Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 9 страница

В радянських ЗМІ велася різка, здебільшого необгрунтована критика албанського керівництва за " гріхи Мао Цзедуна", згодом публікації про Ал­банію взагалі щезли зі шпальт радянських газет та журналів.

Натомість в албанській пресі роками поширювалася специфічна вер­сія про розрив албано-радянських відносин на кшталт того, що СРСР орган­ізував блокаду НРА, і вона вимушена будувати соціалізм, спираючись голов­ним чином на власні сили, що Москва чинить несправедливість щодо Ал­банії, яка опинилася в ревізіоністсько-капіталістичному оточенні, а діє вона так тому, що сама внутрішньо переродилася в буржуазно-ревізіоністську

державу, а згодом в соціал-імперіалістичну. Не менш специфічно трактува­лася історія радяно-албанських відносин: нібито до 1956 року радянський уряд здійснював інтернаціоналістську лінію дружби та братерського співро­бітництва, а опісля - ворожу, антиалбанську, спрямовану на перетворення Албанії в сировинний придаток СРСР і країн РЕВ. Нарешті, албанська про­паганда перейшла до звинувачень СРСР у змові з американським імперіалі­змом. Такі основні причини майже 30-річної історії радяно-албанського відчу­ження. Після розриву з СРСР албанське керівництво переорієнтувалося на Китай, але 1978 року також розірвало з ним відносини.

Становлення та розвиток тоталітарного режиму. В листопаді 1944 року був сформований Тимчасовий уряд, який складався з 7 представників КПА і 4-х безпартійних. Його очолив лідер компартії Енвер Ходжа. Всі інші партії та їхні лідери дискредитували себе колабораціонізмом і не змогли взя­ти участь у формуванні нової влади, яка без будь-якого зовнішнього тиску опинилася в руках албанських комуністів.

Енвер Ходжа (1908-1985) народився у південній Албанії (м. Гірокаст-ра) у родині службовців. Його батько був відомим адвокатом, а мати - вчи­телькою музики. Албанія була тоді турецькою колонією і родина Ходжів на­лежала до групи ліберальної опозиції турецькому пануванню. 1930 року Енвер закінчив ліцей у м. Корче. Він захоплювався музикою, мовами, писав вірші. Добре знав турецьку, французьку та російську мови. 1930 року всту­пив на факультет природничих наук університету у Монпельє (Франція), де навчався за державний кошт, закінчив його 1934 року з відзнакою. Будучи у Франції, познайомився з французькими комуністами та соціалістами, як і з представниками албанської секції французької компартії, став членом ФКП, співробітничав з " Юманіте", редагував албанський комуністичний бюлле­тень, друкував статті про Албанію. Протягом 1934-1936 років він-секретар албанського консульства у Брюсселі, де одночасно вивчав юриспруденцію. 1936 року повернувся на батьківщину і працював викладачем французької мови у Корчинському ліцеї. Тоді ж увійшов до керівного складу комуністич­них районних груп в Корче та Тирані. Після смерті 1938 року лідера кор-чинських комуністів А.Кельменді. Е.Ходжа став його наступником, фактич­но очолив комуністичний рух у південній Албанії. 1939 року його заарешту­вали " за підбурювання до заколоту та переклад албанською мовою підрив­них брошур Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна". У роки італо-німецької окупації - учасник та керівник антифашистського руху Опору. Один з фун­даторів компартії Албанії, створеної 1941 року, з 1943 року - генеральний секретар ЦК КПА. Був головою Національно-визвольного фронту Албанії (1942-1945 pp.), командувачем Албанської народної армії (1944-1954 pp.), головою Тимчасового уряду (1944-1945 pp.), Головою Ради Міністрів На­родної Республіки Албанія (1946-1954 pp.), міністром закордонних справ та

національної оборони. З 1954 по 1985 роки - перший секретар Албанської партії праці.

Влітку 1945 року Національно-визвольний фронт було переіменовано у Демократичний фронт і прийнято нову програму, в якій декларувалася не­обхідність створення " прогресивно-демократичної республіки". Найважли­вішими програмними пунктами були: захист і забезпечення незалежності Албанії та верховної влади народу; підтримка нового уряду; широкі соц­іальні та економічні перетворення; мобілізація албанців на боротьбу з фа­шизмом.

Упродовж 1944-1945 років прийнято низку законодавчих актів, зокре­ма про запровадження державного контролю над підпрємствами; про над­звичайний прогресивний податок на прибутки, отримані у роки війни; про націоналізацію італійських банків і створення албанського державного бан­ку; про загальні підстави для конфіскації приватної власності (приватна власність допускалася лише у разі, коли діяльність її власника не зашкоджує інтересам деражави).

Відповідно до закону від 29 серпня 1945 року в Албанії розпочалася аграрна реформа, за якою велика поміщицька власність підлягала конфіс­кації. Понад 70 тисяч селянських гоподарств отримали 155 тисяч га землі. Продаж та оренда землі заборонялися. Серед селян розподілялися також конфісковані виноградники, сади, тяглова худоба.

У 1946-1947 роках були націоналізовані рудники, промислові підприє­мства, транспорт і таким чином 84 відсотки промислового потенціалу краї­ни перейшло до рук держави.

Паралельно формувалися органи нової державної влади. Новий вибор­чий закон (вересень 1945року) надавав виборче право всім громадянам, які досягай 18 років, окрім тих, хто співробітничав з окупантами. У грудні 1945 року відбулися вибори до Установчих народних зборів (парламенту), на яких перемогу здобули кандидати Демократичного фронту (ДФ). Вони отримали 93 відсотки голосів. На першій сесії Народних зборів (січень 1946 року) Албанію-було проголошено Народною Республікою Албанією (НРА). У березні цього ж року прийнято конституцію НРА.

У зв'язку зі складною зовнішньополітичною ситуацією, яка склалася влітку 1946 року, Е. Ходжа оголосив курс на створення соціалістичного дер­жавного сектору, планового господарства, запровадження державної моно­полії на зовнішню та внутрішню оптову торгівлю, закликав до боротьби проти великих торгівців у містах та " куркулів" на селі. Це був принциповий пово­рот, який до того ж супроводжувався чистками в компартії (12 відсотків її складу було репресовано) та армії. КПА складалася з ліворадикальних еле­ментів і була готова до сприйняття нового курсу.

1948 року відбувся перший з'їзд компартії Албанії, який поставив зав-

дання переймати досвід СРСР та ВКП(б), проголосив свою солідарність з Комінформбюро, у загальних рисах сформулював програму соціалістично­го будівництва, яка передбачала індустріалізацію та електифікацію країни, поступову колективізацію сільського господарства і розвиток культури. Ці напрямки знайшли конкретне відображення у завданнях першого дворічно­го плану розвитку народного господарства на 1949-1950 роки. На з'їзді КПА було перейменовано на Албанську партію праці (АПП).

Албанська партія праці мала цілковитту монополію у суспільному житті країни, інакодумців жорстоко переслідували. За роки діяльності АПП відбу­лося 11 " чисток", унаслідок яких було страчено 10 тисяч функціонерів різних рангів.

Другий з'їзд АПП (1952 р.) оголосив завершення відбудови країни за_ планом 1949-1950 років та перехід до виконання першого п'ятирічного пла­ну, розробленого у радянському Держплані. Дворічний план (1949-1950 роки) був виконаний лише на 87, 2 відсотка. Не вдалося досягти запланованих по­казників з видобутку нафти і хромової руди. Повільними темпами зростало сільське господарство.

Новий п'ятирічний план передбачав форсоване будівництво економіч­них основ соціалізму і перетворення Албанії з відсталої аграрної в аграрно-індустріальну державу. Обсяг промислової продукції планувалось збільши­ти на кінець п'ятирічки на 239 відсотків, тобто в 12 разів у порівнянні з довоєнним рівнем, а валову продукцію сільського господарства - на 71 відсо­ток. Плануючи різкий стрибок у темпах індустріалізації, керівництво АПП не враховувало реальних можливостей господарського потенціалу країни, Показники визначали довільно. Недивно, що завдання 1951-1952 років та­кож були не виконані. Тоді прийняли рішення про перегляд планових показ­ників. Капіталовкладення розподілили практично заново з урахуванням по­треб легкої промисловості та сільського господарства, знизили темпи про-мисловго будівництва (завершення деяких новобудов було перенесено на наступну п'ятирічку), скоротили на 30 відсотків управлінський апарат, ска­сували заборгованість селян, зменшили норми обов'язкових сільськогоспо­дарських поставок.

Третій з'їзд АПП (травень-червень 1956 року), який розглянув підсум­ки виконання першого п'ятирічного плану, констатував, що Албанія з відста­лої аграрної країни перетворилася в аграрно-індустріальну. До ладу стали текстильний, цукровий та деревообробний комбінати, два невеликих бавов­ноочисних заводи, цементний завод. Середньорічний приріст промислової продукції склав за п'ятирічку 22, 8 відсотка. При цьому треба врахувати, що Радянський Союз поставив 93 відсотки всього обладнання для гірничодо­бувної та нафтової промисловості, 90 відсотків - вантажного автотранспор­ту, 80 - тракторів, 65 - інших сільськогосподарських машин; 25 новобудов

стали до ладу завдяки радянським кредитам.

Аграрна реформа 1945 року дещо виправила нерівномірний розподіл земельних угідь в албанському селі. Що ж до тваринництва, то воно було в руках заможних власників, особливо у гірських районх, тому рішенням Політбюро ЦК АПП від 21 квітня 1948 року передбачалася націоналізація великих гуртів худоби і створення державних тваринницьких ферм. Хоча за законом 1946 року " Про створення кооперативів" визначалися основні типи кооперації як в місті, так і на селі, фактично до 1948 року держава не займа­лася організацією кооперативного руху (наприкінці 1946 року їх було на селі всього сім, 1947 року - 21, всі вони були нерентабельними). Катастро­фічною була ситуація з сільськогосподарською технікою: у 1947 році в Ал­банії нараховувалося всього 40 тракторів. Того ж року створені машино-тракторні станції (МТС), які поповнювалися югославською та радянською технікою. За перший рік свого існування МТС обробили лише шість відсотків угідь.

Показники дворічного плану 1949-1950 років передбачали припинен­ня імпорту зернових за рахунок розширення власного виробництва. Йшлося також про культивацію цукрового буряка та соняшника для задоволення по­треб вітчизняної харчової промисловості. Завдання були завишені і їх не виконали. Для подолання кризи у сільському господарстві держава вдалася 1948 року до надзвичайних заходів, зокрема запроваджено систему продроз-кладки, тобто примусової здачі селянами всіх надлишків продукції рільниц­тва і тваринництва. Це не поліпшило ситуацію: план хлібозаготівлі на 1948 рік був зірваний. Наступного року продрозкладку скасували і ввели систему погектарного натурподатку залежно від категорії грунтів.

Лінія на колективізацію була закріплена у першому п'ятирічному плані на 1951-1955 роки. Четвертий з'їзд АПП (лютий 1961 року) констатував за­вершення колективізації сільського господарства. Голова Ради міністрів Мехмет Шеху (він став ним у липні 1954 року) заявив, що соціалістичний сектор займає 85 відсотків посівних площ і об'єднує 71, 3 відсотка всіх се­лянських родин. 1957 року було скасовано в Албанії карткову систему. Про­те самозабезпечення зерновими досягти не вдалося.

1961 рік став етапним в історії Албанії. Розрив відносин з СРСР при­мусив албанське керівництво переорієнтувати свою політику. Четвертий з'їзд АПП закликав співвітчизників до " опори на власні сили та ресурси". У внутрішній політиці було взято курс на повне самозабезпечення та автар­кію, що зумовило ізоляцію та статус Албанії як найвідсталішої і найбіднішої країни Європи. З'їзд наголосив у своїх рішеннях на тому, що в країні по-кінчено з багатоукладністю і створено єдину соціалістичну систему госпо­дарювання, шо Албанія вступає у період будівництва матеріально-технічної бази соціалізму та прискореного просування по шляху перетворення з краї-

ни аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну.

Важливим етапом у досягненні мети, накресленої з'їздом, мав стати третій п'ятирічний план розвитку народного господарства Албанії (1961-1965 роки). Проте його виконання було пов'язане з низкою труднощів: по­значилось передовсім згортання радяно-албанської економічної співпраці. Так само країни РЕВ не без рекомендації Москви відмовилися надати Ал­банії вже попередньо погоджені кредити, більше того відкликали услід за СРСР своїх спеціалістів. В результаті понад 40 промислових об'єктів, будів­ництво яких провадилося за рахунок іноземних кредитів, довелося закон­сервувати. Щоправда, в Албанії з'явився тоді новий партнер - Китай. 1961 року НРА та КНР підписали низку економічних угод: про поставки Китаєм обладнання, надання технічної допомоги у спорудженні 25 промислових об'єктів, про обмін спеціалістами, про кредити тощо. Внутрішня албанська пропаганда поширювала в той час таке оптимістичне гасло: " Великий Ки­тай не поїсть один день - Албанія буде ситою цілий рік". Проте китайські кредити почали надходити лише з 1963 року.

Співпраця з КНР у сфері економіки супроводжувалася подальшим збли­женням в ідеологічному плані. Албанське партійно-державне керівництво запозичило весь набір стереотипів, якими оперували Мао Цзедун та його послідовники, зокрема про єдино правильні постулати соціалістичної теорії та практики.

Принцип " опори на власні сили" албанські ідеологи поширили на са­мому початку албано-китайської дружби. Хоча в умовах Албанії він не міг набути практичного застосування, оскільки ні розміри країни, ні її природні ресурси, ні рівень розвитку економіки не гарантував більш-менш пристой­ного її існування. Тому в листопаді 1961 року Е.Ходжа запропонував інший варіант формули " опора на власні сили". Він заявив, що Албанія " отримува­ла і отримує від своїх друзів і братів з соціалістичних країн не милостиню, а тільки інтернаціональну допомогу кредитами і продовжуватитме отриму­вати їх у подальшому лише від тих соціалістичних держав, які виявлять ба­жання надати таку допомогу." Так виникло формулювання " опора головним чином на свої сили".

Іншою новацією Е.Ходжі стало визначення Албанії як " обложеної фор­теці". Типове для всіх тоталітарних режимів, це визначення конкретизува­лося в контексті давньої ізольованості країни, яка змушена була ще з часів Скандербега оборонятися від ворогів, " тримаючи в одній руці мотику, а в другій - меч." Ходжівська пропаганда осучаснила цей вислів і апелювала до населення, закликаючи його будувати соціалізм у важких умовах ревізіоні­стсько-імперіалістичного оточення, тримаючи в одній руці кайло, а в другій - гвинтівку.Так творився «образ ворога» і самопродукувалася сталінська репресивна соціалістична модель.

Загострення полеміки у міжнародному комуністичному і робітничому русі призвів до подальшого розмежування в його рядах по лінії Москва -Пекін. Лідери АПП перетворилися у найбільш послідовних прихильників маоїстських теорій. Так, вони перейняли і вдосконалили теорію двох " над­держав", які поділили світ на сфери впливу і керують ним. Радянському Союзу відводилася у цій схемі роль соціалістичного партнера імперіалістич­них Сполучених Штатів.

Ці три постулати - формула " опори головним чином на власні сили", теорії " обложеної фортеці" та " двох наддержав" - склали на довгі роки ідео­логічне підґрунтя політики НРА. Вони були покладені в основу директив четвертої п'ятирічки на 1966-1970 роки. П'ятий з'їзд АПП (листопад 1966 року) затвердив цей план. У кожній албанській п'ятниці ставилося завдання підвищити життєвий рівень народу, але гарантій виконати його і в 1966-1970 роках не було, як, власне, і в попередніх, тому М.Шеху в офіційній доповіді спрогнозував, що албанцям доведеться " по своєму ліжку простягати ніжки."

Незважаючи на тісну співпрацю, албанське керівництво не спокусило­ся маоцзедунівською " культурною революцією" і не закликало громадян до " розквіту 100 шкіл" та " відкривати вогонь по штабах", щоб виявити крамо­лу. Відлагоджена бюрократична машина з державним та партійним апара­том давала змогу обійтися без масштабних розправ над опозиціонерами. До того ж 1960-і роки були в Албанії відносно спокійними в плані пошуку внутрішніх ворогів. Масові чистки розпочалися в першій половині 1970-х років, коли албано-китайська дружба розладналася. Нова зміна албанського курсу спричинить новий виток репресій.

Проте окремі елементи " культурної революції" були запроваджені в Албанії. Так, за закликом Е.Ходжі розпочалася боротьба проти релігії. 1967 року всі церкви та мечеті зазнали руйнації так званими революційними ма­сами, або були передані під склади, ресторани, кінотеатри, спортивні зали. Імами та православні священики, яких узивали " пригноблювачами народу", змінювали професію або потрапляли до тюрем. На християнських цвинта­рях знищували хрести. В результаті цього варварства Албанія стала, як стверджувала офіційна пропаганда, " єдиною у світі атеїстичною державою".

В армії були ліквідовані знаки розрізнення. В атмосфері ксенофобсь-кої істерії набув розповсюдження міф про зовнішню небезпеку. " Вороги, -говорив Е.Ходжа, - можуть напасти на нас звідусіль: імперіалісти - з моря; ревізіоністи - з гір; зрадники - з наших власних сіл". Все підпорядковувало­ся режимові " блокадного" життя. Саме у цей період почалося будівництво численних бункерів та дотів. їх споруджували скрізь: на пляжах, в міських парках, серед виноградників; 600 тисяч дотів з бійницями і дулами гармат очікували нападу.

Виконуючи " наказ низів", тобто селянства, албанські лідери почали

виступати за зменшення присадибних земельних ділянок, згодом заборони­ли утримування худоби та птиці, торгівлю на ринках.

Викривлене розуміння боротьби за ідеологічну чистоту вилилося в кам­панію, спрямовану проти впливу буржуазної західної та ревізіоністської східноєвропейської культур. Остракізмові були піддані твори класиків світової літератури і кінематографу, сучасна симфонічна та естрадна музика. Немов­лят батьки мали називати " історичними" іменами албанських царів та ге­роїв або ж " новоязівськими" тину " Богатир", " Щастя", " Сокіл" (таке ім'я мав один із синів Е.Ходжі). Викорінюючи згубний вплив Заходу, по всій країні знищували напис " кав'ярня", замінюючи його албанським словом " ембель-торья" (" солодкарниця"). Щоправда, вневдовзі східні солодощі, якими сла­вилася албанська кухня, щезли. В країні впроваджувався натуробмін, згор­талися товарно-грошові відносини, вводилася карткова система та зрівнялі­вка в оплаті пращ, заборонялося мати власну автомашину, хіба що - велоси­пед.

Е.Ходжа безперестанку попереджував про небезпеку " бюрократизації" комуністів і " деідеолопзацію суспільства", тому ще" 1958 року розпорядив­ся, щоб кожен керівник щороку упродовж двох місяців безкоштовно відпра­цював на виробництві чи у сільському господарстві. Ця добровільно-приму­сова повинність охоплювала також дипломатів, працівників науки і культу­ри, їхні родини. Скасовано її лише 1991 року.

Перші серйозні симптоми розладу в албано-китайських стосунках з'я­вилися в лютому 1972 року, коли КНР відвідав президент США Р.Ніксон. Реакція албанського керівництва була одверто негативною. Цілковите по­холодання між КНР та Албанією настало 1976 року, після смерті Мао Цзе-дуна, коли китайське суспільство почало поступово звільнятися від ідеолог­ічного догматизму. Тоді АПП підхопила прапор " істинного марксисзму-ле-нінізму", а офіційна пропаганда створила міф про Албанію як майже єдину соціалістину державу в світі. З'явилася навіть формула, що Албанія " ніколи не матиме стосунку з імперіалізмом США і соціал-імперіалізмом Радянсь­кого Союзу". 26 грудня 1976 року Народні збори прийняли конституцію, за якою країна дістала назву Народної Соціалістичної Республіки Албанія (НСРА). Конституція 1976 року законодавчо закріпила зідеологізований міф про ідеальний соціалізм, побудований в Албанії.

В другій половині 1970-х років навколо Е.Ходжі, який все частіше сла­бував, консолідується його найближче оточення. Це передусім його дружи­на Неджіміє, з якою він побрався 1942 року, коли їй було 20 років. Вона взяла прізвище Ходжа і упродовж 1940-1980-х років була однодумцем і со­ратником свого чоловіка у всіх його починаннях. Неджіміє Ходжа займала посади члена Політбюро, секретаря ЦК, голови Демократичного фронту. її звільнили з усіх цих посад 21 грудня 1990 року. Енвер і Неджіміє Ходжі

мали двох синів дітей Сокола (1942 року народження, полковника держбез­пеки). Іліра (1945 p., міністра оборонної промисловості) та дочку Іляну (1948 p., архітектора, керувала спорудженням музею Е.Ходжі у Тирані). До числа найближчих людей албанського вождя належали Раміз Алія (1925), секре­тар ЦКз 1960 року, сват Ходжів; МехметШеху, прем'єр-мінстр з 1954 року, який закінчив життя самогубством у 1981 році (маючи реальну владу, він надто одверто робив ставку на спадкоємництво в державі після Е.Ходжі, потрапив у немилість і обрав замість в'язниці кулю); Аділь Чарчані, який після " самовбивці" М.Шеху, очолив уряд.

В листопаді 1981 року відбувся VIII-й з'їзд АПП, на якому Е.Ходжа заявив nptf перемогу соціалізму та початок будівництва комунізму. Як і ран­іше, різкій критиці були піддані " імперіалізм і ревізіонізм усіх мастей". Ал­банський лідер підтвердив відмову Албанії від участі у Гельсінкському про­цесі, назвавши його " обманом" і " спробою старих і нових імперіалістів по­неволити Албанію, ліквідувати світовий комуністичний і національно-виз­вольний рух".

1982 рік характеризується загостренням внутрішньополітичної ситу-аціївкраїні. Самогубство прем'єра М.Шеху (грудень 1981 року) " албансь­кий Сталін" оголосив зрадництвом і заявив, що група Шеху прагнула зни­щити партію і народну владу. Тоді ж відбулися великі кадрові перестановки в партійному та державному апараті. Головою Ради Міністрів було призна­чено А.Чарчані, в уряді помінялося 12 міністрів з 18. Головою Президії На­родних зборів став Раміз Алія, замінивши Хаджі Леші (обіймав цю посаду з 1953 року), який, за словами Е.Ходжі, втратив пильність і його відправили на пенсію.

В 1983-1985 роках здоров'я Е.Ходжі різко погіршилося, він переніс інфаркт, інсульт, давно страждав від діабету. У березні 1985 року лікарі при­писали вождеві тривалий відпочинок, але він продовжував працювати. 11 квітня 1985 року після крововиливу у мозок Е.Ходжа помер. Траур в Ал­банії, який нагадував Радянський Союз у березневі дні 1953 року, триваа дев'ять днів. На похоронну церемонію з-за кордону допустили лише лідерів " істинно марксистсько-ленінських партій" та представників з КНДР, В'єтна­му, Куби, Румунії, Лаосу, Кампучії, Нікарагуа, Ірану та Іраку. Телеграми співчуття, надіслані з СРСР, Китаю і Югославії, нове албанське керівництво відправило назад.

Після усунення М.Шеху з політичної арени, а його найближчих сорат­ників з партійно-державного апарату в албанських номенклатурних верхах не залишилося реальних претендентів на посаду спадкоємця Е.Ходжі, окрім Р.Алії, який по суті автоматично став першим секретарем АПП зразу ж після смерті вождя.

Раміз Алія народився 1925 року на півночі Албанії у м. Шкодері. Його

батьки-селяни були вихідцями з Косово. У 17-річному віці вступив до ком­партії. Брав активну участь у партизанській боротьбі (був комісаром) проти окупантів у роки другої світової війни. З 1948 року - член ЦК АПП. 1949 року очолив албанський комсомол. Навчався у Вищій партійній школі у Москві. З 1961 року - секретар ЦК АПП з ідеології та член Політбюро. З 1982 року - Голова Президії Народних зборів.

Необхіднсть реформ все глибше проникала у свідомість нового керів­ництва. Економічна ситуація обговорювалася на грудневому 1985 року та на березневому 1986 року пленумах ЦК АПП. Було визнано, що труднощі у народному господарстві зумовлені внутрішніми факторами, а не є винятко­во результатом " капіталістично-ревізіоністської блокади", як стверджувало­ся раніше. Про потребу оновлення йшлося і на 9-ому з'їзді АПП (листопад 1986 року). Проте і на пленумі, і на з'їзді панував дух спадковості і вірності заповітам Е.Ходжі. В економіці обстоювалися старі принципи: опора на власні сили, заборона іноземних кредитів. Все ж накреслювалися, хоча дуже обе­режно, зміни. Було звільнено одіозного міністра внутрішніх справ та ряд інших міністрів. Селянам дозволили тримати худобу та птицю, мати приса­дибні ділянки, в у колгоспах і на підприємствах почали запроваджувати нову систему оплати праці. Були зроблені перші кроки виходу з міжнародної ізо­ляції: замінено 40 із 100 албанських послів. Про це свідчить також налагод­ження 1987 року дипломатичних відносин з ФРН. 1988 року Албанія взяла участь у нараді міністрів закордонних справ балканських держав. Проте, в зв'язку з черговою економічною кризою, керівництво АПП почало віднов­лювати з 1989 року тенденції ортодоксального соціалізму, повернення до політики " обложеної фортеці".

Демократична революція кінця 1980-х - початку 1990-х років, її розвиток та особливості. Революції 1989 року у східноєвропейських краї­нах, розпад СРСР та крах світової соціалістичної системи по-своєму оцінив 9-й пленум ЦК АПП (січень 1990 року), підкресливши, з одного боку, що збулися давні прагнення народів, які нарешті ліквідували ревізіоністські режими, але результатами народних революцій скористалися праві сили, підтримувані міжнародною буржуазією. З іншого боку, учасники пленуму стверджували, що події в країнах Східної Європи не можуть слугувати взірцем для Албанії, завдання якої полягає у тому, щоб " забезпечити умови для повного задоволення потреб трудящих." Разом з тим і попри всі декла­рації, витримані у старому догматичному дусі, зовнішній вплив та нарос­тання загальноалбанського опозиційного руху змусили правлячу партію ви­ступити ініціатором докорінних соціально-економічних перетворень.

1990 року відбулися масові мітинги, проти їх учасників застосовано силу. Але тоді ж було дозволено роздрібну торгівлю на ринках та приватну власність, у столиці з'явилося кілька приватних магазинів, скасовано смерт-

ну кару. Тисячі албанців влітку 1990 року виїхали до Греції, Югославії, на захоплених кораблях добиралися до Італії. На початку липня цього ж року шість тисяч молодих албанців переховувалися в іноземних посольствах, про­хаючи політичного притулку. Держава змушена була упродовж лише трьох місяців надати право на виїзд за кордон 16 тисячам громадян. «Проблема біженців» стала першим великим струсом для албанського суспільства.

В листопаді 1990 року Народні збори вносять поправку до Консти­туції, якою було скасовано монополію АПП, дозволено іноземні інвестиції, надано свободу дій усім конфесіям та різним партіям. 8-11 грудня відбувся страйк студентів Тиранського університету, його підтримала молодь інших міст. Виступ молоді, яка обстоювала право на створення різних партій, знай­шов широкий відгук у країні. 19 грудня 1990 року було зареєстровано Де­мократичну партію (ДП). Цей день став днем народження багатопартійності в Албанії. За нею інституювалися Республіканська, Екологічна, Аграрна партії, Форум на захист прав людини, Демократичний союз грецької мен­шини, Партія національної єдності. Почали виходити опозиційні газети. На початку 1991 року емігрувало 30 викладачів Тиранського університету і 10 спеціалістів сільськогосподарського інституту.

В липні 1990 року Тирану відвідала група американських конгресменів. Тоді ж посол НСРА при ООН зустрівся з представниками американського держдепартаменту. У вересні у Нью-Йорку відбулася зустріч Раміза Алїї з міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварнадзе - перша за останні 30 років зустріч представника радянського керівництва з албанським лідером. Під час цих зустрічей та переговорів Р.Алія отримав гарантії підтримки За­ходу та Сходу за умови десталінізації, демократизації та деідеологізації Ал­банії, дозволу багатопартійності та запровадження посади президента. Ал­банського лідера 1991 року було запрошено відвідати СРСР. Упродовж лю-того-квітня 1991 року відновили свою діяльність посольства обох держав.

З січня 1991 року у пресі з'явилася програма АПП, яка передбачала здійснення докорінних економічних реформ, поступовий перехід до ринко­вої економіки, раціональне використання внутрішніх ресурсів у поєднанні з залученням іноземних кредитів, визнання всіх форм власності та кооперації, забезпечення політичної стабільності в суспільстві.

У зовнішній сфері партійна платформа підтверджувала твердий намір інтегруватися в загальноєвропейський процес, покінчити з упередженнями періоду " холодної війни". Підкреслювалося, що албанець повинен відчува­ти себе не тільки громадянином своєї держави, але й громадянином Балкан та Європи. Гаслами АПП стали: " Реалізм та оновлення", " Інтереси батьків­щини та нації - понад усе".

Тим часом економічне становище Албанії погіршувалося. Навіть офі­ційна статистика засвідчувала зменшення виробництва м'яса, молока, яєць.

З прилавків магазинів зникли овочі. Промисловість на початку 1991 року знизила виробництво продукції майже на третину у порівнянні з аналогіч­ним періодом попереднього року. Це викликало перший в історії країни страйк шахтарів та створення незалежних профспілок. Держава пішла на поступки шахтарям.