Закон єдності та боротьби протилежностей

1. Специфіка даного закону;

2. Структура та механізм дії закону (тотожність, відмінність, протилежність, протиріччя, єдність та боротьба);

3. Основні типи протиріч і способи їх розрішення.

Закон єдності і боротьби протилежностей Гегель називає основним законом діалектики, тому що він розкриває протиріччя у самій сутності предмету. Згідно з цим законом будь-яке явище, предмет виникає, існує і зникає завдяки дії протиріч, які співіснують всередині предмету або діють на сам предмет. Закон єдності і боротьби протилежностей є основним законом діалектики, тому що він відповідає на найбільш важливе запитання Д, - „Чому здійснюється розвиток? ” Вказуючи на протиріччя як основне джерело розвитку, цей закон представляє рух як саморух, а розвиток як саморозвиток. Це значить, що світ та його тіла виникають, існують, розвиваються не під дією надприродної сили, а внаслідок власних іманентних законів розвитку, тобто закон орієнтує шукати причину розвитку не в потойбічній силі, а в самій природі, суспільстві, людській діяльності. Цей закон являється основним тому, шо він володіє особливою формою універсальності, його дії підпорядковуються не тільки всі тіла, явища та процеси природи, суспільства, пізнання, а й і всі елементи Д, її принципи групуються навколо цього закону, а 2 інших закони ніби виводяться із нього. Накінець цей закон вказує на принципову відмінність Д концепції розвитку від метафізичної, вказуючи на поверхневий характер метафізичної концепції. Зміст закону, його структура та механізм дії розкриваються за допомогою категорій тотожності, протиріччя, відмінності, єдності та боротьби.

Гегель починає аналіз закону з категорій тотожності та відмінності – вихідних пунктів процесу мислення. Тотожність – це рівність предмету з самим собою, тобто збереження предметом своєї якісної визначеності, основних ознак та властивостей на всьому протязі існування (А=А). Категорія тотожності також представляє і відношення рівності, схожості, подібності даного утворення чи явища з іншими в якому небудь зв’язку (предмет А тотожний предмету Б в певному відношенні). Потрібно чітко розрізняти метафізичне розуміння тотожності, формально-логічне і Д.

Метафізичне розуміння тотожності будується на вченні про незмінну сутність речей (А завжди дорівнює А). Таке розуміння тотожності перемогло в античний період, коли предмети вивчались в ізольованому вигляді, а ті процеси, що зумовлюють їх зміну та розвиток було справою майбутної науки. На перший погляд, здавалось би, що таке розуміння тотожності знайшло підтвердження у традиційній формальній логіці, адже з часів Платона та Арістотеля тут існує відомий закон тотожності (перший закон логіки). Згідно з цим законом будь-яка думка, яка приводиться у судженнях, твердженнях при повторенні завжди повинна зберігати один і той же зміст і мати одне і те саме значення і смисл. Коли мова йде про предмет, взятий в один і той же час, при одних і тих же умовах. Таким чином закон тотожності у логіці – це закон правильного, послідовного і доказового мислення. Якби люди не дотримувались закону тотожності, вони не розуміли б один одного. Арістотель пише: „Співбесідники повинні спочатку домовитись відносно предмету бесіди, щоб розуміти одне й те саме”. Таким чином закон тотожності у логіці ніякого відношення до метафізичного розуміння тотожності не має.

Д розуміння тотожності вимагає одночасно відмічати в ньому і відмінність. „Ми діалектики вимагаємо тотожності при відмінності, відмінності при тотожності. Адже кожна тотожність є конкретною. Коли ми говоримо, що плід існує у вигляді яблук, груш, вишень, ми стверджуємо, що тотожність існує через відмінність. Кожну мить життя кожна клітина і тотожна собі і відмінна від себе”. Таке розуміння відмінності називається внутрішнім, зв’язаним. Якщо Д розуміння тотожності вимагає одночасно і відмінності.

Відмінність – це відношення несхожості, нерівності предмету з самим собою, адже він рухається, розвивається. Відмінність є відношенням нерівності даного предмету з іншими предметами. Вони є внутрішні і зовнішні, якісні і кількісні, суттєві і несуттєві. Відмінність між чесною і нечесною людиною суттєва, а між невіглаством і лінощами несуттєва. Невігластво було заздрісним, самовпевненим і виявляло нахабністю та хамтсвом. В одному випадку відмінність можна розглядати як етап зародження протилежностей, а значить і формується протиріччя. Для того, щоб виникла протилежність і формувалось протиріччя, необхідно, щоб різні сторони взаємно виключали і обумовлювали один одного, в той час як інші ознаки, властивості та структури є спільними для них. В зв’язку з цим Гегель пише: „Говорять, що світло є відсутність темряви, але в чистому світлі стільки ж мало видно, як і в чистій темряві”. Протиріччя – це така особлива форма взаємодії між протилежностями, коли протилежні сторони не тільки виключають і обумовлюють одна одну, але і знаходяться у стані протидії – одна з них прагне знищити іншу, а значить і дане суперечливе ціле. У протиріччі слідом за Гегелем виділяють активну негативну і пасивну позитивну сторони. У процесі протидії активна негативна сторона прагне знищити позитивну і суперечливе ціле, а пасивна позитивна сторона зберегти старе ціле. Як здійсниться взаємодія, такий і результат – виникає нове суперечливе ціле.

Д розрізняє наступні типи протиріч – внутрішні і зовнішні, основні і неосновні, головні і неголовні, антагоністичні і неантагоністичні, особливі, загальні та універсальні. Розглядаючи протиріччя як джерело будь-якого руху та розвитку („внутрішній нерв”) потрібно чітко відмежовувати протиріччя у мисленні, які виникають тоді, коли людська думка ще не дозріла, а наука не вивчила ті процеси, які вона досліджує. З часів Арістотеля у логіці існує закон протиріч, згідно з яким: „Не можуть бути одночасно істинними 2 протилежні думки про один і той же предмет, взятий в один і той же час, при одних і тих же умовах”. Наявність протиріч свідчить про незрілість думки, про те, що людина не знає сутності предмету і питання.

Таким чином є 2 типи протиріч: 1.Як джерело руху та розвитку. 2. Протиріччя в мисленні. Зв’язок між ними полягає в тому, що будь-яке суперечливе буття потрібно мислити і представляти без протиріччя, якщо наука досягнула розвитку і розуміння предмету. Внутрішнє протиріччя – це протиріччя всередині явища, предмету, процесу; зовнішнє – між предметами та явищами у межах тої чи іншої системи. Поняття зовнішнього та внутрішнього протиріччя суть відносне; те, що в одному випадку є внутрішнім, в іншому – є зовнішнім. Відмінність полягає в тому, що внутрішнє протиріччя є більш глибоким і тривкішим, ніж зовнішнє. Основне протиріччя – це глибоке, внутрішнє протиріччя, яке зумовлює як визначеність предмету, його властивості та буття з моменту виникнення аж до переходу в іншу якість. Основним протиріччям живої істоти є метаболізм (асиміляція-дисиміляція). Головні протиріччя - це протиріччя як внутрішні, так і зовнішні, які зумовлюють якісну специфіку, особливості розвитку предмету на певному етапі і при певних умовах. Наприклад, релігійно-національні, етнічні суперечності відіграли одну із рушійних ролей в розпаді Югославії – із зовнішніх протиріч набули характеру головного. Особливу групу складають антагоністичні протиріччя, що характеризують Д розвитку суспільства; в інших випадках антагонізм використовується в протилежному значенні (чумна паличка інгібує синьогнійну). Антагоністичне протиріччя – між соціальними групами, класами, народностями з діаметрально протилежними корінними інтересами. Ці протиріччя розрішуються в результаті жорсткої боротьби (рабовласницький лад).