Релігійна і міфологічна картина світу

Картина світу відповідає на найважливіше світоглядне питання про сутність людини і її місце у світі. Саме від вирішення цього питання залежать наші ціннісні орієнтири, цілі та спрямованість нашого розвитку.
Будь-яка картина світу – це те, що лежать в основі пізнавальної діяльності; визначають її спрямованість фундаментальні світоглядні уявлення про місце і роль людини у світі, про те, як влаштований світ, що і хто його населяє, які закони в ньому діють, який сенс і цілі процесів, що відбуваються у світі. Але в кожну історичну епоху зазвичай панує якась одна певна картина світу. Ми можемо виділити дві історично великі картини світу: міфологічна, переважаюча на ранніх стадіях людської історії і релігійна, пануюча в середньовічній культурі. Картина світу - це цілісний образ світу, який має історично обумовлений характер. У основі поняття лежать уявлення про світ як про деяку впорядковану цілісність. Картина світу пов'язана з потребою людини знайти відповіді на «вічні» питання: про походження світу, місце людини в ньому, сенс і мету людського життя.
Міфологічний світогляд - перша картина світу, що склалася в людському розумінні. Світогляд почав складатися, коли людина почала замислюватися не лише над питанням «Як зробити»? але і «Чому що-небудь відбувається»? і «Як воно відбувається?» тобто зробила перші спроби осмислення світу. Цей світогляд властивий первіснообщинному устрою. За цей період, що тривав десятки тисячоліть, міфологія пройшла у своєму розвитку ряд етапів, породила безліч форм, що виражали різні етапи становлення і розвитку докласового суспільства. Міфи - перша спроба узагальнити і пояснити явища природи і суспільства в ті історичні епохи, коли людські особини тільки починали досліджувати світ, що оточував їх, не виокремлюючи себе з нього. Міфологічна картина світу є єдиною, нерозчленованою, універсальною формою свідомості, що поєднує в собі релігійні вірування, політичні переконання і знання. У міфі як у системі світогляду людина сприймається як цілісна структура, що знаходиться у важливій співвіднесеності з усім Всесвітом. Іншими словами, проблема людини в цьому випадку пов'язана з питаннями про виникнення Світу і самої людини, про її місце у світі, еволюції Світу і людини. Міф –- це система світогляду і світосприйняття. Міф є древнім знанням, яке ретельно зберігалося упродовж тисячоліть, оскільки було необхідною умовою виживання соціуму. Знання це зберігалося в часі, воно також охоронялося від необізнаних; міф як система древньої мудрості завжди належав таємній сфері знання, на відміну від культових представлень, відкритих для більшості членів соціуму.

Вищим рівнем первісної свідомості була міфологія. Міфологія – це деякий «дотеоретичний» спосіб узагальнення буденних знань. Міф є, передусім, способом узагальнення світу у формі наочних образів. Спочатку, окремі сторони, аспекти світу узагальнювалися не в поняттях, як зараз, а в чуттєво-конкретних, наочних образах. Сукупність пов'язаних між собою таких наочних образів і виражала собою міфологічну картину світу. В якості підстав, що зв'язують між собою наочні образи в міфології, виступали аналогії з самою людиною, з кровноспорідненими зв'язками первісної общини. Людина переносила на дійсність все що оточувало її, навіть власні риси. У міфі олюднювалася природа. Для міфу природа є поле дії людських сил(антропоморфізм). У міфологічній свідомості світ мислився як жива, одушевлена істота, що живе за законами родової общини і сприймався як общинно-родова організація. Картина світу виступала аналогією картини того роду, в якому складався цей міф. У міфологічній свідомості людина не виділяє себе з довкілля. Для міфу характерне нерозрізнення об'єкту і думки про нього; вигадки, фантазії і дійсності. Міф ніс в собі не лише певне узагальнення і розуміння світу, але і його переживання, деяке світовідчуття. У міфі узагальнювалися і виражалися бажання, очікування, страждання людини, його емоційні пориви.

У міфі не лише людина залежить від всесвіту, але всесвіт залежить від людини. Містична причетність носить двосторонній характер, і якщо дві речі або дві істоти містично причетні один одній, то доля кожної з них дійсним чином пов'язана з долею іншої. Якщо смисловий зв'язок невід'ємний від причинного, то можна впливати на речі, звертаючись не до них, а до їх смислових двійників, до їх символів. У цьому і полягає суть, і основна ідея магії. Між людиною і її зображенням(наприклад, будь-якою її річчю або клаптиком волосся) існує містичний зв'язок, а тому можна подіяти на людини(убити або вселити любов), діючи на зображення (або на пасмо її волосся).

Звідси можна сформулювати визначення магії. Магія – це спосіб впливу на речі через використання не їх об'єктивних властивостей, а їх містичної причетності один до одного. У магії містичний зв'язок виступає як знаряддя людської волі. Звідси зрозуміло, чому в міфі(а міф - це не розповідь, а саме життя) таке значення набуває жесту, ритуалу, слова. Адже і жест, і ритуал, і слово магічно пов'язані зі світом грізних божественних сил, вони можуть викликати гнів, а можуть і заспокоїти його. Слово завжди містично пов'язане з предметом, або явищем. Слово – магічний символ, слово - заклинання і необережне поводження із ним може загрожувати світовими катастрофами. У давніх часів «зле слово» вважалося небезпечніше за «меч». Древня людина особливо побоювалася, що не лише його речі, але і його ім'я може бути магічно використано проти нього. Знаючи справжнє ім'я бога або чаклуна, можна набути над ним магічної влади. Тому приховувалися справжні імена.

Магія не могла впливати на об'єктивну властивість речей, але вона вселяла людям згуртованість, оптимізм, «програмувала» їх несвідоме на успіх у важкій і небезпечній справі. «Функція магії» - помічає західний антрополог Б. Малиновский, – полягає в підтримці віри в перемогу надії над відчаєм» [21; 125]. У магії первісна людина бачила найважливіший засіб вирішення тих проблем, з якими вона зустрічалася. Причому, магічні процедури розглядалися як частина будь-якої дії (полювання, рибальства, військових дій та ін.). Якщо первісній людині не вдавалося виконати такі магічні процедури (наприклад, при підготовці до полювання), то вона не приступала до самої дії. Магічна свідомість спиралася на дві головні «ідейні» передумови:

– по-перше, на уявлення про те, що подібне робить подібним (чи слідство «схоже» на свою причину);

– по-друге, на уявлення про те, що речі, які коли-небудь були в зіткненні один з одним, продовжують взаємодіяти після того, коли контакт між ними припинився.

З першої передумови чаклун робить висновок, що він може виконати

будь-яку бажану дію шляхом простого наслідування. З другої передумови для мага витікало, що все те, що він проробляє з предметом, зробить дію на людей, які одного разу з цим предметом були в зіткненні. Найбільш вірним способом рішення магічних проблем вважалося ретельне дотримання обрядовості, традиційності дій. У міфі людина магічно опановувала світ, але не слід думати, ніби це приносило їй свободу. Адже магічний зв'язок робить своїм полоненим того, хто до неї звертається. У міфі і магії людина виступає не як самоцінна істота, а як частина цілого, вписана в його непорушний порядок. Навіть в очах своїх послідовників магія не всесильна, бо вона ґрунтована на містичних зв'язках світового цілого, космосу, в якому Доля однаково всесильна і над людьми і над богами. Міф і магія виражають прагнення не до свободи, а до виживання, але виживання тут здійснюється за рахунок пригнічення проявів свободи.

Міф є не лише спосіб смислової консолідації людини з природою, а

і спосіб консолідації індивіда з общиною, яка сприймалася як частина божественної природи. Кожна людина ототожнювала себе з суспільством, порядок якого був не менш священний, ніж порядок природи. Міф упорядковував людське життя, і робив це за рахунок тотального підпорядкування людини колективу. Не було окремого «Я» – кожен сприймав себе як частку загального «Ми», – тільки так можна було забезпечити згуртованість примітивного колективу в умовах негарантованого виживання. Закони колективу не були написані на папері. Вони були невід'ємні від колективного життя, що розглядалися як продовження священного космічного порядку. Будь-який крок за межі, назначені священним звичаєм, розглядався як порушення священної гармонії, підривання союзу людей і богів. Міф руками вождів і старійшин позбавлявся від тих, хто не вписувався в його тоталітарну структуру, стабільність суспільства досягалася за рахунок дотримання порядків, що склалися у минулому[21; 126].

Другим історичним типом світогляду була релігія. Релігійний світогляд мав багато спільних рис з передуючим йому міфологічним світоглядом, але мав і свої особливості. Передусім, релігійний світогляд відрізняється від міфологічного за способом духовного освоєння дійсності. Міфологічні образи і уявлення були багатофункціональні: в них ще не розвиненій формі перепліталося пізнавальне, художнє і оцінне освоєння дійсності, що створювало передумову для виникнення на їх основі не лише релігії, але

і різних видів літератури і мистецтва. Релігійні образи і уявлення виконують лише одну функцію - оцінно-регулятивну. Невід'ємною рисою релігійних міфів і уявлень є їх догматизм. Виникнувши, релігія зберігає відомий запас уявлень упродовж декількох віків.

Особливістю релігійно-світоглядного способу освоєння дійсності є універсалізація духовно-вольового зв'язку, уявлення про яку поступово витісняє міфологічні уявлення про загальний родинний зв'язок. З точки зору релігійного світогляду усе існуюче і таке, що відбувається у світі залежить від волі і бажання Бога. Для релігії характерне превалювання духовного над тілесним, чого немає в міфології. Відношення до дійсності визначене релігійним світоглядом, істотно відрізняється від міфологічного світогляду. Це пасивне відношення до дійсності. Домінуюче місце в релігії займають дії такі, як шанування різних предметів, наділених надприродними властивостями, молитви, жертвопринесення та інші.

Таким чином, релігійний світогляд – це спосіб освоєння дійсності через її подвоєння на природну, земну, небесну, потойбічну. Релігійний світогляд пройшов тривалий шлях розвитку, від первісних до сучасних(національних

і світових)форм. Виникнення релігійного світогляду було кроком вперед на шляху розвитку людської самосвідомості. У релігії осягнута єдність між різними родами і племенами, на основі яких створювалися нові спільності - народності і нації. Світові релігії, наприклад християнство, піднімалися навіть до усвідомлення спільності і проголошення рівності перед Богом усіх людей. В той же час кожна з них підкреслювала особливе положення своїх попередників. Історичне значення релігії полягало в тому, що вона і в рабовласницькому, і у феодальному суспільствах сприяла становленню

і зміцненню нових громадських стосунків і формуванню сильних централізованих держав. Між тим в історії траплялися релігійні війни.
Не можна однозначно оцінити і культурне значення релігії. З одного боку, вона, поза сумнівом, сприяла поширенню освіти і культури. У храмах накопичувалися і зберігалися різноманітні знання. Саме з релігією пов'язані видатні досягнення в архітектурі, живописі, музиці і хоровому мистецтві. При храмах створювалися перші учбові заклади, наприклад братські школи в Україні і Білорусії. Велике пізнавальне і виховне значення мало і має читання священних книг. В той же час ми знаємо про масове знищення християнами пам'ятників язичницької культури, про інквізицію, яка знищила сотні тисяч людей.

У наш час релігія продовжує залишатися одним з найбільш поширених світоглядів, яка займає значне місце в житті будь-якого суспільства. І міфологія, і релігія виникли з практичного відношення людини до світу і були спрямовані на подолання чужості, ворожості зовнішнього світу. Хоча в них і намітилися основні світоглядні проблеми, проте вони не змогли забезпечити усвідомлення людиною усієї складності його соціального буття.