Основи цивільного права України

Поняття і система цивільного права України; поняття та структура цивільного законодавства; поняття цивільних правовідносин; система суб'єктів та об'єктів цивільних правовідносин; правочини; поняття права власності та інші речові права; поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності; характеристика зобов'язального права, загальні положення про: зобов'язання; договір; договір купівлі-продажу; поставку; контрактацію сільськогосподарської продукції; міну; дарування; довічне утримання (догляд), найм (оренду); прокат; лізинг; позичку; підряд; договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт; послуги; перевезення; зберігання; страхування; комісію; позику, кредит та банківський вклад; факторинг; комерційну концесію; загальна характеристика недоговірних зобов'язань: публічна обіцянка винагороди; вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; відшкодування шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; поняття спадкового права.

§ 1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право як галузь права регулює певну частину сус­пільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодек­су України, а відповідно, і цивільним законодавством, регулю­ються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій само­стійності їх учасників¹.

¹ Див.. Хрестоматія з правознавства. С. 2Э4- 309.

432

Глава 12

Основи цивільного права України

433

Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; са­мостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які пород­жують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелекту­альної діяльності (авторське право, право на винаходи, промис­лові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не по­роджують у їх носія права на грошову винагороду чи інше мате­ріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерп­ним. Цим правам присвячена Книга друга ЦК України.

Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини, тоб­то який метод впливу закладається в цивільно-правове регулю­вання особистих немайнових та майнових відносин. Аналіз ци­вільного законодавства дає можливість визначити такі основні ознаки методу цивільно-правового регулювання:

—юридична рівність сторін;

—самостійний організаційно-майновий статус учасників
цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх
суб'єктів цивільних правовідносин;

—ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за
яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини
на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи
порядок і доцільність своїх дій;

—відновлювально-компенсаційний характер захисних за­
собів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямову­
ються на майновий статус особи, а не на саму особу.

Загальними засадами цивільного законодавства є:

а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особис­
того життя людини;

б) неприпустимість позбавлення права власності,.крім ви­
падків, встановлених Конституцією України та законом;

в) свобода договору;

г) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена
законом;

ґ) судовий захист цивільного права та інтересу;

д) справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, цивільне право як галузь приватного права — це су­купність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному ко­дексі України, інших законодавчих та нормативно-правових ак­тах, які регулюють методом юридичної рівності, диспозитив-ностімайнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юри­дичних осіб, держави, територіальних громад), які мають само­стійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на влас­ний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене по­рушення.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основ­ним складовими елементами її є правові норми, які, в свою чер­гу, об'єднуються у певну споріднену категорію цивільно-право­вих відносин — цивільно-правові інститути (наприклад, інсти­тути позовної давності, права власності, купівлі-продажу тощо). При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх ци­вільно-правових відносин тобто вони утворюють Загальну час­тину цивільного права (це норми про: основні положення; суб'єктів та об'єкти цивільних прав; правочини; представниц­тво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позов­на давність).

Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціаль

434

Глава 12

Основи цивільного права України

435

ну) частину цивільного права (до них належать норми про: осо­бисті немайнові права: речове право; право інтелектуальної влас­ності; зобов'язальне право; спадкове право).

§ 2. Поняття та структура цивільного законодавства

Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поді­ляються на основні (конституційні) та звичайні.

До основних законів належать конституції. Прийнята 28 черв­ня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову си­туацію в Україні на краще. Вона має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Кон­ституції України та мають відповідати їй. Конституція перед бачає цивільно-правові засади у статтях 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142, 143. Статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають за­кони. Один з найважливіших законів України — Цивільний ко­декс України, який був затверджений Верховною Радою Украї­ни 16 січня 2003 p., і вступив у дію з 1 січня 2004 р.

Новий ЦК України відзначається чітким приватно-правовим змістом і спрямованістю на приватну особу Він побудований за пандектною системою. Це означає, що норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, які становлять предмет цивільного права, представлено окремою книгою під назвою «Загальні положення» Інститути Особли­вої частини представлено в наступних 5 книгах.

Книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів та 19 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізична особа, юридична особа, держава, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.

Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи». Охоп­лює 3 глави: загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб; особисті немайнові права, що забезпечують при­родне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Книга третя «Право власності та інші речові права». Ця кни­га має 2 розділи та 11 глав. У них передбачено основні положен­ня права власності, а також інші види речових прав, таких як право володіння чужим майном, сервітутні права та права ко­ристування чужою земельною ділянкою для забудови (су перфіцій) або для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Новий ЦК передбачає захист речових прав, який, власне, нічим не відрізняється від захисту, передбаченого у попередньому ци­вільному кодексі та в Законі України «Про власність» від 7 лю того 1991 p., проте також поширюється на інші речові права, крім права власності. Новий ЦК України уникає понять «право one ративного управління» та «право повного господарського відан ня», які, в свою чергу, мають чітке визначення у Господарсько­му кодексі України, який вступив в дію одночасно з ЦК Украї­ни, тобто з 1 січня 2004 р.

Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить 12 глав. У ній передбачено основні положення про інтелекту альну власність та права інтелектуальної власності на окремі об'єкти інтелектуальної творчості. За цим кодексом лише пра-вочин (договір) може регулювати відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Тобто кодек сом проголошено право власності на окремі об'єкти інтелекту альної власності, але лише із зазначенням, що це є особливе пра во власності на безтілесне майно.

Книга п'ята «Зобов'язальне право» містить 36 глав, третя гла­ва має два підрозділи. Ця книга регулює майновий обіг, тобто договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність чи тимчасове користування, виконанням робіт чи наданням по­слуг тощо. Кожний вид зобов'язань має свої особливості і тому їм присвячена окрема глава, що створює окремі інститути зобо­в'язального права. Загальні положення, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язан-

436

Глава 12

Основи цивільного права України

437

ня. Норми договірного права є переважно диспозитивними, не-договірні зобов'язання регулюються імперативними нормами.

Новим у ЦК є інститут суброгації — набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього креди­тора; поняття порушення зобов'язань, нову форму відповідаль­ності (штрафна неустойка), нові інститути договірних та недо-говірних зобов'язань (лізинг, франчайзинг, ведення чужих справ без доручення тощо).

Книга шоста «Спадкове право» охоплює 7 глав, у яких ви­світлено питання про загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину. Новелою ЦК України є суттє­ве збільшення кола осіб, що мають право на спадщину. Замість двох існуючих черг спадкоємців за законом, в новому ЦК їх пе­редбачено аж п'ять. У п'яту чергу право на спадкування за зако­ном матимуть інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спо­ріднення включно, причому родичі ближчого ступеня спорід­нення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У цьому випадку ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, причому народження самого спадкодавця не вхо­дить до цього числа.

§ 3. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних тощо), існують відносини, поведінка учасників яких регулюєть­ся нормами цивільного законодавства. В результаті такої врегу-льованості ці відносини набувають особливих властивостей і ста­ють цивільними правовідносинами. Таким чином, цивільні пра­вовідносини становлять собою врегульовані правом суспільні відносини.

Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш

за все, це майнові або особисті немайнові відносини, що регу­люються нормами цивільного права. Крім того, вони грунтують­ся на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності еле­ментів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною особливістю цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати права на власний розсуд. Разом із цим, цивільні пра­вовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які, в першу чергу, мають майно­вий характер (відшкодування шкоди, відновлення майнових прав тощо).

Отже, цивільні правовідносини — це майнові або особисті не майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що ви никає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділени ми суб'єктивними правами та обов'язками.

Кожні правовідносини передбачають наявність низки необ­хідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони скла даються між його певними учасниками — суб'єктами стосовно майнового або немайнового блага — його об'єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає його зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб'єктивних правах і обов'язках учасників правовідносин.

§ 4. Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес публіка Крим та територіальні громади. В одних правовідно­синах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-про-дажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення паса­жирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів — це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадян­ства.

У деяких випадках учасником цивільних правовідносин є Ук­раїнська Держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гаран­том по договорах, успадковує майно, є учасником інших цивіль-

438

Глава 12

Основи цивільного права України

439

них правовідносин. У всіх цих випадках держава діє через відповідні державні органи — міністерства, відомства тощо. Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати Автономна Республіка Крим та територіальні громади, Ці суб'єкти є власниками майна і в межах, встановлених законом, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном. При цьому вони не відповідають за зобов'язаннями дер­жави, а держава не відповідає за зобов'язаннями територіаль­них громад. Кожен з цих суб'єктів є самостійним учасником ци­вільних правовідносин.

У кожних цивільних правовідносинах діють дві сторони — уп-равомочена і зобов'язана. Вони називаються кредитором і борж ником. Кредитор має певні права, в той час як боржник висту пає носієм певних обов'язків. Але існує багато видів цивільних угод, за якими кожна сторона водночас має права і несе обов'яз­ки. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов­'язаний передати покупцю річ і має право вимагати передачі гро­шей, і навпаки, покупець зобов'язаний передати гроші і має пра во вимагати від продавця передачі речі.

Для визнання людини учасником цивільних правовідносин або суб'єктом цивільного права недостатньо мати здоровий глузд, здатність мислити та діяти. Для цього потрібна ще цивіль на правоздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і не­сти цивільні обов'язки. Всі громадяни незалежно від віку і ста­ну свого здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Отже, здатність громадянина мати права і нести обов'язки виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.

Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній. Зміст цивільної правоздатності визначається законом.

Але наявність у громадянина лише одної правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна ще цивільна дієздатність, тобто здатність гро мадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами — це здатність гро­мадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести відпо-

відальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров'я. За своїм обсягом дієздатність поділяється: а) повну; б) часткову, в) неповну; г) обмежену; ґ) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У випадках одруження до досягнення повноліття повна дієздатність настає з моменту одруження. З настанням повноліття громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має пев­ний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. По­вна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також не­повнолітній особі, яка записана батьком чи матір'ю дитини. На­дання такої повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою особи та письмовою згодою батьків. Повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємниць­кою діяльністю. У цьому разі, крім вищезазначеної згоди, вона повинна бути зареєстрована як підприємець.

Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:

а) право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипен­
дією або іншими доходами;

б) самостійно здійснювати права на результати творчої, інте­
лектуальної діяльності, що охороняються законом;

в) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це
не заборонено законом або установчими документами юридич­
ної особи;

г) право вносити вклади до кредитних установ і розпоряд­
жатися ними.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення непов­нолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає неповнолітній, необхідна згода органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника чи органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або по­збавити її цього права.

440

Глава 12

Основи цивільного права України

441

Часткова дієздатність надається малолітнім, які не досягли 14 років: а) право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди; б) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Мало­літня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадя­нам, які страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керу­вати ними; а також які зловживають спиртними напоями, нар­котичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ста­вить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Об-межено дієздатний громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном лише за згодою піклувальника. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди.

Визнання громадянина недієздатним може мати місце лише за рішенням суду, якщо громадянин внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатний усвідомлювати значен ня своїх дій та (або) керувати ними. Визнання громадянина не­дієздатним тягне за собою певні правові наслідки: над ним вста­новлюється опіка, він не може учиняти будь-які правочини. їх укладає замість нього та в його інтересах опікун.

Згідно з ЦК України кожен громадянин може займатися підприємницькою діяльністю і бути зареєстрованим як підприє­мець. Право на заняття підприємництвом має фізична особа з по вною дієздатністю. Законом може бути встановлений перелік по­сад, обіймання яких є перешкодою до заняття підприємництвом.

Суб'єктами цивільного права можуть бути не лише громадя­ни, а й господарські та інші структури, державні, кооперативні, громадські організації, господарські товариства, приватні, орендні й колективні підприємства, господарські об'єднання (асоціації, спілки тощо). Учасниками цих відносин можуть бути спільні підприємства за участю закордонних фірм, релігійні об'єднання тощо.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відок­ремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і осо­бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відпо­відачем в суді, господарському чи третейському суді. З цього ви­значення можна вивести правові ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність. Юридична особа — це певним чи­
ном організований колектив трудящих, колективне утворення,
тобто організоване об'єднання трудящих.

б) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має
своє власне майно, що робить її економічно незалежною органі­
зацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших органі­
зацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи.

в) у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого
власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування
(ім'я).

г) вони здатні нести самостійну майнову відповідальність,
оскільки в них є своє власне майно.

Юридична особа має такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна пра­воздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відпо­відно до установчих документів.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх ство­рення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Цивільне право розглядає правове регулювання лише юридичних осіб приватного права.

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної осо­би є її установчі документи. Це комплект документів установ­леної законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб'єкт цивільного права.

Для різних юридичних осіб — це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створен­ня юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішен ням про створення є засновницький договір. По-друге, це ста­тут юридичної особи. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству.

Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, який регулює відносини між засновниками в процесі створення і

442

Глава 12

Основи цивільного права України

443

діяльності юридичної особи. Він повинен укладатися в пись­мовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подан­ня для здійснення державної реєстрації.

Статут, на відміну від установчого договору, не укладаєть­ся засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридич­ної особи, найменування юридичної особи, її місцезнаходжен­ня, органи управління, їх компетенцію та регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи. В момент реєст­рації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов'язків.

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними крите­ріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повин­на мати юридичне значення, тобто відповідні організації—юри­дичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особ­ливостей їх правового становища. Юридичні особи за метою діяльності поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Перші переслідують основну мету — одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі — безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення ними тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибут­ку як основну.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Това­риство може бути створене однією особою, якщо інше не вста­новлено законом.

Установою є організація, створена однією або кількома осо­бами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Господарське товариство — це родове поняття, яке об'єднує з самостійних видів товариств: акціонерні, з обмеженою відпо­відальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки між учас­никами.

Акціонерним товариством визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на певну кількість акцій одної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнаєть­ся товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається статутом. Учасники ТОВ несуть відпо­відальність у межах своїх вкладів до статутного фонду ТОВ.

Повним товариством визнається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм нале­жить.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, по­в'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Філії та представництва — це відокремлені підрозділи юри дичних осіб, що розташовані поза місцем їх знаходження. Філія виконує таку саму діяльність (частину), що й юридична особа в цілому. Що ж стосується представництва, то воно не може ви конувати виробничу, наукову та іншу діяльність, а здійснює лише представництво та захист інтересів юридичної особи (ук ладення договорів, прийняття товарів тощо). Філії та представ­ництва не є юридичними особами.

§ 5. Об'єкти цивільних правовідносин

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Річчю визнається предмет матеріального світу, який задо­вольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

444

Глава 12

Основи цивільного права України

445

До нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, пе­реміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутріш­нього плавання, космічні об'єкти — як такі, що підлягають дер­жавній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно пере­мішувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обме­ження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підляга­ють державній реєстрації.

Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кож­на її частина зберігає властивості цілого та не втрачає при цьо­му свого господарського (цільового) призначення.

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої ЇЇ части­ни втрачають властивості первісної речі та змінюють господарсь­ке (цільове) призначення.

Індивідуально-визначеною визнається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, які вирізняють її з безлічі однорідних ре­чей і тим самим індивідуалізують цю річ, вони є незамінними.

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими озна­ками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознака­ми, є замінними.

Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються і припиняють існувати у первісно­му вигляді.

Неспоживними визнаються речі, призначені для неодноразо­вого використання і зберігають при цьому свій первісний ви­гляд протягом тривалого часу.

Головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю.

Приналежність покликана слугувати головній речі та пов'я­зана з нею спільним господарським призначенням. Прина­лежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законодавством.

Складовою частиною речі є все те, що не може бути відок­ремлене від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини не підлягають відок­ремленню.

Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сут­ністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.

Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що ви­робляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором власника з іншою особою, або законом.

Майном як особливим об'єктом визнається окрема річ, су­купність речей, а також майнові права та обов'язки.

Гроші (валюта). Гривня— це законний платіжний засіб, обо­в'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій тери­торії України. Іноземна валюта може використовуватися у ви­падках і в порядку, передбачених законі України.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповід­ними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове пра­во, здійснення або передання якого можливе тільки у разі пред'явлення цінного папера.

§ 6. Правочини

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямо­вана на досягнення певного юридичного результату. Особа праг­не досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчи­няється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільно­го права.

Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.

446

Глава 12

Основи цивільного права України

447

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багато­сторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома осо­бами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони в правочині вчинити відповідну дію зустрічний обов'язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, правочини поділя­ються на оплатні та безоплатні.

Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення пра-вочинів, останні поділяються на консенсуальні та реальні.

Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Кожний правочин має свою правову підставу - правову мету, досягнення якої прагнуть сторони.

Правочини можуть бути строковими та безстроковими У безстрокових правочинах не визначається момент їх припи­нення.

Дійсність правочину означає визнання за ним якості юри­дичного факту. Правочин завжди є дією, спрямованою на до­сягнення певної правової мети. Особи, які вчиняють правочи­ни, бажають зв'язати себе правовідносинами, взяти на себе певні права та обов'язки. Проте для того, щоб ці права та обов'язки виникли, правочин повинен відповідати певним вимогам. Ці вимоги називаються загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

До загальних вимог належать:

а) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу
України, іншим актам цивільного законодавства, а також мо­
ральним засадам суспільства;

б) учасники правочину повинні мати необхідний обсяг ци­
вільної дієздатності;

в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі;

г) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
ґ) правочин має бути спрямований на реальне настання пра­
вових наслідків, що обумовлені ним;

д) правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непра­цездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактич­ного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу; правочини з вадами волі; правочини з вадами форми; правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин — це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий пра­вочин визнається недійсним незалежно від мети його укладення.

Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою прихован­ня іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа -учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину Встановивши це, суд визнає удаваний правочин не­дійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить за­кону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнають­ся такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недій­сним {оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності право­чину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у на­турі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати його вартість, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсними інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

448

Глава 12

Основи цивільного права України

449

§ 7. Право власності та інші речові права

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здій­снює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій роз­суд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та роз­поряджання своїм майном. На зміст права власності не вплива­ють місце проживання та місцезнаходження майна.

Право володіння — це право фактичного, фізичного та госпо­дарського панування особи над річчю. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне — це таке володіння, яке виникає внаслідок право­відносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння та­ких підстав не має.

Добросовісне володіння це володіння майном, коли набу­вачі його не знали і не могли знати про незаконність такого во­лодіння. А недобросовісні знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування — право на вилучення з речі її корис­них властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпоряджання — це право власника визначати юри­дичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі.

Форми права власності в чинному законодавстві є однако­вими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обме­жень або надання пріоритетів тим чи іншім власникам.

Суб'єктами права власності визнаються Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважають-

ся такі, при яких право власності на річ виникає вперше або не­залежно від волі попереднього власника. До них відносять ви­робництво або переробку речей, змішування та приєднання ре чей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних на­лежать такі підстави, за яких набуття права власності даної осо­би засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього влас­ника.

Момент набуття права власності залежить також від спо­собу виникнення права власності. Так при первісному способі воно виникає з моменту заволодіння річчю, надання речі нової форми. В інших випадках також застосовується принцип виник­нення права власності з моменту передачі речі новому власни­кові, якщо інше не передбачено законом або договором. Також таке право виникає у нового власника з моменту передачі речі поштою. Відповідно і ризик випадкової загибелі речі несе влас­ник цього майна, якщо інше не передбачене законом або дого­вором. Крім того, якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив її прийняття, ризик випадкової загибелі чи псування речі несе сторона, що прострочила.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не обмежуються, проте законом можуть бути встановлені окремі обмеження для певних видів об'єктів (наприклад, зброя, радіоактивні речови­ни тощо).

Право приватної власності виникає також первісним чи по­хідним способом. Проте перелік підстав виникнення права влас­ності поряд із звичайними значно розширився. Це — привати­зація квартир, набуття права власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або га­ражу у відповідному кооперативі чи товаристві; приватизація