Національна політика в Україні

Після усунення М. Хрущова керів­ництво країни прагнуло зберегти у пом'якшеному вигляді сталін­ську адміністративну систему. В Україні цей курс у брежнєвський період здійснювали перші секретарі КП України П. Шелест і В. Щербицький.

В Україні у 60-70-х роках у боротьбі за націо­нальні права викристалізувався дисидентський рух, початок якого було закладено ще в 50-х роках. Серед груп, що стояли у витоків, була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) утворену в 1959 році. Проект програми Спілки написав один із її орга­нізаторів юрист Л. Лук'яненко. У ній піддавались критиці недоліки після культівського періоду, вказувалося на обме­ження прав профспілок, на становище селян і ін. Особли­во гостро вони висловлювались з приводу національної політики України впро­довж усього періоду існування радянської влади. За таких обставин робився висновок - Україна повинна вийти зі складу СРСР та стати незалежною, самостійною державою. Діяльність спілки припинили арешти, але вона фактично запо­чаткувала конституційний шлях національно-визвольної бо­ротьби.

Помітним етапом у боротьбі проти русифікації, за належ­не місце української мови в УРСР була конференція з пи­тань культури української мови, організована у лютому 1963 р. Київським університетом та інститутом мовознавства АН УРСР. Вона перетворилась на публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР. Процес деформації міжнаціональних відносин супроводжу­вався відповідним «теоретико-юридичним» обґрунтуванням. Зокрема значної шкоди розвитку національних відносин завдала теза про вирішення національного питання в СРСР, яка активно пропагувалась без реальних спроб аналізу справжньої суті проблеми. Специфічне розуміння поняття «інтернаціоналізм», абсолютизація категорій «зближення націй» на практиці виявилося у витісненні ук­раїнської мови із багатьох сфер суспільного життя, наступі на українську культуру.

Не випадково деякі представники української інтеліген­ції били на сполох, намагалися щось зробити, аби випра­вити становище. Декому це дорого коштувало, зокрема, чесна праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» при­несла автору поневіряння. Під ударами тоталітарного режиму пішли з життя поети Василь Симоненко, Василь Стус, прозаїк Григорій Тютюнник та інші.

Не уник звинувачень у націоналізмі і перший секретар ЦК КП України П. Шелест, який у травні 1972 року був усунутий звільнений з цієї посади. Його діяльність показала, що дехто навіть з партійної аристократії, занурившись у національне життя країни, стає небезпечним москов­ському центру. У своїй книзі «Україна наша радянська» П. Шелест, за визначенням ЦК КПРС, ідеалізував україн­ську давнину, писав, що Запоріжжя було колискою демократизму, нібито закликав письменників до того, щоб вони підносили ті часи. Проте величні культурні досягнення, створені українським народом, вступали в протиріччя з тезою Л. Брежнєва, що всі свої багатства українці отримали лише завдяки допомозі російського народу. Тому прояви українського сентименталізму в книзі П. Шелеста були витлумачені як шкідливі і стали причиною його усунення. Невдоволення Москви викликало і те, що П. Шелест надмірно «ослабив віжки», надто багато дозволяв українській інтелігенції, проявив не­здатність покласти край вільнодумству і зупинити рух диси­дентів. Варто зазначити, що без відповідної атмосфери се­ред партійної верхівки книга П. Шелеста не змогла б з'явитися. Отже, рідна національна культура, мова, історія жевріла в душах навіть черствих людей, пом'якшувала їх жорсткий характер і серце. У січні 1972 року Україною прокотилася хвиля обшуків і арештів, яка набула величезних масштабів і перетворилася на справжній погром національно-культурних сил України. Бу­ло арештовано велику кількість людей, у той час як у пресі ж згаду­вались імена тільки трьох чоловік: І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Чорновола. Були проведені обшуки у І. Дзюби, онуки «Каменяра» Зіновії Франко, російського письменни­ка Віктора Некрасова.

Поет і літературознавець Василь Стус був засуджений у 1972 р. й від­бував 5 років покарання у таборі особливого призначення в Пермі, трирічне заслання до Сибіру. Під час першого ув'язнення та­бірна адміністрація знищила близько 600 творів Стуса, напи­саних на протязі всіх років його дотабірного життя (ори­гінальні вірші, так і переклади Гете, Кіплінга ін.). Але поет не втратив волі до життя і продовжував писати вір­ші, сповнені рішучості продовжувати боротьбу й сповнені вірою у світле майбутнє.

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

Як в смерті обернуся до життя.

Будучи на волі В. Стус повертається до Києва і пра­цює робітником на одному із заводів у ливарному цеху. З часом приєднується до Київської гельсінської групи. Та 18 травня 1980 року за «антирадянську агітацію і пропаган­ду» його знову арештовано.

У 1972 році наступником П. Шелеста став В. Щербицький — давній соратник Л. Брежнєва по Дніпропетровську. Політика русифікації в Україні отримала з його приходом до влади отримує новий поштовх. Особливо виразно це позначилось на мовній про­блемі. Запровадженню російської мови було на­дано «зелену вулицю», і починалася вона з дошкільних ди­тячих установ. На той час в Україні переважали російські дитсадки. Але й ті, що вважались українськими, були значною мірою русифіковані, адже при доборі вихователів і співробітників пе­ревага надавалась тим, хто володів російською мовою. Біль­шу частину вищих навчальних закладів було русифіковано: вступні іспити і початкова стадія навчання в них проводилась російською мовою. У столиці України - Києві викладання українською мовою проводились лише на деяких фа­культетах та кафедрах університету.

Організація системи вищої освіти впливала на мову ви­кладання у шкільній системі. Знання російської мови дава­ло перевагу при вступі у вищі навчальні заклади. Внаслідок цього утворювалась атмосфера відтоку з українських шкіл у ро­сійські, що дозволяло розширити їх мережу за рахунок українських. У Донбасі й Криму українських шкіл майже не було. В таких містах як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса, Харків, Херсон і багать­ох інших були тільки окремі українські школи, та й ті, в основному, у передмістях. Унаслідок такої політики, яка послідовно впроваджувалась більше 15 років, ро­сійська мова витіснила українську з усіх сфер суспільного життя. Українська мова фактично збереглась лише в селах і серед незначної частини української інтелігенції, переваж­но гуманітарної. У 70-ті - першій половині 80-х років у Києві і обласних центрах українські та змішані російсько-українські школи становили лише 28%, а російські - 72%. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16% та 84%.

Асиміляторські заходи через культурну і мовну близь­кість росіян та українців давали бажані для московського керівництва результати. Проте українська мова, культура, історія продовжували своє існування.

Отже, оцінюючи стан розвитку національної політики в Україні у 70-х - першій половині 80-х років, потрібно зазна­чити, що і в цій делікатній сфері панував диктат центру. Політика зросійщення викликала протест у національно свідомої частини населення і набувала полі­тичного забарвлення, особливо на початку 80-х років, хоч широкої підтримки у громадян не набула як через репре­сивні заходи, так і тому, що не дуже хвилювала більшість населення України.

Таким чином, розпочаті після XX з'їзду КПРС багатообіцяючі реформи не відбулись або виявились невдалими.

Господарський механізм після 1964 р. не було оновлено. Намітився відхід від тих нерішучих кроків, що були зроб­лені в другій половині 50-х першій половині 60-х рр. Адміністративно-командна система увійшла в стан «застою».

Перемога консервативної тенденції в політичному, соці­ально-економічному та національно-культурному плані ста­ла реальним явищем. В об'єктивно складний процес ре­форм не було залучено широкі народні маси. Політична система вимагала корінної перебудови.