Причини та передумови «холодної війни».

2 вересня 1945 р. завершилася найбільш кровопролитна війна в історії людства – Друга світова, яка тривала 2 194 дні і забрала життя більше, ніж 60 млн. осіб. У війну було втягнуто 72 країни з чисельністю населення в 1, 7 млрд. чол. (або 80% населення Землі). Військові дії прокотилися територією 40 країн, загальне число мобілізованих до військ усіх країн сягнуло 110 млн. осіб. Друга світова війна наклала глибокий відбиток на увесь наступний розвиток у світі, вплив її підсумків відчутно і дотепер [53, c. 4].

Передумови холодної війни. Головним підсумком війни став розгром фашизму, як суспільної системи, яка виступала альтернативою і західній ліберальній демократії, і радянському комунізму. Збройні сили, економіка, політика, ідеологія Німеччини, Італії, Японії зазнали повного краху. Вирішальна роль СРСР у розгромі германського фашизму та японського мілітаризму, піднесення його престижу, створили сприятливі умови для формування світової соціалістичної системи.

Окрім цього, закінчення війни різко змінило співвідношення сил у капіталістичному світі. В результаті розгрому країн Осі, які втратили статус великих держав і відповідні позиції в світовій економіці й політиці, позиції Великої Британії й Франції також помітно ослабли, натомість дуже посилилися позиції США, що перетворили країну в одноосібного лідера капіталістичного світу, що почала претендувати на світове панування.

Таким чином, ще під час перебігу Другої світової війни, а особливо на її завершальних етапах, чітко обумовилась поява біполярного світу – наявність двох наддержав – США та СРСР, які розпочали протистояння за першість у світі. Це протиборство, що тривало майже півстоліття отримало назву «Холодної війни», а в його основі лежали непримиренні суперечності між цими наддержавами, які полягали в боротьбі:

1) між капіталізмом і соціалізмом як двома світовими суспільними системами;

2) між тоталітаризмом і демократією як двома типами політичних режимів [53, с. 5].

«Холодна війна» в своїй первинній формі відображала смертельний антагонізм, що виник після закінчення Другої світової війни між двома непримиренно ворожими блоками. Протягом майже двох напружених і небезпечних десятиріч цей антагонізм тримав в страху все людство, а в деяких ситуаціях навіть ставив світ на межу катастрофи, особливо під час Берлінської 1958-1961 р. та Карибської 1961 р. криз. [63, с. 237].

Також, давалась в знаки разючі концептуальні відмінності між ідеями капіталізму США та комунізму СРСР, які були оформлені доктринальними цільовими настановами – «Пакс Американа» (Pax Americana) – світ по-американськи і «Пакс Совєтіка» (Pax Sovіetica) – світ по-радянськи. Вони відображали зміст внутрішнього розвитку і зовнішньополітичну стратегію наддержав [20].

«Пакс Американа» і «Пакс Совєтіка» по своїй меті і спрямованості – прямо протилежні і конфронтаційні. Квінтесенцією першої став постулат, згідно з яким американське суспільство є вершиною сучасної цивілізації. І всесвітня місія США – допомогти народам світу піднятися до такого ж, демократичного і процвітаючого суспільства. «Пакс Совєтіка» зазвичай позначали регіон країн соціалістичної співдружності, але перш за все, це була ідея створення Третього Риму в комуністичній іпостасі, в реалізації якої сплелась політика прославлення радянського способу життя і перенесення його в країни, де насаджувався соціалізм; визнання СРСР як старшого брата, який знаходиться в авангарді прокладання шляху до світлого майбутнього і веде боротьбу проти світового імперіалізму [20].

Під час Другої світової війни важливість проведення військових операцій відсовувала на другий план питання післявоєнного устрою. Втім, умиротворення уже після війни було зовсім не простим процесом.

Причини «холодної війни». Для того, щоб зрозуміти чинники, що зумовили початок «холодної війни», необхідно усвідомити контраст між двома непримиренними точками зору на світовий порядок: «універсалістської», згідно якої всі держави мають загальний інтерес у всіх світових справах, і точкою зору «сфер впливу», згідно якої кожна велика держава одержує гарантії від інших великих держав про визнання її переважаючого впливу в якійсь певній зоні. «Універсалістська» точка зору виходила з того, що національна безпека забезпечуватиметься міжнародною організацією. Точка зору «Сфер впливу» виходила з того, що національна безпека буде гарантована балансом сил. Хоча на практиці ці точки зору являються сумісними, при абстрактному розгляді вони породжують гострі суперечності.

Противниками універсалізму в уряді Сполучених Штатів, були: по-перше військовий міністр Г. Стімсон, прихильник класичного балансу сил. В 1944 р. він виступав проти створення ідеологічного вакууму в Центральній Європі через перетворення Німеччини в демілітаризовану державу, а в 1945 р. закликав до негайного «закріплення всіх придбаних територій шляхом створення оборонних постів, які кожна з цих чотирьох держав визнає необхідними для своєї власної безпеки» [63, c. 241]. Передбачалося здійснити цей план до проведення будь-яких заходів по встановленню Організації Об'єднаних Націй в мирний час. Г. Стімсон вважав домагання СРСР на привілейоване становище в Східній Європі не позбавленими підстав і, як він сказав президенту Г. Трумену, «думав, що росіяни, напевно, більш реалістичні, ніж ми, відносно їх власної безпеки» [63, c. 253]. Ухвалення політики сфер впливу здавалося йому способом уникнути «лобового зіткнення»[63, с. 260].

Другим противником універсалізму був Д. Кеннан, що працював в американському посольстві в Москві. Це був прихильником швидкого і ясного визнання розділу Європи на сфери впливу і політики, заснованої на факті такого розділу. Д. Кеннан стверджував, що слід поступитися Східною Європою Радянському Союзу, проте уникати чого-небудь, що полегшило б життя росіянам, як, наприклад, надання їм економічної допомоги або розділення моральної відповідальності за їх дії [17, c. 124].

Третій голос в уряді, що виступив проти універсалізму, належав (принаймні після війни) Г. Уоллесу. Будучи міністром торгівлі, він різко висловився за підтримку системи «сфер впливу» в своїй знаменитій промові в Медісон-Сквер-Гарден у вересні 1946 р. [17, c. 132].

Також до противників універсалізму, можна віднести У. Черчілля, який і ввів в обіг термін «холодна війна» в ході його виступу у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) 5 березня 1946 р. Вже не будучи лідером Великобританії, У. Черчілль залишався одним з найвпливовіших політиків світу. У своїй промові він проголосив, що над Східною Європою опустилась «залізна завіса» тим самим відкидаючи будь-які ілюзії, щодо можливості мирного співжиття з Радянським союзом, а тому на його думку, необхідністю стало «об’єднання всієї потужності англо-саксонського світу» в боротьбі з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР [6, с. 211].

Кремль, з іншого боку, думав тільки про сфери своїх інтересів. Перш за все росіяни були повні рішучості захистити свої кордони, і особливо кордон на заході, який часто порушувався в ході історії. Їх західним кордонам бракувало природних засобів захисту – там не було ніяких великих океанів, скелястих гір, боліт або непрохідних джунглів. Історія Росії – історія вторгнень, останнє з яких, вже у наш час, закінчилося загибеллю майже двадцяти мільйонів її громадян. Тому дипломатія Росії була націлена на збільшення зони впливу. Д. Кеннан писав в травні 1944р.: «За наполегливою експансією Росії стоїть лише вікове відчуття уразливості, випробовуване осілим народом, що живе на відкритій рівнині по сусідству з лютими кочівниками» [17, c. 138]. Цю «тягу» до експансії він називав «постійною ознакою російської психології».

Питання «виживання» постало в ході другої світової війни. Для цього правда, поки залишалося очевидним, що для виживання СРСР був потрібен другий фронт, який відтягував сили нацистів. Тому домагання Москви на Східну Європу в той час були дещо приглушені. Так Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії 1941 р. (хай і з туманною, проте важливою обмовкою про використання її принципів до «умов, потреб і історичних особливостей конкретних країн» [66, c. 261]). Крім того, він приєднався до московської декларації 1943 р. В. Молотов із лукавістю навіть заперечував тоді, що у Радянського Союзу є яке б то не було бажання розділити Європу на сфери впливу. Але це був тимчасовий політичний маневр. «Декларацію, ‒ як Й. Сталін підмітив одного разу в розмові з Е. Іденом, ‒ я порівнюю з алгеброю, а угоду ‒ з практичною арифметикою. Я не хочу применшувати значення алгебри, але я віддаю перевагу практичній арифметиці» [25, с. 63].

Росіяни не розглядали антикомуністичні дії в Західній зоні (Туреччина, Італія) як «саsus belli» (привід для війни), і навіть розраховували одержати від Заходу таку ж згоду на зміцнення свого панування в Східній зоні. Тепер, коли росіяни здійснювали в Східній Європі такий же грубий контроль, який вони були готові дозволити здійснювати Вашингтону в американській сфері впливу, американські протести, накладаючись на параною, породжену в рівній мірі і російською історією, і ленінською ідеологією, безумовно, здавалися загрозою безпеці. У той же час жорстокість, з якою росіяни проводили в життя свою ідею про сфери впливу, заважала Заходу погодитися із запропонованим рівнянням (наприклад, Італія = Румунія); рівнянням, що здавалося таким очевидним з погляду Кремля [46, с. 26].

Тому цілком вірогідно і природно, що Москва сприйняла напрям на самовизначення як здійснення систематичного і навмисного тиску на свої західні рубежі Cхідної Європи. Більш того, реставрація капіталізму в країнах, звільнених Червоною Армією ціною великих втрат, без сумніву, здавалася СРСР зрадою тих принципів, за які вони боролися.

Атмосфера взаємного недовір'я під кінець війни дедалі нагніталась. У січні 1945 р. В. Молотов офіційно запропонував, щоб Сполучені Штати дали Росії 6 млрд. дол. в кредит на післявоєнне відновлення, представивши це як послугу, щоб врятувати Америку від післявоєнної депресії [27, с. 54].

Різниця між США і СРСР 1945 р. полягала в тому, що деякі американці глибоко вірили, що врегулювання відносин з Росією можливе на довготривалій основі, тоді як росіяни, вважали, що зі Сполученими Штатами у них не може бути нічого, окрім вельми короткострокового modus vivendi (можливості існування) [63, с. 273].

Втім, були спроби домовитись. Держсекретар Д. Бірнс провів довгу і безплідну кампанію, намагаючись переконати росіян в тому, що Америка хоче лише одного, щоб уряди в Східній Європі були «і дружніми Радянському Союзу, і представляли всі демократичні елементи країни» [45, c. 11]. Також долалися кризи в Трієсті та Ірані. Держсекретар Д. Маршалл, очевидно, зберігав надію досягти можливості співіснування аж до московської конференції міністрів закордонних справ в Москві в березні 1947 р. Навіть тоді Радянський Союз запрошували взяти участь в «плані Маршалла» [45, с. 19].

На Московській конференції, яка відкрилася 10 березня 1947 року, зібралися міністри закордонних справ Франції (Ж. Бідо), Великобританії (Е. Бевін), Сполучених Штатів (генерал Д. Маршалл) та СРСР (В. Молотов). Це була одною зі звичайних зустрічей, запланованих Радою міністрів закордонних справ і мала тривати до 25 квітня (44 засідання). З самого початку на її роботу відчутно позначився виступ Г. Трумена, який пропонував надати військову допомогу Греції та Туреччині [50, с. 55].

Дуже швидко стало зрозуміло, що буде надзвичайно важко досягти згоди, як з основних тез мирного договору з Німеччиною, так і щодо договору з Австрією. Відчутного результату не було досягнуто ні щодо ліквідації нацистського режиму, ні щодо східних кордонів Німеччини, ні щодо скорочення чисельності окупаційних військ. Росіяни виступали проти об'єднання англійської та американської зон («Бізонії»), яке почало здійснюватися із січня 1947 р. В. Молотов ще раз виступив з вимогою СРСР про одержання 10-мільярдних репарацій, які мали вираховуватися частково з поточних обсягів виробництва всієї Німеччини [9, с. 48]. Проте Англія та США, які виділяли великі дотації для підтримки своїх зон, відмовилися задовольнити цю вимогу і наполягали на підвищенні рівня виробництва у Німеччині. У питанні про майбутній німецький уряд Франція висловлювала бажання, щоб Німеччина стала децентралізованою державою зі слабким федеральним урядом і мала приблизно дванадцять земель. СРСР ж, навпаки, бажав бачити Німеччину цент­ралізованою державою і вимагав для себе участі в здійсненні контролю над Руром. 2 квітня була досягнута домовленість лише з процедури створення уряду; питання про форму цього уряду залишилося відкритим [26, с. 16].

СРСР погодився взяти участь у нараді з Францією та Англією, яка відбулася в Парижі з 27 червня до 2 липня 1947 року. На самому початку наради Ж. Бідо запропонував, щоб допомога, яку передбачав «план Маршалла» [5, c. 274], була надана всім країнам Європи (за винятком Іспанії), нейтральним державам, і навіть переможеним. Е. Бевін погодився на цю пропозицію. В. Молотов виступив проти неї і піддав різкій критиці весь «план Маршалла». На його думку, це було замахом на національну незалежність держав, зокрема СРСР та країни Східної Європи вже почали реалізацію своїх планів економічного розвитку і не згодяться їх змінювати. Єдине, з чим В. Молотов погодився, це – розділити американську допомогу лише між країнами жертвами німецької агресії, без будь-якого узгодження чи координації планів розвитку національної економіки [8, c. 79]. Відтак, конференція трійки не досягла жодних результатів.

Наступним кроком була конференція шістнадцяти країн, що працювала у Парижі з 12 липня по 22 вересня 1947 р. Велике значення в політичному плані мала дуже гостра реакція СРСР та всіх комуністичних партій на «план Маршалла», від якого вони «добровільно самоусунулися». «План Маршалла» в їхньому тлумаченні являв собою вияв американського імперіалізму, націленого на встановлення економічного та політичного диктату в Європі [24, с. 415].

На Лондонській конференції (25 листопада — грудень 1947 р.) так само, як і на Московській, зібралися члени Ради міністрів закордонних справ. Чотири країни були представлені тими самими особами, що й у квітні минулого року. Ця конференція, яка дістала назву «конференції останнього шансу», зазнала ще більш його краху, ніж Московська. Вона практично поклала край діяльності Ради міністрів закордонних справ. Опозиція росіян до «плану Маршалла», створення Комінформу, загальні страйки у Франції, інспіровані комуністами, все це створило надзвичайно напружену ситуацію [13, c. 23].

«Планом Маршала», США фактично досягли двох цілей: по-перше, позбавили свою економіку перенасиченості внутрішнього ринку капіталів і, по-друге, водночас посилили власний економічний і політичний вплив у Західній Європі.

У відповідь на «план Маршалла», в січні 1949 р. в Москві на економічній нараді представників СРСР, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини приймається рішення про створення Ради Економічної Взаємодопомоги (далі – РЕВ) [2, c. 944]. Згодом до останньої приєдналися Албанія (була членом РЕВ до 1961 р.), з 1950 р. – НДР, з 1962 р. – Монголія, з 1972 р. – Куба, з 1978 р. – В’єтнам.

По-суті, перед РЕВ стояли два надзвичайно важливих завдання:

1) сприяти відбудові народного господарства регіону та подолання післявоєнної розрухи, трансформації соціально-економічного ладу в бік соціалістичної планової економіки та відмови від фінансової та матеріально-технічної допомоги за «планом Маршалла»;

2) переорієнтувати економічні зв’язки цих країн в умовах втрати традиційних ринків збуту та джерел сировини.

Потрібно відзначити, що основна вада РЕВ полягала в тому, що економічно країни-члени весь період його існування фактично залежали від фінансового та ресурсного постачання з СРСР [21, c. 43].

Захід окрім економічної співпраці приступив до військово-політичного обєднання. 4 квітня 1949 р. 12 держав (США, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, Ісландія, Норвегія, Данія, Голландія, Бельгія, Люксембург, Португалія) підписали у Вашингтоні договір про утворення НАТО (North Atlantic Treaty Organization) [6, c. 232]. З країн, що прийняли план Маршалла, від вступу до НАТО ухилились Австрія, Ірландія, Швейцарія, Швеція. В 1952 р. приєдналися до блоку Туреччина і Греція, в 1955 р. – ФРН, в 1982 р. – Іспанія.

Тривалий час країни «соціалістичного блоку» не поспішали зі створенням аналогічного військового об’єднання. Координація зусиль у військовій сфері здійснювалася за рахунок дії низки двосторонніх угод, укладених між СРСР та іншими державами «народної демократії» одразу після завершення Другої світової війни. Більш того, радянські керівники навіть шукали (наскільки щирими були такі спроби – інше питання) можливості порозумітися зі своїми колишніми союзниками по антифашистській коаліції [53, c. 17].

Однак в жовтні 1954 р. країни-учасники Північноатлантичного альянсу підписали Паризькі угоди про ремілітаризацію ФРН та входження її до НАТО. СРСР сприйняв це як фактичну ревізію результатів війни, зокрема, такого основного принципу як демілітаризація Німеччини та як посилення загрози для Східної Німеччини (НДР). Відповіддю на це й стало створення – на противагу НАТО – нового військово-політичного блоку. 11-14 травня 1955 р. в Варшаві представники СРСР, Албанії (входила до 1968 р.), Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччини підписали Договір про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. Створене військово-політичне об’єднання отримало назву Організація Варшавського договору (далі – ОВД) [10, с. 415].

Отже, Друга світова війна привела міжнародне співтовариство в дисбаланс. В умовах, коли Країни осі були розгромлені, європейські союзники виснажені, колоніальні імперії перебували в процесі розпаду, у світовій владній структурі з'явилися прогалини. Війна залишила тільки дві держави США і Радянський Союз в стані політичного, ідеологічного і військового динамізму, зробивши їх здатними заповнити цей вакуум. Більш того, передумовою їх протистояння було те, що обидві ці держави були засновані на протилежних, антагоністичних ідеях. «Пакс Американа» була демократичною за змістом, «Пакс совєтіка» ‒ тоталітарною.

До причини «холодної війни» слід віднести: перетворення СРСР і США у наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу; встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США; формування двох військово-політичних та економічних блоків (НАТО – ОВД) під протекцією США і СРСР, що розпочали боротьбу за «сфери впливу» в різних регіонах світу.

«Холодна війна» стала новим виявом основної тенденції світового розвитку у другій половині XX ст. – боротьби між демократією і тоталітаризмом, капіталізмом та комунізмом.