Сучасна некласична Ф

1. Сучасне суспільне буття і світ людини. Протиріччя та глобальні проблеми сучасності.

2. Характерні риси сучасної некласичної Ф.

3. Проблема людини у сучасній Ф: екзистенціалізм, Ф антропологія, соціобіологія.

4. Ф науки та логіка наукового пізнання у сучасній Ф: неопозитивізм, лінвістичний аналіз, постпозитивізм, структуралізм, Ф герменевтика.

5. Р-Ф течії сучасної некласичної Ф: неотомізм, персоналізм, тейярдизм.

„Кожна Ф, - як відзначав Гегель, - це епоха, осягнута думкою”. З кожною епохою Ф розділяє як її велич, так і її недолік. Якщо Ф це квінтенсенція епохи, то що таке епоха? Сучасна техногенна епоха – період глобалізації економіки, зумовлена надзвичайно складною системою соціально-економічних протиріч між 3 центрами цивілізації: США, Західною Європою та Японією, а також найбільш складною та різноманітною системою стосунків між 3 центрами економічного життя і країнами, що розвиваються: країнами СНД та Східної Європи.

США поступаються Японії, Німеччині та Швеції за технологіями. Недивлячись на санкції, їх відсталість зберігається. У фінансовому відношенні США найрозвиненіша країна. Західна Європа – 17 % США (зараз 5-6 %). Особливим протиріччям сучасної епохи – між старою державно-монополістичною формою капіталу та ТНК, на долю яких припадає 80 % валового світового продукту. В цих сучасних умовах техногенної цивілізації НТП означає правильну поляризацію соціальних сил, докорінну зміну соціальної структури населення. НТП в економічно розвинутих країнах збільшує армію найманої сили за рахунок середніх прошарків населення і надзвичайно дешевої робочої сили із країн Східної Європи та бувшого СНД. Збільшує і армію безробіття і концентрує в руках небагатьох фінансових груп великі ресурси, а з другого боку породжує бідність, голод і вимирання населення. Регіони голоду: Південно-Східна Азія, Північна Африка, Латинська Америка. Кожен рік від голоду помирає 40-50 млн. людей (18-20 млн. дітей). Від супутніх захворювань – ще 100 млн.людей. З проблемою голоду пов’язана і демографічна проблема. Приріст за рахунок відсталих країн. Переселення регіонів. В економічно розвинутих країнах демографічна проблема має зворотний негативний бік. За останні 50 років приросту корінного населення Німеччини, Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії не відбулось. На 1 німця – 0, 1 дитини. Через 100 років населення зникне. При сучасній агротехніці Земля може прогодувати 30-40 млрд.чоловік. З демографічною проблемою пов’язана і екологічна проблема, що досягнула критичної межі. Кожний день людство бере 100 ум.од. речовини. Утилізує максимум 3-4 од. Решта – відходи. На кожного жителя Західної Європи на рік видобувається 30 тонн відходів (15 % з них є безпосередніми отрутами). В результаті збільшуються генетичні аномалії. Кожні 10 років генофонд зменшується в 3 рази. Людство знищило 2/3 лісів, особливо тропічних. Через 200 років кисню на планеті не буде. Особливу стурбованість викликає духовна деградація, ріст злочинності, наркоманії, зміна структури хвороб (в т.ч. СНІД). В США населення збільшилось в 2 рази, а кількість психічно хворих – в 4 рази. Особливо негативне явище для майбутнього людства являє корупція, що охопила всі країни. В умовах духовної кризи, непередбаченого економічного розвитку, екологічної катастрофи зберігається загроза термоядерної катастрофи, виникають локальні війни. Серед інтелігенції домінує страх, невпевненість у майбутньому, зберігається думка, що перед інстинктом розум безсилий. В умовах духовної кризи, невігластва, стандартизації життя і формується наше буття.

Лекція 30

Характерні риси сучасної некласичної Ф. Чому вона отримала таку назву? Чим відрізняється від класичної Ф?

1. Сучасна некласична Ф відреклась від прогресивних традицій та ідей класичної Ф. Вона відроджує саме ті концепції, які вже в минулому виявили свою методологічну і теоретичну необгрунтованість, які ще в свій час не слугували запитам людства і людському прогресу. Наприклад, сучасний постмодернізм відроджує і адаптує до сучасності ту Ф, яка вже виявила свою неспроможність, однак постмодерн прагне адаптувати ці ідеї та положення шляхом спеціального теоретичного переосмислення старої Ф і шляхом спеціальних Ф досліджень, яких власне вже немає в Ф.

2. Якщо для класичної Ф була чіткість та ясність у постановці проблем, чітке розмежування Ф течій та напрямків, то саме цю традицію сучасна Ф втратила. Якщо відомий Декарт вважав, що ясність, достовірність, чіткість – це ознаки істини, то сучасний Ф Карл Ясперс заявляє, що істина в неясності, в тумані. Якщо Дж.Берклі прямо і відкрито закликав відмовитися від матеріалізму, так як він складає теоретичну основу атеїзму, то сучасна некласична Ф сам матеріалізм часто представляє у вигляді Р.

3. Загальним фоном розвитку сучасної Ф є зневіра в людину та її майбутнє. В ранг світоглядних принципів вводять аморалізм та цинізм. Популярний Ф нігілізм – я заперечую буття цінності. Під впливом сучасного НТП у Ф створилося 2 великих напрямки: сцієнтизм і антисцієнтизм.

4. У межах сцієнтизму зберігає своє значення раціоналізм, тобто зберігається формальна орієнтація на науку як найвищу цінність. В антисцієнтизмі навпаки наука – найбільше зло для людства, особливо наслідки сучасного НТП. У межах антисцієнтизму виникають і розвиваються всі сучасні ірраціональні напрямки.

5. Міфологізація мислення. Із мислення вилучаються його доказовість і несуперечливість, чіткі та ясні поняття, а вводяться абсурдні уявлення, в які легко можуть повірити люди з буденною свідомістю і тяжко осягнути людині з інтелектом. Починаючи з Ніцше, Ясперс прямо завляв, що оточуючий світ – це найбільш мінлива брехня, а істина – брехня вигідна, корисна. Саму Ф почали тлумачити як напівусвідомлену міфотворчість, форму самообману, без якої ніби людина не може жити.

6. У сучасній Ф домінують аналітико-методологічні напрямки над конструктивно-синтетичними, тобто домінує критика над оригінальними Ф вченнями. У сучасній Ф ісує надзвичайно велика множина шкіл, напрямків, вчень, відмінність між якими несуттєва.

Недивлячись на безліч шкіл та напрямків сучасну всю Ф можна об’єднати у 3 великих групи:

1. Ф течії та вчення, які досліджують проблему людини: екзистенціалізм, Ф антропологія, соціобіологія.

2. Ф течії, які досліджують проблеми сучасної логіки та наукового пізнання: неопозитивізм, лінгвістичний аналіз, постпозитивізм, структуралізм, Ф герменевтика.

3. Сучасні Р-Ф течії: неотомізм, тейярдизм, персоналізм.

Серед інтелігенції найбільшу популярність ще до цього часу зберігає екзистенціалізм. (екзистенція – існування). Популярність пояснюється 2 причинами: 1. у витоків цієї Ф були відомі письменники, лікарі; 2. ця Ф ставить надзвичайно актуальні проблеми: прагне вирішити проблему смислу життя, проблему деперсоналізації людини у сучасних умовах, стандартизацію її життя, проблему відчуження особи, проблему взаємостосунків людей, колективу і суспільства.

Ф екзистенціалізму має свої теоретичні витоки з містичної Ф данського ф-фа Керкегора, феноменології Гусарля, Ф життя Дженті, Леніча, Дільтея, психоаналізу Фрейда (особливо помітно у творчості Сатера).

Теоретичними витоками екзистенціалізму є творчість Достоєвського, Толстого, Ремарка, Хемінгуея, Сатра Жан Поль, Сімона Бонуа, Камю.

На мій погляд справжні теоретичні витоки треба шукати раніше- в середньовіччі. Адже саме в період середньовіччя у Ф чітко розрізняли 2 поняття: есенція – сутність і екзистенція – існування. Тобто розрізняли 2 поняття – чи існує насправді предмет, а якщо існує, то який він, яка його сутність. Із цієї проблеми А.Кентеберійський формулює онтологічний доказ буття Бога. Розділяючи катафатичну (позитивну) ідеологію Кентеберійський виводить онтологічний доказ буття Бога. Бог – найбільш повна, досконала, ідеальна сутність. Внаслідок своєї досконалості та ідеальної сутності ця сутність не може не існувати, вона існує сама по собі.

Екзистенціалісти вважають навпаки, що сутність не є умовою існування, із сутності ніколи не можна вивести існування ні за яких умов. Все можна осягнути розумом, все можна вкласти в поняття, у сутність, окрім самого існування.

Відомий екзистенціаліст німець Мартін Хайдегер прямо полемізує з раціоналістом Декартом в роботі „Буття і час”, він прагнув вивести буття людини із мислення – cognito ergo sum (я мислю, отже існую). Декарт прагне, щоб поставити Ф на новий більший достовірний грунт, але те, що він залишає при цьому невизначеним є буттям мислячої речі, точніше буттєвий смисл її існування. З т.з. екзистенціалізму за буття раціональне перетворення осмислення залишається величезний ірраціональний залишок, на який розум натикається і не може осягнути. Тобто осягнути існування, смисл буття за допомогою розуму неможливо. Все можна вкласти в думку, мислення, окрім існування. Однак протилежне завдання вивести мислення з буття також неможливе, якщо буття розглядати як реально існуюче, матеріалістичне.

Яким же чином можна розірвати це замкнуте коло? Як можна осягнути буття? Це можна зробити лише із середини (на думку Ясперса) і тільки по відношенню до особливої форми буття – людського буття. Ми власне і є екзистенція, причому кожний смисл її існування відкривається унікально, неповторно, індивідуально.

Причому смисл буття для кожної людини відкривається тільки в окремих, граничних для неї ситуаціях, коли вона починає бачити себе, оточуючий світ і інших людей принципово по іншому. Відчуття близькості біологічної смерті, трагічна вина, страх, крах всіх ілюзій. Потрапивши в таку ситуацію у людини зникає полуда (пелена) з очей. „Людині, - пише Хайдегер, - на відміну від тварини відомо, що вона смертна істота і від народження їй відомо, що вона помре. Тому людина існує як усвідомлена істота про свою приреченість. Тільки страх примушує людину удосконалювати власне буття і відтягувати приреченість. Але усвідомлення приреченості залишається до кінця, тому страх приреченості є основним мотивом поведінки людини. Людина живе не по-справжньому, а відчужено лише тому, що вона прагне втекти від самої себе, заглибитись у буденність світу. Людина, яка не здатна виносити свою свободу, тікає від самої себе аж до того моменту, коли граничні ситуації примушують зрозуміти свою приреченість і почати життя спочатку, тому не зміна суспільних відносин, не соціально-економічні перетворення роблять людину вільною, а тільки самовдосконалення. Екзистенціалізм прямо і відкрито виступає проти вчення Арістотеля і Маркса, що людина – це політична істота, сукупність суспільних відносин. Вони вважають навпаки: яка людина – таке суспільство, а суспільство є щось зовнішнє по відношенню до людини, саме суспільство деперсоналізує людину, перетворює її в робота, стандартизує життя.

Крім того екзистенціалісти називають ірраціональну реакцію на раціоналізм, тому що він всі проблеми людини прагне вирішувати тільки ірраціональними засобами. Екзистенціалізм прямо виступає проти науки. Той факт, що наука виходить з протилежності суб’єкта і об’єкта, не дозволяє науці пізнавати істину. Наука не здатна вказати на шлях до життя, не може обгрунтувати власний смисл свого існування. Існування науки будується на прагненні до знання, правомірність якого наука не може довести. Наука бачить світ крізь призму предметності, а Ф повинна навчитись розглядати світ крізь призму екзистенції. Екзистенціалісти заперечують будь-який зв’язок між світоглядом та наукою. На їх думку, наука ніколи не може бути світоглядом, а світогляд – науковим. Відкидається твердження Ейнштейна. Сам напрямок екзистенціалізму поділяється за географічним принципом: французький та німецький, а також на релігійний та атеїстичний.

Представники Р Екзистенціалізму: Ясперс, Бердяєв, Марсель, Шестов; атеїстичного: Хайдегер, Жан Поль Сарат, Камю.

Відмінність між Р і атеїстичним досить умовна.

Лекція 31

Другою Ф течією сучасної некласичної Ф, де людина виступає основною проблемою є Ф антропологія. Передумовами виникнення Ф антропології і відокремлення її від антропології була криза традиційних уявлень про людину. У зв’язку з цим завжди приводять відоме твердження фундатора цього напрямку Маркса Шеллера про абсолютну несумісність Р, Ф та науково-природничого тлумачення людини. Виникнення Ф антропології як течії у сучасній Ф датується публікаціями 2 робіт Шеллера: „Положення людини в космосі” і Плеснера „Стадії органічного світу і людина”. На відміну від екзистенціалізму, який прагне вирішувати особливості унікального буття людини як індивідууму, Ф антропологія претендує на вирішення загальної Ф проблеми – людського буття взагалі. Ф антропологія прагне відновити цілісне життя людини шляхом переопрацювання, переосмислення біології, соціології, психологогії і етнології. Основне завдання Ф антропологія бачить у чіткому визначенні сутності людського буття і його відмінність від тваринного світу. На думку Шеллера сутність людського буття і його відмінність від тварин полягає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску природних потреб, включаючи потяги та інстинкти.

Завдяки позажиттєвій силі людина гальмує і сублімує свої природні потреби. Здатна дистанціюватися від навколишнього природного середовища. Плеснер основну відмінність людини бачить в тому, що людина постійно здатна виходити за межі природного існування. На його думку сутність людини полягає в ексцентричності, у постійному виході із безпосередніх природних умов. На відміну від Шеллера Плеснер вважає, що сутнісна природа людини може бути вирішена без Ф. Послідовник Шеллера Гелен основну відмінність людини від тварини бачить у специфічних сенсорних сприйняттях та діях. На його думку тільки через діяльність та предметне відношення до природи людина суттєво відрізняється від тварин. Це насамперед помітно у розриві між спонуканнями та діями людини. На відміну від тварин спонукання у людини мають дифузний характер. Можуть бути перенесені, відмінені або реалізовані за інших умов або ситуацій. Людина – це культивуюча істота. Подібну позицію розділяє Ротхаккер, - стверджує, що людина, завдяки діяльності, створює культуру і саме людина є творцем культури і одночасно і її результатом. Людина створює інший символічний світ – мова, міфи, звичаї, мистецтво, література, наука. Таким чином Ф антропологія є не інше, як еклетичною спробою поєднати між собою різні аспекти біосоціальної природи людини та її соціальної сутності.

Третім напрямком є соціобіологія. Як напрямок у Ф виникнення соціобіології датується 1975, 1978 рр., коли Уілсоном були опубліковані 2 роботи – „Соціобіологія: новий синтез” і „Природа людини”. Уілсон в цих роботах, спираючись на знання етології, екології, популяційної генетики та молекулярної біології, а також залучаючи знання окремих гуманістичних наук прагне практично реалізувати відоме положення Маркса про те, що згодом природничі науки будуть включатись в науку про людину і це буде одна наука. Вивчаючи, досліджуючи організацію, принципи та поведінку популяцій живих істот, Уілсон шляхом моделювання та аналогій прагне створити загальну біограму і для людини, тобто універсальний опис природи людини. У своєму основному завданні соціобіології він бачить у створенні генно-культурної коеволюції. Біограма людини повинна чітко відтворювати адаптацію людини до культурного середовища, чітко фіксувати, які природні задатки знищені культурою і які власне філогенетичні залишки природи залишились у людини. У своїх роботах він спирається на екологію, популяційну генетику і молекулярну біологію. На його думку людська діяльність, її природа генетично детерміновані, життєдіяльність генетично обтяжена. Про це свідчить не тільки патологія, а й сучасний розвиток людини, її адаптація в середовище.

В якості прикладу значимості генетики для людини Уілсон приводить принцип табу інцесту. Людина, як і будь-яка істота від природи дбає збереження стійкості власного „Я” і своїх близьких.

Таким чином всі напрямки сучасної Ф, в яких вивчається проблема буття людини не мають єдиної базової Ф. Це своєрідне безпринципове поєднання різноманітних підходів, Ф шкіл та напрямків. У більшості випадків ці напрямки заперечують значення Ф для вирішення своїх проблем. В цьому відношенні вони поєднуються з принципово іншою течією сучасної Ф, яка досліджує проблеми логіки та методології науки. До цих течій відносять неопозитивізм, лінгвістичний аналіз, постпозитивізм, структуралізм, Ф герменевтика.

Неопозитивізм - як свідчить сама назва це новий позитивізм (3 історична стадія розвитку позитивізму). Перша стадія була представлена в середині XIX ст. Огюста Конта і Герберта Спенсера.

Друга стадія - емпіріо-критицизм (кінець XIX – початок XX ст) Махом і Авенаріусом.

Третя стадія – неопозитивізм був представлений Львівсько-Варшавською школою Ф і Віденським гуртком (30-60рр. XX ст.) У витоків неопозитивізму були ф-фи, математики і фізики – Лєснєвський, Расов та ін.

Для всіх стадій позитивізму є харатерними 3 особливості:

1. Ідеал чистої, описової науки, без Ф;

2. Спроба створити нову Ф-методологічну базу науки;

3. Для всіх течій позитивізму є характерним суб’єктивний ідеалізм.

Неопозитивізм як Ф напрямок прагнув вирішити ті проблеми, що виникли в науці і зокрема в математиці та фізиці в 30-40 рр. XX ст., а також дати теоретичне обгрунтування новій галузі знання – математичній логіці. У своїй півстолітній еволюції неопозитивізм пройшов кілька періодів свого розвитку, а саме фізикалізму, логічного аналізу, лінгвістичного аналізу і постпозитивізму.

Спочатку серед вчених виникла ідея створити єдину універсальну мову для всіх наук, яка була б позбавлена невизначеності, аморфності, багатозначності – перекласти мову всіх наук на мову фізики та математики. Ця ідея виникла внаслідок того, що було помічено, що безліч проблем науки мають мовну природу – некоректне використання термінів. Однак ця ідея не була реалізована, не увінчалась успіхом і фізикалізм поступається місцем логічному аналізу. Сам логічний аналіз базується на експлікації, верифікації, протокольних записах, атомарних судженнях, які перевіряються фактами. Експлікація у логіці – це прийом переведення одного судження на інше або його розгортання, в результаті якого прояснюється його смисл та зміст. Закінчується експлікація протокольними записами, атомарними судженнями, які верифікуються, перевіряються фактами. Однак саме тлумачення фактів має ясно-чіткий характер суб’єктивного ідеалізму. У неопозитивізмі факти – це не фрагменти матеріальної чи духовної дійсності, а особливі постійні стани психо-емоційної сфери.

Відгенштейн стверджує: „Синє, червоне, біле, чорне – це не факт, а коли я записав – я бачу синє, біле, червоне – це факт”.

Неопозитивізм направлений в галузь лінгвістики, робить саме мову єдиним і універсальним предметом свого дослідження. Залежно від того, яка саме мова є предметом методологічно-теоретичного дослідження, такий і період розвитку неопозитивізму.

На початку, коли предметом дослідження була мова науки, ми мали фізикалізм і логічний аналіз, а коли ж предметом дослідження виступає звичайна мова – ми маємо лінгвістичний аналіз.

Перший період був представлений у ранніх роботах Відгенштейна, а пізній – у його пізніх роботах. Тому інколи говорять про неопозитивізм раннього та пізнього Відгенштейна. Однак, лінгвістичний аналіз також заперечує роль і значення Ф. Більше того, мовні непорозуміння у спілкуванні між людьми є наслідком Ф псевдопроблем.

Постпозитивізм (критичний раціоналізм) виникненню завдячує Карлу Попперу. Він протиставляє методу верифікації – метод спростування або фальсифікації. Розвиток науки зумовлений безперервним процесом накопичення і спростування гіпотез. На відміну від звичного уявлення про гіпотезу – вона не підтверджується, а фальсифікується фактами і сам розвиток – є накопичення гіпотез і їх фальсифікація.

Лекція 32

Структуралізм як Ф течія виник і сформувався в 60-х рр. XX ст. У витоків цього напрямку були відомі вчені – Фуко, Левістрос.

Структуралізм – це раціональний антипод екзистенціалізму. Якщо в екзистенціалізмі смисл людського буття вирішується у психоемоційній сфері за допомогою ірраціональних методів, то в структуралізмі справжнім буттям є тільки мова. Аналітичні, формально-логічні та математичні прийоми і процедури у цій реальності визначають надзвичайно стійкі, незмінні у часі та просторі утворення – структуру. На думку Левістроса структура не розвивається у часі, залишається вічно-незмінною. Більше того, структура, яка відокремлюється за допомогою логіки та математики з мови у функціональному вигляді співпадає з будовою наукової думки. Тому у процесі розвитку науки людина не приймає ніякої участі. Це здійснюється тільки за допомогою сучасних технічних засобів. Структуралізм прямо і відкрито протиставляє синхронізм – діахронізму – стійкість проти плинності, зміни. Ігнорування суб’єктивного людського початку у науці, творчій діяльності людини вкінці привело структуралізм до занепаду. І в період студентських заворушень у Франції Левістрос змушений був покинути кафедру.

В останнє десятиріччя XX ст. особливу популярність отримала Ф герменевтика. Герменевтика (з гр. тлумачити, пояснювати, інтерпретувати). У давньогрецькій Ф герменевтика – це теорія і мистецтво тлумачення іншомовних термінів, слів, висловів. У неоплатоніків герменевтика – це тлумачення поезії Гомера. У християнських теологів і письменників середньовіччя – наука і мистецтво тлумачення Біблії. У Відродженні – переклад пам’яток античної культури на живу мову епохи Відродження.

Ф проблематика у герменевтиці вперше представлена у ранньому німецькому романтизмі – Шлегель і Шлеєрмахер. Шлеєрмахер представляє герменевтику як спосіб розуміння іншої індивідуальності – чужого „Я”. За герменевтикою він зберігає виявлення того чи іншого твору або тексту. З його т.з. якщо діалектика дозволяє зрозуміти зміст твору, граматика – його структуру, то герменевтика – мовно-стилістичну манеру твору. Герменевтика як метод у історії була представлена так званою історичною школою у Ф життя насамперед Дільтеєм. Він вважає, що герменевтика дозволяє безпосередньо проникнути у найбільш глибинну структуру, тобто життя і зрозуміти його, виходячи із самого життя. Це можливо тільки за допомогою розуміючої психології. Остання безпосередньо осягає власне життя за допомогою інтроспекції, а інше індивідуальне життя, за допомогою співпереживання – емпатії. Історична реконструкція тієї чи іншої культури на думку Дільтея зводиться до відношення тих чи інших фрагментів цілісності душевно-духовного життя епохи.

Дільтей різко протиставляє герменевтику як розуміння методу пояснення. На його думку розуміння тісно пов’язане з психологією індивідуальності, з безпосереднім проникненням у життя, а пояснення має справу з зовнішнім досвідом і в більшій мірі використовується у природничих науках з реконструюючою діяльністю розуму. При реконструкції фрагментів душевно-духовного життя тієї чи іншої культури за допомогою методу, який пропонує Дільтей ці відтворені фрагменти мають яскраву індивідуальність і не можуть бути пов’язані з іншими фрагментами культури і культура таким чином не відтворюється. Тому основне завдання герменевтики Дільтей формулює так: „Як може індивідуальність зробити предметом, що має загальне значення для пізнання і об’єктивної основи, іншу, чужу індивідуальність”. Це завдання Дільтея прагне вирішити відомий ф-оф Гуссер у своїй феноменології. Прагнучи чітко визначити чисту свідомість, Гуссер виділяє нетематичний, підсвідомий акт інтенцій, дозволяє створити попередні знання про ту чи іншу культуру. Нетематичні горизонти зливаються у єдиний життєвий світ культури. Тому основне завдання історика відновити життєвий світ культури.

Мартін Хайдегер реальною основою життєвого світу вважає мову. Мова як основа життєвого світу набуває значення буття, не ми розмовляємо мовою, а мова розмовляє нами.

Його учень Хадамер, розділяючи позицію Хайдегара про мову як реальне буття, на відміну від свого вчителя прагне поєднати у своїй Ф герменевтику і діалектику, відродивши метафізичну традицію від Арістотеля до Декарта. Він вважає, що відтворення культури тієї чи іншої історичної епохи задається традицією. Тільки традиція дозволяє зрозуміти цілісність культури, її душевно-духовного життя. Традицію можна коректувати, але звільнитися від неї неможливо, бо тільки традиція дає попередні знання про культуру. А традиція має мовну природу. Таким чином Ф герменевтика завдяки Хадамеру і прагне поєднати Ф традицію з вченням Хайдегера про мову.

Накінець Р-Ф течії сучасної некласичної Ф представлені неотомізмом, тейярдизмом. Неотомізм – це арістотельсько-томістська Ф у сучасних умовах. Особливість цієї Ф пов’язана з культом св. Фоми Аквінського. Згідно енцикліки Лева XIII Фома Аквінський – це святий розум, друга людина після Ісуса Христа, що була скерована Богом на Землю, щоб привести людство до істини. Аквінський прагнув примирити віру і розум, цього принципу дотримуються і неотомісти. Ф неотомізму – найбільш систематизована Ф сучасності. Є офіційною Ф Ватикану і розповсюджуєтся в країнах католицизму. У неотомістській Ф співіснують 2 напрямки – ортодоксальний і модернізований. Представники ортодоксального напрямку притримуються повністю тієї чи іншої букви вчення Фоми Аквінського, а модернізованого напрямку – прагнуть видозмінити ті чи інші положення Аквінського і адаптувати їх до реалій сьогодення. Основними представниками неотомізму були Жільсон, Веттер, Марітен, Бохенський. Ф неотомізму використовує досягнення інших напрямків Ф, а також науки з однією метою – доказу істинності віровчення.

Персоналізм – класичне теїстичне вчення сучасної Ф. Основоположники – американські ф-фи Брайтмен і Флюеринг і французькі ф-фи Муньє і Лакруа. Говорять про американський та французький персоналізм. Цей напрямок вважає особу первинною, активною творчою реальністю і вищою духовною цінністю. А весь оточуючий світ- це проявлення творчої активності верховної особи – Бога. Ідеалістиці мунізму і панлогізму персоналізм протиставляє, ідеалістичний плюралізм, тобто множинне існування свідомостей, волі, особистостей. В класичній Ф, яка виходить із протилежності суб’єкта і об’єкта, в якій суб’єкт пізнає об’єкт, персоналізм протиставляє людську особистість у всій повноті її конкретних проявів. Особа перетворюється у фундаментальну онтологічну категорію – у єдине проявлення буття, де діяльність особи поєднується з неперервністю її існування. Основну задачу орієнтації особи у світі персоналізм бачить у процесі волевиявлення, результати якого повинні обов’язково бути співставлені з Богом. Персоналізм суворо розмежовує поняття людини, індивіду та особи. Людина як індивід є частиною роду або соціуму, про неї нічого не відомо як про атом, вона повністю розчиняється в системі і тільки як особа людина може усвідомлювати власне „Я” і свою кінечність і неперервність життя.

Персоналізм категорично заперечує об’єктивність законів соціального розвитку. Таких законів і бути не може, тому що будь-яке рішення виходить із особи, вимагає направленість волі та моральну оцінку і особистий вибір.

Життя людини як особи починається з моменту, коли вона пориває зв’язки із суспільством, зосереджується в собі і долає соціальні перешкоди як щось зовнішнє.

Соціальна доктрина американського та французького персоналізму має свої відмінності. Якщо американський персоналізм просто констатує протиріччя між особою та суспільством у сучасних умовах, то французький персоналізм закликає до персоналістичної революції. Французький персоналізм протиставляє сучасній техногенній цивілізації, в якій відчуження особи досягнуло межі, середньовічну общину з повільним життям та натуральним господарством. Він ідеалізує середньовічну общину.

Тейярдизм – є Р-Ф течією і він зберігає популярність серед західної інтелігенції (Франція). Фундатором був Тейяр де Шарден (відкрив синантропа). Прямо і відкрито протистоїть неотомізму. Метою свого життя вважав оновити християнське віровчення, збудувати його на досягненнях сучасної науки. Основний недолік неотомізму він бачить в статичності. Християнське віровчення він прагне поєднати з еволюційним вченням.

Де Шарден вважає, що людина не була створена Богом, а є продуктом надзвичайно тривалої геологічної, а згодом біологічної еволюції. Свою Ф Шарден називає моністичною, протиставляє і ідеалізму, і матеріалізму. Однак матерія – це лише матриця духовного початку. Фізичній енергії, що зменшується згідно ентропії він протиставляє радіальну, духовну енергію, що збільшуєтья з кожним етапом розвитку. Духовний початок є у всьому, починаючи з атома та молекули. У живій природі набув характеру психіки, а в людини – свідомості, що перетворюється у самосвідомість. Еволюція всесвіту набуває характеру христогенезу, бо кінцевою метою є поява Ісуса Христа. Він доводить, що олюднення сина Божого свідчить про те, що людина є відповідальною за результати своєї діяльності. Еволюція має 3 стадії: літосфера, біосфера, ноосфера.

Лекція 33