Основні риси язичницького світогляду

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Українські народні замовляння та молитви як один із найдавніших народних жанрів увібрали в себе особливості світогляду наших пращурів та їхніх вірувань, відтак у самих замовляннях та молитвах відбита культурна традиція українського народу з прадавніх часів, а також особливості язичницької та християнської філософії, які посідають окреме місце у формуванні української нації. Культура східних слов’ян, до яких відносяться й українці, у європейському контексті є тим своєрідним елементом тривкості збереження багатьох елементів магічного мислення, коріння якого уходить у язичництво, на яке спирається так звана народна візія світу. Дослідження народного розуміння світу дає необхідний ґрунт для новаторського розгляду багатьох явищ народної культури, зокрема образів, присутніх у текстах замовлянь та молитов. Актуальним є також питання так званого народного світогляду, який був результатом глибинного бажання наділити усі явища певним сенсом та віднайти формули, що мали пояснювати народження світу, людей та всіх істот. Без розуміння народної філософії життя неможливо збагнути процеси, що формують духовне обличчя сучасної України.

Як відомо, міфологічний пласт народної обрядовості та словесності здавна цікавив українських дослідників, зокрема представників міфологічної школи. Першими спробами проаналізувати давній пласт народної культури були праці «Краткий мифологический лексикон» (1767) [80] та «Словарь русских суеверий» (1872) [80] М. Чулкова, «Описание древнего славянского языческого баснословия» (1768), М. Попова, «Славянская мифология, или О богослужении русском в язычестве» (1817) I. Срезневського, «Русские народные праздники и суеверия» (том 1-4, 1837-1839) М. Снєгірьова, «Начертание славянской мифологии» (1841) М. Касторського. Ґрунтовною розвідкою, здійсненою в руслі досліджень західноєвропейських фольклористів була праця М. Костомарова «Славянская мифология»(1846). Ці проблеми піднімалися також у його працях «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею» (1872), «Малорусские народные предания и рассказы» (1877). Ці дослідження були продовжені О. Потебнею, зокрема у його працях «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле

и сродных с ней представлениях» (1865-1867), «О купальских огнях й сродных с ними представлениях» (1914).

У 1920 – 1980 роках розвиток фольклористики був призупинений, а на багато тем було накладено ідеологічне табу на дослідження жанрів міфології та магії, космогонії давніх слов’ян. Починаючи з 90-х років ХХ ст. ця прогалина заповнюється новими дослідженнями та виданнями. Помітними стали, зокрема, дослідження М.Москаленка «Фольклорний алфавіт давньоруського космосу» (1988) [43], О. Знойка «Міфи Київської землі та події стародавні» (1989) [20], «Українці: народні вірування, повір'я, демонологія» (1991), С. Плачинди «Словник давньоукраїнської міфології (1993) [56], «Українські замовляння» (1993), В. Войтовича «Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців» (1997) [14] та ін.

Перші історіографічні відомості про вивчення жанру замовлянь належать до ХІХ ст.. Серед дослідників фольклору одним із перших, хто висловив свої міркування з приводу цієї проблеми, був О.Афанасьєв [7], який приділив увагу аналізу такого різновиду замовляльних текстів, як побажання. Дослідник визначав побажання як пареміологічні сакрально-оказіональні утворення, що мають магічну силу і часто використовуються в родинно-обрядовій сфері. Польський дослідник М.Крушевський [29] вивчав структурну будову замовлянь. Він обґрунтував думку про те, що фундаментальним компонентом замовляння є побажання.

Розпочаті О.Афанасьєвим та М.Крушевським студії продовжив О.Потебня [59]. О.Потебня не заперечує визначення М.Крушевського про замовляння як виражене словами побажання, однак вважає таке визначення досить широким, яке не вказує на вихідну точку розвитку замовляння. Дотримуючись думки про тотожність фольклорних, пізнавальних і психологічних явищ форм, О.Потебня зводить зміст замовляльного твору до словесного порівняння даного і навмисне створеного явища з бажаним, яке має на меті витворити останнє. Дослідження форми замовлянь продовжив у своїх фольклористичних студіях М.Сумцов [66]. Стаття, яка з¢ явилася наприкінці ХІХ ст. - «Пожелания и проклятия» (1897) - поглибила вивчення двох різновидів замовлянь побажального характеру – благобажань та прокльонів. Монографія М.Познанського [54] про замовляння стала підсумковим етапом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у дослідженні сакральної поезії. Дослідник зосереджує увагу на аналізі та систематизації наукових поглядів попередників – М.Крушевського, О.Потебні, Ф.Зелінського. Формулюючи визначення замовляння, М.Познанський стверджував, що вкладати в його основу формули побажання і порівняння (як це робили попередні дослідники) неможливо, хоча вони і є ознаками найбільш поширеними, порівняно з іншим, проте не виражають спільної об'єднуючої риси для усього комплексу сакральних текстів, до яких відносяться замовляння. Окремі думки дослідника про формальність фольклорних сакральних текстів були розвинені в працях пізніших дослідників і є актуальними і на сьогоднішній день.

У передвоєнні роки ХХ ст. наукове дослідження замовлянь розпочав професор В.Петров. Вивчення цієї теми він тісно пов'язував з питанням формальності фольклорної сакральної поезії. Дотримуючись класифікації О.Потебні, В.Петров розділив усі сакрально-окзіональні твори на два основні види: одночленні та двочленні. У післявоєнний період наукові публікації, присвячені вивченню замовлянь як сакрально-оказіональної поезії, почали з¢ являтися лише в 60-х роках. Найбільш показовою була стаття російського фольклориста І.Чернова «О структуре русских любовных заговоров» (1965) [78]. Аналізуючи композицію любовних замовлянь, автор виокремив у ній «ядро» як головний елемент тексту. Після вивчення структури ядра було виділено два основні типи організації усних утворень цього тематичного виду. Основу першого типу становить художній паралелізм, у текстах другого типу виявилася більш складна і менш сувора система. Цілком інший погляд на структурний статус замовлянь знаходимо в О.Пєскова. Учений виділяє у замовляннях низку стабільних поетичних елементів, які розглядаються як своєрідний «каталог» формул, що може використовуватися в майбутньому для класифікації сакрально-оказіональних творів. З кінця ХХ ст. зростає увага до вивчення замовлянь. З¢ явилося чимало наукових розвідок, присвячених цьому питанню. Так, більш ретельно замовляння розглядаються у праці Т.Агапкіної та Л.Виноградової «Благопожелание: ритуал и текст» (1994) [2], у якій проаналізовані основні параметри та характеристики замовлянь-благопобажань.

На сьогоднішній день над дослідженням жанрової природи замовлянь як сакрально-оказіональних творів працюють О.Є.Хомік [73], Т.Б.Лукінова [37], О.Є.Левкієвська [31] та ін. Увагу сучасних дослідників привертає проблема оберегового значення давніх замовлянь. Так, у статті «Семантика та структура української оберегової примовки» (2007) О.Є.Хомік аналізує примовку як вид ритуально-магічного мовлення; пряме звернення до об'єкта магічного впливу в імперативній формі - наказу, вимоги, прохання, заборони, погрози тощо. Дослідник з'ясовує специфіку функціонування примовки у різних ситуаціях. Ще одна праця О.Є.Хомік «Синтетичні та аналітичні евфемістичні оберегові номінації в українській мові: власні назви» (2005) [74] також присвячена дослідженню вербальних оберегів у замовляльній традиції українського народу. Проблемі вивчення структури і семантики українського вербального оберегу, значну частину яких становлять замовляння, присвячене й дослідження О.Є.Левкієвської «Славянский оберег: семантика и структура» (2002) [31].

Аналіз українських та світових концепцій про витоки та функції замовлянь в українській культурі дав змогу виявити певні закономірності народної концепції світу, яка має пряме відображення у заклинальних обрядах. Це дозволило зрозуміти, що одними з основних факторів, що детермінували принципи магічного мислення, були близьке співжиття людини з природою та релігійне походження основних категорій мислення; існували спільні зі сферою підсвідомого елементи явищ магічної культури; усі елементи культурного явища є складовими одного коду в межах комунікативної дії.

Дослідження О.Потебні, Н.Познанського, Є.Кагарова, заклало основу для глибоких наукових досліджень народних молитов, яке розпочалося в українській та російській фольклористиці у середині ХХ століття. Канонічною молитвою займалося дуже мало дослідників. Великого значення набула праця А.Алмазова «Апокрифічні молитви, закляття і замовляння». Дослідник визначив час виникнення апокрифічних молитов. Зазначив, що вони написані від імені різних святих, або як виклад у зв'язку з сумнівними фактами. Молитви з'явилися коли людство усвідомлює своє безсилля, усю неможливість усунути незручне положення або досягти в чому-небудь бажаного благополуччя - своїми власними засобами, або ж засобами собі подібних - на такі випадки природжена потреба шукати допомоги і сприяння зверху - в посібниках релігії [4]. Церква у відповідь на цю потребу і пропонує своєму членові різноманітні молитвослови. Молитви сприймалися з одного боку як неуцтво, а з іншою що це неуцтво можна корисно використовувати. Також деякі особи використовували молитви під впливом темного середовища, тому церква починає використовувати їх тільки в громадському богослужінні, і покладає свою цензуру на житії святих. У зв'язку з цим багато молитов практикувалися таємно, щоб уникнути строгої церковної кари. Тому до нашого часу збереглася не значна кількість молитов.

О.Лєвкієвської у статті «Народні молитви і апокрифічні тексти як обереги», зазначає, що у народній традиції існує значна група текстів, функціонування яких як оберегів в значній мірі визначається не їх семантикою, а їх високим сакральним статусом, що закріпив їх вживання в традиції як апотропеїв. Такі тексти найчастіше не володіють апотропеїчною семантикою, а їх належність до оберегів засноване виключно на їх функції — здатності запобігати потенційній небезпеці. Більшою мірою подібні обереги складають тексти книжного походження, що проникли в народну традицію з прийняттям християнства [30]. До текстів такого роду відносяться власне християнські канонічні молитви. Апотропеїчною функцією володіє кожна християнська молитва. У требників за кожною молитвою закріплено певне її вживання, в народній культурі канонічні молитви зазвичай не мають таких закріплень і використовуються як універсальні апотропеї на всі випадки життя. Багато в чому це пов'язано з тим, що круг канонічних молитов, відомих в традиційній культурі, надзвичайно вузький.

Апокрифічні молитви і житія, що потрапили в народну традицію

і «пристосовані» для апотропеїчних цілей, набагато більше поширені в народній традиції, чим канонічні церковні тексти. Використання цих молитов в охоронних або лікувальних цілях носить подвійний характер: вони існують в усній і письмовій формі. Усні «ізводи» апокрифічних молитов є вольним «перекладом» цих текстів розмовною мовою, при цьому одні варіанти зберігають жанрову форму молитви інші — набувають меж змов. Будучи по своєму походженню книжковими текстами, вони зберігають особливості письмової мови, що веде до спотворення важких для розуміння місць. Такі тексти часто переписувалися і використовувалися як талісмани і амулети, що носяться разом з натільним хрестом або зберігаються в будинку.

Безумовно, використання як оберегів письмових текстів почалося досить пізно, і їх круг був відносно вузьким, але це не перешкодило деяким з них набути надзвичайного поширення в своїй новій якості. На відміну від східних слов'ян, в яких переписування подібних текстів звичайними людьми для своїх потреб не знижувало їх сакральності і «дієвості», у південних слов'ян надавалося велике значення тому, щоб такі «рятівні» тексти, звані «хамаjлія» переписувалися людьми, що володіють сакральним статусом — православними або мусульманськими священиками.

Усні «ізводи» апокрифічних молитов є вільним «перекладом» цих текстів розмовною мовою, при цьому одні варіанти зберігають жанрову форму молитви, інші — набувають меж замовлянь. Серед текстів книжкового походження як у православних, так і у католиків, значну долю складають апокрифічні молитви, що містять в собі розповідь про життя і розп'яття Христа або про або про інші значимі події. Винятковою по своєму поширенню є апокрифічна молитва про «Сон Богородиці», що містить розповідь Богоматері про хресні муки Христа.

А.Черній [77] досліджував християнську молитву, яка зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа під керівництвом Святого Духа. Вона троїста за формою. І це не випадковість. Форма молитви випливає з природи Божого одкровення, найвищим виявом якого є життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено розуміння того, що Ісус усунув перешкоди, що відділяли Бога від людей, оскільки своєю смертю на хресті він спокутував і здолав відчуження, породжене їхніми гріхами. Молитва — не просто спосіб переконати Бога зробити щось для людей. Скоріше це спосіб приєднання до його промислу. Тому в Біблії молились Авраам і Давид, Ілія й Іона. Часто молився Ісус і вчив цьому своїх учнів. Він звертав особливу увагу на довірливість, щирість і лаконічність молитви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в християнських церквах регулярно. Вона визнається всіма християнськими течіями.

Об’єкт дослідження: мова українських замовлянь та молитов. Предмет аналізу – взаємодія язичницьких та християнських елементів у структурі та семантиці українських замовлянь та народних молитов.

Метою роботи є визначення структури та мовних особливостей українських народних замовлянь та молитов. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання ряду завдань:

- визначити поняття про замовляння і молитви та їх походження;

- дослідити контамінації язичницького та християнського світоглядів на мовному рівні в українських народних замовляннях і молитвах;

- розглянути особливості впливу християнського світогляду на структуру та мовну специфіку язичницьких замовлянь і народних молитов;

- схарактеризувати християнські образи та символи як чинники організації українських замовлянь та молитов.

Джерельною базою дослідження є тексти українських замовлянь та народних молитов, вміщені у виданнях: «Українські замовляння» [71], «Українська народна поетична творчість» [70], «Большая книга заговорив: на богатство, счастье, любовь и удачу» [8], «Великий молитовник» [11], «Молитовник» [45], «Молитовник християнської родини [46].

Для виконання визначених завдань необхідними є такі методи наукового аналізу: описовий, семантичний, контекстуальний та порівняльний.

Дослідження складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У вступі визначені об'єкт дослідження, мета та завдання; теоретичний розділ «Теоретичні передумови аналізу українських народних молитов», він містить висвітлення основних термінів і понять, що використовуються в роботі; два практичні «Замовляння як язичницька молитва» та «Українська народна молитва: особливості структури та семантики» присвячені аналізові особливостей структури та семантики текстів народної словесності; четвертий розділ: «Охорона праці в галузі».

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ АНАЛІЗУ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ МОЛИТОВ

Основні риси язичницького світогляду

У Київській Русі язичництво було офіційною релігією до насадження християнства. Найвідомішими руськими богами були: Сварог (бог небес), Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог домашніх тварин, багатства, магії), Перун (бог грому), Род (бог народження) та інші. У 988 році князь Володимир заплатив за своє князювання на Русі примусом до християнства, проголосивши язичництво поза законом. Але люди, вірні старій релігії, ще протягом двох з половиною століть піднімали повстання у самому Києві та інших містах. У дальших від столиць князівств місцевостях, зокрема на Галичині і Волині, язичництво зберігало провідну роль ще у 13 столітті. Попри намагання знищити будь-які прояви старої віри серед населення Русі, деякі язичницькі культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичництва (так зване «двоєвір'я» та синтез релігій відбилися у коломийках, веснянках, колядках, щедрівках, у святі Івана Купали, масляної, оскільки церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі), які існують і на сьогоднішній день [36].

Розглядаючи язичництво як явище, можна виділити основні його ознаки:

– язичництво є цілісним способом життя, а не релігією у сучасному значенні цього слова;

– божественне у язичництві іманентне - тобто розчинене у всьому навколо (тоді, як у більшості монотеїстичних релігій - трансцендентне, тобто відділене від видимого світу);

– культ героїзму (священний героїзм) - геройський вчинок представляється як вищий чин, прирівнюваний до діянь богів/бога;

– язичництво є внутрішньоорієнтованим - переживання божественного відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій - зовнішньоорієнтовані (цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння до храму, жвава участь у ритуалах тощо) [81; 8].

Язичництво давніх українців не було примітивною релігією. Християнські священики та деякі науковці, посилаючись на те, що язичництво було багатобожжям, вважають, що це примітивізм, однак, згідно із сучасними класифікаціями релігій та вірувань, багатобожжя, іманентність божественного не визнається ознакою примітивізму. Наприклад, українці у прадавні часи вірили у єдиного і багатопроявного Бога (єдність і багатопроявність божественної сили). Творець (Творча сила) просто може приймати різні форми, розділятися. Для прикладу - Бог Род, виділив із себе жіноче (Дана) і чоловіче (Сварог) начала. Вони нібито і різними Богами, проте вони є частиною єдиного Бога-творця. Так само всі всесвітні сили та енергії (вітер, вогонь, сонце, вода, земля і т.д.) є частиною Бога. Фактично Бог (його ще іноді називають Космос) - це і є Всесвіт. Крім того, знання українських волхвів були набагато більшими, ніж християнських духівників, як того часу, так і сучасних. І навіть створення світу та місце людей і Землі у всьому всесвіті язичники інтерпретували набагато розумніше, правдивіше від більшості сучасних віросповідань. Створення світу за язичницьким світоглядом і надалі залишається актуальним. Різноманітні сучасні теорії вчених описують приблизно так створення світу, як і язичники [14].

Світогляд язичників характеризувався анімістичними уявленнями та віруваннями у сили природи. Магія була тісно пов’язана з анімістичними уявленнями та віруваннями і мала на меті здійснювати вплив на потойбічний світ, явища природи (дощ, сніг, гроза, повінь, проростання злаків тощо) з користю для світу живих. Це відбувалось у формі обрядів та ритуалів.

Значення давніх обрядів та ритуалів зумовлювалося насамперед сільськогосподарським календарем, діяльністю людей, їх родинними та суспільними взаєминами. До нашого часу дійшли обряди, які стосуються різних сфер людського життя та діяльності, і за своїм входженням є магічними, сягають корінням давнини. Первісно усі ритуальні дії відбувались у священних гаях, біля водоймищ чи давніх дерев, яким поклонялись. Там заборонялось полювати, рубати дерева, рвати квіти, оскільки вони вважались місцем перебування уявних божеств та духів. Там стояли язичницькі храми (хороми, мольбища, капища, контини - на різних територіях існували свої назви) з требищами (жертовниками) та ідолами чи бовванами, біля яких здійснювались обряди. У найдавніші часи була окрема язичницька духовна верства людей, що займались магією і вважались посередниками між світом живих і світом мертвих. Вони залежно від специфіки виконання ними певних магічних дій називались волхви, кудесники, жерці, чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі, біси.

Навіть в етимології цих слів подекуди збереглися відтінки значення їх виду діяльності: чарівники при виконанні ритуалів використовували чари або чарки - чаші, у які вливався особливий напій, як правило, приготований з трав, що містять наркотичні речовини, молоко, віск, чи іншу рідину; жерці (від жерти, пожирати вогнем) здійснювали жертвоприношення; відуни, віщуни (відати - знати) - передбачали майбутнє; потворники (від творити) - здійснювали певні дії, маніпуляції, щоб впливати на події, природу, людей; біси (від індоєвропейського блищати) - ті, що запалювали вогнище; громники (які ворожили за громом); чорнокнижники (використовували книги чорної магії); ворожбити та ворожки (вороже ставились до людей певної категорії, насилали зло), годинники (здійснювали «гадання», маніпуляції чи ворожіння за допомогою гадюк, змій тощо).

Язичники, як і їх нехрещені потомки, вірили, що словом можна зцілити людину і нагнати на нього хворобу, врятувати від небезпеки і погубити. Слово могло повідомити воді, зіллю, різним предметам та речовинам лікувальну і нищівну силу чи збільшувати ту, яку знання знаходило вже в самій природі. Слово могло перетворити людину в тварину, в дерево, в камінь, і людина, яка відала силу слова, також могла перетворюватися у різних істот, літати в повітрі, не топитись у воді, не горіти у вогні. Із вірою у магічну дію слова пов’язувалось поширене повір’я про вроки - наслання немочі на людину словом чи словесною думкою.

Багато дослідників висловлюють думку про те, що словесні формули, якими супроводжувались давні магічні обряди та ритуали, були першими текстами усної народної творчості та основою для її подальшого розвитку. Вони, як магія в цілому, тісно пов’язувались із міфологією від найдавніших її часів. Підтвердження цієї думки знаходимо у М. Новикової: «Ритуал - це драматизація міфу, його «розігрування» в особах і предметах. Міф - це вербалізація ритуалу, його втілення і тлумачення у слові. Для певного прастану людської думки «слово» і «діло» взагалі ледве чи не синоніми» [49; 205].

Говорячи про найархаїчніший шар розвитку суспільства, М. Новикова зазначає: «Дослідники первісної культури людства показали: що давніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображується в ній: звір, а не людина; жінка, а не чоловік; мертвий, а не живий. У найдальшій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується на нелюдському: йдеться про світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій. В архаїчній свідомості мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, - і навпаки. Звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, - не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя; роль чоловіка або довгий час не усвідомлюється зовсім, або вважається супутньою, другорядною. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до природних першопочатків: мертвий - тому що він «повернувся» в землю, ліс, небо...; звір або птах - тому що вони одвічно там живуть; жінка - тому що вона не менш наочно носить у собі й «повертає» у світ живих - живе життя, дитину» [49, 210]. Такими є словесно-поетичні магічні формули, без яких не обходився жоден обряд чи ритуал, - замовляння, заклинання, прокляття (закляття), клятви.

Замовляння - словесна формула усної творчості, якою супроводжувались обряди та ритуали, і яка, начебто, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі для їх виконавця (виконавців). Замовляння стосувались найрізноманітніших сфер людського життя та діяльності. У спрощеному вигляді можна класифікувати жанр замовляння за такими групами: господарські (на добрий урожай, на успішне рибальство, полювання, бджільництво та ін.); лікувальні (на забезпечення здоров´ я); родинно-побутові (на зміцнення волі, розуму, на забезпечення щасливої любові, шлюбу, родинного добробуту і т. д.); суспільно-громадські (проти панів, начальства тощо).

Значну групу становлять замовляння, пов’язані з певними процесами людського організму: чхання, гикавки та ін. Не розуміючи причин цих явищ, людина трактувала їх по-своєму: людину морозить - значить хтось нею трясе, людина чхнула - значить її відвідав якийсь дух (якщо поганий, то вона захворіє, тому ще й досі збереглось видозмінене замовляння «Будь здоровий», щоб відвернути хворобу, а добрий дух - щоб підтвердити правоту людських слів, тому подекуди це виявляється у словесній формулі - «Правду кажу»).

Можна виділити також замовляння, приурочені до певних ритуалів, пов’язаних із календарно-обрядовими святами. Такими, зокрема, є замовляння морозу, зими (чи смерті) у час зимових ритуалів: «Смерте, смерте, іди на ліси, Йди на безвість, йди на море; І ти, Морозе, великий і лисий, Не приходь до нас із своєї комори...»; замовляння під час ритуалу биття вербою (за законами контагіозної магії з метою стимулювати життєві сили) на Вербну неділю: «Не я б’ю, верба б’є: За тиждень Великдень! Будь здоровий, як вода, Будь багатий, як земля!» або: «Не я б’ю, верба б’є: За тиждень Великдень! Не вмирай, не вмирай, Великодня дожидай!»; замовляння до вінків на Купала: «Пливи, пливи, віночку, до мого миленького» та ін. Вірячи у сили, до яких говорилися замовляння, давня людина очікувала відповіді на своє прохання. Ця віра більшою мірою відбилась у замовляннях-діалогах, особливість яких полягає в тому, що у них сама людина відповідала на своє звертання.

Отже, можна виділити основні риси язичницького світогляду наших предків, які лягли в основу українського менталітету:

1) особливе поціновування землі (працелюбність, пошанування праці та людини праці);

2) індивідуалізм (перевага особистості над громадськістю);

3) волелюбність, як перевага індивідуальної свободи над інтересами загалу;

4) перевага в ієрархії вартостей, цінностей типових для жіночої свідомості, що стало джерелом кордоцентричності, сентиментальності та переваги емоційно-чуттєвого комплексу над раціональним в структурі української духовності.

Міфо-язичницький світогляд прадавніх українців був досить розвиненим, охоплював все життя людини і містив цілий комплекс світоглядних орієнтацій та ціннісних пріоритетів. У ньому були наявні деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя. Тому, на основі першої світоглядної самобутньої системи, створились перші передфілософські утворення про граничні підстави людського буття, які були зумовлені значною мірою характером і способом діяльності, побутом наших давніх предків. Формувався свій стиль життя і мислення, своєрідність відношення людини до світу та характерні орієнтації на освоєння світу.