Військовий льотчик

Антуан де Сент-Екзюпері

Майорові Аліасу, всім моїм друзям по авіаційній групі

дальної розвідки 2/33, і особливо штурманові-капітану Моро

та штурманам-лейтенантам Азамбру і Дютертру,

які по черзі були мені компаньйонами в усіх моїх польотах

під час воєнних дій 1939-1940 років,

і яким я на все життя вірний друг.

І

Звісно, це марево. Я в колежі. Мені п'ятнадцять років. Я терпляче розв'язую задачу з геометрії. Спершись ліктями на чорну парту, ретельно користуюся циркулем, лінійкою, транспортиром. Я старанний і спокійний. Хлопці круг мене тихенько розмовляють. Один виводить якісь цифри на класній дошці. Менш усидливі грають в карти. Час від часу я поринаю у мрії і поглядаю в вікно. В сонячному сяйві похитується зелена гілка. Я довго дивлюся на неї. Неуважний я учень... Мені приємно вдихати насичене сонцем повітря, насолоджуючись пахощами дитинства - запахом парти, крейди і чорної класної дошки. Я з такою радістю в цьому добре захищеному дитинстві! Я добре знаю: спочатку дитинство, потім настає день, коли ти складаєш іспити. І одержуєш диплом. І, відчуваючи, як завмирає серце, переступаєш поріг, за яким одразу стаєш мужчиною. Тоді ти ходиш по землі твердіше. Ти вже починаєш свій життєвий шлях. Нарешті ти зможеш випробувати свою зброю на справжніх суперниках. Лінійка, косинець, циркуль - ти використовуєш їх, щоб будувати світ або щоб долати ворогів. Кінець забавам!

Я знаю, звичайно учень не боїться зустрічі з життям. Він нетерпеливиться. Муки, небезпеки, гіркота й розчарування, яких так багато в людському житті, не лякають учня колежу.

Але я - дивак серед учнів колежу. Я - учень, який пізнав своє щастя і який не поспішає пізнати життя...

Проходить Дютетр. Я підкликаю його.

- Сідай, покажу тобі один фокус з картами...

І я задоволено витягую його пікового туза.

Дютетр сидить, звісивши ноги, напроти мене на такій же, як і моя, чорній парті. Сміється. Я скромно всміхаюсь. До нас підходить ще Пеніко і кладе мені руку на плече:

- Ну що, друже?

Боже, скільки в цьому ніжності!

Наглядач (а чи то наглядач?..) відчиняє двері і викликає двох товаришів. Ті відкладають лінійки, циркулі, підводяться і виходять. Ми проводжаємо їх поглядом. Вони вже скінчили колеж. Їх кидають в життя. Отам пригодяться їхні знання. Тепер вони, як дорослі люди, на супротивниках зможуть перевірити свої розрахунки. Дивна ця школа - з неї випускають учнів кожного окремо. І без урочистого прощання. Ті двоє навіть не глянули на нас. Проте доля, можливо, закине їх ще далі, ніж у Китай. Набагато далі! А коли після школи життя розкидає людей, то чи можуть вони присягатися, що колись іще побачаться?

А ми - всі ті, хто ще живе тут, у теплому затишку цього інкубатора, похнюплюємо голови...

- Слухай, Дютертр, сьогодні ввечері...

Але в цю мить вдруге відчиняються двері. І я чую наче вирок:

- Капітан де Сент-Екзюпері і лейтенант Дютетр - до майора!

Колеж закінчено. Починається життя.

- Ти знав, що вже наша черга?

- Пеніко літав сьогодні вранці.

Якщо нас викликають, то, ясна річ, ми летимо на завдання. Зараз кінець травня, загальний відступ, повна катастрофа. Льотчиків посилають на смерть, мов вихлюпують склянки води на лісову пожежу. Хто там думає про ризик, коли все розвалюється? На всю Францію нас іще лишилось п'ятдесят екіпажів дальньої розвідки. П'ятдесят екіпажів по три чоловіка, з них двадцять три екіпажі - у нашій групі 2/33. За три тижні з двадцяти трьох екіпажів ми втратили сімнадцять. Ми розтопилися, наче віск. Учора я сказав лейтенантові Ґавуалю:

- Розберемося після війни.

А лейтенант Ґавуаль відповів мені:

- Ви не маєте сумніву, капітане, що будете жити після війни?

Ґавуаль не жартував. Ми добре знаємо, що іншого виходу немає, що нас треба кидати у той вогонь, якщо навіть це не дасть ніякої користі. Нас п'ятдесят на всю Францію. На наших плечах держиться вся стратегія французької армії! Палає величезний ліс і є кілька склянок води, якими можна пожертвувати, щоб погасити той вогонь: ними пожертвують.

Це правильно. Кому спаде на думку скаржитись? " Єсть, пане майоре. Так точно пане майоре. Дякую, пане майоре. Слухаю, пане майоре", - хто коли чув, щоб ми відповідали інакше? Але є одне відчуття, яке тепер, наприкінці війни бере гору над іншими. Це відчуття безглуздя. Все тріщить навколо нас. Усе розвалюється. І здається, що геть усе, навіть сама смерть - безглуздя. У цьому безладді вона якась несерйозна.

Ми заходимо до майора Аліаса. (Він і досі командує в Тунісі тією ж групою 2/33).

- Добрий день, Сент-Екс. Добрий день, Дютетр. Сідайте.

Ми сідаємо. Майор розгортає свою карту і обертається до посильного:

- Принесіть мені прогноз погоди.

І стукає олівцем по столу. Я стежу за ним. В нього змарніле обличчя. Він, мабуть не спав. Їздив на машині то в одне то в друге місце, ганяючись, мов за привидом, то за штабом дивізії, то за штабом корпусу... Він спробував боротися із складами постачання, які не забезпечували його частини необхідними деталями. В дорозі він застрявав у непрохідних заторах. Він керував нашим останнім переїздом, бо ми міняємо місце, мов ті нещасні бідолахи, яких переслідує невблаганний судовий виконавець. Досі Аліасові вдавалося врятовувати свої літаки, автомашини і десять тонн усякого спорядження. Але ми відчували, що сили його вже вичерпуються, нерви не витримують.

- Ну, так ось...

Він усе стукав по столу і не дивився на нас.

- Це дуже неприємно.

Потім знизує плечима.

- Неприємне завдання. Але в штабі наполягають. Дуже наполягають... Я заперечував, але вони стоять на своєму... Нічого не вдієш.

Дютетр і я подивилися у вікно - небо чисте. Я чую, як кудкудахають кури, бо командний пункт майора розмістився на фермі, а група розвідки - у школі. Літо, плоди, що спіють в садах, курчата, які швидко підростають, хліба в полі, що тягнуться вгору, і така близька смерть - я не протиставляю їх. Я вже не бачу суперечності між тихим спокоєм літа і смертю, в лагідності навколишнього світу не бачу ніякої іронії. Але одна невиразна думка приходить мені в голову: " Літо якесь зіпсоване... воно зазнало аварії..." Я бачив покинуті молотарки. Покинуті комбайни. Бачив побиті автомашини, покинуті в придорожніх канавах. Покинуті села. В одному такому безлюдному селі з колонки текла вода. Чиста вода, що коштувала людям таких зусиль, перетворювалась на калюжу. І раптом в думці моїй зринає безглузда картина. Я бачу поламані годинники. Всі годинники поламані. Годинники на сільських церквах. Вокзальні годинники. Годинники на камінах покинутих будинків. І в вітрині годинникаря, який уже втік, ціле кладовище мертвих годинників. Війна... Ніхто більше не заводить годинників. Ніхто не збирає буряків. Не ремонтує вагонів. І вода, підведена, щоб її пили, щоб селянки прали в ній святкові мереживні вбрання, розливається калюжею перед церквою. І люди влітку вмирають...

Я почуваю себе так, немов захворів. І лікар щойно сказав мені: " Це дуже неприємно..." Отож треба було б подумати про нотаря, про тих, хто залишається. Ми з Дютетром зрозуміли, що йдеться про завдання, де потрібні жертви.

- Беручи до уваги нинішню обстановку, - підсумовує майор, - на ризик особливо зважати не можна...

Ну звісно. " Не можна". І ніхто тут не винен. Ми не винні в тому, що нам стало сумно. Майор не винен, що йому кепсько. І штаб не винен у тому, що дає накази. Майор похмурий тому, що накази безглузді. Ми теж це знаємо, але й штабу все відомо. Він дає накази, бо їх треба давати. Коли іде війна, штаб дає накази. Їх доставляють гарні вершники, або - більш по-сучасному - мотоциклісти. Там, де панують безлад і відчай, кожен з таких прегарних вершників зіскакує з коня, од якого валить пара. Він, мов та зоря волхвів, показує Майбутнє. Він приносить Істину. І накази перебудовують світ.

Така вже схема війни. Кольорова картинка війни. І кожен, як тільки може, старається робити так, щоб війна була схожа на війну. І робить це благоговійно. Кожен намагається дотримуватись правил гри. І тоді, можливо, ця війна буде схожа на війну.

І тільки задля того, щоб війна була схожа на війну, жертвують без чіткої мети екіпажами літаків. Ніхто не признається, що ця війна ні на що не схожа, що все в ній безглуздо, що вона не вкладається ні в яку схему, що люди сіпають за ниточки, вже не з'єднані з маріонетками. Штаби впевнено розсилають накази, які нікуди не дійдуть. Од нас вимагають відомостей, яких уже не можна використати. Авіація не може взяти на себе обов'язок пояснити штабам, що діється на війні. Провадячи спостереження, авіація може перевірити гіпотези. Але ніяких гіпотез більше немає. І від п'ятдесяти екіпажів вимагають, щоб вони надали війні того вигляду, якого вона вже не має. До нас звертаються, мов до племені ворожбитів. Я дивлюся на Дютетра, мого штурмана-ворожбита. Вчора він заперечував полковникові з дивізії: " Як же я можу визначити позиції, коли летітиму на висоті десять тисяч кілометрів од землі зі швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину? " - " Та ви ж побачите, де стрілятимуть по вашому літаку! Якщо стріляють - значить позиції німецькі"

- Ну й посміявся я після цієї дискусії, - сказав Дютетр.

Бо ж французькі солдати ніколи не бачили французьких літаків. Їх тисяча, і розкидані вони від Дюнкерка[1] до Ельзаса. Краще б сказати: розчинені в безмежності. Тож коли над фронтом проноситься літак, то він напевно німецький. І його намагаються збити або посадити, перш ніж він скине бомби. Тільки-но почується гуркіт мотора - кулемети і швидкострільні гармати вже починають стріляти.

- При такій методі, - додав Дютетр, - їхні відомості будуть дуже цінні!..

А їх якраз і братимуть до уваги, бо за схемою війни дані розвідки треба брати до уваги!..

Так, але й сама війна ця якась ненормальна.

На щастя - ми це добре знаємо - ніхто не братиме до уваги наших даних. Ми не зможемо їх передати. Дороги будуть забиті. Телефони будуть пошкоджені. Штаби спішно переїде на інше місце. Важливі дані про розташування ворога доставить сам ворог. Кілька днів тому, поблизу Лана[2], ми говорили про те, де проходить лінія фронту. Посилаємо лейтенанта зв'язку до генерала. На півдорозі між нашою базою і генералом автомобіль лейтенанта наштовхується на паровий коток, що перегородив дорогу, а за тим котком стояли дві бронемашини. Лейтенант повернув назад. Але кулеметна черга вбила його і поранила шофера. Бронемашини були німецькі.

По суті, штаб схожий на гравця в карти, якого питали б з сусідньої кімнати:

- Що мені робити з моєю піковою дамою?

Той знизав би плечима. Що б він міг відповісти, не бачачи гри?

Але штаб не має права знизувати плечима. Якщо він цще контролює деякі бойові підрозділи, то повинен примусити їх діяти, щоб держати ці підрозділи в своїх руках і використати всі можливості, доки триває війна. Хоч і наосліп, але штаб мусить діяти сам і примушувати діяти інших.

Проте важко навмання сказати, що робити з піковою дамою. Ми вже відзначили, спочатку з подивом, а згодом як щось очевидне, що ми могли передбачити: коли починається розгром, то робота припиняється. Можна подумати, що переможений, опинившись перед безліччю проблем, використовує до останку свою піхоту, артилерію, танки, літаки, щоб розв'язати ці проблеми... Але поразка спочатку непомітно знімає проблеми. У грі вже нічого не розбереш. Не знаєш, що робити з літаками, танками, з піковою дамою...

І, добре поморочивши голову, щоб надумати, як краще її використати, карту навмання кидають на стіл. Панує тривога, а не піднесення. Тільки перемога викликає піднесення. Перемога укріплює, перемога будує. І кожен, не переводячи духу, носить каміння. А поразка ніби кидає людей в атмосферу розгубленості, смутку і до того ж - нікчемності.

Бо наші завдання передусім нікчемні. І з кожним днем стає все більше цього безглуздя. Безглуздя і кровопролиття. Ті, що дають накази, не мають іншого способу затримати зсув гори, як кинути на стіл свої останні козирі.

Ми з Дютетром і є ті козирі, і ми слухаємо, що каже майор. Він пояснює нам завдання на другу половину дня. Ми маємо зробити далекий розвідувальний політ на висоті десять тисяч метрів, а тоді, вже повертаючись на базу, знизитись до семисот метрів і знайти там скупчення танків у районі Арраса[]. І все це він пояснював таким голосом, немовби казав:

" Тоді повернете на другу вулицю праворуч, дійдете до першої площі; там в тютюновому ларку на розі купите мені коробку сірників..."

- Гаразд, пане майоре.

От скільки ж - не більше й не менше, - користі у нашому завданні. Стільки ж ліризму у словах, якими його висловлюють.

Я кажу сам до себе: " Це завдання, яке потребує жертв". Я думаю... я думаю багато про що. Коли настане ніч, тоді й мізкуватиму. Якщо буду живий... І з легкого завдання часом повертається з трьох літаків тільки один. А коли воно трохи " неприємне", повернутися, звісно, важче. І тут, у кабінеті майора, смерть не видається мені ні величною, ні героїчною, ні болісною. Вона - тільки ознака безладдя. Наслідок цього безладдя. Група втратить нас, як втрачають багаж, загубивши його в метушні під час пересадки на залізниці.

У мене є й інші думки про війну, смерть, про самопожертву, про Францію, але мені бракує керівної концепції, ясної мови. Я думаю суперечливими категоріями. Моя правда розтята на шматки, і я сприймаю їх тільки один по одному. Якщо я буду живий, то діждуся ночі і тоді думатиму. Я люблю ніч. Уночі розум спить і речі існують самі по собі. Те, що насправді має значення, знову набуває цілісної форми, яка зазнала руйнівного впливу денного аналізу. Людина знову з'єднує шматки свого світу і знову стає спокійним деревом.

День людина віддає сімейним чварам, а вночі до неї повертається Любов. Тому що любов дужча за вітер слів. І чоловік сідає біля свого вікна під зірками, і знову відчуває відповідальність за дітей, що мирно сплять, за шматок хліба в майбутньому, за сон своє дружини, яка ось тут відпочиває - такої тендітної, ніжної і недовговічної. Про любов не сперечаються. Вона є. Хай приходить ніч, щоб мені явилося щось, варте любові! Щоб я подумав про цивілізацію, про долю людини, про те, як в моїй країні шанують дружбу. Щоб у мене виникло бажання служити якійсь, може, ще й не зовсім чітко визначеній, всевладній істині...

Зараз я дуже схожий на християнина, який втратив божу ласку. Разом з Дютетром я чесно виконаю свою роль, це певно, але так, як виконують обряди, коли в них уже немає сенсу. Коли бог уже покинув їх. Я діждуся ночі, якщо буду ще живий, трохи пройду пішки шляхом, що перетинає наше село, і там, в своїй улюбленій самотності, можливо, нарешті зрозумію, чого маю вмерти.

ІІ

Я прокидаюсь од своєї мрії. Майор заскочив мене дивною пропозицією:

- Якщо це завдання вам дуже не до вподоби... якщо ви почуваєте себе сьогодні не в формі, я можу...

- Що ви, пане майоре!

Майор добре знає, що така пропозиція безглузда. Та коли льотчики не повертаються, мимоволі згадуєш, які похмурі обличчя були у них перед відльотом. Цю похмурість тлумачать як передчуття. І звинувачують себе, що не надали цьому значення.

Делікатність майора нагадала мені Ізраеля. Позавчора я стояв біля вікна в кімнаті авіарозвідки і курив. З вікна помітив Ізраеля, який швидко йшов кудись. У нього був червоний ніс. Довгий - справжній єврейський - і червоний ніс. Мене раптом чогось вразив червоний ніс Ізраеля.

До Ізраеля, ніс якого так вразив мене, я відчував глибоку дружбу. Це був один з найхоробріших льотчиків нашої групи. Один з найхоробріших і один з найскромніших. Йому так часто нагадували про єврейську обережність, що й свою хоробрість він змушений був розцінювати як обережність. Бути переможцем - це ж і є обережність.

Отож я помітив його довгий червоний ніс, що блиснув тільки на якусь мить, бо Ізраель дуже поспішав і одразу зник разом із своїм червоним носом. Зовсім не збираючись жартувати, я повернувся до Гавуаля:

- Чому у нього такий ніс?

- Такий йому мати дала, - відповів Гавуаль.

Потім додав:

- Кумедне завдання на такій малій висоті. Він зараз вилітає.

- А-а!

А ввечері, коли ми вже перестали ждати повернення Ізраеля, я, певна річ, згадав той ніс на зовсім незворушному обличчя, який сам по собі, із своєрідним талантом виражав глибоке занепокоєння. Якби це я посилав Ізраеля в той політ, вигляд його носа довго переслідував би мене, як докір. Звісно, на майорів наказ Ізраель тільки й відповів: " Єсть, пане майоре", " Добре, пане майоре", " Слухаю, пане майоре". Звісно, на обличчя Ізраеля не здригнувся жоден м'яз. Але ніс його помаленьку, підступно, зрадливо почав червоніти. Ізраель міг контролювати вираз свого обличчя, але не колір носа. І ніс, зловживаючи цим, мовчки дав про себе знати. Без відома Ізраеля ніс виразив майорові своє глибоке невдоволення.

Можливо, саме через це майор і не любить посилати в польоти тих, кого, на його дуку, гнітять передчуття. Передчуття майже завжди обдурюють, але від них військові накази звучать як присуд. Аліас - командир а не суддя.

Ось що сталося одного разу з сержантом Т.

Наскільки Ізраель був хоробрий, настільки сержант Т. - полохливий. З усіх, кого я знав, це був єдиний чоловік, який відчував справжній страх. Коли йому давали бойове завдання, у Т. починалося якесь запаморочення. Щось дуже просте, невблаганне і неповоротке сунуло на нього. Він весь - од ніг до голови - напружувався. З його обличчя немов змивало будь-яке почуття. А очі починали блищати.

На противагу Ізраелю, ніс якого, здалося мені, виражав таке збентеження - збентеження, можливо, передчуттям смерті Ізраеля - і водночас гнів, сержант Т. нічим не виказував своїх почуттів Він не реагував: він ставав іншою людиною. Наприкінці розмови було зрозуміло, що Т. просто мучить тривога. Вона розходилася по його обличчю якимось рівним світлом. І відтоді Т. ставав немов за межами небезпеки. Відчувалося, що між ними і всім світом лежить пустеля байдужості, яка все ширшає і ширшає. Ніколи в житті я не більше не бачив, щоб нервове збудження виявлялось у такій формі екстазу.

- Мені не треба було посилати його в той день на завдання, - казав згодом майор.

В той день, коли майор об'явив йому про політ, Т. не тільки зблід, але й почав усміхався. Просто всміхатися. Так, можливо, усміхаються катовані, коли кат переходить уже всякі межі.

- Ви кепсько себе почуваєте. Я заміню вас...

- Ні, пане майоре. Раз моя черга, то вже моя.

І Т., виструнчившись перед майором, незворушно дивився йому просто в очі.

- Але якщо ви не впевнені в собі...

- Це моя черга, пане майоре, моя.

- Послухайте, сержанте...

- Пане майоре...

Т. був схожий на кам'яну брилу.

- І я дозволив йому летіти, - казав Аліас.

Те, що трапилося згодом, так і не дістало пояснення. Сержант Т., стрілець на борту літака, помітив, що його збирається атакувати ворожий винищувач. Але у нього заїло кулемети, і винищувач повернув назад. Льотчик і сержант Т. розмовляли між собою майже до повернення на базу, і пілот не помітив нічого ненормального. Проте за п'ять хвилин до посадки кулеметник перестав відповідати.

А ввечері Т. знайшли з розбитим черепом - його вдарило хвостовим оперенням літака. Він стрибнув з парашутом у складних умовах, на повній швидкості і до того ж над своєю територією, коли ніяка небезпека йому вже не загрожувала. Поява ворожого винищувача була для сержанта немовби покликом, якому він не міг опиратись.

- Ідіть одягайтеся, - сказав нам майор. - О п'ятій тридцять маєте бути в повітрі.

- До побачення, пане майоре.

Майор відповідає невиразним жестом. Марновірство? Побачивши, що моя сигарета погасла і я даремно риюся в кишені. він додає:

- Чому у вас ніколи немає сірників?

Це правда. І після такого прощання я переступаю поріг, запитуючи сам себе:

" Чому у мене ніколи немає сірників? "

- Не подобається йому завдання, - зауважує Дютетр.

А я думаю, що йому байдуже. Але висловлюючи це несправедливе судження, я маю на увазі не Аліаса. Мене вражає очевидний факт, якого ніхто не визнає: життя Духу не вічне. Тільки життя Розуму вічне або майже вічне. Моя здатність аналізувати мало змінюється. Але Дух розглядає не самі речі, а значення, яке пов'язує їх між собою. Справжнє обличчя речей, читане крізь зовнішню оболонку. І Дух переходить від ясновидіння до абсолютної сліпоти. Для того, хто любить свій дім, настає час, коли він відкриває, що це тільки нагромадження розрізнених речей. Для того, хто кохає свою дружину, настає час, коли він починає бачити в коханні тільки клопіт, перешкоди і зневолення. Для того, хто так любив якусь музику, настає час, коли ця музика нічого більше не дає. Настав час - як оце тепер - коли я більше не розумію своєї батьківщини. Батьківщина - це не сукупність провінцій, звичок, речей, які завжди може охопити мій розум. Батьківщина - це Сутність. І настає час, коли я, мов сліпий, не бачу Сутності.

Майор Аліас провів ніч у генерала за чисто логічною суперечкою. А чиста логіка руйнує життя Духу. Потім, дорогою назад, його стомили безперервні затори. А коли вернувся в групу, одразу натрапив на сотню всіляких труднощів та ускладнень, що помалу поглинають людину, мов гірський зсув, якого не можна стримати. Нарешті він викликав нас, щоб послати на завдання, виконати яке неможливо. Ми - частина загальної недоладності. Для майора ми - не Сент-Екзюпері чи Дютетр, які мають здатність по-своєму бачити чи не бачити речі, думати, ходити, пити, всміхатися. Ми - шматочки якоїсь великої споруди і, щоб зрозуміти всю її конструкцію, потрібно більше часу й тиші, потрібна більша відстань. Коли б у мене був нервовий тик, Аліас помітив би тільки цей тик. В нагромадженні проблем, які стояли перед ним, у цьому обвалі ми самі розпались на шматочки. Голос. Ніс. Тик. А шматочки не хвилюють.

Йдеться тут зовсім не про майора Аліаса, а про всіх людей. Як би ми не любили покійного, але, ховаючи його, ми не стикаємось зі смертю. Смерть - це щось велике. Це нова мережа зв'язків з думками, речами, звичками померлого. Це нове влаштування світу. Зовні мовби нічого й не змінилося, а насправді змінилось усе. Сторінки книжки ті самі, але зміст - інший. Щоб відчути смерть, нам треба уявити час, коли нам потрібен померлий. Отоді нам і не вистачає його. Уявити час, коли ми були б потрібні йому. Тільки ми йому більше не потрібні. Уявити час дружньої зустрічі. І збагнути його порожнечу. Нам треба бачити життя в перспективі. Але день похорону не має ні перспективи ні простору. Небіжчик у нашій свідомості ще в шматках. У день похорону ми метушимось, тиснемо руки справжнім і вдаваним друзям, клопочемось усілякими дрібницями. Покійник умре тільки завтра, в тиші. Він явиться нам у всій повноті, щоб потім так само у всій повноті відірватись від нашого єства. І тоді ми гірко заплачемо, що він покидає нас і ми не можемо його затримати.

Я не люблю дешевих картин, що показують війну. Таких, де суворий воїн витирає сльозу і приховує своє почуття за похмурими жартами. Це брехня. Суворий воїн нічого не приховує. І якщо він кине дотеп, то це тому, що дотеп у нього на думці.

Людські якості тут не викликають сумнівів. Майор Аліас - дуже чуйна людина. Якщо ми не повернемось з польоту, він, можливо, страждатиме більше, ніж хто інший. При умові, що йдеться про нас, а не про сукупність окремих частин. При умові, що тиша дасть йому змогу уявити нас повністю. Бо якщо сьогодні вночі судовий виконавець, який ганяється за нами, примусить групу знову переїхати на нове місце, то в потоці різних проблем зламане колесо якогось вантажного автомобіля на якийсь час витисне з його свідомості думку про нашу загибель. І Аліас забуде пожалкувати за нами.

Отож, вирушаючи на завдання, я думаю не про боротьбу Заходу з нацизмом. Я думаю про сьогоднішні дрібниці. Про безглуздість польоту над Аррасом на висоті семисот метрів. Про марність даних, яких ждуть од нас. Про повільне одягання, яке бачиться мені, мов переодягання до страти. І ще про свої рукавички. Я загубив їх. Де в чорта я тепер знайду рукавички?

Я вже не бачу собору, в якому живу.

Я одягаюсь для служіння мертвому богу.

ІІІ

- Поспішай... Де мої рукавички?... Ні... Це не ті... пошукай у моєму мішку...

- Не знаходжу, пане капітане.

- Телепень ти.

Всі вони телепні. І цей, що не може знайти мої рукавички. І той, зі штабу, що носиться з набридливою думкою про політ на малій висоті.

- Я просив тебе дати мені олівець. Уже десять хвилин як я попросив... Чи в тебе немає олівця?

- Є, пане капітане.

Ну от, хоч один тямковитий.

- Прив'яжи до олівця мотузок. І причепи той мотузок мені в оцю петельку... Слухайте, стрілець, ви здається, не поспішаєте...

- Бо я вже готовий, пане капітане.

- А-а! Гаразд.

Обертаюсь до штурмана:

- Як справи, Дютетр? Усе на місці? Розрахували курс?

- Усе зроблено, пане капітане...

Добре. Курс є. Безнадійне завдання... Чи є сенс приносити в жертву екіпаж, аби зібрати відомості, які нікому не потрібні і яких ніколи нікому не передадуть, якщо навіть хтось із нам і зостанеться живим, щоб їх доставити...

- Їм треба було б узяти в штаб спірітів...

- Навіщо?

- А щоб увечері ми змогли через їхній магічний столик передати добуті відомості.

Я не дуже пишаюся своїм дотепом, але ще бурмочу:

- Ох ці штабісти! Самі б летіли на такі безнадійні завдання!

Як довго триває церемонія одягання, коли завдання видається безнадійним і ти так старанно одягаєшся тільки для того, щоб живцем згоріти. Нелегко натягнути на себе один на один три шари одягу, начіпляти цілу купу всякого причандалля, яке носиш на собі, мов той лахмітник, налагодити постачання киснем, систему обігрівання, телефонний зв'язок між членами екіпажу. Я дихаю через маску. Гумова трубка зв'язує мене з літаком, вона так же важлива, як пуповина. Літак ніби підключається до системи мого кровообігу. Літак входить у систему мого зв'язку з людьми. Мені додалися нові органи, що є посередниками між мною і моїм серцем. Я щохвилини стаю важчий, неповороткіший, мої рухи дедалі повільніші. Я повертаюсь усім тілом, а коли нахиляюся, щоб стягнути ремені чи впоратися з неслухняними застібками, у мене тріщать усі суглоби. Давні переломи завдають болю.

- Дай мені інший шолом. Я тобі вже десятки разів казав, що цього більше не хочу. Він тисне.

Бо на великій висоті череп якимось чудом розпухає. І шолом, на землі цілком нормальний, на висоті десять тисяч метрів стискає кістки, мов у лещатах.

- Це інший шолом, пане капітане. Я вже поміняв його...

- А-а! Гаразд!

Я все бурчу, але без ніяких докорів сумління. Я маю слушність! А втім, усе це не має ніякісінького значення. Саме в цю мить я перетинаю ту внутрішню пустелю, про яку казав. Тут тільки уламки. Я навіть не соромлюсь мріяти про чудо, яке змінило б нинішній день. Хай би, наприклад, попсувалися ларингофони. Вони весь час псуються! Це ж мотлох! Коли б ларингофони вийшли з ладу, це врятувало б нас від заздалегідь приреченого завдання...

Капітан Везен підходить до мене, вигляд у нього похмурий. Перед вильотом він підходить до кожного з нас, і вигляд у нього похмурий. Капітан Везен здійснює у нас зв'язок із службою повітряного спостереження. Його завдання - повідомляти нас про переміщення ворожих літаків. Везен - мій товариш, якого я ніжно люблю, але він завжди пророкує лихо. Я шкодую, що побачив його.

- Друже, - звертається до мене Везен, - це так прикро, так прикро, так прикро!

І дістає з кишені якісь папери. Потім підозріливо дивиться на мене.

- Як ти летиш?

- Через Альбер.

- Так і є. Так і є. Ах, як це прикро!

- Не клей дурня. У чому річ?

- Тобі не можна летіти!..

Мені не можна летіти!.. Який добрий цей Везен! Якби він добився у Господа Бога, щоб попсувалися ларингофони!

- Ти не зможеш прорватися.

- Чого це я не зможу прорватися?

- Бо три ланки німецьких винищувачів весь час патрулюють над Альбером. Одна - на висоті шість тисяч метрів, а ті дві - на висоті сім тисяч п'ятсот і десять тисяч метрів. І жодна не покидає неба, доки не прибуде зміна. Там a priori заборонена зона. Ти попадеш в засідку. А потім, ось дивись!...

І він показує мені папірець, на якому надряпано якісь незрозумілі позначки.

Було б краще, коли б Везен дав мені спокій. Слова " a priori заборонена зона" справили на мене враження. Я думаю про червоні вогні і порушення правил руху. Але порушення правил тут - це смерть. Особливо гидке мені те " a priori ". Почуваю себе так, ніби мене взяли вже на приціл.

Я напружую розум. Авжеж, ворог завжди має захищати a priorі

свої позиції. Всі ці слова - то нісенітниця... І потім - мені байдуже до тих винищувачів. Коли я спущуся на сімсот метрів, мене зіб'є зенітна артилерія. Вона не пропустить мене! І я раптом нападаю на Везена:

- Словом, ти надумав негайно повідомити, що мій політ дуже небезпечний, бо у німців є авіація! Біжи скажи про це генералові!

А Везену було б неважко теплим словом підбадьорити мене, сказавши про ті горезвісні винищувачі: " Якісь там літаки, що тиняються коло Альбера".

Зміст був би той самий!

IV

Все готове. Ми на борту літака. Лишається перевірити ларингофони...

- Ви мене добре чуєте, Дютетр?

- Чую добре, пане капітане.

- А ви, стрілець, добре чуєте мене?

- Я... так... дуже добре.

- Дютетр, ви чуєте стрільця?

- Чую добре, пане капітане.

- Стрілець, ви добре чуєте лейтенанта Дютетра?

- Я... так... дуже добре.

- Чому ви весь час кажете: " Я... так... дуже добре"?

- Я шукаю олівця, пане капітане.

Ларингофони не попсувалися.

- Стрілець, чи нормальний тиск повітря в балонах?

- Я... так... нормальний.

- У всіх трьох?

- У всіх трьох.

- Дютетр, ви готові?

- Готовий.

- Стрілець - готові?

- Готовий.

- Тоді рушаймо.

І я злітаю.

V

Страх виникає, коли втрачаєш певність, що ти - це ти. Ждучи вістки, яка може принести мені щастя або відчай я перебуваю в такому стані, ніби мене викинули в небуття. Невідомість робить мене нерішучим, і мої почуття, моя поведінка - це тільки тимчасова маска. Минає секунда за секундою, і час перестає створювати - як ото він створює дерево - справжню особу, що нею я стану за годину. Це невідоме " я", мов той привид йде мені назустріч зовні. І тоді мене сповнює почуття тривоги. Погана вістка викликає не тривогу, а страждання - а це зовсім інша річ.

Та ось час перестав плинути марно. Нарешті я беруся до своєї справи. Я вже не проектуюсь в безлике майбутнє. Я вже не той, кого серед вогняного виру може втягнути в штопор. Майбутнє вже не ввижається мені, мов якесь дивне видиво. Тепер його одна по одній створюють мої дії. Тепер я той, хто стежить за компасом і держить курс 313. Той, хто регулює роботу пропелерів і температуру масла. Це невідкладні і здорові турботи. Це домашні турботи, дрібні щоденні обов'язки, які ніби проганяють старість. День стає гарно прибраним домом, добре полірованою дошкою, киснем, що надходить без будь-яких перешкод. Я й справді в цю хвилину перевіряю подачу кисню, бо ми швидко піднімаємося: висота - шість тисяч сімсот метрів.

- З киснем усе гаразд, Дютетр? Як самопочуття?

- Добре, капітане.

- Гей, стрілець, у вас

- Я... так... усе гаразд, пане капітане.

- Ви ще не знайшли олівця?

Я стаю і тим, хто натискає кнопку S і кнопку А, щоб перевірити справність кулеметів. До речі...

- Гей, стрілець, там позаду у секторі вашого обстрілу немає ніякого великого міста?

- Гм... Ні, пане капітане.

- Тоді перевірте свої кулемети.

Я чую кулеметні черги.

- Добре б'ють?

- Добре.

- Всі справні?

- Гм... Так... усі.

Я теж стріляю. Куди, цікаво, летять оці кулі, якими так безсоромно ми поливаємо рідні поля. Вони ніколи нікого не вбивають. Земля велика.

Я живу змістом кожної хвилини. Я - це щось трошки стривожене, як той плід, що стигне. Звісно, умови мого польоту зміняться. І умови і завдання. Але я сам беру участь у готуванні цього майбутнього. Час помалу виліплює мене. Дитина зовсім не жахається, що терпляче готує в собі старого. Це дитина і вона грається в свої дитячі ігри. Я теж граюся. Лічу, циферблати, рукоятки, кнопки, важелі мого царства. Налічую сто три речі, які маю перевіряти, натягувати, повертати або натискувати. (Я трошки схитрував - полічив спусковий гачок моїх кулеметів як дві речі: там ще є запобіжник). Увечері ошелешу фермера, в якого живу. Спитаю його:

- А ви знаєте, скільки тепер у льотчика приладів, за якими він має стежити?

- Як я можу знати?

- А все-таки назвіть якусь цифру.

- Яку цифру я можу вам назвати?

Мій хазяїн не дуже тактовна особа.

- Байдуже, назвіть яку завгодно цифру.

- Сім.

- Сто три.

І я буду задоволений.

Я спокійний ще й від того, що всі прилади, нагромаджені круг мене, зайняли свої місця і набули змісту. Весь цей подріб із трубок і дротиків перетворився в систему кровообігу. Своїм організмом я зрісся з літаком. Літак створює мені комфорт, коли я повертаю вмикач і мій одяг та кисень починають нагріватися. А втім, кисень уже перегрівся і обпалює мені носа. Сам кисень подається відповідно до висоти за допомогою складного приладу. Мене годує літак. Перед польотом я вбачав у цьому щось нелюдське, а тепер, коли літак годує мене своєю груддю, я відчуваю до нього своєрідну синівську ніжність. Щось подібне до ласки грудного немовляти.

Що ж до моєї ваги, то вона розподіляється по точках опору. Важкий парашут на спині і три шари одягу, натягнуті один на одного, притискують мене до сидіння. Величезні унти впираються в педалі. Руки в грубих негнучких рукавицях, таких незграбних на землі, легко правлять штурвалом. Правлять штурвалом... Правлять штурвалом...

- Дютетр!

-...пітане?

- Перевірте контакти. Я вас чую з перебоями. А ви мене чуєте?

-...ую... капі...

- Потрусіть своє хазяйство! Чуєте мене?

Голос Дютетра став знову ясний.

- Чую дуже добре, пане капітане!

- Гаразд. Так от: сьогодні знову літак обмерзає, штурвал повертається важко, педалі зовсім заклинило!

- Весело. Яка висота?

- Дев'ять тисяч сімсот.

- Мороз?

- Сорок вісім градусів. А як із киснем?

- Гаразд, капітане.

- Стрілець, як у вас із киснем?

Відповіді нема.

- Гей, стрілець!

Відповіді нема.

- Дютетр, ви чуєте стрільця?

- Не чую, пане капітане...

- Викличте його!

- Стрілець! Гей, стрілець!

Відповіді нема.

Але перед тим, як знижуватись, я різко струшую літак, щоб розбудити стрільця, якщо він заснув.

- Пане капітане?

- Це ви, стрілець?

- Я...гм... так

- Ви не зовсім певні?

- Певен!

- Чому не відповідали?

- Перевіряв передавач. Я від'єднувався!

- Бовдур! Треба попереджати! Я вже думав іти на посадку, думав, що ви вмерли!

- Я... ні.

- Вірю вам на слово. Але більше так не жартуйте! Попереджайте, хай вам чорт, коли будете від'єднуватись.

- Пробачте, пане капітане. Слухаюсь вас. Попереджатиму.

Коли порушується подача кисню, людський організм відчуває це не зразу. Спочатку настає легке забуття, через кілька секунд - втрата свідомості, а через кілька хвилин - смерть. Отож пілотові конче треба весь час перевіряти, як надходить кисень і як почуває себе екіпаж.

І я пощипую кисневу трубку своєї маски, щоб вдихнути теплий струмінь, який несе життя.

Словом, я роблю своє діло. Я не відчуваю нічого, крім фізичної насолоди від дій, сповнених сенсу, дій, які самі по собі важливі. У мене вже немає ні відчуття великої небезпеки (одягаючись перед польотом, я хвилювався зовсім по іншому), ні почуття, що я виконую важливий обов'язок. Боротьба між Заходом і нацизмом на цей раз, у масштабі моїх дій зводиться до керування рукоятками, важелями і кранами. Так воно й буває. Любов до Бога в паламаря зводиться до того, що він любить запалювати свічки. Паламар розміреними кроками ходить по церкві, якої він не бачить, і задоволений тим, що примушує канделябри один по одному розквітати. Засвітивши їх усі, він потирає руки. Він пишається собою.

А я чудово відрегулював оберти пропелерів і лечу по курсу з точністю до одного градуса. Це має викликати захоплення Дютетра, якщо тільки він трохи стежить за компасом.

- Дютетр... я... курс за компасом, правильно?

- Ні, капітане. Ми занадто відхилились. Беріть праворуч.

- Отакої!

- Пане капітане, проходимо лінію фронту. Починаю фотографувати. Яка висота на висотомірі?

- Десять тисяч.

VI

- Капітане... Компас!

Справді. Я відхилився ліворуч. Це не випадково... Мене відштовхує від себе місто Альбер. Я вгадую його, хоч воно ще далеко попереду. Але місто вже тисне на мене всією вагою своєї " a priori забороненої зони". Скільки спогадів криється в моєму тілі! Воно пам'ятає раптові падіння, проломи черепа, в'язкі, немов сироп, непритомності, ночі в госпіталі. Моє тіло боїться ударів. Воно шукає, як обійти Альбер. Тільки-но я перестаю стежити за ним, воно повертає ліворуч. Воно тягне ліворуч, немов старий кінь, що, злякавшись один раз якоїсь перешкоди, уже все життя стережеться її. Йдеться саме про моє тіло... не про розум... Досить мені на якусь мить послабити увагу, як моє тіло, користаючись із цього, нишком відхиляється від курсу на Альбер.

Адже зараз я не відчуваю нічого такого, що могло б мене гнітити. Я вже не прагну, щоб завдання зірвалось. А ще зовсім недавно у мене було таке бажання. Я думав: " Ларингофони зіпсуются. Мені хочеться спати. Піду спати". І я вже уявляв, як валятимусь в ліжку. Але в глибині душі знав: якщо завдання відмінять, то з цього не буде нічого доброго, самі тільки прикрощі. Наче ото ждеш якогось оновлення, а воно не відбулося.

Це нагадує мені колеж... Коли я був ще хлопчиком...

- Капітане!

- Що там?

- Ні, нічого... мені здалося, що я помітив...

Не люблю я оцього його " мені здалося, що я помітив".

Так ось... коли ти хлопчик і ходиш до школи, то маєш вставати дуже рано. Встаєш о шостій годині ранку. Холодно. Протираєш очі і загодя страждаєш, бо буде нудний урок граматики. І від того мрієш захворіти, щоб прокинутись десь в лікарні, де черниці в білих капорах подаватимуть тобі в ліжко солодкий цілющий відвар. У тебе з'являється тисяча мрій про цей рай. Отож, коли я застуджувався, то завжди кашляв трошки більше, ніж треба було. І вже в лікарні, прокидаючись, я слухав, як у школі дзвонили для інших. А коли я хитрував трохи надміру, той дзвоник мене тяжко карав: перетворював мене в привид. Він дзвонив десь надворі, видзвонюючи справжній час, години суворої тиші уроків, метушні перерв, теплого затишку їдальні. Для живих, тих, хто був за стінами лікарні, дзвін створював насичене життя, сповнене злиднів, нетерпіння, радощів, смутку. А я був обкрадений, забутий, мені ставали огидні і той цілющий солодкий відвар, і волога постіль, і безликі години.

Ні, не можна ждати нічого доброго, якщо завдання відмінять.

VII

Звісно, іноді, як от сьогодні, таке завдання мені мало подобається. Надто ясно, що ми граємо в якусь гру, ніби в війну. Граємо у злодіїв і поліцейських. Ми точно дотримуємось моралі наших книжок з історії і правил, поданих у наших підручниках. Отож сьогодні вночі я виїхав машиною на аеродром. А вартовий, виконуючи інструкцію, багнетом перегородив дорогу машині, яка могла б бути й танком! Отак ми й граємось з багнетом перед танками.

Що ж нас може запалювати в цих трохи жорстоких шарадах, де ми так явно виконуємо ролі статистів, хоч од нас вимагають, шоб ми держались до смерті? Для шаради це надто серйозна штука - смерть.

Хто з ентузіазмом надівав би військову форму? Ніхто. Навіть Ошеде, цей свого роду святий, що досяг постійної готовності до самопожертви - а вона, безперечно, і є найвищим проявом людяності - навіть сам Ошеде знайшов собі притулок у мовчанні. Мої друзі, одягаючись, похмуро мовчать, і це зовсім не соромливість героїв. За тієї похмурістю нема ніякого ентузіазму. Вона виражає те, що має виражати. І я визнаю її. Це похмурість управителя, який не розуміє розпоряджень, що, від'їжджаючи, дав йому хазяїн. А проте він лишається вірним йому. Всі мої друзі мріють про свою затишну кімнату, але серед нас не знайдеться жодного, хто справді пішов би спати!

Бо важливий не запал. Під час поразки нема чого сподіватися на запал. Найважливіше - надіти комбінезон, сісти в кабіну літака і піднятися в повітря. А те, про що думаєш ти сам, не має ніякого значення. І хлопчак, який палко мріяв би про урок граматики, видався б мені неправдивим і підозрілим. Важливо вміти володіти собою заради мети, яку в дану хвилину ще не зовсім і розумієш. Ця мета - не для Розуму, а для Духу. Чистий Дух уміє любити, але він спить. Я не гірше за отця церкви знаю, в чому спокуса. Спокуса - це готовність поступитись доказам Розуму, коли Дух спить.

Навіщо я віддаю своє життя, кидаючись у цей гірський обвал? Я не знаю цього. Мені сто разів казали: " Беріться ви до іншої роботи. Ваше місце саме там. І користі ви там дасте більше, аніж в ескадрильї. Льотчиків можна готувати тисячами..." Докази були незаперечні. Всі докази незаперечні. Мій розум погоджувався, але інстинкт був сильніший за розум.

Чому ж це розумування видавалось мені якимсь ілюзорним, хоч я й не міг нічого заперечити? Я казав собі: " Інтелегентів держать у резерві, як банки з варенням на полицях Пропаганди, щоб закусити ними після війни..." Але це була не відповідь!

Сьогодні я так само, як і мої друзі, піднявся на літаку всупереч усім розумуванням, усякій очевидності, всім запереченням, які породжував інстинкт. Настане час, коли я дізнаюся, що мав слушність, зробивши наперекір своєму розуму. Я обіцяв собі, якщо буду живий, зробити ще нічну прогулянку по місту. Тоді, можливо, я нарешті звикну сам до себе. І я побачу.

Можливо, мені не буде чого сказати про те, що я побачу. Коли мені здається, що жінка дуже гарна, мені нема чого сказати про неї. Я просто бачу її усмішку. Інтелектуал розбирає обличчя на частини, щоб пояснити кожну з них, але він уже не бачить усмішки.

Знати - це зовсім не означає розкладати на частини або пояснювати. Знати - це сприймати бачене. А щоб бачити, треба передусім брати участь. Це дуже важка наука...

Цілий день я не помічав свого села. До вильоту на завдання, мені здавалося, що то тільки саманні стіни і досить таки нечупарні селяни. А тепер це купа каміння на десять кілометрів піді мною. Оце моє село.

Але сьогодні вночі, можливо, прокинеться десь там сторожовий пес і загавкає. Я завжди тішився чарівною магічністю села, що ясної ночі у сні розмовляє одиноким голосом сторожового пса.

Я не маю ніякої надії, що мене зрозуміють, та мені це зовсім байдуже. Аби я побачив оте село, яке позамикало на ніч свої комори, стайні, свої звичаї, яке вже убралось до сну!

Селяни, повертаючись з полів, повечеряють, повкладають дітей і погасять світло, розчинившись у тиші. І не буде більше нічого, тільки під рядняними сільськими простирадлами - розмірене дихання, ніби шум хвиль, що стихає після шторму на морі.

Вночі, підбиваючи підсумки дня, бог не дає людям користуватися їхніми багатствами. І поки люди, скорені нездоланним сном, відпочиватимуть, розкривши руки і розтуливши до ранку пальці, переді мною ясніше постане спадщина, яку вони зберегли.

Тоді, можливо, я спостерігатиму те, що не назвеш словами. Я прийду, мов той сліпий, якого ведуть до вогню його долоні. Він не зміг би описати цього, а проте він знаходить вогонь. Так, можливо, покажеться те, що треба боронити, те, чого не видно, але воно є, як жар під попелом сільських ночей.

Мені не було на що сподіватись, якби завдання відмінили. Щоб зрозуміти просте село, треба спочатку...

- Капітане!

- Що?

- Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

Це пролунало, мов грім. Треба... Треба... Я волів би, щоб зі мною своєчасно розрахувалися. Волів би мати право на любов. Волів би узнати, за кого я вмираю...

VIII

- Стрілець.

- Слухаю, капітане.

- Ви чули? Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

- Чув, капітане!

- Дютетр, вони помітили нас?

- Помітили. Розвертаються на нас. Ми летимо метрів на п'ятсот вище.

- Стрілець, ви чули? Ми метрів на п'ятсот вище. Дютетр, іще далеко?

- Кілька секунд.

- Стрілець, ви чули? Через кілька секунд вони зайдуть нам у хвіст.

Ось, я їх бачу! Маленькі. Рій отруйних ос.

- Стрілець! Вони йдуть навперейми. Зараз побачите. Ось.

- Я... Я вже нічого не бачу. А! Бачу!

Але я вже більше не бачу їх!

- Женуться за нами?

- Женуться!

- Швидко набирають висоту?

- Не знаю... Здається ні... ні!

- Ваше рішення, капітане?

Це сказав Дютетр.

- А що тут вирішувати?

І ми замовкаємо.

Вирішувати нема чого. Все залежить тільки від бога. Якщо б я розвернувся, відстань між нами стала б менша. Ми летимо прямо на сонце, а на великій висоті не можна піднятися на п'ятсот метрів, не відставши на кілька кілометрів од цілі, отож може статися, що поки вони досягнуть нашої висоти і попередньої швидкості, ми встигнем одірватись і вони загублять нас у промінні сонця.

- Стрілець, женуться?

- Женуться.

- Ми віддаляємося од них?

- Гм... ні... так!

Усе залежить від бога і сонця.

Передбачаючи можливий бій (хоч винищувачі скоріше вбивають, ніж ведуть бій) я напружую всі свої м'язи, щоб зрушити з місця обмерзлі педалі. Мене охоплює дивне почуття, але перед очима все ще винищувачі. І я всією своєю вагою натискую непокірні педалі.

Ще раз я відзначаю, що тепер хвилююся далеко менше, ніж тоді, коли одягався, хоч те, що відбувається зараз, змушує мене якось безглуздо чекати. Мене охоплює гнів. Благотворний гнів.

Але я не відчуваю ніякого сп'яніння від готовності до самопожертви. Краще було б ударити по них.

- Стрілець, ми віддаляємось од них?

- Віддаляємось, пане капітане.

Це добре.

- Дютетр... Дютетр...

- Що, капітане?

- Ні... нічого

- А що було, капітане?

- Та нічого... Мені здалося, що... ні, нічого..

Я нічого не скажу їм. Не треба так жартувати з ними. Якщо я ввійду в штопор, то вони й самі це добре бачитимуть. Вони зрозуміють, що я входжу в штопор...

Якось неприродно, що в п'ятдесятиградусний мороз я обливаюсь потом. Неприродно. Ага! Тепер уже зрозуміло, що відбувається: я поволі непритомнію. Зовсім помаленьку...

Бачу дошку з приладами. Вже не бачу її. Мої руки слабіють на штурвалі. Вже немає сили навіть говорити. Я втрачаю свідомість. Забуття...

Я стис пальцями гумову трубку. В ніс б'є життєдайний струмінь. Отже, з киснем усе гаразд. Тоді це... Ну звісно. Який же я дурень. Це педалі. Я навалився на них з такою силою, як ломовик. На висоті десять тисяч метрів я поводився як цирковий борець. А кисню в мене мало. Його треба було витрачати економно. Тепер я розплачуюся за оргію...

Дихаю дуже часто. Серце б'ється швидко-швидко. Як ото слабеньке брязкальце. Екіпажеві я нічого не скажу. Якщо ввійду в штопор, вони одразу все зрозуміють! Бачу дошку з приладами... Вже не бачу її... Мене заливає піт; і мені сумно.

Життя помаленьку повернулося до мене.

- Дютетр!..

- Що, капітане?

Мені хотілося б розповісти йому, що сталося.

- Я... подумав...що...

Але тут же вирішую нічого не говорити. На розмову йде надто багато кисню, я сказав тільки троє слів, а вже задихався. Я слабий, - хоч і поправляюся, але ще дуже слабий...

- Що сталося, капітане?

- Ні... нічого.

- Ви розмовляєте загадками, пане капітане!

Я розмовляю загадками. Але ж я живий.

- Ми... ми... обманули їх...

- О, це тимчасово, капітане!

Це тимчасово: попереду - Аррас.

Отож було кілька хвилин, коли я думав, що вже не вернусь, а проте не відчув у собі того палючого страху, від якого, кажуть, людина сивіє. І я згадую Сагона. Згадую, що розповів Сагон, коли ми прийшли до нього - це було два місяці тому, через кілька днів після бою, в якому його збили у французькій зоні. Що відчув Сагон, коли винищувачі оточили його і він, ніби виведений страту, був певен, що за якихось десять секунд загине?

IX

Ясно бачу його на госпітальній койці. Стрибнувши з парашутом, Сагон зачепився за хвостове оперення літака і розбив собі коліно, але навіть не відчув удару. Обличчя і руки у нього досить сильно обпечені, хоч у цілому його стан не викликає тривоги. Сагон повільно, байдужим тоном розповідає нам про цю історію, мовби звітує про виконану роботу.

-...Побачивши навколо трасуючі кулі, я зрозумів, що стріляють у мене. Дошка з бортовими приладами розлетілась. Потім я завважив легенький дим - зовсім легенький! - диміло наче щось спереду. Я подумав, що це... там, знаєте, є з'єднувальна трубка... Полум'я було зовсім маленьке...

Сагон морщиться. Він думає. Йому здається, що це важливо - сказати нам, велике було полум'я, чи ні. Він вагається:

- А все-таки... то був вогонь... Тоді я звелів їм стрибати...

Бо за десять секунд вогонь перетворює літак на палаючий факел!

- Отож я відкрив люк. То була помилка. Виник приплив повітря.. вогонь... Мені стало трохи не по собі.

На висоті сім тисяч метрів з паровозної топки на вас валить полум'я, а вам трохи не по собі. Я не хочу підводити Сагона, вихваляючи його героїзм чи скромність. Він ніколи не визнав би ні того героїзму, ні скромності. Він сказав би: " Ні, ні! Мені стало трохи не по собі..." Зрештою він робить явні зусилля, щоб бути точним.

І я добре знаю, що поле дії сумління дуже невелике. У ньому вміщується тільки одна проблема. Якщо ви б'єтесь навкулачки і вас захопила тільки стратегія боротьби, то ви не відчуєте болю від ударів суперника. Коли я на гідроплані зазнав аварії і думав, що тону, холодна вода видалася мені теплою. Точніше кажучи: моя свідомість не реагувала на температуру води. Вона була зайнята іншим. Температура води не лишила ніякої згадки в моїй пам'яті. Так і свідомість Сагона була повністю зайнята технікою стрибка з парашутом. Світ для Сагона обмежувався важелем люка, кільцем парашута, яке він ставив на місце і технікою рятування екіпажу. " Ви стрибнули? " Ніякої відповіді.

" Є хто на борту? " Ніякої відповіді.

- Я подумав, що лишився сам. Подумав, що можу вже стрибати. (Обличчя і руки в нього були вже обпалені). Я підвівся, перетяг ногу через край кабіни і став на крилі. Нахилився вперед: штурмана не побачив...

А штурман, убити й кулями винищувачів, лежав в глибині кабіни.

- Тоді я відхилився назад, пошукав очима стрільця і не побачив...

Стрілець теж був мертвий.

- Я подумав, що лишився сам...

Він міркував:

- Коли б я знав... заліз би назад у кабіну. Полум'я було ще не дуже велике... Я довго стояв на крилі... Перед тим, як вийти з кабіни, я поставив літак майже вертикально. Літак ішов правильно, дихання було достатнє і я почував себе як дома... Так, так, я довго лишався на крилі... Не знав, що робити...

Не тому, що перед Сагоном постали якісь нерозв'язні проблеми: він вважав, що зостався на борту сам, а винищувачі знову і знову заходили на нього, поливаючи його кулями. Із слів Сагона випливало, що в нього не було ніяких бажань. Він нічого не відчував. Часу в нього було вдосталь. То було свого роду неробство. І я помалу пізнавав той незвичайний стан, який іноді супроводжує неминучість близької смерті: несподіване неробство... Як це суперечить уявленню про стрімкий, що аж дух захоплює, перехід у небуття. Сагон залишався там, на крилі свого літака, мовби викинутий за межі часу!

- А потім я стрибнув, - сказав він, - невдало стрибнув. Мене закрутило. Я боявся, що заплутаюсь у парашуті, якщо передчасно його розкрию. Зачекав, поки вирівняюсь. Ждав довго.

Отож Сагонові запам'яталося, що від початку й до кінця тієї події він чекав. Чекав, доки полум'я спалахне дужче. Потім ждав чогось на крилі літака. І коли в падінні летів по вертикалі до землі - ще й тоді ждав.

І це був Сагон, звичайний собі Сагон, ще простіший, ніж завжди, Сагон, який, стоячи над безоднею, трохи збентежений, тупцявся, нудьгуючи, на одному місці.

Х

Ось уже дві години, як ми пливемо в атмосфері, де тиск в три рази нижчий від нормального. Екіпаж поволі стомлюється. Ми майже не розмовляємо. Ще кілька разів я пробував обережно натиснути на педалі. Без великих зусиль. Кожного разу мене охоплювавала та сама солодка знемога.

Дютетр задовго попереджає мене про віражі, потрібні йому для фотозйомки. Зараджую як можу, хоча штурвал повертається дуже мало. Нахиляю літак і тягну штурвал на себе. Мені вдається повернути літак, і Дютетр встигає зробити двадцять знімків.

- Яка висота?

- Десять тисяч двісті.

Я все ще думаю про Сагона... Людина - завжди людина. А ми - люди. І я завжди знаходив у собі тільки самого себе. Сагон знав тільки Сагона. Той, що вмирає, вмирає таким, яким він був. Коли смерть приходить до простого шахтаря - вмирає простий шахтар. Де ж міститься те дике безумство, яке вигадують письменники, щоб обманути нас?

В Іспанії я бачив, як з підвалу розваленого снарядом будинку витягували людину, котру відкопували кілька днів. Мовчки, здавалося, в якійсь раптовій несміливості, натовп оточував того, хто вернувся майже з того світу; вкритий сміттям, напівбезумний від задухи та голоду, він був схожий на викопне чудовисько. А коли хтось з натовпу насмілився спитати його про щось і він з тупою уважністю прислухався до запитань, несміливість юрби змінилась почуттям занепокоєння.

Ключі, якими намагалися привести до тями цього чоловіка, не підходили, бо ніхто не знав, про що і як його справді треба питати. Його запитували: " Що ви відчували?.. Що думали?.. Що робили?.." Навмання перекидали кладки через прірву, у своїх діях схожі на тих людей, що вдаються до першого-ліпшого заходу, аби тільки привернути увагу окутаного нічною темрявою глухонімого сліпця, якого намагаються врятувати.

А коли той чоловік уже зміг нам відповідати, він казав:

- Так, так, я чув, як щось довго тріщало..

Або:

- Мені було дуже тривожно. Це тривало так довго... О, дуже довго...

Або ще:

- У мене боліло в крижах, дуже боліло...

І цей чоловік розповідав нам тільки про цього чоловіка. Найбільше говорив про свій годинник, якого він загубив...

- Я шукав його... стільки шукав... але в такій темряві...

Життя, певно ж, навчило його відчувати плин часу і любити звичні речі. І щоб відчути свій світ, хоча той світ не виходив за межі обвалу серед ночі, він користувався почуттям тієї людини, якою був сам. І на головне запитання, якого ніхто не вмів йому поставити, хоч про нього всі і думали: - " Ким ви були? Кого відкрили в собі? " - він зміг би відповісти тільки одне: " Я відкрив самого себе".

Ніякі обставини не пробудять у нас когось іншого, про кого ми нічого не підозрювали. Жити - це значить повільно народжуватись. Було б надто легко - позичати готові чужі душі...

Іноді здається, що раптове осяяння може роздвоїти людську долю. Але осяяння - то тільки раптове бачення: Дух зненацька помічає шлях, повільно заздалегідь підготовлений. Я довго вчив граматику. Мене вчили синтаксису. В мені розбудили почуття. І ось в моє серце стукає поема.

Звісно, тепер я не відчуваю ніякої любові, але якщо сьогодні ввечері щось прокинеться в моїй душі, то це тому що я раніше вже носив камені для невидимої споруди. Я готую свято. І я не матиму права казати, що в моїй душі раптом появився хтось інший, бо цього іншого створюю я сам.

Мені нема чого ждати од воєнних пригод окрім оцієї повільної підготовки. Згодом це оплатиться, як та граматика...

Повільне виснаження притупило в нас відчуття життя. Ми старіємо. Завдання робить нас старішими. Чого коштує політ на великій висоті? Чому дорівнює одна година, прожита на висоті десять тисяч метрів - тижню, трьом тижням чи місяцю нормального життя організму, нормальної роботи серця, легенів, артерій? А втім, мені це байдуже! Від того стану напівпритомності, який часто буває у мене, я постарів на кілька століть: я заринув у спокій стариків. Те, що хвилювало мене, коли я одягався до польоту, тепер видається мені безмежно далеким, загубленим у минулому. Аррас - у безмежно далекому майбутньому. Воєнні пригоди? А де ті воєнні пригоди?

Десять хвилин тому я мало не загинув, а розповісти мені нема чого, хіба що про маленьких ос, яких я бачив три секунди. Справжня ж пригода сталася б за десяту частку секунди. Але ніхто з нас не повертається, щоб розповісти про неї.

- Натисніть трохи лівою ногою, капітане.

Дютетр забув, що мої педалі обмерзли! А мені на думку спала картина, яка вразила мене ще в дитинстві. На тлі полярного сяйва там було намальовано дивне кладовище загиблих кораблів, скованих льодами південних морів. У попелистому світлі вічних сутінків вони розкривали свої обледенілі руки. Серед мертвого спокою в їхніх напнутих парусах ще лишився відбиток вітру, як на постелі лишається відбиток ніжного плеча. Але відчувалося, що ті вітрила тверді і крихкі.

У нас теж все замерзло. Замерзли важелі. Замерзли кулемети. Я запитав у стрільця:

- Як там ваші кулемети?

І він одказав:

- Уже все.

- Ну що ж...

У респіратор маски випльовую крижані голки. Час від часу в гумовій трубці доводиться розчавлювати льодяну пробку, яка не дає мені дихати. Стискаючи трубку, я відчуваю, як у ній тріщить лід.

- Стрілець, з киснем усе гаразд?

- Гаразд...

- Який тиск в балонах?

- Гм... Сімдесят.

- Добре.

Для нас замерз навіть час. Ми - три дідугани з сивими бородами. Ніякого руху. Ні поспіху. Ні прикрощів.

Воєнна пригода? Одного разу майор Аліас попередив мене:

- Намагайтесь бути обережнішим.

Як бути обережнішим, майоре Аліас? Винищувачі появляються зверху, раптово, мов блискавка. Група винищувачів, що летить на півтори тисячі метрів вище і помічає вас унизу, не поспішає. Вона маневрує, орієнтується і займає вигідну позицію. А ви ще нічого не знаєте. Ви мов та миша, над якою повисла тінь хижака. Миша уявляє, що вона живе. Вона ще грається в життя. Але вона вже в полоні у яструба, вона прилипла до його ока міцніше, як до смоли, бо яструб уже не випустить її.

Отак і ви - летите собі далі, мрієте, спостерігаєте землю, але ви вже приречені - вас прирекла якась ледь помітна темна цятка, що з'явилася в оці людини.

Дев'ять винищувачів - уся група кинуться прямо на вас, коли їм захочеться. У них досить часу. Пролітаючи з швидкістю дев'ятсот кілометрів на годину, вони сильно ударять вас гарпуном, який точно влучає у свою жертву. Ескадра бомбардувальників має таку вогняну силу, що може захищатися, але екіпаж розвідувального літака, одного у відкритому небі, ніколи не здолає сімдесят два кулемети, та, зрештою і помітити їх він зможе тільки по снопу їхніх трасуючих куль.

В ту мить, коли ви взнаєте, що вже почався бій, винищувач, мов та кобра, зразу випустивши всю свою отруту, виходить уже з поля обстрілу і, недосяжний, знов повисає над вами. Достоту кобра, яка спочатку похитується, тоді блискавкою вражає жертву і знову починає похитуватись.

Отож, хоч винищувачі й зникли, але від того нічого не змінилося. Навіть обличчя у льотчиків не змінилися. Вони змінюються тепер, коли в небі нікого нема і навколо панує спокій. Винищувач тепер - тільки безсторонній свідок, а в штурмана з пробитої сонної артерії витікає перша цівка крові, і з капота правого мотора несміливо просочуються перші язички полум'я, мов у ковальському горні. Кобра вже встигла згорнутися, а її отрута проникає в серце, і на обличчі здригається перший м'яз. Винищувачі не вбивають. Вони сіють смерть. І вона сходить, коли винищувачі вже пролетять.

Як бути обережнішим, майоре Аліас? Коли ми зіткнулись з винищувачами, я не міг нічого вирішувати. Я міг і не знати, що вони появились. Якби вони летіли наді мною, я б їх ніколи не побачив!

Бути обережнішим? Небо порожнє.

Земля порожня.

Людини немає, коли ведеш спостереження з висоти десять тисяч метрів. На такій відстані рухів людини не помітиш. Довгофокусні фотоапарати для нас тут як мікроскопи. Мікроскоп потрібен, щоб розгледіти не людину - її за допомогою цього приладу не побачиш, - а ознаки перебування людини: дороги, канали, поїзди, баржі. Людина ніби засіває пластинку мікроскопа. Я безпристрасний вчений, війна для мене зараз - тільки об'єкт лабораторного дослідження.

- Дютетр, вони стріляють?

- Думаю, що стріляють.

Дютетр нічого не знає. Снаряди вибухають надто далеко, і клапті диму зливаються з землею. Вони й не сподіваються збити нас таким неточним вогнем. На висоті десять тисяч метрів ми практично невразливі. Вони стріляють, щоб визначити де ми, і можливо, навести на нас винищувачів. Винищувачів, що загубились в небі, як невидимі пилинки.

На землі нас бачать, бо коли літак летить на великій висоті, за ним тягнеться перламутрово-білий шлейф, наче фата молодої. Струс, викликаний польотом, кристалізує водяну пару атмосфери. І позаду нас розмотується периста стрічка крижаних голок. Якщо зовнішні атмосферні умови сприяють створенню хмар, то цей слід повільно ширшатиме і перетвориться на вечірню хмару над полями.

Винищувачі знаходять нас по звуках нашої рації, по вибухах снарядів коло літака і, нарешті, по нашому розкішному білому шлейфу. А проте ми летимо в майже зоряній порожнечі.

Ми летимо - я це добре знаю - із швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину... А тим часом усе стало нерухомим. Швидкість добре помітно на біговому полі. Тут усе плаває в порожнечі. Отак і земля - хоч вона рухається із швидкістю сорок два кілометри на секунду, а обертається навколо сонця дуже повільно. На один оберт витрачає цілий рік. Може і нас під впливом тяжіння щось повільно доганяє. Скільки літаків припадає на небо у повітряній війні? Це пилинки в соборі! Самі пилинки, ми, можливо, притягуємо до себе кілька десятків, а то й сотень інших пилинок. І вся ця курява, наче витрушена з килима, повільно підіймається в промінні сонця.

Як же мені бути обережнішим, майоре Аліас? Прямо внизу крізь прозоре нерухоме скло я бачу тільки якісь дрібнички з іншої епохи. Я схиляюсь над вітринами музею. Але зараз, повернувши, я дивлюся на них проти світла. Там, далеко попереду, безперечно - Дюнкерк і море. Але під кутом я вже майже нічого не розрізняю. Сонце тепер зовсім низенько, і ялечу над величезною сяючою плитою.

- Дютетр, ви щось бачите крізь цю каламуть?

- По вертикалі бачу, капітане...