Проблема свідомості у Ф

1. Співвідношеня матерії і свідомості, психофізіологічна проблема.

2. Поняття свідомості, структура свідомості, види свідомості.

3. Походження свідомості. Свідомість і проблема безсвідомого. Фрейдизм і неофрейдизм.

Проблема свідомості хвилювала і цікавила людей з найдавніших часів. В міру духовного розвитку люди більше розуміли роль та значення свідомості, розуму у пізнанні та перетворенні світу. Це розуміння найбільш вдало знайшло відображення у прислів’ї: „Кого Бог хоче наказати, в того спочатку забирає розсудок”.

Самі перші уявлення про свідомість виникли в первісні часи. Самоспостереження людей привело їх до цілком природного висновку, - в їх тілах здійснюються процеси, які принципово відрізняються від процесів природи. Тоді ж і виникло уявлення про душу і сама проблема співвідношення душі і тіла, душі і оточуючого середовища. В ході історичного розвитку людства було висловлено багато здогадок про свідомість.

Лікареві Алкмеону (II половина V ст. до н.е.) належить думка про те, що вмістилищем людської душі є головний мозок. Особливого значення надає нюху. До Алкмеона і після нього душу поселяли в різні ділянки людського тіла, частіше – серце, кров та печінку.

Якщо брати європейські традиційні науки та Ф, то у стародавніх греків ми відмічаємо 3 основні підходи до проблеми свідомості:

-історично перший підхід був пов’язаний з діяльністю Мілетської школи Ф та матеріалізму як такого. Цей напрямок ставив душевну діяльність людини у пряму залежність від фізичної природи, а свідомість представляв у вигляді особливої речовини. У Фалеса із Мілета свідомість – це особливий, невидимий тонкий ефір, у Демокріта – рух круглих гарячих атомів, у Епікура – душа розсіяна по тілу і подібна до вітру.

-2-ий напрямок був пов’язаний із школою Арістотеля. Вона орієнтувалась не на природу, а на відмінність живої природи від неживої – енергія, потенція, ентелехія.

-3-й напрямок був пов’язаний з діяльністю Платона та його академії. Він ставив душевну та духовну діяльність людини у пряму залежність від ідей, духовних цінностей, від культури. Саме Платоном вперше були започатковані принципи психосоматичної медицини. У відомому діалозі „Хармід” Платон стверджує: „Як не можна приступити до лікування очей, не думаючи про голову або лікування людини, не думаючи про весь організм, так само не можна лікувати душу, не лікуючи тіло і лікувати тіло, не лікуючи душу”. Тому з цієї позиції поділ лікарів на терапевтів, хірургів, акушерів втрачає будь-який сенс. В процесі подальшого розвитку науки та Ф було висловлено багато цікавих гіпотез.

Ф-фу-дуалісту Декарту вперше належить гіпотеза про рефлекс, першу примітивну рефлекторну дугу.

В 1904 р. І.П. Павлов отримав премію Нобеля, то він заявив, що його дослідження йде від Декарта.

Німецькому філософу Гегелю вперше належить спроба представити індивідуальний розвиток свідомості, як своєрідне повторення у прискореному вигляді історичного розвитку людського духу. В постнатальному періоді розвитку людина пробігає всю історію культури.

Розглядаючи проблему свідомості і співвідношення матеріального і свідомого необхідно чітко розмежовувати підхід до проблеми послідовного матеріалізму, вульгарного матеріалізму, дуалізму і ідеалізму.

Розглядаючи проблему свідомості послідовний матеріалізм виходить із принципів:

-Матеріальнйи монізм: у світі не існує нічого іншого, окрім матерії, форм її руху, властивостей, станів або історичних продуктів розвитку. Матерія це об’єктивна реальність, яка існує до і незалежно від людини, не зникає і не виникає, не має початку в часі і безмежна в просторі, володіє властивостями невичерпності та саморуху. У процесі саморуху виникає жива матерія, а еволюція живої матерії приводить до виникнення людини та людства з їх куском високоорганізованої матерії – головного мозку, що здатний до свідомості, до мислення.

-В якості 2 принципу послідовний матеріалізм розглядає чуттєво-предметну, матеріально-виробничу практичну діяльність людей. З т.з. послідовного матеріалізму в міру того, як людина в результаті сумісної практичної виробничої діяльності змінювала оточуючий світ, в такій мірі сама діяльність і результат цієї діяльності (матеріальна і духовна культура) змінюють саму людину. З часом виникала діяльність з розумінням справи. Свідомість – діяльність з розумінням справи.

-Послідовний матеріалізм розглядав свідомість як реальність, але реальність не об’єктивну, а суб’єктивну. З т.з. послідовного матеріалізму поза головним мозком свідомість не виникає і не існує, і мислить, усвідомлює не людський мозок, а людина, що має повноцінну функцію кори великих півкуль.

Позиція послідовного матеріалізму відрізняється від вульгарного матеріалізму. Ідея вульгарного матеріалізму була започаткована французьким лікарем Кабанісом в XVIII ст. Він вважав, що наша свідомість має таке ж відношення до мозку, як жовч до печінки. Ніби мислення – це своєрідний секрет виділення мозку.

У XIX ст. цю ідею розвивали природодослідники Бюхнер, Фохт, Молешофт. З критикою вульгарного матеріалізму виступив Л. Фейербах: „Назвати думку матерією – значить попутати матеріалізм та ідеалізм. В основі свідомості лежать глибокі фізико-хімічні та фізіологічні процеси, але ними вона не вичерпується, бо це не матерія”.

Цю позицію Фейербах назвав падінням матеріалізму. Він доводить, що мислить не головний мозок, а людина. „Йдучи назад – я з матеріалізмом, а вперед – я не з ним”.

Дуалізм і більшість різновидів ідеалізму сходяться в тому, що свідомість – це особлива духовна субстанція, яка існує до і незалежно від людини та природи. Розглядаючи свідомість як духовну субстанцію, дуалізм спотикається на проблемі співвідношення психічних та фізіологічних процесів. Класичним предстаником був Р. Декарт. Основним атрибутом матеріальної субстанції він вважав протяжність і непроникність, а духовної субстанції – здатність до мислення. Так як продукт душі – думка, ідея не мають протяжності, то значить тіло не може мислити. Як природодослідник був змушений поселити душу в епіфіз, як філософ – вперто заперечував зв’язок між тілом та душею. Так як тіло рухається, а душа – мислить, вони існують незалежно одне від одного і лише стикаються між собою в шишковидному тілі. Декарт прагнув пояснити життєдіяльність організму за принципом механічної взаємодії. Ті явища і процеси, що не вкладаються в цю взаємодію, він і відніс до безтілесної, духовної субстанції.

Німецький матеріаліст і філософ Лейбніц сформулював концепцію психофізіологічного паралелізму. Розглядаючи душу як унікальну особливу духовну субстанцію, він представляє її взаємозв’язок з тілом подібно роботі 2 годинників, які існують незалежно один від одного, але завжди синхронно показують один і той же час. Концепція психофізіологічного паралелізму отримала найбільше розповсюдження в Західній школі психології та фізіології (Англія), завдяки діяльності Шерінгтона та його учнів.

Шерінгтон (1882-1970 рр.) досліджуючи і вивчаючи нервову систему, прийшов до висновку, - всі фізіологічні механізми та процеси в людському організмі є енергетичними, мають якісну та кількісну модальності, а психічні явища та процеси не є такими, і тільки Бог вносить в поведінку організму просторову та часову координацію. Тут Шерінгтон прагнув поєднати Декартівський дуалізм з дуалізмом Канта.

І.П. Павлов так оцінює погляди Шерінгтона: „Цей відомий фізіолог приходить до надзвичайно дивного висновку – він виявляється у наш час зовсім не впевнений в тому, що наш мозок має якесь відношення до нашого розуму, він прагне відродити старе Декартівське уявлення, ніби мозок є пасивний інструмент – рояль, а душа – піаніст, що здобуває з роялю будь-які арії”. Павлов же стверджував, що психічні явища та процеси повинні як узор накладатись на фізіологічну канву – між ними існує істотний зворотний зв’язок.

Якщо дуалізм розглядає психічні явища та процеси як епіфеномен (супроводження) фізіологічних процесів, то ідеалізм стверджує – єдине існування тільки духовної субстанції. Одна різновидність об’єктивного ідеалізму продовжує і розвиває лінію первинного анімізму, який одухотворював всю природу; інша різновидність – продовжує і розвиває лінію Гегеля, який розглядав свідомість як етап саморозвитку абсолютного духу.

Суб’єктивний ідеалізм ототожнює відчуття, сприйняття, свідомість з речами і виходить, що без суб’єкта немає об’єкта і суб’єкт існує раніше об’єкта.

Лекція 38

Таким чином із попереднього аналізу Ф підходів до проблеми свідомості, послідовного і вульгарного матеріалізму, дуалізму та ідеалізму, випливає, що свідомість не є матерія – це лише властивість матерії і притому не всієї матерії, а тільки високоорганізованої – людського головного мозку. І мислить, усвідомлює не головний мозок, а людина, що має повноцінну функцію кори великих півкуль.

У психології та Ф найбільш розповсюдженим є визначення свідомості Кречмера, що свідомість – це відношення „Я” до „не Я”, суб’єктивний образ об’єктивного світу. У вузькому значенні слова свідомість – це вища форма психічного відображення дійсності, яка притаманна лише соціально-розвинутій людині. За своєю сутністю – це ідеальна сторона доцільної трудової діяльності людини. Основними ознаками свідомості є наступні:

1. Цілеспрямоване, активне, опосередковане, узагальнене відображення дійсності, яке завжди здійснюється у знаковій формі, тобто у вигляді письмової чи усної мови, природної чи штучної. Мова – це предметна дійсність свідомості, як для мене, так і для інших людей.

2. Здатність людини пов’язувати нову інформацію зі своїм попереднім досвідом – впізнавання.

3. Виділення людини себе від природи і протиставлення себе природі як суб’єкта об’єкту. Пізнавальна сторона свідомості.

4. Доцільна цілеспрямована діяльність – попередньо можлива побудова своїх дій і передбачення їх наслідків. К.Маркс: „Ми розглядаємо працю, як виключне надбання людини, павук здійснює операції, схожі на операції ткача, а бджола побудовує чашечки із воску, посоромлюючи деяких архітекторів, але найгірший архітектор відрізняється від найкращої бджоли тим, що перш ніж їх будувати, він їх збудував в своїй голові”.

5. Контроль і управління поведінкою особи –здатність людини звітуватись перед собою, за свої вчинки, дії – самосвідомість – найбільш важлива ознака свідомості. Тільки завдяки самосвідомості людина чітко розрізняє, що здійснюється у власному духовному світі і що в оточуючому середовищі.

Завдяки самосвідомості людина вольовими зусиллями регулює та контролює цілий діапазон інстинктів, потягів, схильностей, емоційних станів та реакцій. Самосвідомість виникає та формується тільки шляхом залучення людини до культури. За своєю структурою свідомість являє собою надзвичайно складне та багатогранне утворення. Насамперед в ній виділяють такий компонент як усвідомлення речей. Воно залежить від глибини проникнення в об’єкт і від ясності його розуміння, тому воно буває різним і має різні рівні:

-Буденне життєве;

-Наукове

-Ф, Р, естетичне

-Чуттєвий та раціональний рівні

Відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, мислення – це ядро свідомості. Однак вся повнота його структури не обмежується тільки ядром, а включає акт уваги.

Зосередженість уваги дозволяє сфокусувати у свідомості певне коло явищ, предметів, процесів та подій. Наше відношення до них породжує не тільки певні ідеї, думки, твердження та умовисновки, а і емоції. Останні заставляють нас хвилюватися, плакати, сміятися, захоплюватися, любити та ненавидіти. Усвідомлення людиною своєї індивідуальності, особистості є насамперед усвідомлення нею емоційних станів та реакцій, а також одночасний усвідомлений контроль та регуляція ними. Контрольовані та регульовані людські емоції дозволяють людині надійно адаптуватися у мінливих умовах сьогодення. Завдяки здатності організовувати, мотивувати когнітивну діяльність людини та її поведінки, емоції є важливим компонентом свідомості і однією з найбільш важливих характеристик особистості.

П.К.Анохін: „Варто лише на хвилинку уявити собі життя людини без емоцій, як перед нами відкриється глибока безодня людського взаємонерозуміння, суцільна неможливість встановити суто людські взаємостосунки. Світ таких людей був би світом бездушних рабів, що позбавлені всієї гамми людських переживань, не здатних зрозуміти ні суб’єктивні наслідки, що здійснюються в оточуючому світі, ні значення власних вчинків на оточуючих. Страшна та похмура картина. На щастя емоції не тільки існують як закономірне явище в природі, а й виявляють чіткі ознаки прогресу”.

За своєю будовою емоції також є досить складним утворенням. Насамперед, в них завжди виділяють почуття, виникають відношення до явищ, процесів та подій. Вони є різноманітними – можуть бути радісними і нерадісними, викликати стурбованість і занепокоєння або захоплення і ейфорію. Крім почуттів в емоціях виділяють ще настрій. Це суб’єктивне відтворення свого емоційного самопочуття.

В емоціях виділяють афект – розлюченість, жах, відчай. Структура свідомості, її повнота не обмежується пізнавальними процесами, зосередженням уваги, емоціями. Наші наміри, спонукання мають практичну реалізацію завдяки волі. Воля – це цілеспрямована, регуляція людиною своєї діяльності та поведінки. Тільки завдяки волі людина власними зусиллями створює для себе мікросередовище. Воно дозволяє людині бути впевненій у своїх силах, а також відстоювати свої погляди та переконання.

„Якщо процеси дихання та метаболізму речовин роблять практично ідентичними увесь тваринний світ, а процеси мислення – всіх людей, то тільки емоційно-вольова сфера робить людину особистістю, індивідуальністю (Черкасов С.В.) Інтелектуально-пізнавальна та емоційно-вольова сфери співіснують симультанно (синхронно). Це співіснування завжди множиться на культуру, саме культура надає духовні інструменти, принципи для свідомості, які забезпечують мужність, гідність, чесність, толерантність. Таким чином повна структура свідомості є надзвичайно складне, інтегроване утворення, будь-які аспекти виявлення себе через практичну діяльність людей, а також опосередковано через матеріальну та духовну культуру, усвідомлення людиною себе як особистості завжди передбачає виявлення того самодостатнього принципу, який дозволяє осмислювати та критично аналізувати направленість емоційно-вольової сфери, душевного та духовного життя. Цей принцип у літературі з Ф отримав назву рефлексії – здатність людини зосередитися на своєму мисленні, духовній і душевній діяльності, а також глибоко замислюватися над смислом свого буття та моральним змістом своєї поведінки.

Лекція 39

Свідомість існує у своїх 2-х різновидах: індивідуальній та колективній (суспільній). Індивідуальна свідомість – це колективне життя індивідууму. Індивідуальна свідомість завжди має джерела існування та функціонування і, не дивлячись на єдність культури, індивідуальна свідомість унікальна, неповторна. Суспільна свідомість – це духовне життя суспільства, його почуття і переживання, погляди, думки і переконання, уявлення і поняття, ідеї і вірування, теорії, концепції та вчення, які домінують у суспільстві. Розглядаючи проблему свідомості, Ф також звертає особливу увагу на процеси виникнення, походження свідомості, вказуючи при цьому на біологічні та соціальні передумови виникнення свідомості.

Ще у свій час відомий французький матеріаліст-філософ Дені Дідро у роботі „Розмова Даламбера з Дідро” на питання Даламбера: „Так з вашої точки зору виходить і камінь відчуває? ” відповідає: „А чому б і ні”. На його думку від молекул тягнеться неперервний ланцюг живих істот, які переходять від заціпеніння розуму аж до його повного розквіту. Вказуючи на зв’язок матерії та відчуваючи і не відчуваючи її, Д.Дідро вважає, що логічно припустити, що в основі всієї матерії лежить універсальна властивість, яка схожа з відчуттями і цю властивість Дідро називає відображенням. У широкому розумінні слова відображення – це властивість матеріальних систем, утворень в результаті взаємодії фіксувати структуру і властивості однієї системи іншою. У неорганічній природі – це різноманітні механічні та фізико-хімічні процеси. У живій природі відображення проходить ряд великих етапів свого розвитку та вдосконалення, - починаючи від подразливості, відчуттів, сприйнять, і закінчуючи психічною діяльністю, і накінець – свідомістю, яка притаманна лише людині. Подразливість – це здатність активно реагувати на біотично-важливі фактори середовища. Подразливість притаманна вже рослинам. З появою живих істот індиферентний подразник також може слугувати про біотично-важливе середовище – мікроби рухаються в той бік води, яку підігрівають. Якщо підігрівання води поєднувати з освітленням, то з часом мікроб буде рухатись на одне освітлення. З розвитком живих істот радикально змінюється і їх поведінка, як наслідок адаптації. З часом живі істоти не тільки здійснюють прості рухи в бік біотично-важливого середовища, а починають здійснювати складні диференційовані рухи, в них виникає інтенсивна діяльність, яка характеризує даний вид і успадковується даним видом. З появою інстинктивної діяльності виникає і нова форма відображення – відчуття. Коли істота чітко фіксує окремі ознаки та властивості предмету, які забезпечують її життя та адаптацію. Для комара сигналом є блиск води, для жаби – рух комахи, однак інстинктивна діяльність є доцільною в надзвичайно вузьких межах, зі зміною умов існування ця діяльність втрачає смисл. На вищому рівні розвитку живих істот з’являється індивідуально-мінлива поведінка, яка будується на умовно-рефлекторній діяльності і використовує попередній досвід. На цьому рівні розвитку живих істот, тваринного світу виникає і принципово нова форма відображення – сприйняття. Сприйняття фіксує не окремі ознаки та властивості передмету, а цілісність, форму, колір, величину. Примати найбільш адекватно реагують на круглі та яскраві форми. З появою кори головного мозку у приматів виникають зародки примітивного мислення та аналізу ситуації (можуть одночасно сприймати дію цілого комплексу предметів і так би мовити „оцінювати” ситуацію).

Крім того тваринному світу притаманне і так зване випереджуюче, завчасне відображення, адже помічено на протязі багатьох століть, що тварини завчасно реагують на природні катаклізми. Шенон приводить приклад: „Сова наздоганяє зайця. Лежить труба. Заєць вбігає в трубу і зникає. Сова сідає в кінці труби і чекає”. Якби вона не передбачала ситуації, то вона не здійснювала б такої доцільної дії. Однак біологічних передумов недостатньо для того, щоб виникла і функціонувала свідомість, необхідні ще особливі, соціальні передумови, до яких відносять сумісну, колективну, практичну, матеріально-виробничу діяльність людей, а згодом і членороздільну мову, що виникає на основі цієї діяльності. Вони і є основними соціальними чинниками виникнення та існування свідомості.

Крім того, психічна діяльність тварин слугує їм виключно для адаптації, в той час як психічна діяльність людини забезпечує її потреби, зумовлює і виникнення самої свідомості. Тваринна психічна життєдіяльність повністю тотожна з тваринною життєдіяльністю, людина ж робить життєдіяльність предметом своєї волі та свідомості, вона завжди є усвідомлена. Однак, навіть у цілком соціально-розвинутої людини основний запас досвіду знаходиться поза фокусом свідомості, її контролем. На цей факт особливу увагу вперше звернув відомий філософ Лейбніц. У своїй роботі „Нові досліди про людський розум” він зазначає: „Наше переконання в тому, що душа містить в собі сприйняття, які вона завжди усвідомлює, є джерелом наших хибних уявлень про психіку людини”. Психічна діяльність людини надзвичайно складна, окрім свідомості вона містить пласти підсвідомого і безсвідомого. Безсвідоме включає в себе всю сукупність відчуттів, сприйнять, уявлень та мислення, які протікають в даний момент поза фокусом свідомості. Сюди відносять: установки, навички, інтуїцію, інстинкти, стереотипні автоматичні імпульсивні дії. Безсвідоме базується на прихованому врахуванні реальних властивостей та відносин предметів і це забезпечує своєрідне розвантаження мозку від його перевантаження свідомістю. У безсвідомому відкладається інформація про явища та процеси, які накопичуються на протязі всього життя і осідають у відповідних кіркових та підкіркових утвореннях. Із всього масиву інформації людина використовує тільки незначну частину, про деяку із них вона навіть не знає. Першим звернув увагу на складну будову психіки людини І.М. Сєченов. Послідовник Павлов прагнув дати фізіологічне обгрунтування безсвідомо. Ділянки кори головного мозку, що в даний момент мають оптимальну збудливість, яка переміщується.

У Ф проблема свідомого і безсвідомого знаходиться в центрі натур-Ф Шеллінга і його трансцедентального ідеалізму, а в психології і частково в медицині ця проблема отримала розповсюдження завдяки психоаналізу Фройда. Стимулом для створення психоаналізу Фройдом слугували клінічні досліди Шарко і Бернхейма з лікування неврозів за допомогою гіпнозу, а також науково-клінічні спостереження Віденського лікаря Бройєра. Основну ідею, що стала відправним пунктом психоаналізу, підсказав Шарко, бо останній звернув увагу, що багато його пацієнтів чоловічої статі з неврозами мають ту чи іншу форму імпотенції. Бройєр і Фройд сумісно розробили катартичний метод лікування неврозів за допомогою розкриття на фоні гіпнозу витіснених психічних травм, згадок. Катартичний метод лікування неврозів встановив 2 цікавих феномени: 1 – спричинення пацієнтом опору, розкриттю витіснених психічних травм та згадок; 2 – наявність цензури заборони примітивних антисоціальних потягів з боку свідомості. У 1895р. Фройдом і Бройєром була опублікована книжка „Про психічні механізми істерії”. В ній вперше було показано, що емоції, психічні явища та процеси не є пасивними, а вони активно впливають на ті чи інші соматичні структури мозку. Неврози отримали тлумачення міжлюдських стосунків, конфліктів, труднощів, що набули клінічної форми, маніфестації неврозів. Фройд обгрунтував надзвичайно важливе положення для медицини: „У неврозі минуле має більш активну силу, чим теперішнє, саме минуле виступає патологічною силою. Невротик не може позбавитись минулого, воно є неподоланим у нього”. У 1900р. Фройд публікує основну роботу - „Тлумаченя сновидінь”. В ній він обгрунтовує основний механізм неврозу. По-перше, сни у нього – це королівські ворота у безсвідоме, а за сутністю – це неврози нормальної людини. Конфлікт між безсвідомою сферою та свідомістю набуває амбівалентного характеру. Свідомість зовсім не є пасивною по відношенню до безсвідомого, а знаходиться з ним у стані конфлікту, антагонізму, тому що вона прагне подавити біологічні потяги, інстинкти людини. Інколи такий конфлікт і приводить до неврозу. Фройд вважає, що пусковий механізм неврозів потрібно шукати не в фізіологічній основі життєдіяльності, а насамперед в мотиваціях поведінки людини. Саму поведінку і мотивації він представляє наступним чином. Цілісна психічна діяльність людини складається із 3 рівнів: Id, Ego, Super-Ego. Джерелом інстинктивного заряду, який надає мотиваційну форму поведінці людини, як в моторних і вербальних формах, так і мисленні є Id (безсвідоме). Воно переповнене сексуальною енергією. Цю енергію Фройд позначає терміном лібідо. Лібідо як могутній енергетичний початок пробиває собі дорогу крізь цензуру свідомості, що контролюється суспільством і розряджається у зовнішніх символічних формах, тобто в вигляді сублімації статевого інстинкту. Ейфоричний стан, бадьорість, веселість, жарти, каламбури – символічне задоволення статевого інстнкту. В тому числі азартні ігри, спорт, мистецтво, наука.

Лекція 40

Центральною ідеєю у психоаналізі Фройда є ідея метаморфозу, яку здійснює сексуальний інстинкт у онтогенезі. Основне завдання психоаналітичної процедури - це розкопати у ранньому дитинстві ті сексуальні порушення і ті структури, які згодом можуть бути джерелом неврозів. Особливе місце відводиться так званому Едиповому комплексу. На думку Фройда, у міфі про царя Едипа, який не усвідомлюючи вбив свого батька і женився на матері, схований афективно-емоційний комплекс відношення дитини до батьків. Хлопчик відчуває батька одночасно як суперника, тому до батька породжується страх та ненависть. Сам психоаналіз не обмежився індивідуальною людською діяльністю, а розповсюдив свої принципи на всю культуру та її історію, починаючи з міфів і закінчуючи літературними пам’ятками. Буде підтверджена загальна значимість його психоаналізу. Однак, таке розповсюдження викликало недовіру до психоаналізу.

У 20-х рр. XX ст. концепція Фройда про безсвідоме зазнала радикальних змін. Перша світова війна, яка знищила велику кількість людей, в той час породила особливі неврози довоєнного, воєнного та післявоєнного часу. Їх не можна було пояснити відомими психоаналітичними принципами. Фройд додає до інстинктів самозбереження та продовження роду, інстинкт руйнації, агресії. Людина як біологічна істота не тільки за своєю природою сексуальна, а ще й агресивна, тому війни неминучі.

За життя Фройда від нього відійшли послідовники Адлер та Юнг. Юнг в 1912р. у роботі „Метаморфози і символи лібідо” доводить, що крім індивідуального безсвідомого у структурах головного мозку відкладається так зване колективне безсвідоме, що втілює досвід багатьох поколінь. Тобто безсвідоме не тільки має онтогенез, а й філогенез. Колективне безсвідоме Юнг називає архетипом (Образ матері-землі, мудрого старця і т.д.). Особливе місце у концепції Юнга посідає архетип самотності.

Адлер, який розділяв позицію Фройда, створює концепцію хвороби як порушення балансу співвідношення органу з середовищем. Воно компенсується, тому в Адлера принцип компенсації має найбільш важливе значення. На його думку принцип неповноцінності людини завжди компенсується за рахунок здобуття певної переваги над іншими.

В 30-40 рр. і пізніше від фрейдизму відійшов такий напрямок як неофрейдизм. Основними представниками були Салліван, Александр, Ерік Фромм і Карін Хорні. Неофрейдизм формально відкидає і заперечує вчення Фройда про лібідо та сублімацію. Проблеми людського буття і неврозів неофрейдизм переносить із внутрішньої діяльності людини у міжособистісні відносини. Невроз трактується як дезадаптація людини в середовищі, коли порушується її ідентифікація як особи.

Серед представників неофрейдизму не існує єдиної згоди та концепції. Що стосується психопатології, то найбільш вдало та змістовно вона представлена у Карін Хорні, - „Психотерапія, сконцентрована на пацієнті”. К.Хорні ірраціональність неврозів бачить як своєрідне відображення ірраціональних аспектів суспільства. Рушійною силою ірраціональності невозів вона вважає так званий основний ірраціональний страх. Реакція на основний ірраціональний страх породжує у людини певні механізми захисту. Перший механізм захисту вона називає раціоналізацією страху – перетворення страху в його емпіричне розуміння як людську небезпеку. Другий механізм захисту – приглушеня страху, заміна його іншими симптомами. Третій механізм – наркотизація пряма (алкоголь, наркотики), опосередкована (бурхлива людська діяльність). Четвертий механізм – втеча від ситуації в суспільстві, яка породжує цей страх. Звідси і виникають неврози нашого часу. Перший невроз – невроз прихильності, симпатії – здобути схвалення будь-якою ціною; 2 – невроз влади – гонитва за владою; 3 – невроз покірності (конформізм-автомат); 4 – невроз самоізоляції суспільства.