Ф середньовіччя

1. Характерні риси Ф Середновіччя. Нові Ф проблеми.

2. Основні історичні етапи та періоди розвитку Ф середньовіччя та їх харатеристика.

3. Схоластична Ф. Особливості схоластичної Ф. Суперечка про універсалії. Реалізм і номіналізм.

В європейській історії Середньовіччя займає надзвичайно тривалий відрізок часу від розпаду Римської імперії 476р. до епохи Відродження - 1000 років. В цей період людська думка, Ф і наука могли існувати тільки у Р формі. Все коло гуманітарних наук, юриспруденція, природознавство та їх зміст були приведені у сувору відповідність з канонами та догмами церкви. А все те, що не відповідало Р світогляду жорстоко придушувалось, тобто знищувалось. В умовах Р диктату, догматизму і фанатизму, які стверджувались світською, мирською владою, Ф була проголошена служницею богослів’я – теологією (формула Петра Даміані). Раціональний апарат Ф використовувався з метою роз’яснення, доказу, вічної істинності Р, догм, а також з метою їх передачі та засвоєння. У цей період віра ставиться вище розуму, а Р вище науки. Своїми теоретичними коріннями Ф впирається у Р монотеїзму: іудаїзм, християнство, іслам і буддизм на сході.

Ф мислення має виключно теоцентричний характер. Для нього справжнє буття має не природа, не людина, а виключно тільки Бог як абсолют. В основі теології та Ф Середньовіччя лежало кілька базисних принципів, ідей.

З ідеєю створення Богом світу із нічого був пов’язаний розвиток середньовічної онтології – вчення про буття.

З ідеєю божественного одкровення - Ф гносеології – вчення про пізнання.

З ідеями гріхопадіння і спасіння – розвиток етики та естетики.

У цей період перед Ф виникають принципово нові проблеми: Крім креаціонізму (створення світу) - проблема співвідношення віри і розуму, душі і тіла, докази буття Бога і проблема теодіцеї (божественної справедливості).

З проблеми співвідношення віри і розуму серед ф-ів-теологів було 2 напрямки:

-Одні (Климент Олександрійський та Фома Аквінський) прагнули поєднувати віру та розум. Стверджували, що віра та розум взаємодоповнюють одна одну завдяки божественному одкровенню.

-Інші, навпаки, протиставляють віру і розум, вказуючи на прірву між ними.

Класичним представником був Квінт Тертуліан – вказує на несумісність віри та розуму. Віра не може вимірюватись людським розумом з раціональною шкалою оцінок. Віра недоступна розуму. Запитує: „Що може бути подібного, загального у Афін та Єрусалиму, в академії та церкві? Абсолютно нічого”.

Судження:

-Син Божий розп’ятий і нам не соромно, а потрібно було б соромитись.

-і помер Син Божий – це цілком достовірно, тому що невідповідно. Після поховання Син Божий воскрес – це безперечно, тому що неможливо. Credo quam absurdum – вірю, тому що не розумію.

Із доказів буття Бога найбільш розповсюджений був онтологічний доказ Ансельма Кентеберійського: „Виходячи із принципу вірю, для того щоб розуміти і використовуючи онтологію, формулює доказ так – очевидно, що в інтелекті і реально існує об’єкт, вище якого не можна мислити, тобто Бог – це найбільш досконала ідеальна сутність, найбільше зосередження благості, справедливості, могутності, істинності, красоти і тому така повна ідеальна сутність не може не існувати, а існує сама по собі”.

Фома Аквінський всі докази буття Бога групує у наступні:

1. Якщо брати рух у всій його повноті, а не тільки як механічне переміщення тіл, то не можна не прийти до першого двигуна, яким є Бог.

2. Все у світі має свою причину, безпричинних явищ не буває, а значить повинна існувати і першопричина, якою є Бог.

3. У світі співіснує безліч випадковостей і можливостей і ними повинна управляти єдина причина, тобто Бог.

4. Все у світі має певну ступінь доцільності, а значить повинна існувати і головна, кінцева ціль – Бог.

5. Для вимірювання градацій істинності, справедливості, красоти, досконалості повинно існувати абсолютне мірило, яким і є Бог.

Був проголошений святим Ф.Аквінським.

Не менш цікавою була проблема теодіцеї (божественної справедливості). Якщо Бог створив світ і людей за своїм взірцем і подібністю і на це є повноправна воля Божа, то все у природі і людській діяльності спричинюється і зумовлюється одночасно і Богом. Значить за всі події, вчинки, спонукання і рішення несе відповідальність і Бог. Чому ж всюди панує несправедливість. Поганій людині завжди живеться добре, а добрій – погано. Ось і померла добра людина без надійності, а погана – без накарності. Де ж божественна справедливість. У Християнстві і Ісламі ця проблема вирішується з т.з. приреченості (року) і теодіцея не має логічного обгрунтування, а стверджується, що Бог, як найбільш могутня істота, надав повну свободу як ангелам, так і людям, а повнота свободи так чи інакше має свою протилежність – духовне зло, яке при певних умовах породжує і зло фізичне.

Середньовічна культура, Р і Ф виникли і сформувались на протязі І-ІV ст. н.е. Виникла нова культура Ф внаслідок безперервних дискусій та полемік з такими течіями як стоїцизм, неоплатонізм та епікурство. В результаті середньовічна культура і Ф багато чого запозичила у стоїцизмі і неоплатонізмі, включивши чужий контекст – божественного одкровення.

З самого початку свого виникнення це була патристика. Патристика – сукупність теологічних, Ф та соціально-політичних догм, вчень так званих отців церкви. На перших порах виділяється апологетика – захист Р вчень, принципів та догм за допомогою раціональних засобів.

Виділяється фігура Орігена. Оріген (185-253 рр.) в свій час слухав лекції Амонія (вчителя Плотіна) і в Олександрії заснував школу, яка зазнала критики і не витримала конкуренції з боку інших Р шкіл. Змушений перевести роботу в Палестину. Під час чергових антихристиянських репресій був кинутий до в’язниці і під час тортур помер. Ввійшов в історію як перший початківець створення Ф системи, спираючись на Р принципи та догми. Слідом за Філоном Олександрійським він вперше розділяє буквальне, тілесне тлумачення Біблії, морально або душевне і Ф-містичне (або духовне). Перевагу надає духовному. У Орігена і вперше зустрічаємо термін боголюдина (Ісус Хрестос). На думку Орігена створення Богом світу було не одноактною дією, а вічно тривалим процесом. До цього світу і після нього були і будуть інші світи. Від інших теологів-ф-ів його відрізняє есхатологічний оптимізм. Цей оптимізм представлений у концепції апокастастасису. З другим приходом Ісуса Хреста період мук буде нетривалим – настане загальне просвітлення – злиття всіх душ з Богом, в т.ч. і душі сатани. Вчення Орігена здійснило великий вплив на наступні періоди розвитку середньовічної культури та Ф, а іншими теологами було піддане критиці. Оріген був проголошений єретиком. Але задум створити Ф отримав своє продовження та розвиток у Кападокійському гуртку на сході в православ’ї, і у Августина Блаженного на заході в католицизмі. За своєю сутністю та змістом Ф Орігена – це підфарбований стоїцизмом платонізм. Представники Каподокійського гуртка і Августин більше спиралися на неоплатонізм. Зокрема Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський.

Лекція 16

Фактором, який відокремлює вільне Ф мислення та дослідження античності від патристики є ідея божественного одкровення. На відміну від Тертуліана у патристиці немає жорсткого протиставленя віри та розуму, а швидше навпаки, спостерігається прагнення за допомогою Ф мислення роз’яснювати біблійні тексти, а самі біблійні тексти – виконують функцію нормативного підкріплення тих чи інших тверджень Платона чи Арістотеля. Завдяки діяльності Каподокійського гуртка поступово складаються 2 напрямки у теології:

-катафатична (позитивна) теологія і

-апофатична (негативна) теологія.

У катафатичній теології Бог представляється як найбільш повна, досконала сутність, як зосередження в н-нній степені благості, справедливості, істинності та красоти. У апофатичній теології Бог як абсолют знаходиться поза межами буття та якості, тому він не має ані атрибутів, ані якісних та кількісних характеристик. Космос у патристиці і є творіння Бога і знаходиться значно нижче свого творця. Матерія також є творіння Бога, вона може бути подолана і відкинута. В той же час у патристиці світ є досконале, благе створіння Бога. Він повний гармонії, красоти та доцільності. У ІІ половині V ст. з’являються роботи Псевдодіонісія Ареопагіта. В цих роботах виступає образ церкви як особливе ідеальне співтовариство людей, яке знаходиться у цілковитій згоді із законами універсального буття. Ієрархія людей церкви є своєрідним продовженням ієрархії ангелів.

Чистим відображенням світла у чистих дзеркалах. Символізм у тлумаченні всього сущого, естетично пережита картина світу як чисте відображення ієрархії світла, здійснила значний вплив на формування середньовічної естетики і згодом була втілена у готичному мистецтві, а пізніше і в поезії Данте.

Особливе місце у патристиці посідає вчення Августина Блаженного. Основу його онтології як і всієї патристики складає вчення про Бога як абсолютне буття. У своїй Ф Августин насамперед спирається на платонізм і неоплатонізм. Однак він переосмислює деякі ідеї Платона та неоплатоніків, зокрема він доказує, що буття Бога можна вивести із самосвідомості людей, а буття речей – ні. Психологізм Августина виявляється також у визначенні часу, як кореляції душі згадуючої, споглядаючої і чекаючої. Він звертає увагу на ті проблеми, мимо яких пройшла античність, а саме – на динаміку розвитку людської особистості і людську історію. Він вперше формулює теологічне розуміння історії.

З появою робіт Іоанна Дамаскіна завершується розвиток патристики і виникає новий історичний період розвитку середньовічної Ф - схоластична Ф (schole – школа). Схоластична Ф, яка виникає в той момент історії середньовіччя, коли церква стає єдиним загальним синтезом і єдиною загальною санкцією існуючого феодального ладу. Саме в цей період Р набуває універсальної форми – не тільки Р змісту, а й науки та Ф. Схоластична Ф починає викладатись в тодішніх університетах.

Схоластика широко використовує священні писання, заповіт та античну спадщину. Священний заповіт, біблійні тексти, так само як і антична спадщина у схоластиці використовуються як нормативні, замкнуті тексти. Стверджується положення про існування 2 рівнів знання: наприродного, яке досягається виключно завдяки божественному одкровенню, і природного, яке здобувається людським розумом. Нормою першого слугують біблійні тексти з коментарями отців церкви, а другого – Ф спадщина Платона і Арістотеля з коментарями отців церкви. Традиційно у самому розвитку схоластичної Ф виділяють 3 етапи:

-ранній (XI-XII ст.)

-класичний (зрілий) – XII-XIII ст.

-пізній (занепаду) – XIII-XIV ст.

Ранній етап схоластичної Ф знаходився під безпосереднім впливом Августинівського платонізму. Зрілий етап (центром якого був Паризький університет) характеризується поступовим заміщенням Августинівського платонізму Ф Арістотеля. Саме на цьому етапі розвитку схоластики домінує положення про те, що Ф тексти Арістотеля потенційно містять в собі всі істини і завдання полягає лише в тому, щоб їх актуалізувати шляхом правильної побудови ланцюгу дедуктивних умовисновків. Центральне місце у схоластичній Ф посідає полеміка про природу загальних понять, про універсалії, про їх онтологічний, об’єктивний статус. В результаті полеміки у схоластичній Ф склалося з цієї проблеми 2 великих напрямки:

-реалізм;

-номіналізм.

Ф-фи-теологи-реалісти з питання природи загальних понять розділяли позицію або Платона, або Арістотеля. Ті ф-фи-теологи, які розділяли позицію Платона представляли крайній реалізм, а ті – що позицію Арістотеля – поміркований реалізм. Класичними представниками крайнього реалізму були Ансельм Кентеберійський і Аделард Батський. Вони стверджували і доказували, що загальні поняття існують тільки як божественні ідеї і частково у людській голові як загальне поняття, а ніколи загальне не існує ні поряд з речами, ні в самих речах. Поміркований реалізм був представлений вченнями Альберта Великого і його учня Фоми Аквінського. Фома стверджує трояке існування загального: спочатку у вигляді божественної ідеї, згодом сутності або субстанційної форми речей і накінець у людській голові – у вигляді загальних понять як відображення цієї сутності.

Реалісти були класичними представниками об’єктивного ідеалізму.

Ф-фи-номіналісти стверджували і доказували, що реально існують лише одиничні речі і явища, а загальне у кращому випадку назва – номіна, яка існує у людській голові як загальне поняття. Тут також співіснували 2 різновиди номіналізму:

-крайній;

-поміркований.

Крайній представляв Росцелін. Він категорично заперечував будь-яке існування загального, існує тільки одиничне. Загальне поняття – flatus vocis – коливання повітря.

Поміркований номіналізм був представлений П’єром Абеляром і Вільямом Оккам. П’єр Абеляр стверджував, що загальне - це концепт-поняття, в якому відображається схожість предметів між собою і поняття концепт існує тільки в людькій голові (яблуко, груша, а плід – не існує). Вільям Оккам стверджував, що за допомогою інтуіції осягається індивідуальна цілісність одиничного, а за допомогою абстрактного встановлюються відношення між термінами, тобто визначаються поняття. Звідси поміркований номіналізм П’єра Абеляра отримав назву концептуалізм, а Оккама – термінізму.

Лекція 17