Проблеми кримінально-правової кваліфікації злочину, передбаченого ст. 121 КК

Із наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що у здебільшого суди правильно вирішують питання, пов’язані з кваліфікацією діяння як умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Встановлення об’єктивних ознак злочину, що розглядається, здійснюється на підставі висновку судово-медичної експертизи, юридична оцінка якого ґрунтується на положеннях КК, КПК та Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» № 6 від 17 січня 1995 року.

Зокрема, вироком Герцаївського районного суду Чернівецької області від 18 вересня 2014 року К. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, а саме у тому, що він, втрутившись у конфлікт, який виник між потерпілим М. та братом підсудного, наніс один удар в обличчя потерпілому, від чого той впав і вдарився обличчям об асфальтне покриття дороги, внаслідок чого потерпілому були спричинені перелом скронево-тім’яної кістки, забій скроневих часток мозку, подряпини на підборідді, синці, гостра епідуральна гематома лівої гемісфери головного мозку, які належать до тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних в момент заподіяння (№ 1-кп/714/101/14).

Окремі проблемні питання виникали під час кваліфікації злочинів за ч. 2 ст. 121 КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 121 КК закріплено альтернативні кваліфікуючі ознаки складу злочину, що розглядається: умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення; вчинене групою осіб; з метою залякування потерпілого або інших осіб; з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості, вчинене на замовлення, а також таке, що спричинило смерть потерпілого.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину умисного вбивства та заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, є причинно-наслідковий зв’язок між діянням та настанням смерті потерпілого. За відсутності такого зв’язку між діями обвинуваченого та смертю потерпілого складу злочину не буде. Наприклад, вироком Сихівського районного суду м. Львова від 09 січня 2014 року встановлено, що К., яку органами досудового розслідування було обвинувачено у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, під час конфлікту з потерпілим Г. умисно завдала потерпілому один удар ножем, заподіявши проникаюче поранення черевної порожнини з ушкодженням брижі та стінки кишківника, що становить тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя потерпілого в момент заподіяння. Смерть потерпілого настала наступного дня у лікарні. Згідно з висновками судово-медичної експертизи причиною смерті є розрив післяопераційних швів з проникненням залишків їжі у черевну порожнину. Судом встановлено, що незадовго перед подією злочину потерпілому було здійснено хірургічне втручання в черевну порожнину. Всупереч рекомендаціям лікарів потерпілий неодноразово вживав тверду їжу та алкоголь, у тому числі під час раннього післяопераційного періоду, що призвело до розриву післяопераційних швів. Таким чином, між смертю потерпілого та заподіянням йому тяжкого тілесного ушкодження причинно-наслідкового зв’язку немає, з огляду на що суд кваліфікував дії К. зач. 1 ст. 121 КК (№ 464/12846/13-к).

Також у судовій практиці був розгляд кримінального провадження про умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом особливого мучення. Зокрема, вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 травня 2014 року Т. визнано винуватим у тому, що під час сварки, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, Т. облив потерпілого бензином та підніс до його тіла запальничку з відкритим вогнем, у результаті чого потерпілий зазнав тяжких тілесних ушкоджень у виді опіків різних частин тіла, від чого помер у лікарні через шість днів (№ 308/11352/13-к).

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження способом, що має характер особливого мучення, спричиняє потерпілому особливо сильні страждання, свідчить про особливу жорстокість, нелюдськість винного. Для встановлення складу злочину, що розглядається, необхідно встановити наявність однієї чи кількох ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених ч. 1 ст. 121 КК, і, крім того, визнати, що спосіб заподіяння такого тілесного ушкодження був поєднаний з особливим мученням потерпілого.

Відповідно до «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» № 6 від 17 січня 1995 року, під мученнями слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії. Сюди ж належать дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, застосування термічних факторів тощо). Отже, необхідно брати до уваги, що особливе мучення викликає не просто болісні відчуття, які виникають майже при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а й завдає сильного фізичного болю і страждань.

Для встановлення складу злочину, що розглядається, необхідно, щоб прямим або непрямим умислом винного охоплювалося не тільки те, що він заподіює потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а й те, що воно здійснюється способом, який має характер особливого мучення.

6.1.2. Практика розгляду кримінальних проваджень про умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень та тілесних ушкоджень середньої тяжкості (статті 122, 125 КК)

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що у переважній більшості випадків суди правильно застосовують кримінальне законодавство та кримінальне процесуальне законодавство, розглядаючи кримінальні провадження щодо злочину, передбаченого статтями 122 та 125 КК. Зокрема, суди дотримуються вимог кримінального процесуального закону стосовно обов’язкового призначення судово-медичної експертизи для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень, при цьому беручи до уваги, що висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння, тоді як юридична оцінка, в тому числі кваліфікація діяння, здійснюється саме судом. Разом з тим суди здійснюють таку оцінку не лише на основі положень КК, а й Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» № 6 від 17 січня 1995 року.

Зокрема, вироком Старосамбірського районного суду Львівської області від 24 лютого 2014 року М. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, а саме у тому, що він під час сварки із своєю колишньою дружиною схопив її за плечі та трусив її, чим відповідно до висновку судово-медичної експертизи заподіяв тілесні ушкодження у виді синців, які суд кваліфікував як легкі тілесні ушкодження (№ 1-кп/455/25/2014).

Інший приклад. Хустським районним судом Закарпатської області розглянуто кримінальне провадження за обвинувачення Р. за ч. 1 ст. 122 КК. Судом встановлено, що Р. під час сварки з потерпілим, яка виникла на ґрунті неприязних стосунків, з метою спричинення останньому тілесних ушкоджень завдав йому декілька ударів руками та ногами у різні частини тіла, внаслідок чого спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Дії Р. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 122 КК – умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених ст. 121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину (№ 1-кп/309/104/14).

Разом із тим в окремих випадках суди допускали помилки, визначаючи форму вини, за якої були нанесені тілесні ушкодження середньої тяжкості, що призводило до неправильної кваліфікації дій обвинуваченого. Наприклад, вироком Малиновського районного суду м. Одеси Г. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, тобто умисного нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Так, у ході конфлікту обвинувачений заламав потерпілій руку та наніс удар у передпліччя, від якого вона впала та отримала тілесне ушкодження середньої тяжкості. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2014 року вирок суду першої інстанції в частині кваліфікації дій обвинуваченого залишено без змін. Під час здійснення касаційного перегляду колегія суддів судової палати з розглядукримінальних справ ВССУ змінила вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду у зв’язку з тим, що суд першої інстанції не дотримався вимог п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК стосовно викладення способу вчинення злочину, а суд апеляційної інстанції не виправив цієї помилки, внаслідок чого було здійснено неправильну кримінально-правову кваліфікацію вчиненого обвинуваченим діяння. Зокрема, згідно з обвинуваченням, визнаним судом доведеним, обвинувачений умисно заламав потерпілій руку та завдав удар у ділянку передпліччя, від чого потерпіла впала та отримала тілесне ушкодження середньої тяжкості у виді перелому лівої ключиці. Зі встановленого судом першої інстанції вбачається, що насильницькі дії обвинуваченого, а саме заламування руки та нанесення удару в передпліччя, були умисними, проте падіння потерпілої та можливі наслідки від нього обвинувачений не передбачав, хоча міг і повинен був передбачити, тобто заподіяв тілесні ушкодження середньої тяжкості з необережності. Виходячи з викладеного ухвалою від 23 жовтня 2014 року колегія суддів ВССУ перекваліфікувала дії засудженого з ч. 1 ст. 122 КК на ст. 128 КК (№ 5-3004км14).

Із наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що в окремих випадках виникали проблемні питання, пов’язані з правовою оцінкою легких тілесних ушкоджень, які були заподіяні під час вчинення хуліганства, ознаки якого закріплені у ст. 296 КК.

Вироком Комсомольського міського суду Полтавської області Д. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, вчиненого за таких обставин: перебуваючи пляжі, тобто в громадському місці, Д. наніс один удар заздалегідь підготованим предметом – гумовим кийком потерпілому неповнолітньому Л. Р. із тієї причини, що останній намагався перешкодити знайомому підсудного чіплятись до його подруги. Від нанесеного удару потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження. В ході перегляду вироку суду першої інстанції Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 08 липня 2014 року перекваліфікував дії Д. з ч. 4 ст. 296 КК на ч. 1 ст. 125 КК, оскільки нанесення легкого тілесного ушкодження було вчинене з особистих мотивів (підсудний і знайома потерпілого, захист якої останній здійснював, були тривалий час знайомі і мали складні особисті стосунки), тобто не було поєднано з очевидним для винного грубим порушенням громадського поряду з мотивів явної неповаги до суспільства, а отже, має місце злочин проти особи (№ 534/3943/13-к).

З огляду на те що хуліганство, яке супроводжується нанесенням легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК), не потребує додаткової кваліфікації, оскільки такі дії характеризують його особливу зухвалість, судам необхідно ретельно встановлювати наявність мотиву заподіяння легкого тілесного ушкодження. Якщо такі дії вчиненні з мотивів явної неповаги до суспільства – має місце ознака хуліганства, якщо ж вони спричинені з особистих мотивів – ознака злочину, передбаченого ст. 125 КК. Правова позиція Верховного Суду України з цього питання висловлена в узагальненні судової практики Верховного Суду України «Розгляд судами кримінальних справ про хуліганство». Зокрема, дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, якими передбачено відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Крім цього, правова позиція Верховного Суду України щодо розмежування хуліганства та злочинів проти здоров’я висловлена в постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2012 року у справі № 5-17кс12. Зокрема, хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені об’єкти захисту. Висновки про зміст і спрямованість цього діяння роблять виходячи із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між такою особою та потерпілим. Особливість мотиву хуліганства полягає у причинній зумовленості. Наміри вчинити такі дії можуть бути різними. Поєднує їх те, що вони здебільшого позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість (винятковість), чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.

Також у судовій практиці виникали проблемні питання щодо здійснення юридичної оцінки тілесних ушкоджень в тому випадку, коли потерпілому до події злочину вже були нанесені тілесні ушкодження іншою особою.

Зокрема, вироком Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 вересня 2014 року обвинуваченого В. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, зокрема у тому, що він, будучи у стані алкогольного сп’яніння, разом з Г., матеріали стосовно якого виділено в окреме провадження та стосовно якого Голопристанським районним судом Херсонської області ухвалено вирок від 26 лютого 2014 року, під час сварки умисно завдав удари руками та ногами по тулубу потерпілого К, заподіявши тілесні ушкодження середньої тяжкості за критерієм тривалості розладу здоров’я, а саме – перелом ноги потерпілого. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 09 грудня 2014 року вирок Голопристанського районного суду Херсонської області змінено з огляду на таке. Вироком Голопристанського районного суду Херсонської області від 26 лютого 2014 року Г. був визнаний винуватим у вчиненні злочину, який інкриміновано підсудному, а саме – нанесенні тілесних ушкоджень середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 КК), тобто суд першої інстанції не врахував вирок, який набув законної сили, і визнав В. винуватим у вчиненні злочину, за який засуджено іншу особу. Крім того, жоден доказ у кримінальному провадженні не дає підстав вважати, що удар по нозі потерпілого, який спричинив тілесне ушкодження середньої тяжкості, був нанесений саме підсудним В. Разом із тим участь В. у побитті потерпілого сумнівів у апеляційного суду не викликала, оскільки показання свідків узгоджуються між собою та підтверджуються висновками судово-медичних експертиз в частині, де йдеться про наявність у потерпілого легких тілесних ушкоджень. В ухвалі суду апеляційної інстанції від 26 лютого 2014 року дії В. було перекваліфіковано з ч. 1 ст. 122 КК на ч. 1 ст. 125 КК (№ 11-кп/791/944/14).

Також у судовій практиці були випадки виправдання обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК.

Зокрема, органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачено у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 125 КК, вчинених у різний час стосовно різних потерпілих. Зокрема, по епізоду, який органи досудового розслідування кваліфікували за ч. 1 ст. 125 КК, ОСОБА_1 інкриміновано те, що він під час сварки наніс потерпілій два удари долонею руки по обличчю. Вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 січня 2014 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК та виправданим стосовно вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. Виправдовуючи ОСОБА_1 за обвинуваченням у нанесенні умисного легкого тілесного ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, суд мотивував це тим, що відповідно до висновку судово-медичної експертизи у потерпілої не було встановлено тілесних ушкоджень, які могли б виникнути в результаті нанесення двох ударів долонею руки. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 21 травня 2014 року вирок суду першої інстанції в частині виправдання ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 125 КК залишено без змін. Крім цього, зазначеною ухвалою Апеляційний суд Закарпатської області скасував вирок суду першої інстанції в частині засудження ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 122 КК, закривши провадження з огляду на заяву потерпілого про відмову від обвинувачення. В ході касаційного перегляду колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ ВССУ ухвалою від 03 лютого 2015 року залишила рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін (№ 5-141км15).

Доцільно також звернути увагу на те, що під час проведення узагальнення встановлено, що багато кримінальних проваджень про злочин, передбачений ст. 125 КК, було закрито у зв’язку з примиренням винного з потерпілим та відмовою потерпілого від обвинувачення.