Ф розуміння світу. Буття і матерія як вихідні категорії.

1. Категорія буття, різновиди буття, Ф тлумачення буття;

2. Формування науково-Ф поняття матерії. Матерія як Ф категорія.

3. Сучасна наука про системно-структурну організацію матерії. Види матерії та їх характеристика.

4. Поняття руху та розвитку. Простір і час як атрибути матерії. Єдність матерії, руху, простору та часу.

Термін буття використовується як синонім слова існування. Це найбільш загальне поняття для позначення всього сущого.

Буття буває реальним і уявним (фантастичним), об’єктивним і суб’єктивним, природним і соціальним, індивідуальним і суспільним. Особливою різновидою буття є суспільне буття. Суспільне буття – це матеріальне життя суспільстьва – матеріальне виробництво і вся сукупність відносин між людьми, які складаються об’єктивно у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання сукупного суспільного продукту. Суспільне буття з необхідністю породжує інший різновид буття – суспільну свідомість. Суспільна свідомість – це духовне життя суспільства, його почуття і переживання, емоції, інтереси і цілі, погляди і переконання, уявлення і поняття, ідеї і вірування, теорії, концепції та вчення, які панують у суспільсьві і через які відображується суспільне буття. Суспільна свідомість має активний вплив і на суспільне буття. Вперше в історії Ф категорія буття була піддана спеціальному аналізу в Елейській школі Ф. Кінець VI - початок V ст. до н.е. Парменід, що заклав основи онтології, під буттям має на увазі єдине, вічне та незмінне. З його т.з. буття вічне, єдине, не зникає і не виникає, неперервне, однорідне, абмолютно нерухоме, не складається із частин, завжди рівне самому собі і подібне до досконалої кулі. Буття і небуття абсолютно виключають одне одного. Із небуття ніколи не виникає буття. Є те, що є, а чого немає, того не існує. Мислення і те, на що мислення направлене – одне і те ж. А світ, що сприймається відчуттями лише здається існуючим, а насправді не існує.

Платон чітко розмежовує світ ідей, як світ справжнього буття і світ речей, природи, як світ інобуття.

У Демокріта та його послідовників буття ототожнюється з поняттям абсолютно твердого. Основу складають атоми, що рухаються в пустоті. Пустота також існує.

Арістотель ототожнює буття з поняттям сутності. У „Метафізиці” Арістотель використовує поняття буття у наступних значеннях:

1. Матеріальна річ або її частини;

2. Суттєвий принцип даної речі;

3. Сукупність елементів, частин у світі цього принципу;

4. Форма, що актуально організує річ.

Найбільш повне та змістовне розуміння категорії буття знаходимо у Гегеля. Буття починається з абстрактного і закінчується завдяки розвитку абсолютної ідеї – повним буттям, буттям для себе.

Буття охоплює увесь процес та всі етапи розвитку абсолютної ідеї. Матеріалістична традиція у Ф завжди акцентуалізує увагу на об’єктивності буття.

Фейербах зазначає: „Наскільки різноманітні речі, настільки різноманітне буття. Буття складає єдність з тілом, що існує. У кого ти забираєш буття, у того ти забираєш все”. Його послідовник Чернишевський („Листи про природу”) – природа існує об’єктивно, її бутя є самобутнім. Речам природи немає справи до того, що ми про них думаємо і коли ми з’явилися. Природа існує вічно. А речі невпинно розвиваються, зникають і знову з’являються.

Поняття матерії виникло в історії Ф у зв’язку з багаточисельними спробами вияснити сутність світу. В античний період виникло уявлення про те, що не дивлячись на різноманітні перетворенння речей в природі, у них повинна зберігатись стійка основа і вона отримала назву першопочатку (першостихії).

У Фалеса із Мілету ним була вода. У Анаксімандра – апейрон (першоречовина), він є безмежним.

В Анаксімена – повітря, у Геракліта – вогонь. Найбільш розповсюдженим було уявлення про взаємодію 4 стихій: води, повітря, вогню, землі. У Китаї ще дерево та метал, інколи ефір.

У класичному матеріалізмі стародавньої Греції матерія ототожнювалась з атомами, яких незліченна кількість і які чуттєво не можна сприймати. Існування атомів як основи буття Демокріт доводить так: „Подільність матерії до безкінечності суперечить принципу її незнищення, значить повинні існувати дальше неподільні корпускули – атоми. Їх нескінченна множина – різняться формою, величиною, фігурою, розташуванням. Рухаються в пустоті. Особливого значення надає вихроподібному руху – атоми стикаються і утворюють тіла”.

В епоху Відродженя і в Новий час така стійка основа отримала назву субстанції. У Джордано Бруно і в Спінози – це Бог або природа в цілому. Дж.Бруно пише в „Діалогах”: Сутність всесвіту – єдино в безкінечності і в кожному його тілі, взятому як його частина. Всесвіт і кожне тіло фактично є дині по відношенню до субстанції”.

У Спінози субстанція єдина, унікальна, не зникає і не виникає, існує вічно, не має початку в часі і кінця в просторі, в процесі руху лише змінює форми свого буття, будучи causa sui – причиною самої себе.

У французькому матеріалізмі XVIII ст. матерія – це об’єктивна реальність, що існує до і незалежно від людини і відображається її відчуттями. Основу матерії складає речовина, яка складається з атомів та молекул. Точку зору французького матеріалізму розділяв і М.В.Ломоносов: „Матерія – це те, з чого складається тіло і від чого залежить його сутність, а складається тіло з атомів та молекул”. Таке уявленя про матерію проіснувало до кінця XIX ст. Вкінці XIX ст. у фізиці було зроблено декілька відкриттів експериментального характеру, які змусили переглянути старе уявлення про матерію.

Больцманом був сформульований другий початок термодинаміки, пов’язаний з поняттям ентропії, суперечив Ньютонівським класичним уявленням про зворотність процесів у природі. Пізніше дослідами Майкельсона була спростована гіпотеза ефіру і одночасно були переглянуті старі уявлення Ньютона про одночасність, абсолютний простір та час і матерію. Беккерель встановив, що деякі солі урану випромінюють помені, подібні до рентгенівських. П’єром Кюрі було показано, що не тільки солі урану, але й деякі ніші елементи випромінюють такі промені і це явище отримало назву радіоактивності. Виявилось, що атом зовсім не є останньою неподільною корпускулою, а сам має складну будову. В 1897 р. Томпсоном був відкритий електрон і була встановлена його дискретно-хвильова природа. Електромагнітна природа електрону явно не вписувалась в класичне рівняння електродинаміки Максвелла. Згодом було відкрито явище дефекту маси і анігіляції. Коли при відповідних умовах електрон поєднується з позитроном, то утворюються 2 фотони. Із цих відкриттів більшість фізиків зробили висновок: „Якщо речовина зникає, а маса зменшується, то значить і зникає матерія, а єдиносущою є лише енергія. Так-як матерія – це фундаментальне поняття матеріалізму, то значить матеріалізм також зникає і повинен заміститись новою Ф у межах енергетизму”. Насправді ж ніякої кризи у фізиці не було, зникли лише старі уявлення про матерію. Пізніше розвиток фізики і підтвердив, що матерія невичерпна і нікуди не зникає. Розуміння матерії не можна обмежити однією системно-структурною організацією (атомом). В 1910 р. Резерфордом було відкрито ядро атома, 1913 р. Нільсом Бором була сконструйована планетарна модеь атома. Вкінці 20-х рр. була точно встановлена маса електрона, що в 1840 разів менша маси протона. Чедвіком відкритий нейтрон, а Паулі – висловлена гіпотеза про існування нейтрино, що підтверджено в 1953 р. В 1940 р. Вавіловим висловлена гіпотеза про складну будову самого електрона і підтверджена в 60-70-х рр. XX ст. Кожна елементарна частинка складається з субелементарних частинок – кварків і глюонів, що їх склеюють. Сучасній ядерній фізиці відомо біля 550 елементарних частинок. Кожна частинка має свою античастинку. Протон і нейтрон обмінюються енергією в ядрі – мезонний струм. Частинки поділяються на 3 групи.

Лекція 36

В сучасній науці матерія є відомою у межах від 10-55 см (субелементарні частинки), 10-12-14 см елементарні частинки і 1028 см – 13 млрд.світлових років. В цих межах немає явищ, що ми не могли б відзначати. Наука довела невичерпність матерії як в глибину, так і в ширину. Таким чином ніякої кризи у фізиці не було, була лише плутанина у головах вчених – понять. Для того, щоб не виникало цієї плутанини, то потрібно чітко розмежовувати буденне уявлення про матерію, науково-природниче розуміння матерії і визначеня матерії як Ф категорії. Буденне уявлення про матерію надзвичайно аморфне та багатозначне, невизначене. У науці визначеня матерії має більш стійкий, консервативний характер. Тут насамперед позначаються фізико-хімічні властивості матерії, її стани, форми руху, структурної організації.

У Ф під матерією розуміють Ф категорію для позначення об’єктивної реальності, яка існує до і незалежно від людини і відображається людиною безпосередньо або за допомогою приладів і устаткування. Таким чином Ф визначення матерії як категорії не пов’язане з яким небудь науково-природничим визначенням та розумінням. І коли будуть відкриті нові властивості матерії, її стани, форма руху та нова структурна організація, всі вони будуть вкладатись в це визначення і не буде ніякої кризи в науці.

Сучасна наука чітко розділяє 2 види матерії:

-Речовинний;

-Неречовинний.

Речовинний характеризується кінцевою масою спокою; неречовинний – масою руху, яка виявляє себе в енергії. Вся відома матерія завжди має системно-структурну організацію. Структура – це найбільш характерна властивість матерії. Безструктурної матерії не існує. Структура – це тип організації елементів та їх зв’язків між собою. Інколи структуру розуміють як інваріантний аспект системи (стійкий). Система – це таке цілісне інтегроване утворення, в якому внутрішні зв’язки та взаємозалежності між елементами є більш стійкими, суттєвими та тривкими, аніж зв’язок між кожним елементом та зовнішнім середовищем. Інколи в Ф літературі під системою розуміють функціонально-пов’язану взаємозалежність елементів. За будь-яких умов внутрішнє упорядкування між елементами є більш міцним, постійним та суттєвим, аніж зв’язок елементів із зовнішнім середовищем. В одному випадку упорядкування системи є результатом історичного розвитку неорганічної або органічної природи і тоді ми маємо так звану природну систему. Крім них є системи створені людською діяльністю, матеріально-виробничою діяльністю. Завжди розуміють системну організацію у неживій природі, живій природі та суспільстві. Кожна системна організація матерії має відповідні структурні рівні. Вони поділяються за наступними критеріями:

1. Просторово-часові масштаби;

2. Основні суттєві властивості та якісна визначеність;

3. Ступінь складності.

У неживій природі виділяють наступні структурні рівні:

-рівень субелементарних, елементарних частинок та атомних ядер;

-рівень атомів та молекул;

-макроскопічних тіл різної величини;

-геологічних систем;

-планет, зірок, галактик, їх систем.

У живій природі:

-молекулярний рівень життя;

-субклітинний;

-клітинний;

-мікроорганізми;

-тканини, органи, системи;

-організму в цілому;

-колоній, популяцій, видів, родів;

-біогеоценозів;

-біосфери.

У суспільстві виділяють:

-індивідуум;

-сім’ї;

-колективи, товариства;

-соціальні групи;

-класи;

-народності, нації;

-держави;

-суспільство в цілому.

Кожна системно-структурна організація матерії у неживій природі, живій природі та суспільстві існує, має свою якісну визначеність, завдяки особливим чинникам та факторам. У неживій природі – це внутрішньоядерні та ядерні процеси, електромагнітні та гравітаційні сили. Жива природа – метаболізм, санорегуляція, самоуправління, самовідновлення, наявність постійного інформаційно-енергетичного зв’язку між різними рівнями та безлічі контурів зворотнього зв’язку. Тобто надзвичайно саморегулююча, складна система.

Цілісність соціальної системи визначається виробничими, економічними відносинами, формами власності, суспільними відносинами, наявністю єдиних ідеологічних та психологічних установок, традицій, менталітету.

Про різноманітні структурні рівні матерії, її властивості ми знаємо завдяки тому, що матерія перебуває у постійному русі. Рух – це найбільш суттєва властивість матерії. Вперше на цю властивість матерії вказує англійський ф-оф матеріаліст Джон Толланд (кінець XVII - початок XVIIIст.) „Рух, - пише він, - є найбільш суттєва властивість матерії, яка невіддільна від її природи, як невіддільна від неї протяжність та непроникність. Матерія немислима без руху, а рух – без матерії”. У широкому Ф розумінні слова рух – це зміна взагалі. Починаючи від простого переміщення тіл і закінчуючи людським мисленням. За своєю суттю рух являє собою єдність протилежностей – перервного і неперервного, кінцевого і безкінечного. На цю сутність руху вперше звертають увагу стародавні елеати – Зенон Елейський у своїх „апоріях”. За своїм змістом рух також являє собою надзвичайно складний процес, поєднує в собі стійкість і мінливість, спокій, рівновагу і зміни. Будь-який спокій є відносним.

Розглядаючи рух, Ф та інші науки чітко розрізняють вищі і нижчі форми руху.

Нижчі:

-механічне переміщення тіл;

-фізичні та хімічні процеси.

Вищі:

-біологічна форма;

-соціальна форма руху.

Нижчі та вищі форми руху тісно пов’язані між собою, ми не зможемо зрозуміти фізичну форму руху, не знаючи механічної або біологічної форми, не знаючи фізико-хімічних основ. Вищі форми мають якісну визначеність і не можуть бути зведені до механічної суми нижчих форм руху.

Кожна форма руху пов’язана з іншою формою руху. Рух буває поступальним, прогресивним, по висхідній лінії і по низхідній лінії – регресивним. В дійсності завжди поєднуються і поступальний і регресивний рух. Коли поступально-прогресивний рух характеризується джерелом і направленістю від простого до складного, від нижчого до вищого, незворотній і є корінною зміною об’єкту, то він називається розвитком.

Розвиток – це якісна докорінна незворотна зміна предмету від нижчого до вищого. Не будь-який рух є розвитком. Завжди поєднується поступальний із регресивним рухом. Плеханов: „Розвиток суспільсьва – суперечливий процес, в якому успіхи можуть призводити до недоліків в іншому”. Матерія рухається і змінюється у часі та просторі. Час і простір – це також атрибути матерії, форми її існування.

Простір – це універсальна форма співіснування тіл між собою. Час – універсальна форма зміни явищ та процесів, тривалість їх життя. Знаходитися у просторі – значить бути один біля одного, а в часі – один після другого.Просторові характеристики є місця об’єктів, їх відстані між собою, кути напрямку в середовищі, а також кожен матеріальний об’єкт має форму та фігуру і тому має ширину, довжину, висоту і складається із частин, що мають певні просторові характеристики.

Час завжди однонаправлений, хоча в більшості випадків потрібно казати про кореляцію минулого, теперішнього і майбутнього. Просторово-часові характеристики, які мають певні величини називають метричними. Крім них простір і час мають топологічні характеристики (якісні) – зіткнення об’єктів між собою, розташування один відносно іншого, симетрія – асиметрія. Всі матеріальні об’єкти характеризуються цілісністю та диференційованістю. Протяжність та тривалість життя об’єкту виступають на перший план тоді, коли ми його розглядаємо як цілісний, а диференційованість об’єктів нас цікавить тоді, коли ми розглядаємо порядок, структуру, співвідношення, зміну. В історії Ф і науки до проблем співвідношення матерії, руху, простору та часу існували 2 протилежні позиції. Одна з них була представлена Ньютоном, друга – Лейбніцем. Ньютонівська позиція отримала назву субстанційної, а Лейбніца – релятивістської (відносної). Ньютон у своїй класичній механіці спирався на перетворення Галілео Галілея у механіці, на Евклідову геометрію. Тому звідси обгрунтовується абсолютність простору та часу і незалежність їх від матерії.

Вкінці XIX ст. Малькенсоном спростована гіпотеза ефіру, то значення набула релятивістська концепція взаємозв’язку простору, часу, руху, матерії. Завдяки перетворенням Лоренца і Мінковського Ейнштейном і Пуанкаре була створена спеціальна теорія відності, яка встановлювала об’єктивну взаємозалежність між простором і часом і спростовувала твердження Ньютона про абсолютний простір і абсолютний час. Пізніше Ейнштейном була створена загальна теорія відносності (нова теорія гравівтації). Вона встановлювала об’єктивну взаємозалежність між простором, рухом, часом та масами тяготіння у просторі. Загальна теорія відносності реалізувала теорію Лобачевського про існування неевклідової геометрії і уявлення Рімона про викривлення простору. Нова теорія гравітації не тільки точно встановлювала часово-просторові характеристики предмету в тій чи іншій ділянці всесвіту, але й показувала, що ці характеристики залежать від використаної метрики.

Лекція 37