кількісні та якісні показники надання, керуючись принципом доцільності та необхідності в межах спочатку встановленої суми. Щоб уникнути суперечок у майбутньому про вид, кількість чи якість матеріального надання, можливо безпосередньо в договорі детально вказувати елементи надання: які саме ліки повинні надаватись, у якому медичному закладі повинні проводитись огляди, з якою періодичністю тощо. Якщо в договорі вказується фіксована грошова сума надання, необхідно визначити її розмір.

У разі виникнення спору, його потрібно вирішувати, керуючись за садами розумності та справедливості, враховуючи стан відчужувача та необхідні витрати на бувача.

Згідно Цивільного кодексу України набувач не має права до настання смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі.

Пошкодження або втрата майна, яке було передане набувачеві за договором довічного утримання, не дає підстав для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем.

Право власності набувача обмежене, оскільки він не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти, передавати це майно в заставу або у власність іншій особі на підставі іншого правочину.

Кредитори набувача не мають права отримати майно набувача, передане за договором довічного утримання, протягом життя відчужувача. Із правом власності на майно до набувача переходить і ризик випадкової за гибелі речі. Випадкова загибель майна не звільняє набувача від обов’язків, покладених на нього договором.

6. Майно, яке може бути передбачене договором довічного утримання(догляду)

Відчужувач передає набувачеві нерухоме майно або рухоме майно, що має значну цінність. Загальною вимогою до відчужуваного за договором довічного утримання (догляду) майна є його оборотоздатність.

Згідно з Законом України від 1 липня 2004 р. " Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (див. також ст. 181 ЦК) до об'єктів нерухомого майна належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. ЦК як приклад нерухомого майна, що може бути предметом договору довічного утримання (догляду), називає житловий будинок, квартиру або їх частину тощо.

Крім того, ст. 191 ЦК вважає нерухомістю підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. Згідно з цією статтею до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс також може передаватися за договором довічного утримання (догляду). Проте сьогодні переважна більшість договорів довічного утримання (догляду) укладається з приводу житлових приміщень будинків, квартир. Це зумовлено відсутністю в більшості громадян, що потребують утримання, іншого нерухомого майна, що належить їм на праві власності.

Крім того, відповідно до ст. 377 ЦК до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; незважаючи на наявність терміна " придбала", ця норма поширюється і на відносини, що виникають з договору довічного утримання (догляду).

Загальне визначення рухомого майна міститься у ч. 2 ст. 181 ЦК, яка до рухомих відносить речі, які можна вільно перемішувати у просторі. Закон України від 18 листопада 2003 р. " Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначає рухоме майно як окрему рухому річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов'язки. Категорія " значна цінність" стосовно рухомого майна як предмету договору довічного утримання (догляду) законодавством не визначена, тому визначається кожного разу окремо - на розсуд сторін.

Законодавство не містить заборони на те, щоб предметом договору довічного утримання (догляду) були майнові права. Предметом договору не можуть бути права вимоги, якщо вимога має особистий характер - зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, авторські права.

З метою забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду) ч. З ст. 754 ЦК, зокрема, встановлюється, що втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем.

7. Форма договору

Договір довічного утримання (догляду) належить до договорів, для яких передбачена обов’язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення. Недотримання даної вимоги тягне за собою визнання договору недійсним. Наслідки визнання договору недійсним спричинюють двосторонню реституцію. Нотаріус, завіряючи договір, повинен перевірити документи, необхідні для відчуження майна.
Якщо предметом договору є нерухомість, то такий договір підлягає обов’язковій державній реєстрації. Право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору.

З моменту укладення нотаріальної форми договору довічного утримання у набувача виникає право власності на майно. Водночас нотаріус повинен накласти заборону на відчуження (продаж, дарування, обмін майна, переданого за договором довічного утримання, укладання щодо нього договору застави, передавати його у власність іншій особі) набувачем майна до припинення договору. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання. Наслідки визнання договору довічного утримання недійсним закріплені в Цивільному кодексі України і застерігають учасників цієї угоди про накладення на них двосторонньої відповідальності. Перед тим як укласти договір довічного утримання нотаріус, завіряючи цю угоду, повинен перевірити документи, необхідні для відчуження (передачі) майна.

У тексті договору довічного утримання обов’язково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду з їх конкретизуванням або без такого, та визначається грошова оцінка матеріального забезпечення, яка встановлюється за згодою сторін. Зустрічне майнове надання, що отримує відчужувач, також є суттєвою умовою договору довічного утримання, а тому сторони повинні визначитись у його розмірі та формі. Форми такого забезпечення виражаються в наданні наступних благ:

1) житла – відчужувачеві повинна бути надана ізольована кімната, як правило, це житло надається відчужувачеві саме в тому житловому приміщенні, право власності на яке переходить набувачу за договором. В інших випадках повинно бути вказано місцезнаходження житла, кімнати, розмір тощо;

2) харчування - поділяється на два варіанти: а) види харчування, що повинні надаватись; б) конкретні види харчування в договорі не визначаються, а лише вказується, що набувач повинен забезпечувати відчужувачу майна необхідне харчування; 9

3) догляду – конкретні форми догляду в залежності від стану здоров’я відчужувача;

4) допомога – відчужувач може вимагати різних видів допомоги. Наприклад, отримання грошей за переказами, посилок, прибирання житла тощо.

Деякі адвокати намагаються прирівняти договір довічного утримання до купівлі-продажу, а тому в суді вимагають застосувати ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, тобто визнати можливим укладення договору довічного утримання як “домашнього правочину”. Наприклад, тяжко хворий громадянин залишає розписку чи заяву: “Прошу вважати, що особа, яка мене доглядала, є власником мого будинку за це”. Такі угоди повинні визнаватись недійсними і це, на думку Мічуріна, Сліпченко, Соболева, є виправданим.

8. Підстави та правові наслідки розірвання та припинення договору довічного утримання

У ст. 755 ЦКУ наводяться підстави припинення договору довічного утримання, що зумовлює зміни правового режиму майна. Отже, договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків незалежно від його вини; на вимогу набувача договір може бути розірваним з будь-яких підстав. При розірванні договору довічного утримання (догляду) з підстав і в порядку, встановленому ст. 755 ЦКУ, може бути змінений і правовий режим майна, переданого згідно з договором у власність набувачеві. У разі розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває права власності на майно, яке було ним передане, і може вимагати його повернення (ч. 1 ст. 756 ЦКУ). Тобто, право власності поновлюється у відчужувача, а тому має пройти державна реєстрації поновленого права.

Невиконання обов’язків або неналежне виконання обов’язків не завжди призводить до припинення договору. Відчужувач вправі пред’явити позов про відшкодування збитків. У винятковому випадку існує можливість подати позов не про припинення дії договору довічного утримання, а про обов’язок набувача виконати в натурі обов’язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.
Набувач вправі припинити договір тільки в тому випадку, коли через незалежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі.

Якщо договір довічного утримання укладено на користь третьої особи (що передбачено проектом ЦК України), підставою припинення договору буде смерть третьої особи, на користь якої встановлено утримання. Смерть відчужувача майна у цьому випадку не є підставою припинення договору довічного утримання.

Механізм зняття заборони на відчуження майна за договором довічного утримання такий. Нотаріус на підставі свідоцтва про смерть відчужувача робить на кожному примірнику договору напис про виконання зобов'язання набувачем майна, в реєстр заборон на відчуження майна вноситься запис про припинення заборони, після чого майно може вільно відчужуватися набувачем.
Договір довічного утримання може також припинитися зі смертю набувача майна, якщо у нього відсутні спадкоємці або якщо його спадкоємці, яким переходить майно, відмовляться від подальшого виконання договору.

Ст. 428 ЦК УРСР передбачає випадки дострокового розірвання договору довічного утримання на вимогу однієї зі сторін. Це, зокрема, можливе на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує своїх обов'язків. У цьому випадку суперечка розглядається за місцем знаходження спірного майна (ст. 130 ЦПК України). Причому факт невиконання набувачем майна обов'язків за договором встановлюється доказами, що надає кожна зі сторін та які розглядаються у судовому засіданні.
Позов відчужувана може бути підкріплено такими доказами: свідченнями свідків; актами експертиз, матеріалами з міліції про перевірку скарг тощо. Спростувати позов про невиконання набувачем майна обов'язків за договором можна пред'явленням до суду таких доказів: квитанцій про сплату комунальних послуг; чеків про придбання ліків; розписок про отримання одягу, предметів гігієни; зошит витрат, понесених набувачем з підписок відчужувача; квитанції з лікарні, що набувач сплатив грощі за лікування відчужувача; квитанції про сплату санаторно-курортної путівки тощо. Розірвання договору за цією підставою може мати місце лише у разі, якщо набувач не виконує умов договору в цілому, а не будь-якого дрібного зобов'язання, зокрема несвоєчасно виправ білизну, пропустив час на прогулянку тощо.

У разі смерті набувача - фізичної особи можливе як припинення договору довічного утримання (догляду), так і його продовження. За ст. 757 ЦК обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання автоматично припиняється.

Подібним чином вирішується питання щодо продовження договору довічного утримання (догляду) щодо набувача - юридичної особи, якщо вона припиняється шляхом реорганізації. У разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов'язки за договором довічного утримання (догляду).

У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), переходить до відчужувача. Якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, що було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду).

У Справі від 17.01.2011 Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Кривого Рогу цивільну справу за позовом: ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про змушене зупинення виконання умов договору довічного утримання та відшкодування матеріальної і моральної шкоди та, враховуючи складність справи, вважає можливим у даному судовому засіданні оголосити вступну та резолютивну частини рішення, а складання повного рішення відкласти на строк пять днів. Суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру задовольнити у повному обсязі.

Розірвати договір довічного утримання, укладений 07.06.2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського округу ОСОБА_5 за реєстром № 301907.06.2006 року.

Визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1, передану ОСОБА_4 за договором довічного утримання від 07.06.2006 року ОСОБА_2, за ОСОБА_4.

ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову до ОСОБА_4 про змушене зупинення виконання умов договору довічного утримання та відшкодування матеріальної і моральної шкоди відмовити у повному обсязі у звязку з його недоведеністю.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_4 судовий збір у сумі 8 грн.50 коп. та витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи у сумі 30 гривень.

Суддя: В. Г. Валуєва

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 13 липня 2011 року за участю: представника позивачів ОСОБА_1, позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання від 29.08.2003, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 04.09.2005, Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯБ № 753023 від 17.03.2006 та серії ЯБ № 753024 від 17.03.2006, за апеляційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в інтересах яких за дорученням діє ОСОБА_1, на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24.03.2011, -

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулися в суд з позовом до ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання від 29.08.2003, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 04.09.2005, Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯБ № 753023 від 17.03.2006 та серії ЯБ № 753024 від 17.03.2006.

Позивачі зазначали, що між ними та відповідачем було укладено договір довічного утримання, проте ОСОБА_5 умов вказаного договору не дотримується, збиткує над ОСОБА_2 та ОСОБА_4, вчиняє сварки, погрожує, що отруїть їх, а будинок продасть.

Згідно договору дарування 4 серпня 2005 року позивачка ОСОБА_2 подарувала відповідачу ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0, 58 га. Позивачі зазначали, що при укладенні договору дарування земельної ділянки їх волевиявлення не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі.

Посилаючись на норми Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України, позивачі просили поновити строк позовної давності для предявлення позову до суду про розірвання договору довічного утримання, а також розірвати договір довічного утримання, визнати недійсним договір дарування земельної ділянки та Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку.

Заочним рішенням Глибоцького районного суду від 27 листопада 2006 року позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задоволено частково.

Розірвано договір довічного утримання, укладений 29 серпня 2003 року між відчужувачами ОСОБА_2, ОСОБА_4 та набувачем ОСОБА_5 У решті позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Глибоцького районного суду від 4 жовтня 2010 року заочне рішення Глибоцького районного суду від 27 листопада 2006 року було скасовано і призначено справу до розгляду в загальному порядку.

У звязку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача ОСОБА_4 (свідоцтво про смерть від 26 листопада 2008 року серії НОМЕР_1) ухвалою Глибоцького районного суду від 20 жовтня 2010 року залучені до участі в справі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 у якості позивачів як правонаступників померлого. Вони подали до суду заяву про зміну підстав позову, в якій зазначали, що зміст договору дарування земельної ділянки не відповідає ч. 2 ст. 132 ЗК України, розмір та кількість земельних ділянок, зазначених в договорі та державних актах на право власності на земельні ділянки відрізняються.

Ухвалою Глибоцького районного суду від 10 грудня 2010 року прийнято відмову позивачки ОСОБА_2 від позовних вимог і провадження у справі за позовом останньої до ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку, закрито.

Рішенням Глибоцького районного суду від 24 березня 2011 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про розірвання договору довічного утримання, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 просять рішення суду першої інстанції від 24 березня 2011 року та ухвалу від 4 жовтня 2010 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Посилаються на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про розірвання договору довічного утримання, суд першої інстанції виходив із того, що у звязку зі смертю відчужувача ОСОБА_4, згідно чинного законодавства, правонаступництво по розірванню договору довічного утримання не допускається, оскільки виконання по договору довічного утримання було призначено безпосередньо особисто для останнього, то в звязку з його смертю зобовязань більше ніяких немає.

Проте, з такими висновками повністю погодитися не можна, оскільки судом першої інстанції порушено норми матеріального права при визначенні правовідносин, що не допускають правонаступництво, а позивачами не доведено, що відповідач ОСОБА_5 не виконував умови договору довічного утримання.

А це згідно з п. п. 2, 4 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в частині відмови у позові про розірвання договору довічного утримання та ухвалення у цій частині нового рішення про відмову у позові із зазначеної підстави.

Встановлено, що 29 серпня 2003 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 уклали з ОСОБА_5 договір довічного утримання, за яким передали у власність ОСОБА_5 належний їм на праві власності житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, розміщений в АДРЕСА_1, а ОСОБА_5 зобовязався довічно утримувати ОСОБА_2, ОСОБА_4, забезпечивши їх харчуванням, одягом, доглядом та необхідною допомогою, зберігати в їх безкоштовному довічному користуванні кімнату, житловою площею 15, 10 кв.м. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) визначена сторонами в 100 грн. щомісячно.

У вересні 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом про розірвання указаного договору у звязку з невиконанням ОСОБА_5 обовязків за договором.

Після смерті ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1), судом першої інстанції було залучено до участі у справі в якості позивачів правонаступників померлого ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які позов підтримали в повному обсязі.

Усупереч наведеним нормам суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволення позову ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 щодо розірвання договору довічного утримання, не звернув уваги на те, що спірні правовідносини допускають правонаступництво, а також не врахував, що за ч. 2 ст. 755 ЦК України припинення договору довічного утримання у звязку зі смертю відчужувача поширюється тільки на випадки, коли відчужувачем позов не заявлявся, а якщо він заявлений, то допускається процесуальне правонаступництво.

При апеляційному перегляді справи позивач ОСОБА_2 підтвердила обставини відмови нею від позову до ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку з підстав належного виконання останнім умов договору довічного утримання.

Усупереч вимогам ст. ст. 60, 131 ЦПК України, позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 не надали суду першої інстанції докази на підтвердження своїх вимог про те, що ОСОБА_5 неналежно виконував умови договору довічного утримання.

Наведене дає право апеляційному суду зробити висновок про те, що позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про розірвання договору довічного утримання з підстав невиконання ОСОБА_5 умов договору довічного утримання є недоведеними, а тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Суд першої інстанції прийшов до підставного висновку про те, що заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 листопада 2006 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання, визнання недійсним договору дарування, Державних актів на право власності на земельну ділянку, підлягає скасуванню з підстав неявки відповідача в судове засідання та не повідомлення про причини неявки з поважних причин та надання доказів на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Вимоги апелянта ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, щодо закриття провадження у справі є безпідставними, оскільки відповідно до ст. 310 ЦПК перелік підстав для скасування в апеляційному порядку рішень суду з закриттям провадження у справі є вичерпним.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 307, 309, 313 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в інтересах яких за дорученням діє ОСОБА_1, задовольнити частково.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 березня 2011 року в частині відмови у задоволенні вимоги позивачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 щодо розірвання договору довічного утримання, скасувати.<