Ф Нового часу

1. Характерні особливості Ф Нового часу;

2. Ф і експериментальне природознавство. Проблема пошуку універсального методу пізнання;

3. Емпіризи і раціоналізм – основні течії Ф Нового часу;

4. Ф французької просвіти XVIII ст.

Період ранньобуржуазних революцій у Західній Європі – період становлення капіталістичного способу виробництва та початок його експериментального розвитку – отримав назву Нового часу. Цей період був найбільш сприятливим та плідним для розвитку науки і Ф. У цей період старе феодальне суспільство переживало глибокий соціально-економічний спадок, політичну та духовну кризу. Створювались та розвивались національні держави. Передові представники так званого нового дворянства і буржуазії почали говорити про природні права людини, тобто якими нехтували феодали. Висувалась та обгрунтовувалась вимога, щоб суспільні відносини були приведені у відповідність з розумними потребами людей. Передові представники нового дворянства висловлювали упевненість у безмежній можливості людства і основною рушійною силою соціального прогресу вважають освіту, розум, науку. Саме орієнація на науку як найвищу цінність – це перша основна риса Нового часу. „Було б ганьбою для людства, - відзначав Бекон, - якби розумовий світ людей залишався у відведених староданіх межах, у той час як весь зовнішній матеріальний світ безмежно розширився. Винаходи книгодрукування, компасу, пороху – звільнили весь стан та вигляд світу. По-перше, у справах писемних, по-друге, мореплавстві, військовій справі. Звідси – зміни інших речей, так що ніяка влада, авторитет, зірка не змогли здійснити такого плідного впливу.”

Розвиток матеріального виробництва, удосконалення технологій виробництва, зумовив розвиток природничих наук (медицини, фізики, астрономії). В свою чергу їх розвиток, від якого залежав розвиток матеріального виробництва, вимагав звільнення науки від диктатури церкви та Р. І буржуазія, яка кровно була зацікавлена в розвитку матеріального виробництва прийняла участь у цьому звільненні. Це друга характерна риса Нового часу – звільнення науки від Р.

Розвиваючи природні науки, представники дворянства та буржуазії одночасно розвивали і методологічну основу окремих наук, а методологічною основою був матеріалізм. Саме цим і пояснюєтся третя особивість Ф Нового часу – домінування матеріалізму.

Наука, на яку була орієнтована і Ф, набуває кумулятивного росту. Накопичуюються її фактологічний матеріал та теоретичні засади (базис). Перед Ф в цей час виникає нова проблема – проблема співвідношення Ф з окремими науками. Якщо в античний період окремі науки розвивались в межах Ф. Ця проблема виявлялась у пошуках універсального методу пізнання. Одна частина ф-ів абсолютизує роль та значення математичних методів виведення та доказу знань, наділяючи їх універсальністю. Інша частина запозичує методи природничих наук (емпіричного дослідження). Ці методи Ф удосконалює і тим самим позитивно впливає на розвиток природознавства.

У зв’язку з пошуком універсального методу пізнання перед Ф постає проблема порівняльної оцінки у пізнанні чуттєвого і раціонального. Так виникають і формуються 2 великі течії:

-сенсуалізм, емпіризм;

-раціоналізм.

Представники емпіризму абсолютизують чуттєвий досвід; раціоналісти – справжнє пізнання завдяки мисленню (роль раціонального).

Емпіризм та раціоналізм Ф мовою відображали тенденції розвитку науки Нового часу.

Фундатором Ф Нового часу та експериментального природознавства був Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) Френсіс Бекон різко виступив проти схоластичної Ф – „яка відірвана від життя”. На його думку Ф повинна допомагати людині ставати більш сильною істотою, а не залишатися марною дисципліною, пустослів’ям. Ф-фа-схоласта Бекон образно порівнює з павуком, який тягне свою мудрість сам із себе, нічого нового не відкриваючи і не створюючи. Він виступив і проти емпіриків, які подібно до мурах накопичуюють факти, сміття, але нездатні його переробити. „Теоретично неосмислений досвід схожий на незв’язаний віник, яким не можна мести. Справжній вчений дослідник повинен бути схожий на бджолу, що збирає нектар, переробляє і створює мед”.

Ще змолоду Бекон задумав велике відновлення наук, і цій меті присвятив все своє життя. В перших розділах створив класифікацію наук, відповідно до людських здібностей. „Пам’ять лежить в основі історії, уявлення – поезії, а розсудлива діяльність – в основі Ф”.

Ф поділяє на

- вчення про Бога;

-природу;

-людину.

Природу людина пізнає безпосередньо, Бога - за допомогою пізнання природи, а себе – завдяки рефлексії.

Бекон надає особливого значення метафізиці, яка має справу з використанням загальних понять у науках. „Вся сила та могутність людини полягає тільки в тому, що людина здатна пізнати закони природи і підпорядкувати свою діяльність цим законам”.

На шляху пізнання законів природи і причинно-наслідкових зв’язків людина стикається з перешкодами суб’єктивного характеру. Бекон називав ідолами, примарами. Їх є 4:

- примара печери – зумовлена тим, що людина дивиться на навколишній світ із печери (із власного індивідуального „Я”). Все залежить від схильності, пристрастей, психології, інтелекту, освіти, виховання. Цю примару найлегше подолати, добре продумавши процес освіти та виховання.

- Більш тяжка примара – театру, спектаклю – зумовлена сліпою вірою, авторитетом в той час як в науці повинен домінувати один принцип – Nomina sunt odiosum – не будемо називати імен.

- Найбільш тяжкою примарою є сліпа віра у середньовічний авторитет Арістотеля, тобто замість того, щоб самому досліджувати, дослідник посилається на авторитет. Ця примара називається примарою ринку, площі, засвоюючи попередню культуру за допомогою мови, людина не усвідомлюючи, засвоює і забобони попереднього періоду, тобто ідол пов’язаний з некоректним використанням слів, термінів. Його можна подолати.

- Ідол роду – зовнішній світ відображається в людській голові, як в кривому дзеркалі, бо в більшості випадків людина ставить природі людські запитання (антропоформні). Наприклад, щоб ставити питання „Чому? ” людина ставить питання „Для чого? ”. Звідси впливає найбільш тяжка перешкода – телеологічна, вчення про початкову доцільність речей.

Лекція 20

Бекон категорично заперечує і прагне спростувати універсальність та плідність дедуктивного методу Арістотеля. З цією метою він і основну роботу називає: „Новий Оганон”. Ф. Бекон показує, що дедуктивний метод Арістотеля є безплідним, так як він пов'язаний з побудовою виключно аналітичних суджень, а не конструктивно-синтетичних, в яких має потребу наука. Дедуктивному методу Арістотеля він протиставляє метод наведення на істину – індуктивний метод. В той же час Бекон добре усвідомлює обмеженість індуктивного методу, особливо методу простого перерахування фактів і їх узагальнення. Адже при продовженні дослідження можуть з’явитись факти, які спростовують попереднє узагальнення. Тому Бекон прагне доповнити індукцію простого перерахування елімінативною індукцією (шляхом виключення) та неповною індукцією. З т.з. Бекона істинно-науковим методом бачення природи є метод, який будується на експериментальному дослідженні. Бекон говорить про 2 різновиди експериментів: плодоносні і світлоносні. Плодоносні – ті дослідження, які дослідник має безпосередньо, на які він розраховує.

Світлоносні – не дають безпосередніх результатів, але вони дозволяють встановити причинно-наслідкові зв’язки у природі – фундамент наукової діяльності.

Тому Бекон закликав ставити світлоносні експерименти. Як ф-оф Ф.Бекон стверджує багатоякісність матерії і категорично відкидає вчення Арістотеля про пасивність матерії і активність форми. Стверджує, що рух є невіддільною властивістю матерії. Вона не існує без руху, а рух без матерії.

Однак матеріалізм Бекона не був послідовним. Бекон ніколи відкрито не виступав проти Р та церкви. Прагнув того, щоб церква не втручалась у справи науки. Але сам не заперечував існування Бога і поряд з науковими істинами вважав еквівалентними істини божественного одкровення.

Систематизував Бекменівський математизм і відкинув теологічні непослідовності його учень Томас Гоббс (1588-1679 рр.)

Т.Гоббс категорично відкидає Р. Стверджує, що наука і наукове пізнання не можуть бути сумісні з вченням про ангелів, духів і тими речами, які не є ані тілами, ані властивостями тіл. „Наука – не сумісна з тим, що не можна перевірити експериментально, ані доказати логічно”. „Наука не сумісна з тими знаннями, джерелом яких є божественне одкровення або навіювання”. Взірцем науки є механіка і геометрія. Т.Гоббс вперше в історії Ф створив закінчену систему механістичного матеріалізму. А сам гоббізм до цього часу в Англії ототожнюється з атеїзмом. Т.Гобббс як і Ф.Бекон вважав, що Ф повинна бути корисною для людини, повинна забезпечувати і збільшувати людські блага. Робити людину могутньою істотою. Але якщо Бекон могутність людини бачив в її розумінні законів природи і підпорядкуванню своєї діяльності, то Гоббс основну увагу звертає на суспільство. Т.Гоббс вважав, що якщо людині допомогти встановити справжні причини соціальних катаклізмів – революцій, громадянських війн, то життя людини стане благополучним та спокійним – буде могутньою істотою. На думку Гоббса спочатку люди жили окремо і знаходились у стані війни всіх проти всіх. Щоб не знищити у безплідній боротьбі люди домовились про суспільне життя, створивши державу. Стверджує, що держава – це людське, а не божественне створіння внаслідок людської домовленості. Люди добровільно віддали свої свободи та права монарху та державним органам, зберігали за державою єдине право – забезпечення злагоди у суспільстві, безпеки та благополуччя. Благо народу – найвищий закон держави. Т.ч. Гоббс є родоначальником договірних концепцій держави. Соціально-політичне вчення Гоббса поєднується з вченням про природу і етику. На відміну від Бекона, Гоббс заперечує багатоякісність матерії. Всю матерію він зводить до сукупності тіл, які характеризуються протяжністю і різняться між собою величиною, фігурою, положенням та рухом. Всю повноту руху Гоббс зводить до механічного переміщення тіл. Крім того, Гоббс говорить про об’єктивне існування тіл у природі, про їх протяжність як об’єктивну властивість і в той же час стверджує, що простір – це лише наша фантазія, суб’єктивне уявлення про протяжність. Реально існує рух, а час - це лише уява про рух. В теорії пізнанння Гоббс прагне штучно поєднати раціоналізм і номіналізм. Шлях від чуттєвого досвіду, від одиничних предметів та понять про них є не що іншим, як концептуалізмом (поміркованим номіналізмом), реальна сутність речей не відома. Людина володіє номінальними сутностями. Загальні поняття – це „імена імен”.

У механіці Т. Гоббс особливого значення надає дедукції, а в емпіричній фізиці – індукції.Сполучною ланкою між соціально-політичним вчення та вченням про природу слугує етика. В етиці Гоббс розділяє позицію природної моралі. В основі людської діяльності лежить природний закон, який виявляється у прагненні людини до самозбереження і забезпечення своїх потреб. Благо для людини все те, що викликає бажання, нахил і забезпечує її задоволення, а зло – що викликає огиду та ненависть. Так як люди добровільно домовились про сумісне життя, то їх громадські обов’язки співпадають з моральними обов’язками.

Найбільш видатним представником Ф Нового часу був французький вчений, математик, фізіолог, фізик, ф-оф Рене Декарт (1596-1650 рр.) Р.Декарт також вважає, що Ф має збільшувати могутність людини, а насамперед створенням досконалого матеріального виробництва, яке повинно забезпечувати панування людини над природою. Р.Декарт на відміну від Бекона апелює не до експерименту, а до людського розуму, до мислення. Його вважають фундатором раціоналізму XVII ст. На думку Р.Декарта вся попередня культура та наука повинні бути переосмислені. Справжній вчений повинен спиратись на власні дослідження, а не апелювати до авторитету. Ми ніколи не станемо вченими, вивчивши всі твори Платона та Арістотеля, якщо не виноситимемо власні судження та твердження про речі. Все існуюче попередньо повинно бути переосмислене, звідси, - кредо Декарта, - „сумнівайся у всьому”. Слідом за Августином Блаженним Р.Декарт вважає, що все можна піддати сумніву, окрім людини, яка сумнівається. „Я сумніваюсь, мислю – значить існую” – cognito ergo sum.

Сам процес мислення є невіддільним від людини, суб’єктивно пережитий людиною і в той же час свідомість у Декарта – не замкнута на суб’єкті, а відкрита до Бога. Виникає метафізичне коло: „Існування речей і самого Бога дається людині завдяки мисленню, а саме мислення – дар Божий”.

Лекція 21

У Ф Р.Декарт – класичний представник дуалізму – поєднує і матеріалізм, і ідеалізм. З його т.з. Бог як найбільш могутня істота – всюдисуща, одночасно створює 2 субстанції – духовно-мислячу і тілесно-матеріальну. Підтримує їх існування своєю могутністю. Основною властивістю (атрибутом) духовної субстанції є здатність до мислення. Духовна субстанція непротяжна і неподільна. Вона є предметом дослідження метафізики (Ф). Тілесна субстанція є протяжною, непроникною і подільною на частини. Має величину і складається із частин, які різняться між собою фігурою, розташуванням, взаємозв’язками. Кожна частина має протяжність, довжину, ширину, глибину. Матеріально-тілесна субстанція та її властивості є предметом дослідження фізики. Так як ідея, думка – продукт душі, духовної субстанції, не має протяжності, то значить тіло не може мислити. Як природодослідник був змушений поселити душу в тіло – епіфіз, але як філософ вперто заперечував зв’язок між тілом та душею. Так як тіло тільки рухається, а душа мислить – вони існують незалежно і тільки стикаються між собою в шишковидному тілі, впливаючи один на одного. Розглядаючи природу, Р.Декарт матеріаліст самі природні явища, процеси, і житєдіяльність тваринного організму подає за принципами механічної взаємодії. Організм – складна механічна машина. Гіпотеза про рефлекси – примітивна рефлекторна дуга.

На думку Декарта вся попередня наука та Ф не мали систематизованого вигляду, тоді як справжня наука повинна задовольняти ці вимоги – бути упорядкованою системою, що спирається на істинні достовірні принципи. Справжнє наукове знання і Ф повинні бути збудовані на 2 основних постулатах:

1. Очевидність, достовірність, яка не викликає ніякого сумніву;

2. Можливість перевірки будь-якого знання за допомогою природного світла розуму.

Архітектором мови, науки і Ф повинен слугувати новий універсальний метод, який поєднує у собі безпосереднє інтуїтивне осягнення з дедуктивними побудовами думки, тобто інтуїція органічно поєднується з функцією.

Основними принципами методу Декарта є:

1. Послідовність і несуперечливість мислення;

2. Методично-проведений аналіз: „Розкладай питання на стільки частин, наскілько це можливо і необхідно для кращого їх розумінн”.

3. У процесі дослідження думка вченого повинна рухатись від простого до складного, а не навпаки;

4. У процесі дослідження необхідний всебічний аналіз.

Звертаючи особливу увагу на інтуіцію та дедуктивні побудови у процесі дослідження Декарт не заперечує, а стверджує і роль індукції у процесі дослідження і прагне намітити між ними взаємозв’язок. Індуктивний метод (наведення на істину) домінує на емпіричному рівні дослідження. Характеризує собою процес людського пізнання і сам перехід від чуттєвого досвіду до раціональних побудов. Суб’єктивне пізнання у більшості випадків породжує припущення та смутні ідеї. Достовірні істини (математика та геометрія) даються людині від Бога і мають природжений характер. „Ясні знання породжуються тому, що вони мають природжений харатер і є даром Божим, а смутні – плід людської діяльності”.

Дуалізм Декарта прагнув спростувати і подолати відомий філософ Спіноза (Барог Бенедикт (1632-1677 рр.) Критикуючи дуалізм Декарта створив оригінальне моністичне Ф вчення. Продовжуючи та розвиваючи традицію пантеїзму, Спіноза зробив центральним пунктом своєї Ф тотожність Бога і природи. Природа одухотворена і еквівалентна поняттю Бога. Саму природу ототожнює з поняттям субстанції. Субстанція у Спінози як і Бог єдина, вічна, унікальна, не має початку у часі і безмежна у просторі, і в процесі руху лише змінює форми свого буття, будучи causa suri – причина самої себе (28 теорема його етики). Субстанція має безліч основних і неосновних властивостей.

Основні властивості субстанції Спіноза називає атрибутами, а неосновні – модуси або тіла субстанції. Кожне тіло (модус) субстанції її обмежує. Звідси відома діалектична теза Спінози: „Будь-яке обмеження є заперечення, а заперечення – обмеження – це основа визначень. Omnis determinatio est vagatio.

Субстанція має безліч атрибутів, але обмеженій людській діяльності, пізнанню відкриваються лише 2 атрибути:

1. Протяжність;

2. Мислення.

Тобто Спіноза на відміну від Декарта вважає, що протяжність і мислення – атрибути однієї і тієї ж субстанції, що відкривається людському пізнанню. Спіноза, розглядаючи модуси субстанції, окремі її тіла виступає як класичний предстаник механістичного детермінізму. З його т.з. у природі і життєдіяльності все причинно-наслідково обумовлено. Випадковість – лише суб’єктивне людське поняття, що свідчить про незнання причинно-наслідкового зв’язку в природі. Пропагуючи детермінізм у природі і зводячи причинно-наслідковий зв’язок до необхідності Спіноза розділяє механістичний фаталізм (fatum – рок, судьба). В той же час обгрунтовує і діалектичну тезу про зв’язок необхідності та свободи у людській діяльності. „Сліпа необхідність до того часу, поки вона не пізнана, і свобода є не що інше як усвідомлена необхідність”. Процес самопізнання і пізнання природи складає основу, мотивацію людської діяльності, свідчить про інтелектуальну любов людини до законів природи та до Бога. За переконанням Спінози оточуючий всесвіт являє собою математичну систему і може бути адекватно осягнутий тільки геометричним методом. За замислом Спінози безкінечний модус спокою та руху пов’язує між собою окремі тіла, які взаємодіють з субстанцією, що мислиться у даний момент в атрибуті протяжності. В той же час безкінечний розум також поєднує окремі тіла, які взаємодіють з субстанцією, як мислиться в атрибуті мислення. Спіноза як ф-оф вважав, що вся природа в принципі одухотворена і людина здатна пізнати природу. В процесі пізнання природи Спіноза виділяє кілька рівнів:

-чуттєвого пізнання;

-раціонального;

-інтуітивного пізнання.

1. Паралелізм мікро-і макрокосмосу дозволяє адекватно осягнути природу.

2. Людське мислення будучи модусом атрибуту мислення як такого, здатне пізнати закони природи.

3. Адекватність пізнання можливе і тому, що закони буття співпадають з законами мислення. „Прядок ідей в людській голові такий же самий, як і порядок речей”.

Істинне знання або істина можлива внаслідок взаємодії інтуїтивного пізнання з дедукцією. Про це свідчать аналітичні судження або твердження. „Подібно до того, як світло виявляє саме себе і одночасно темряву, так і істина виявляє себе і хибні судження”.

В етиці Спіноза заперечує концепцію свободи волі. В нього життєдіяльність і відома діяльність підпорядковуються законам. Основними є закони розуму, а це – дар Божий. Спіноза вперше вказує на коріння Р світосприйняття і світовідчуття. Страх – один бік віри, то надія – зворотня сторона. Для ф-фа, який керується тільки розумом Р не потрібна, але вона необхідна для народу, що керується тільки страхом. Вперше вказує на те, що Р, церква – це духовна опора монархії. Заперечуючи концепцію двоїстості істини Спіноза показує, що Біблія була створена багатьма поколіннями людей.

Лекція 22

Говорячи про Ф XVII ст. потрібно звернути увагу і на Ф Джона Локка. Ідеї Дж.Локка здійснили помітний вплив на формування англійської та французької просвіти XVIII ст. Як вчений-природодослідник-лікар він одночасно займався експериментальною хімією, метеорологією, Ф. В центрі Ф Дж.Локка знаходиться теорія пізнання. Теорії пізнання він присвячує основну свою роботу з Ф (працював 20 років) – „Досліди про людський розум”. У цій роботі Дж.Локк продовжує та розвиває матеріалістичну традицію Френсіса Бекона і прагне спростувати вчення Декарта про природжені ідеї, критикує платоніків із Кембріджу, а також критично ставиться до схоластичної Ф. У цій роботі Дж.Локк доводить, що ніяких ні теоретичних, ні практичних ідей, в т.ч. ідеї Бога не існує від народження в людській голові. На його думку голова новонародженої дитини – чиста дошка, на якій життя малює свої узори. Тому позиція Р.Декарта та його послідовників про природжені ідеї є необгрунтованою. Всі наші знання мають єдине джерело – досвід. Досвід є зовнішній (відчуття, сприйняття) і внутрішній (рефлекси).

Основу знання складають прості ідеї. Вони виникають у нашому розумі під дією зовнішнього середовища, зокрема якостей тіл, з якими вони мають схожість, подібність. До таких якостей (первинні, об’єктивні) він відносить протяжність, величину, фігуру, твердість і рух. Є прості ідеї, з якими вторинні якості тіл не мають схожості – звук, колір, смак, запах. Тобто Дж.Локк поділяє якості тіл на первині і вторинні, суб’єктивні. Шляхом співставлення, абстрагування і поєднання із простих ідей утворюються складні ідеї – модуси, субстанції, відношення. В цілому Дж.Локк всі ідеї поділяє так:

-на реальні і фантастичні;

-ясні та смутні;

-прості і складні;

-адекватні і неадекватні.

Істиною Дж.Локк вважає те, що відповідає дійсності. „Якщо наші знання або їх позначеня, - пише Дж.Локк, - відповідають речам або якостям тіл, то такі знання потрібно вважати істинними” (розділяє позицію Арістотеля). Весь процес пізнання Дж.Локк поділяє на наступні рівні:

-інтуїтивне – найбільш достовірне, відображає самоочевидність нашого буття, існування;

-демонстративне – пізнання математики, етики, буття Бога;

-сенситивне (чуттєве) – знання про одиничні окремі речі. Є найменш достовірним і найбільш проблемним.

Тут Локк робить поступ у бік раціоналізму. У теорії пізнання з питання про природу загальних понять він розділяє позицію концептуалізму. З його т.з. загальна сутність речей невідома людині. Людина має справу лише з номінальними сутностями. Дж.Локк стверджує, що етика як вчення про принципи, правила та норми поведінки людей може бути сконструйована подібно до математики, але ця ідея не була реалізована. Локк вважає, що основне благо, щастя людини полягає у максимальному задоволенні потреб і у зменшенні людських страждань. Основу моралі потрібно шукати у благочестивій доброчинній діяльності людей і ця основа узаконюється найвищим законом – волею Бога, тобто для моралі, зокрема християнської існує найвищий закон – божественна воля. Локк прагне представити християнське віровчення в чистому вигляді, бо пізніше вчення про Бога та його трояке існування було спотворене. Розділяючи договірну концепцію держави Томаса Гоббса Локк заперечує, щоб всі права та свободи людини були добровільно віддані державі. На його думку лише незначна частина прав та свобод була віддана державі. За державою він зберігає право на забезпечення свободи слова, віросповідання і приватної власності. Абсолютним сувереном залишається народ. Якщо уряд проводить антинародну політику, то народ має повне право повалити даний уряд. Локк вперше в історії Ф та юриспруденції: „У цивілізованій державі законодавча влада повинна бути відокремлена від виконавчої, а судова – від федеративної (тобто влади зовнішніх стосунків, відносин)”. Тому вчення Локка про розподіл влади і суверенітет народу і здійснили вплив на формування ангійської та французької посвіти.

Вершиною розвитку раціоналізму у XVII ст. є Ф Лейбніца (1646-1716 рр.). Лейбніц – це видатний німецький вчений, математик, фізик, винахідник, правознавець, лінгвіст, історик.

Основними працями Лейбніца є наступні:

„Розмірковування про метафізику” (1695 р.)

„Нова система природи”

„Нові досліди про людський розум”

„Теодіцея” і „Монадологія”.

Ф Лейбніца передує німецькій класичній Ф. Ф погляди Лейбніца склались в цілісну систему на протязі 20 р. шляхом критичного переосмислення всіх праць Платона, Арістотеля, Демокріта, Августина Блаженного, Декарта і Томаса Гоббса. Лейбніц як вчений прагнув всі раціональні моменти та знання попередньої Ф поєднати з науковими знаннями свого часу. Він також запропонував і методологію такого синтезу. Основними принципами цієї методології були універсальність та суворість Ф тверджень. Ці вимои забезпечуються апріорними, додосвідними принципами буття. До них він відносить:

1. Несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття;

2. Логічний примат можливого над дійсним. Можливість існування незліченної кількості інших несуперечливих світів;

3. Достатнє обгрунтування того факту, що існує саме цей світ, а не інший, що виникла і існує саме ця подія, а не інша – „Закон достатньої підстави” або закон логіки.

4. Оптимальність, досконалість буття – як достатня підстава його існування.

Досконалість буття представляється Лейбніцем як гармонія сутності і існування, як оптимальність взаємовідносин між речами та діями природи, їх упорядкованістю. У природі домінує принцип – максимуму результатів при мінімумі засобів. Звідси і випливають закони одноманітності, тотожності, простоти, повноти і універсальності зміни та розвитку.

За прикладом раціоналістів Лейбніц також поділяє світ на 2 частини:

-світ справжній, осягнутий мисленням (метафізичний);

-світ чуттєвого досвіду (фізичний, феноменальний)

У справжньому метафізичному світі він виділяє одиниці буття – монади. Монади – це найдрібніші одиниці буття психічної, духовної природи, їх безліч. Між монадами існує наперед встановлена Богом гармонія, тобто однозначна відповідність. Існування буття монади є незалежним. „Монада не має вікон” і існує незалежно від інших, однак її рух та розвиток тісно поєднується з іншими монадами та світом, бо Бог вклав в монаду властивість сприймати інші монади та увесь всесвіт. Тому з цієї т.з.монада – це дзеркало всесвіту. Хоча монада існує незалежно, однак її власний розвиток також запрограмований Богом і в процесі розвитку вона розвертає ту програму, що заклав Бог. Монади володіють особливою активністю і вона виявляється у здатності до сприйнять, а також у прагненні до новосприйнять – апетиція, сприйняття – перцепція.

Монади у розвитку утворюють цілу ієрархію. Особливе місце посідають монади, що здатні до аперцепції, тобто до самосвідомотсі. Цю здатність Лйбніц приписує людським душам.

Фізичний світ (феноменальний світ) має упорядкований характер, знаходиться під впливом монад і контролюється ними. Про це свідчать механіка, фізика – маса, сила, простір, час, причина, наслідок мають достатнє наукове обгрунтування.

На відміну від Спінози Лейбніц надає великого значення проблемі випадковості. Пропонує і закладає принципи створення теорії імовірності. У теорії пізнання Лейбніц прагне поєднати раціоналізм Р.Декарта з сенсуалізмом Дж.Локка. Заперечуючи концепцію природжених ідей Декарта, Лейбніц стверджує, що є лише задатки до розуміння і сприйняття математики, логіки, Ф. Розділяючи позицію Локка, що без чуттєвого досвіду інтелектуальна діяльність неможлива він категорично заперечує, що голова новонародженого – tabula rasa. Твердження Локка про те, що нічого не має в інтелекті, чого раніше не було в чуттєвому досвіді, він це положення приймає з одним застереженням – окрім самого розуму. Лейбніц чітко розмежовує істини розуму і істини факту – за першими зберігає значення необхідності, за другими – випадковості. Формулює закони логіки і всю повноту визначень, якими користується логіка. Заклав основи математичної логіки.

Лекція 23

Ідеалістичні течії у Ф Нового часу буди представлені суб’єктивним ідеалізмом Джорджа Берклі і Девіда Юма.

Джордж Берклі – відомий англійський ф-оф і ірландський єпископ. У 1710 р. ним була опублікована основна робота – „Трактат про початок людського знання”. У 1713р. – друга робота – „З розмови між Гілласом та Філонусом”. У цих роботах Берклі як ф-оф і як єпископ прагне спростувати матеріалізм як ф-ку течію і дати теоретичне обгрунтування Р. Метою Ф досліджень Берклі була ідеологічна установка – ліквідація матеріалізму як течії. Предметом критики у Ф Берклі є наріжний камінь матеріалізму – поняття матерії, а також вчення Ньютона про абсолютний простір як вмістилище природних тіл і вчення Джорджа Локка про виникнення і формування понять субстанції, матерії, простору і вчення Локка про первинні та вторинні якості речей. Прямо заявляє: „Спростуйте цю фікцію, сатану, матерію, яким користується матеріалізм і вся забудова матеріалізму і атеїзму неминуче розвалиться”. У матеріалізмі виникає ілюзія про те, що ми, абстрагуючись від властивостей окремих тіл можемо створити для них універсальну речовинну основу – матерію, але це неможливо, адже кожна річ без залишку розкладається на свої властивості і їх ми можемо сприймати відчуттями. І ми можемо створити лише загальне поняття про тіло, але ніколи про загальну основу цих тіл – матерію. Її ніхто не бачив – це фікція. Про існування окремих тіл, ми знаємо завдяки відчуттям, адже існувати, значить бути сприйнятим. Я не можу стверджувати про існування чого-небудь, якщо я його не сприймаю. Коли я бачу вишню – вона кругла, червона, коли їм – смак солодкості. Заберіть ці ознаки і вишня счезне. Кожна річ, кожне тіло без залишку розкладається на свої властивості, що ми сприймаємо, а що ж тоді нового вносить в тіла поняття матерія. Тобто Берклі стоїть на позиції номіналізму і категорично заперечує об’єктивне існування загального. Це загальне – не існує навіть в людському розумі, бо нічого не позначає, і в ньому немає потреби ні в науці, ні в Ф.

Берклі одночасно стоїть на позиції плоского емпіризму і недооцінює роль та значення абстрактного мислення. Берклі вважає, що поділ Дж.Локком якостей речей на первинні і вторинні є помилковим, тому що і первинні якості речей, тобто твердість, фігура, положення і рух – також залежать від моїх відчуттів. Об’єктивні якості це є помилкова і своєрідна підпорка для субстанції. Але вона не існує реально. Таким чином, матерії як такої немає, а значить і матеріального світу і його субстанції. Якщо матерії не існує і немає матеріального світу, значить існує тільки духовний світ, що й потрібно було довести. Духовний світ складається з інертних ідей (комплекси наших відчуттів) і активних душ. Душі можуть бути і причиною – містять і комплекси відчуттів, і свідомість, і мислення. Для того, щоб уникнути соліпсизму (існую я і мої відчуття), Берклі приводить наступні аргументи:

-Якби я в даний час не сприймав цю вишню, то її міг би сприймати інший суб’єкт, а якби взагалі людей не було, то всі спрйняття знаходились у розумі єдиного вічносущого суб’єкта – Бога, на думку Берклі саме Бог і вкладає у людські відчуття їх зміст. Таким чином Берклі переходить від суб’єктивного до об’єктивного ідеалізму.

Девід Юм переосмислив суб’єктивний ідеалізм Берклі з позицій агностицизму. Він як послідовний агностик стверджує, що людина завжди має справу з асоціаціями власних відчуттів, а що знаходиться за ними – такого питання людина собі не ставить. Можливо – це ідея, як говорять ідеалісти, а можливо – матерія, як матеріалісти. З його т.з. проблема про співвідношення духу і природи, матерії і мислення є надуманою або псевдопроблемою. Людина має справу тільки з сприйняттям. Сприйняття як такі Юм поділяє на первинні та вторинні.

До первинних відносяться відчуття, які породжуються зовнішнім світом (зовнішній досвід), до вторинних – враження, які зберігаються у нашій пам’яті як образи, як ідеї, а також враження, які спричинюються нашим внутрішнім досвідом (афекти, бажання, пристрасті). Сприйняття та ідеї є наслідком асоціації наших відчуттів. Центральне місце у теорії пізнання посідає проблема причинності. Юм прагне довести, що ніякого об’єктивного причинно-наслідкового зв’язку у природі не існує.

-по-перше, наслідок ніколи не буває схожий з причиною;

-по-друге, логічно не виводиться із причини;

-причинно-наслідковий зв’язок будується виключно на психології нашого інтелекту. Спочатку у людини виникає уявлення, що подія А, яка передує події В є її причиною. Згодом породжується очікування, що подія А породжує подію В, а потім очікування переходить у звичку, а звичка у віру. Тому ніякого об’єктивного причинно-наслідкового зв’язку не існує. І природничі науки, що побудовані на цьому зв’язку, насправді збудовані на вірі. Спражній причинно-наслідковий зв’язок існує лише в психології. Зумовлює асоціації відчуттів і перетворює у сприйняття. Про причинно-наслідковий зв’язок ми можем стверджувати, коли галузь науки представляється як галузь психології.

Ф нового часу здійснила значний позитивний вплив на формування англійської, а згодом і французької просвіти. Просвіта як політична ідеологія, культура та Ф спочатку виникає в Англії, згодом - найвищого розвитку у Франції, потім в Німеччині, Східній Європі, Північній Америці та Росії. Вперше слово просвіта зустрічається у творах Вольтера і німецького просвітителя Гердер.

Е.Кант у статті: „Відповідь на питання, що таке просвіта”, характеризує просвіту, як найбільш повне використання людського розуму з метою реалізації суспільного прогресу. На його думку просвіта є відзеркалення родової сутності людства. На думку Гегеля – просвіта – це раціоналістичний рух у Європі у XVIII ст. Саме в цей період проходила зміна феодального ладу і становлення капіталістичного. В цей період політична ідеологія, право і судочинство, Ф і Р, мораль і мистецтво стали перед судом розуму і повинні були довести свою розумність, або бути відкинутими як невігластво (обскурантизм).

Ф французької просвіти у своєму історичному розвитку пройшла 2 великих періоди:

1. Деїзму;

2. Механістичного метафізичного матеріалізму.

Класичними предстаникам деїзму були Марі Франсуа Вольтер, Рубіне, Монтеск’є, Жан Жак Руссо, механістичного матеріалізму: Дені Дідро, Ламетрі, Гельвецій, Гольбахт.

Деїзм походить від (deos – Бог). Представники деїзму стверджували, що Бог є першопочатком всесвіту, але згодом Бог не втручається в розвиток ні природи, ні суспільства – вони розвиваються за власними законами. Ф-фи-деїсти розділяли онтологію метафізичну –кінцевого світу, абсолютний дуалізм причини та наслідку, матерії та руху, еволюції і доцільності. У теорії пізнання вони розділяли ідеалістичну концепцію природжених ідей, раціоналістичну концепцію тотожності мислення і буття і концепцію субстанційності душі. Критика ф-деїстами історії Р, схоластичної Ф, концепції божественного одкровення привела їх до заперечення.

Ф-деїсти вважали, що єдиним джерелом сущого в кінці кінців є Бог. Крім того, критикуючи історію Р, схоластичної Ф, вони заперечують і відкидають теологічне розуміння історії і розділяють раціональні, договірні концепції держави. Класичним предстаником деїзму був Вольтер (1694-1778 рр.) У своїх художніх, публіцистичних та Ф творах Вольтер піддає критиці існуючий феодальний лад, деспотизм і всі форми несвободи, які заважали реалізації соціального прогресу. Особливої критики від Вольтера зазнає католицька церква.

Духовна опора деспотизму і обскурантизму, католицька церква – найбільший ворог науки та просвіти. Заклик: „Задушіть цю гадину! ” Однак у критиці церкви та Р Вольтер був непослідовним, зокрема зазначає: „Якби Бога не існувало, то його варто було б придумати”.

Лекція 24

У своїх ф-художніх творах Вольтер висміює хрисиянський песимізм і бездіяльний оптимізм. Ідеалом людини для Вольтера слугує особа, яка за будь-яких умов та обставин здатна досягнути своєї мети. Спираючись на матеріалізм Дж.Локка та творчо використовуючи знання Ньютонівської механіки Вольтер схильний розглядати матерію як об’єктивну вічну реальність, атрибутами якої є рух, час та простір. Він стверджує, що свідомість є атрибутом матерії, функцією людського мозку. Ця Ф позиція Вольтера представлена в 2 роботах: „У Ф листах” та „Ф словнику”. Але будучи деїстом Вольтер вважає, що першопричиною руху і виникнення свідомості є божественний початок, тобто Бог. Сам Вольтер прийняв активну участь у створенні французької енциклопедії. Ф Вольтера здійснила позитивний вплив на подальший розвиток французької просвіти.

Другий період розвитку французької просвіти отримав назву механістичного матеріалізму. Він був представлений у працях Дені Дідро, Гельвеція, Ламетрі і Гольбаха. Французькі механіцисти у своїй Ф спиралися на природні знання Ньютона, Коперніка, Галілео Галілея і Р.Декарта.

Класичним представником був Дені Дідро (1713-1784рр.) Дідро розвиває новий період матеріалізму після Бекона і Дж.Локка, який отримав назву механістичного матеріалізму. У роботах „Думки про пояснення природи”, „Робота Даламбера з Дідро” і „Основні принципи матерії та руху”, Дідро стверджує об’єктивність існування матерії і розглядає простір, час та рух як її атрибути, тобто форми існування, без яких вона не мислима. Дідро висловлює і обгрунтовує діалектичність думки. Спираючись на природні науки, він прагне довести, що матерія існує вічно, не має початку в часі і безмежна в просторі. За структурою матерія гетерогенна. Складається з незліченної кількості тіл різної величини, елементів, атомів та молекул. Всі вони якісно різнорідні. Якісна різнорідність матерії зумовлює протиріччя у природі як тіл, так і явищ і процесів, а взаємодія протиріч породжує саморух матерії. З його.т.з. – це самий нищівний удар по Р і її вченню про створення світу Богом із нічого. Тому був засуджений (в тюрмі). Дідро чітко розуміє відмінність неорганічної від органічної природи. Тому виступає проти зведеня руху до механічного переміщення тіл. Рух розглядає у всій повноті. Обгрунтовує відносність спокою та руху, вказуючи на їх взаємозв’язок. В етиці Дідро розділяє позицію Гельвеція про те, що основним мотивом діяльності людини є егоїзм. Навіть чиста альтруїстична діяльність має егоїстичні підвалини (отримує егоїстичне задоволення). На відміну від Гельвеція Дідро не розглядає діяльність людини виключно з позицій егоїзму.

Особливу позицію серед просвітителів Франції займав Жан Жак Руссо (1712-1778рр.) Руссо вів полеміку з Вольтером. Руссо вважав, що золотий вік у людства не попереду, а позаду. Поява приватної власності приводить до нерівності у суспільтві і експлуатації, чим далі розвивається суспільство, тим більш прихованими є всі його вади. Людина від народження є вільною від вад і поганих рис характеру – останні формує суспільство, в якому панує деспотична влада, фанатизм, експлуатація, принцип “homo hominis lupus est” – людина людині ворог. Деспотична влада прагне забрати в людини розум і совість, тому Ф Руссо називають передвісником Великої Французької революції. Якщо суспільсьво не спроможне виховати дитину, то її варто ізолювати в природу. Руссо вважає, що будь-який вчитель повинен сам бути освіченим і вихованим і виробляти індивідуальний підхід до дитини.

У соціально-політичній сфері проголошує принцип рівності, справедливості – рівна частка сукупного суспільного продукту.

Французький матеріалізм XVIII ст. мав суттєві недоліки:

1. Розглядає дійсніть (предмет) у вигляді об’єкту, а не суб’єктивно (не в практиці). Французький матеріалізм XVIII ст. не розумів ролі та значення практичної діяльності людей (матеріально-виробничої), що опредмечується у матеріальній та духовній культурі. У французькому матеріалізмі активним початком була природа, а людина – пасивною істотою. Тому французький матеріалізм і був споглядовим, поверхневим.

2. У XVIII ст. свого досконалого розвитку досягнула лише механіка. В хімії – теорія Флогістона, фізика формувалась, а рослинний і тваринний світ не були вивчені. Все пояснювалось з позиції механіки. У Ламетрі людина – така сама машина, як у Декарта тварина – машина. Поверхневий (метафізичний, догматичний) підхід. Гегель називає французький матеріалізм метафізичним, догматичним.

3. Французький матеріалізм був ідеалізмом у поглядах на рушійні сили розвитку суспільства та людини.

Всі ці недоліки французького матеріалізму і прагнула подолати класична німецька Ф.