Право на страйк

Ті, хто працює, мають право на страйк для за-хисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону [3; ст.44].

Несвоєчасна виплата заробітної плати, інші порушення законодавства про працю та соціальне забезпечення змушують працюючих вдаватися до надзвичайних заходів для захисту своїх прав. Одним із таких заходів є страйк, право на який усім працюючим гарантує ст. 44 Конституції України. Проте ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення ро-боти працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягну-тої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту) [4; ст.18]. Участь у страйку здійснюється виключно на добровільних засадах. Примус до страйку не допускається, рівно як і забороняється перешкоджання участі в ньому. Порушення цього принципу, якщо воно здійснюється шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій, є злочином [5; ст.174 ].

Проте слід зазначити, що право на страйк не є універсальним, оскільки існують такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва призводить до небажаних наслідків, навіть до катастроф, що неприпустимо [6; с.69].

На страйках не можуть захищатися або відстоюватися політичні права, але на практиці страйки доволі часто трансформуються в такі політичні форми безпосередньої демократії, як мітинги, походи, демонстрації [7; с.136].

3.Право на соціальний захист, та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї

Відповідно до чинної Конституції України:

" Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя,

не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом" [3; ст.46].

Відповідно до статей 17 і 46 Конституції України, право на соціальний захист включає право на:

1) соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей;

2) забезпечення: а) у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; б) у разі втрати годувальника; в) у разі безробіття з незалежних від громадян обставин; г) у старості та в інших випадках, передбачених законом

Як прямо зазначено у ст. 46 Основного Закону, це право гарантується: а) загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; в) тим, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Законодавством передбачаються особливі гарантії права на соціальний захист для окремих категорій населення: ветеранів війни; ветеранів праці та військової служби; осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; громадян похилого віку; інвалідів; безробітних; вагітних жінок; дітей-сиріт; сімей, які втратили годувальників тощо.

Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Він визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу і встановлюється Кабінетом Міністрів України. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність [8, ст.1]. За поданням Кабінету Міністрів України щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України, періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.

Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї що включає достатнє харчування, одяг, житло [3, ст.48].

Як зазначено у ст. 25 Основ законодавства України про охорону здоров'я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій та інших доходів населення; б) організує натуральне забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) без-платно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

На жаль на сьогодні законодавство не дає роз'яснення, що можна вважати " достатнім харчуванням, одягом і житлом". Але без цього є зрозумілим, що реалізація цього права є вельми далекою перспективою для більшості населення нашої держави [7; с.137].