Європейська конвенція з прав людини

Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини гарантує “свободу на отримання інформації” загалом. Це положення інтерпретувалося так, що державі заборонено обмежувати право особи на отримання інформації, яку інші особи готові надати. Право на інформацію в рамках ЄС означає, що люди мають право бути поінформовані про екологічну сумісність продуктів, процесів виробництва та їхній вплив на навколишнє середовище, а також про промислове устаткування. Хоча спочатку норми ЄС зобов’язували країни –члени Євросоюзу надавати екологічну інформацію з окремих тем. Перша така вимога міститься в Директиві 76/160 від 8.12.1975 щодо якості води для купання [3].

У ній ідеться, що “зацікавленість громадськості в питаннях навколишнього середовища та поліпшення його якості зростає, тому громадськість має отримувати об’єктивну інформацію про якість води для купання”. Стаття 13 вимагає, щоб країни – члени ЄС регулярно надавали Єврокомісії “вичерпний звіт щодо води для купання й найважливіших її характеристик”. Комісія публікує інформацію “після отримання попередньої згоди від відповідних країн – членів Євросоюзу”. Проте останнє положення стосовно отримання згоди з боку держави істотно обмежувало інформацію, що надавалася, знижувало рівень її об’єктивності.

Своєрідною точкою відліку в розвитку права на екологічну інформацію в країнах ЄС можна вважати прийняття 7 червня 1990 року Радою ЄС Директиви “Про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище” (90/313/ЕЄС), відповідно до якої інформація про довкілля визначається як будь-яка доступна інформація в письмовій, візуальній, акустичній або інших формах про стан води, повітря, ґрунтів, фауни, флори, землі та природних ресурсів, а також про діяльність чи заходи, що згубно впливають на навколишнє середовище, або про діяльність і заходи, націлені на захист довкілля, включаючи адміністративні заходи й екологічні програми. Необхідно зазначити, що в цьому визначенні не згадується інформація про кліматичні зміни та умови життя людей, що склалися внаслідок екологічного лиха. І це є неабияким недоліком визначення, що міститься в Директиві [2].

Як зазначає європейський дослідник екологічного права С. Дуглас-Скотт, протягом певного часу деякі офіційні особи Європарламенту та Єврокомісії прагнули розширити обсяг інформації щодо екологічної діяльності ЄС і залучити громадян та громадські рухи й групи до безпосередньої участі в справі захисту довкілля. Катастрофи (такі, як Чорнобильська) свідчать, які згубні наслідки може мати брак інформації. Тож для ЄС Директива 90/313/ЕЄС стала частиною свідомого руху в напрямі поширення екологічної інформації на рівні Євросоюзу [5].

Головним елементом ефективного права на доступ до інформації є те, що зацікавлені особи можуть не виявляти особливої наполегливості задля отримання інформації. Так, стаття 3 (п. 1) Директиви 90/313/ЕЄС вимагає, щоб органи державної влади країн – членів ЄС забезпечили доступність інформації про стан навколишнього середовища “для кожної особи за її запитом, не вимагаючи від неї доказів її правового інтересу або пояснення”.

Відповідно до пунктів статті 3 в доступі до інформації може бути відмовлено, якщо її надання пов’язане з документами, міжнародними угодами, даними, підготовка яких ще не завершена; або коли запит є вочевидь нереальним чи сформульований у занадто загальній формі. При цьому органи державної влади повинні відповісти особі, яка звернулася з проханням надати інформацію, в якомога стисліші терміни (щонайбільше за два місяці). Відмова в наданні інформації має бути обґрунтованою. На нашу думку, слід погодитися з М. Гришиним [1], котрий зауважує, що перелічені вище обмеження досить серйозно обмежують права громадськості на доступ до екологічної інформації і, отже, на участь у системі прийняття екологічно значущих рішень.

Безперечно, пласт уніфікованого законодавства ЄС у сфері захисту прав на екологічну інформацію набагато ширший. Однак згадані директиви є епохальними, бо саме вони заклали засади подальшого розвитку права ЄС у цій сфері.

Потрібно зазначити, що екологічна політика Євросоюзу розглядається як один із рушіїв модернізації державного управління в країнах-кандидатах і новоприйнятих членах ЄС. Екологічна політика є однією з царин політики, в якій Євросоюз має великі наддержавні повноваження. Відповідно від країн-кандидатів вимагається запозичувати й впроваджувати розгалужене законодавство ЄС у цій сфері, а також скеровувати значні приватні й державні інвестиції. Цей аспект слід усвідомлювати під час євроінтеграції, зокрема й Україні. [4]

Гармонізація законодавства, на відміну від власне самостійного процесу законотворення, ґрунтується на виконанні вимог, визначених Єврокомісією й схвалених Радою ЄС. Нинішні країни-члени брали участь у процесі ухвалення законодавства ЄС, а ось країни-кандидати та нові члени Євросоюзу такої можливості не мають. Тож кандидати на членство зобов’язані приймати перелік уже затверджених правил.

Проте чи використовуватимуться нові правові інструменти для запровадження положень, що містяться в законодавстві ЄС, залежить від правової системи й правової культури в кожній державі. На прикладі права на інформацію та Директиви 90/313/ЕЄС можна дійти висновку, що процес трансформації права Євросоюзу ще не завершено. Тому для сталого розвитку екологічного законодавства, зокрема права на екологічну інформацію, необхідно здійснювати виважену гармонізацію із законодавством ЄС. Цей процес має відбуватися селективно й враховувати місцеві умови, національні інтереси та пріоритети. Звісно, над українським законодавством треба ще багато працювати.

Норми національного законодавства, спрямовані на забезпечення вільного доступу громадян до екологічної інформації, цієї вимоги не задовольняють, а, навпаки, зменшують можливості реалізації конституційних прав на отримання такої інформації. У підсумку послаблюються позиції громадськості, зменшується її роль у процесі забезпечення та реалізації права на безпечне довкілля. [6]

Поза увагою законодавця залишилися питання систематичності інформування населення та засобів масової інформації, через які має поширюватися екологічна інформація. Тож законодавство про доступ до екологічної інформації потребує значної модернізації та уніфікації, звісно, з урахуванням узагальненого досвіду ЄС у цій сфері.