ПРАВОЗНАВСТВО 7 страница

Власник має можливість володіти, розпоряджатися і корис­туватися своєю власністю. Такий власник має бути автономним індивідом. Слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілкови­тої ізоляції (тоді і громадянське суспільство було б неможли­вим), а в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають несуперечливий характер і забезпечують йому свободу його власними силами, методами і формами. Це означає, що автоном­ний індивід для забезпечення своєї свободи повинен не тільки мати право приватної власності, можливість створити відокрем­лені від держави об'єднання, а й володіти, розпоряджатися і ко­ристуватися благами, які дає приватна власність.

Будь-яка свобода індивіда (політична, соціальна, культурна, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальною лише за умови володіння ним економіч­ною свободою, а остання, у свою чергу, забезпечується за на­явності у нього власності. Тобто, найголовнішими ідеями, що

свідчать про наявність автономії індивіда та реальність грома­дянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме: а) забезпечення свободи і обґрунтованої нею автономної особи­стості; б) демократичне вирішення проблеми власності та її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядає саме ці моменти, а він, як відомо, абсолютизує держа­ву, вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечу­вати належне становище особистості, а держава. Однак для нас це не має принципового значення тому, що в основоположних питаннях свободи і власності Г. Гегель дотримувався ідентич­них з нашими позицій, неодноразово доводячи, що в державі лю­дину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості тому, що вона долає свою природність і підко­ряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розум­ними, вільними особистостями¹.3 цих роздумів ми частково от­римуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже, виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного жит­тя людей.

Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкува­ти свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особис­тістю і надасть свободу². Аналогічну позицію займав і російсь­кий вчений публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому є найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, про що тепер він буде розмірковувати: «свобода і власність»³. Інший російський учений І. Пнін співає власності й особистій безпеці

■ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Кери­мов и В. С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В. С. Нерсесянца. — М.: Мысль, 1990.-С. 75-95.

² Колодій А. М., Олійник А. Ю. Зазначена праця. — С. 88.

³ Фонвизин Д. И. Рассуждения о непременных государственных зако­
нах // Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII—
XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 49.

84

Глава З

Загальна характеристика... правової держави

85

особи цілі дифірамби: «Власність! Священе право! Душа співмешкання! Джерело законів! Мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторканна — там тільки благосло­венна країна, там тільки спокійний і благополучний громадя­нин». Але як свобода і автономність особи пов'язується з воло­дінням власністю? Для того щоб зрозуміти це, слід знову звер­нутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Дж. Мілл, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як «найважливішу цінність». Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демокра­тією і соціалістичною ідеєю¹; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. А. Хайек та багато інших. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціа­лізму бачить не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в бага­тьох випадках і нездійсненні, а в методах — ліквідації приват­ного підприємництва, відміні приватної власності на засоби ви­робництва тощо. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керів­ництво процесами, що саморегулюються в суспільстві шляхом приватної власності). Це вбило би і вбиває індивідуальні зу­силля мільйонів окремих особистостей. При цьому Ф. Хайек обстоює не індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозако­ханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, споді­вань, схильностей кожної людини як приватного власника. Суть справи у тому, переконує він, що «...стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахун­ку привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної діяльності»².

Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспіль­ства саме таким є співвідношення свободи особи, її автономності і володіння власністю.

¹ История политических и правовых учений: Учебник для вузов. - 2-е изд., стереотип. / Под общ. ред. чл.-кор. РАН, д-ра юрид. наук, проф.

B. С. Нерсесянца. — М: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998. -

C. 478-482.

²ХайекФ Л.Дорога к рабству //Новый мир. — 1991. —№7 — С. 184.

Однак, лише володінням право приватної власності не ви­черпується. Автономія індивіда не буде повною, якщо законо­давчо не закріпити можливості розпоряджатися власністю з боку володаря. Розпорядження можна розглядати, як право першо-розпорядника і представника. Першорозпорядження характер­не саме для власника. Він може сам розпоряджатися майном чи іншим видом власності, вирішувати, як використати результа­ти економічного застосування власності. Саме першорозпоряд-нику належить гфаво першоінтересу. Тобто тільки власник може використовувати власність у своїх інтересах. Однак, перепору­чивши розпорядження представнику, власник не може перепо­ручи™ йому власний інтерес. Право інтересу залишається за власником. Власник зацікавлений економічно і юридично роз­поряджатися власністю у своїх власних інтересах. А представ­ник зобов'язаний розпоряджатися власністю в інтересах влас­ника.

Отже, інтерес власника та інтерес представника - поняття не тотожні. Представник залишається таким доти, поки він роз­поряджається власністю в інтересах власника. Коли представ­ник виходить за межі інтересів власника і починає діяти у влас­них інтересах, він, тим самим, стає узурпатором власності, а влас­ник прагне усунути такого представника від розпорядження власністю.

Власник має можливість користуватися своєю власністю, що передбачає одержання від власності певних корисних якостей. Користуватися власністю цивілізовано можна лише за взаєм­ного економічного інтересу власника і виробника. Праця під­приємця і найманого працівника при застосуванні приватної власності мають приносити взаємну економічну вигоду. Тому застосування праці раба і кріпака не сприяє розвитку приватної власності. Користування результатами праці повинно базува­тися на економічному інтересі власника і найманого працівни­ка. Одержання додаткового продукту приватним власником (ра­бовласником і феодалом) грунтується на фізіологічному мінімумі такого продукту раба і кріпака. За таких умов, коли зусиллями людини виробляється лише те, що нею споживаєть­ся і відсутній будь-який надлишок, прогрес неможливий.

⁴

86

Глава З

Загальна характеристика... правової держави

87

Важливим елементом змісту конституційної свободи приват­ної власності є можливість вимагати від усіх зобов'язаних суб'єктів не порушувати названих можливостей людини і гро­мадянина. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству. Право приватної власності є непоруш­ним. Свобода людини щодо власності закінчується там, де по­чинається право на власність іншої людини. Кожен зобов'яза­ний неухильно додержуватися законів України і не посягати на свободу інших людей. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямо­ваність економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед за­коном.

Звернення до суду є поширеною формою захисту права влас­ника. Наприклад, з категорії справ, що розглянуті судами із зас­тосуванням норм Конституції України 80% справ - це позови до роботодавців щодо стягнення заробітної плати¹.

Складовою приватної власності є інтелектуальна власність. На думку, О. Мельник, «у суб'єктивному значенні право інте­лектуальної власності — особисті немайнові і майнові права, що відповідно до чинного законодавства належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної діяльності»². Зміст суб'єкт­ного права на інтелектуальну власність залежить від виду інте­лектуальної діяльності. Можливість уповноваженого суб'єкта діяти для різних об'єктів інтелектуальної власності різна. На­приклад, авторське суб'єктне право на твори науки виникає з моменту надання вказаному твору об'єктивної форми. Виник­нення суб'єктного права інтелектуальної власності щодо про­мислових об'єктів законодавством визначається по-різному³.

Не менш важливими для характеристики громадянського суспільства є й інші ознаки і принципи. Різні дослідники виді-

¹ Захист законних прав та інтересів людини (Нормативна база. Прак­
тика судів: Верховного Суду України, Конституційного Суду України,
Європейського суду з прав людини) / Укладач Т Р Цицора; під ред.
В. Д. Бринцева. - Харків, 2002. - С 248

² Мельник О Виникнення суб'єктивних прав на об'єкти інтелектуаль­
ної власності // Право України. — 2002. - № 3. - С 96.

³ Про поняття «інтелектуальна власність» див. с 471-473 даного
підручника.

ляли досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Арістотеля, до них відносили такі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові відносини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свободу слова і пересування; реальність прин­ципу розподілу влади; виборність державного органу і його підзвітність; певний термін здійснення державним органом своїх повноважень.

Істотно доповнив ці принципи і ознаки громадянського сус­пільства Гегель. Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути за­безпечена державно-правовим захистом; визнання прав, свобод, обов'язків і законних інтересів осіб і саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності і обов'язковості для держави їх інтересів; всезагальну обізнаність у справах сус­пільства і держави, що має стабільний характер; високий рівень значущості і розвинутості громадської думки; принцип справед­ливості, який втілюється у праві і вимагає неухильного дотри­мання вимог законів; надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті і суспільні інтереси; достатню розвиненість правової основи суспільства, ефективність усіх видів правового регулювання; розвиток і вдос­коналення найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Гегель розуміє політичні, економічні, культурні та інші гро­мадські об'єднання¹.

Таким чином, наявність приватної власності у особи, здатність володіти, користуватися та розпоряджатися нею са­мостійно без стороннього впливу, свобода щодо вимоги додер­жуватися права і не порушувати можливості приватного влас­ника та можливість у будь-який час звернутися до суду, або за­хищати свою власність в інший спосіб, не забороненими законом засобами, включається до змісту свободи власності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова дер­жава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечу-

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост Д. Л. Кери­мов и В С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В С. Нерсесянца. М.. Мысль, 1990 - С. 227-228.

88

Глава З

Зага.чьна характеристика... правової держави

89

ються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і грома­дянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів. До основних ознак правової держави слід віднести такі.

—вона сприймається як об'єднаність, солідарність і коре­
лятивність усіх людей;

—у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й спра­
ведливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів,
інших нормативних та індивідуальних правових актів;

—вичерпне врегулювання правового статусу людини і гро­
мадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

—розвинена система чинного законодавства;

—взаємна відповідальність особи і держави, її органів і поса­
дових (службових) осіб;

—провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфлікт­
них ситуацій;

—ефективна діяльність інших правоохоронних органів у
забезпеченні законності й правопорядку;

—високий рівень правосвідомості та правової культури гро­
мадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів
тощо.

Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення вла­ди і права. Погляди на державу і право, на їх місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні струк­тури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламен­тується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних про­цедур змінювати закони.

Розуміння держави як організації на основі права публічної влади є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в ан-

тичний період розвитку державності висловлювалися філосо­фами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності дер­жави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і за­кону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалеж­ність суду.

Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Уособленням цих ідей була богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і тереза­ми правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. є. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почала­ся демократія. Принцип верховенства права сформулював Ге-ракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за за­кон, як за свої стіни».

Платон (427—347 до н. є.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, ідеться не про держав­ний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю вла­дою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дару­вати державам боги».

Арістотель (384—322 до н. є.) — як «батько» античної політичної науки — обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає,

90

Глава З

Загальна характеристика... правової держави

91

здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто ви­магає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу та­кий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тва­ринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон — це врівнова­жений розум». Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арі-стотель сформулював так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілку­вання».

Отже, античні філософи та правознавці зв 'язували державу з правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулюва­ли політичні відносини.

Правова держава передбачає взаємодоповнюючу єдність па­нування права і правової форми організації влади. Ще Арісто-тель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законодавчий орган, магістратури та судові органи¹. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямі формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Ціцерон (106—43 до н. є.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не вся­ке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — це об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Ціцероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право, природне право народу, узгодже­не і впорядковане. З його концепції випливає вимога про

' Див. докладніше: Юридична енциклопедія. - Т 1 - С 142 -143.

відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Ціцерона, є справедливими. Учений вважав, _. ьах: нами слід закріплювати не тільки міру клади магістратів, а й міру підпорювання громадян. Він сформулював дуже важ­ливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюєть­ся на всіх. Ціцерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну май­нову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав держа-к загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони поміт­но вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін «правова держава» набув поширення після видання праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового роз­витку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов'яза­ний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632—1704). Він вис­тупав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління».

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж.-Ж. Руссо, висунув принципи законності опору будь-яким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб'єктивні права він вважав такими, бі, о встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкуван-

Глава З

ня в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утво­рена в державі. Філософ розглядав ці права як «... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборо­нено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини».

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк на­голошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежовувати й поділяти між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от втілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу буржуазно­го конституціоналізму, що виник у XVII ст.

Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової дер­жави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).

Він вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода, за Монтеск'є, — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної сво­боди людина не може мати в тій державі, де не існує поділу вла­ди. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обгрунтував необхідність поділу влади у демократичній державі на законо­давчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежни­ми одна від одної. Законодавча влада має належати парламен­ту, виконавча — королю, судова — незалежному суду присяж­них. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування самостій­них, незалежних одна від одної гілок влади людина може отри­мати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізацію прав і свобод людини та громадя­нина, не проведено поділ влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демокра­тичним.

Загальна характеристика... правової держави 93

Монтеск'є розглядав поділ і взаємне стримування гілок вла­ди як головну умову забезпечення політичної свободи. Остан­ню він убачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, оскільки •державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити лише те, що вважаєш за необхідне, і не бути примушеним робити те, чого робити не хо­четься. Свобода — це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами забо­ронено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити й інші громадяни.

Отже, політична свобода у Монтеск'є пов'язана з громадянсь­кою свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала основою бур­жуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як неза­лежну.

Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вче­ного викладено в його працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного миру», «Метафізич­ні засади вчення про право». Державу Кант визначав як об'єд­нання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону.

Учення цього мислителя навіяне духом просвітництва з ви­користанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального «категоричного імперативу». Кант уважав, що свобода особис­тості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету й варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити.

94

Глава З

Загальна характеристика... правової держави

95

Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави пови­нен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Дер­жава мусить спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на повстання проти деспотичної влади, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініціюватися зверху через реформи. Методи відкритої бороть­би втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Кан­та обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель висту­пав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між на­родами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Кант, з одного боку — прихильник справедливості, а з іншо­го - не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру». До­сягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федера­тивного союзу незалежних рівноправних держав республі­канського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпі­рична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у прак­тичній організації державно-правового життя.

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Державно-правові вчення мислителя ви­кладено в головній його праці «Філософія права».