Суспільно-політичний рух Зх. Укр.

Москвофільство.
Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.
Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або «пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культу
рою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а лише українське відгалуження «руського» народу. Самі вони писали «язичієм» — сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.

Народовці і націонал-демократи.
До народовців належали переважно представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.
Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом, займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.
Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою тощо.
Були засновані культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861) і «Просвіта» (1868), які мали свої філії на місцях — у містах і селах. Вони відкривали читальні, бібліотеки, клуби, видавали шкільні підручники, популярні освітні книжечки, твори українських письменників, влаштовували різні вечори, концерти тощо.
Радикали

Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гостро радикальний, демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), а після його закриття — альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активну участь у виданні робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити у Львові польською мовою 1 липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширенні соціалістичних ідей серед робітників і в їх політичному вихованні.
І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.

67. Російсько-турецька війна 1877-1878 — збройний конфлікт між Російською і Османською Імперіями за вплив над країнами Дунайського басейну та Балканського півострова. Передумови Війна була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і загостренням міжнародних протиріч. Повстання проти турецького панування у Боснії та Герцеговині (1875-1878) та Болгарії (1876) викликали широкий громадський рух у Росії на підтримку слов'янських народів. Царський уряд з метою посилення свого впливу на Балканах виступив на підтримку повсталих. Великобританія прагнула зіштовхнути Росію з Туреччиною і скористатися у своїх інтересах ослабленням обох країн.

У червні почалася сербо-турецька війна, в якій Сербія зазнала поразки. Щоб врятувати її від загибелі, Росія 19 (31 жовтня) 1876 висунула Туреччині вимогу укласти перемир'я із Сербією, яку Туреччина прийняла, але у грудні під впливом Великобританії відмовилася від виробленого міжнародною Константинопольською конференцією послів у Стамбулі проекту мирного врегулювання східної кризи.

У січні 1877 Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, яка зберігала нейтралітет, за що отримувала право окупувати Боснію і Герцеговину, і в березні - угода з Румунією про пропуск російських військ через її територію. У квітні султан відкинув новий проект реформ для балканських слов'ян, вироблений з ініціативи Росії, і 12 (24 квітня) Росія оголосила війну Туреччині. Події. На боці Росії виступила Румунія, але її війська активно почали діяти лише з серпня. На початку червня російські війська (185 тис. осіб) під командуванням великого князя Миколи Миколайовича Старшого зосередилися на лівому березі Дунаю, маючи головні сили в районі Зимниці. Сили турецької армії під командуванням Абдул-Керим-Надір-паші були рівними за чисельністю російської армії.

На Кавказі сили сторін також були майже рівні: російська Кавказька армія під командуванням великого князя Михайла Миколайовича - близько 100 тис. чол. Турецька армія Мухтара-паші - близько 90 тис. чол. Проте за бойовою підготовкою російська армія перевершувала супротивника, але поступалася йому в якості озброєння (турецькі війська були озброєні новітніми англійськими та американськими гвинтівками).

Активна підтримка російської армії народами Балкан та Закавказзя зміцнювала моральний дух російських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення, вірменська і грузинська міліція. 10 (22 червня) російський корпус (Нижньодунайський загін) переплив через Дунай поблизу Галаца і Браїлова і незабаром зайняв Північну Добруджу. В ніч на 15 (27 червня) російські війська під командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай в районі Зимниці, а потім тут переправились головні сили армії, але їх виявилося недостатньо для рішучого наступу через Балканський хребет.

Для цього було виділено лише Передовий загін генерала І. В. Гурка (12 тис. чол.). Для забезпечення флангів були створені 45-тисячний Східний та 35-тисячний Західний загони. Інші сили перебували у Добруджі, на лівобережжі Дунаю або на підході. Передовий загін 25 червня (7 липня) посів Тирново, а 2 (14 липня) перейшов Балкани через Хайнкейський перевал.

Незабаром був зайнятий Шипкинський перевал, куди був висунутий Південний загін (20 тис. чол., в серпні - 45 тис.). Шлях на Константинополь був відкритий, але достатніх сил для наступу за Балкани не було. Передовий загін зайняв Ескі-Загру, але незабаром сюди підійшов перекинутий з Албанії турецький 20-тисячний корпус Сулеймана-паші. Після запеклого бою поблизу Ескі-Загри, в якому відзначилися болгарські ополченці, передовий загін відійшов до Шипки. Російські війська на Балканах перейшли до оборони. Західний загін оволодів Нікополем, але не встиг зайняти Плевну, куди з Видина підійшов 15-тисячний корпус Османа-паші. Погано підготовлені штурми Плевни 8 (20 липня) і 18 (30 липня) скінчилися повною невдачею.

На Кавказі російські війська в квітні - травні зайняли Баязет, Ардаган і блокували Каре. Але розпорошення сил на три відділи, що діяли на самостійних напрямках, ускладнюючи закріплення успіху. Оточення турками Баязета і наступ переважаючих сил противника призвели до відходу російських військ до кордон і переходу до оборони.

На Балканському театрі турецьке командування намагалося в серпні організувати контрнаступ, але успіху не домоглося. Російські війська в завзятих боях утримали позиції на Шипці і відбили наступ турецької армії проти Східного загону.

На Кавказі наступ турецької армії було зупинено, а 1-3 (13-15) жовтня вона була розгромлена в битві при Аладжі. Російські війська перейшли в наступ і в ніч на 6 (18 листопада) штурмом оволоділи Карсом, а потім вийшли до Ерзуруму.

На Балканському театрі війни новий штурм Плевни 30-31 серпня (11-12 вересня) закінчився невдачею і російські війська перейшли до тісної блокаді Плевни, яка закінчилася 28 листопада (10 грудня) капітуляцією її гарнізону. Російська армія, що налічувала 314 тис. чол. проти понад 183 тис. чол. супротивника, перейшла в наступ.

Відновила воєнні дії проти Туреччини і сербська армія. Західний загін генерала Гурка (71 тис. чол.) У винятково важких умовах перейшов через Балкани і 23 грудня 1877 (4 січня 1878) зайняв Софію. У той же день почали наступ війська Південного загону генерала Ф. Ф. Радецького і у битві при Шейново 27-28 грудня (8-9 січня) оточили і взяли в полон 30-тис. армію Вессель-паші. 3-5 (15-17) січня 1878 в битві під Філіппополем (Пловдивом) була розбита армія Сулеймана-паші, а 8 (20 січня) російські війська зайняли Адріанополь.