Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 7 страница

16 червня 1953 року близько 300 берлінських будівельників, які пра­цювали на Сталін-алеї, кинули роботу, вишикувалися в колону й рушили до центру міста. До них приєдналися й робітники інших підприємств. Великий натовп зібрався навколо Будинку міністерств, спочатку люди вимагали ска­сувати нові норми виробітку, а потім почали скандувати: «Геть Ульбріхта!» (керівника правлячої партії), «Геть Гротеволя!» (голову уряду), «Німеччині -вільні вибори». Для керівників НДР все це було цілковито несподівано, крізь такі випробування вони не проходили та цілком розгубилися. Не знала що

робити й поліція, Москва ж мовчала. Треба зауважити, що у виступі взяли участь тисячі селян, які масово залишали роботу у кооперативах. Так поча­лося повстання, учасники якого захоплювали парткоми СЕПН, розпочали штурм приміщення держбезпеки, палили партквитки та партійні емблеми.

Наступного дня, 17 червня, страйкували вже практично всі найбільші міста соціалістичної Німеччини. На вулиці вийшло понад 300 тисяч демон­странтів. Вони брали приступом партійні осередки соціалістів, в'язниці, а також державні установи. Перелякане політбюро Соціалістичної єдиної партії майже у повному складі змушене було шукати порятунку та поради у вер­ховного комісара СРСР Семенова. Той уже мав конкретні інструкції від сво­го керівництва і з підкресленою люб'язністю повідомив розгубленому кері­вництву НДР: «Москва розпорядилася запровадити надзвичайний стан. Те­пер цей гвалт швидко закінчиться».

Бойову тривогу в радянських окупаційних військах підняли ще вранці 17 червня 1953 року. В той час значна частина вояків та бронетехніки була в літніх таборах, і більшість до бойової тривоги поставилася, як до проведен­ня навчань. Тим більше, порівняно недавно таку тривогу вже оголошували, і теж із зовсім, як виявилося, невійськового приводу - у зв'язку зі смертю Сталіна. Офіцери поспішили до своїх частин та штабів, де швидко готували­ся накази про придушення повстання. За планом командувача Групи радянсь­ких військ у Німеччині генерала армії Андрія Гречка на приборкання робіт­ників Берліна мала вирушити посилена танками мотострілецька дивізія, в інших містах розправитися зі страйкарями повинні були збірні команди ав­томатників, що формувалися у місцевих залогах. О 13 годині дня 17 червня радянський комендант Берліна оголосив про запровадження надзвичайного стану у місті. Але це не зупинило страйкарів і, тим більше, не примусило їх розійтися. На вулицях з'явилися перші Т-34 та радянські автоматники, це настрашило декого з демонстрантів, проте значна їх частина все одно зали­шилася перед стінами державних установ НДР. Доти, поки о 15 годині ра­дянським військам не було віддано остаточний наказ «звільнити» Берлін від страйкарів.

Радянська бронетехніка швидко відчистила урядовий квартал. Люди у паніці розбігалися перед Т-34, жахливу дію яких вони добре пам 'ятали ще з часів війни. Автоматники стріляли переважно вгору, але серед демонстрантів майже одразу з'явилися перші жертви. Всього ж під час «чистки» Берліна загинуло, за офіційними даними, 25 його мешканців. Німецькі історики заперечують ці дані - жертвами стали сотні людей.

Вже надвечір стан у столиці НДР був остаточно «стабілізований»: на вулицях не було жодної душі. Лише радянські танки та посилені наряди німецької поліції і солдати окупаційних військ стерегли зловісну тишу та московських колаборантів. Так само оперативно було наведено «порядок» і

в інших містах соціалістичної Німеччини -Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі тощо, але тут проявилося, так би мовити, «військове братерство»: демонст­рантів розганяли спільні загони поліції й радянських частин.

Берлінське повстання було придушене майже у зародку, але воно дало початок масовому «ісходу» німців зі Східної Німеччини до Західної. Щоро­ку, аж до часу спорудження ганебної берлінської стіни, проти комунізму та радянського тоталітаризму «голосувало ногами» до 250 тисяч німців.

Того трагічного, але знаменного в історії НДР дня, і згодом відбулося ряд промовистих подій. З військовослужбовців 73 стрілецького-полку 17 червня було сформовано збірну команду автоматників, яку спрямували на придушення повстання німецьких робітників у Магдебурзі, де почався штурм в'язниці. Солдати збірної частини відмовилися стріляти у беззбройних лю­дей і дали можливість робітникам звільнити ув'язнених.

Вранці 28 червня, у неділю, в літньому військовому містечку 73 стрілецького полку було розстріляно 18 військовослужбовців зі збірної ко­манди автоматників. Розстрілювали невеличкими партіями по три людини -на краю викопаної братської могили. Встановити назву частини, що викона­ла цей акт, та прізвище особи, яка підписала наказ про розстріл, поки що не вдалося.

Згодом ходили чутки про ще кілька фактів розстрілу радянських сол­датів, однак ані їхньої кількості, ані точного місця страти у цих повідомлен­нях не було. Існують неофіційні дані, що всього було розстріляно 41 ра­дянський солдат. Крім того, достеменно відомо, що деяку кількість радянсь­ких вояків за різні політичні провини під час придушення повстання у Берліні було засуджено на різні строки й запроторено до ГУЛАГу, який ще існував. Двадцять демонстрантів розстріляли за вироком суду, а десять тисяч осіб кинули за грати. Збереглися свідчення, що тоді у радянському ГУЛАЗі з'яви­лося чимало високих білявих чоловіків - східних німців.

Незважаючи на такі досить приблизні дані, вже під час перебудови у Східній Німеччині було споруджено скромний пам'ятник радянським офі­церам та солдатам, котрі відмовилися стріляти в німецьких робітників-по-встанців.

Крах «соціалізму національних кольорів» в НДР. Демократична революція 1989 року. Криза 1980-х років, яка спіткала НДР, як і всю соціа­лістичну систему, була логічним продовженням кризових ситуацій: 1953 року (економічна і політична); 1961 року в основному політична криза. Економі­чна і політична криза кінця 1980-х років виявилась у зміні керівництва НДР: В.Ульбріхта замінив Е.Хонеккер. В.Ульбріхт у принципових питаннях не мав розходжень з керівництвом КПРС і Радянського Союзу, але прагнув бути більш самостійним у своїй міжнародній політиці. Існували розходження і в теоретичних питаннях: «розвинуте соціалістичне суспільство» розглядало-

: і*

ся в НДР не як етап комуністичного, на чому наполягала КПРС, а як само­стійна суспільно-економічна формація.

Спільні причини краху сталінської моделі соціалізму загальновідомі. Це були тоталітарні держави з максимальною централізацією економічного і політичного життя, його уніфікацією; з монопольною владою однієї партії, злиттям партійних і державних функцій; карним переслідуванням інакомис­лячих людей.

На тлі інших соціалістичних країн НДР виглядала благополучною дер­жавою. Недаремно Німецьку соціалістичну республіку називали «вітриною соціалізму».

Проте екстенсивні методи ведення господарства вичерпали себе вже в 1970-х роках, всі наявні резерви були використані. Спостерігався значний розрив з ФРН: продуктивність праці в НДР складала лише 40 відсотків про­дуктивності праці західнонімецького робітника (за іншими даними, 60 відсотків). Велика різниця була в рівнях життя. У 1980 році в НДР з'явилося негативне торговельне сальдо, зростав зовнішній борг: 1980 року він стано­вив 13 млрд. доларів, 1989 року - 21, 6 млрд. доларів. Щоправда, збільшува­лися й пенсії, зарплата, соціальна допомога, але за рахунок державних до­тацій і в 1989 році дефіцит державного бюджету склав 17 млрд. марок, або 7 відсотків. Так само доходи трудящих за останні 10 років зросли на 3-4 відсот­ки, а інфляція - на 6 відсотків.

Перебудовчі процеси, які розпочалися в СРСР 1985 року, керівництво НДР не сприйняло: більше того, було заборонено отримувати будь-яку об­'єктивну інформацію з СРСР (заборонялися журнали, газети, кіно тощо). Ємко і коротко схарактеризував своє ставлення до змін в Радянському Союзі один із членів Політбюро СЄПН: «Якщо сусід міняє шпалери, то це не озна­чає, що нам також слід це саме робити». Водночас керівництво НДР висуну­ло концепцію «соціалізм у кольорах НДР», основна ідея якої - заперечення необхідності будь-яких перемін в НДР (до мінімуму були зведені контакти німців з радянськими людьми). Мало того, лідери СЄПН ініціювали чергову «чистку» партії, реанімувало стару тезу «посилення класової боротьби».

Навесні 1989 року голова Держради НДР і генсек Соціалістичної єди­ної партії Німеччини Е.Хонеккер на запрошення місцевої влади приїхав до Магнітогорська на ювілейні урочистості з нагоди 60-річчя металургійного комбінату. Зустріли його в СРСР прохолодно, оскільки він заперечував не­обхідність «перебудови». Чітко накреслювалося відсторонення радянського керівництва від НДР - союзника Москви, на території якої дислокувалася 400-тисячна радянська армія.

7 травня 1989 року в НДР відбулися комунальні вибори, на яких до 30 відсотків громадян висловилися проти кандидатур СЄПН. Проте результати виборів було сфальсифіковано і оголошено про «нову переконливу перемо-

гу СЄПН і партій, які були з нею у блоці». Тоді ж, одночасно з виборами, виник опозиційний громадський рух «Новий форум», який складався в ос­новному з творчої інтелігенції. В реєстрації «Новому форуму» відмовили. Почалися переслідування його членів.

Тим часом в НДР назрівала політична криза, яка ускладнювалася не­вдоволенням значних верств населення не стільки низьким у порівнянні з ФРН рівнем життя, скільки обмеженнями на виїзд за кордон, особливо на поїздки в західну частину Німеччини. Невдоволення вилилося у масове праг­нення східних німців виїхати до ФРН.

Влітку 1989 року Угорщина, всупереч домовленості з НДР, відкрила кордон з Австрією. Так почалася масова втеча східних німців через дві краї­ни (Угорщину та Австрію) до ФРН.

В країні розпочався широкий рух протесту східних німців проти уря­дової політики. Мітинги та демонстрації не припинялися у німецьких містах. У такій атмосфері Е.Хонеккер організував 7 жовтня святкування 40-річчя республіки, в якому взяла участь радянська делегація на чолі з М.Горбачо­вим. Лідер СРСР застеріг публічно Хонеккера: «Того, хто запізнюється, ка­рає життя».

Це призвело до «бунту на кораблі». «Молоді» в Політбюро СЄПН після гострих дискусій 17 жовтня 1989 року добилися звільнення Хонеккера з його посад. Його наступником став Егон Кренц - секретар ЦК СЄПН, який відпо­відав за оборону, держбезпеку і роботу серед молоді (був вкрай непопуляр­ним в країні). Кренц нічого в принципі не збирався змінювати. Фактично ініціатором перебудови в НДР виступав народ, а не партійне керівництво.

Ситуація в країні загострювалася. Демонстранти висували вимоги ска­сувати статтю №1 конституції про керівну роль СЄПН, розпочати демокра­тизацію, запровадити свободу слова тощо. На початку листопада у Берліні на вулиці вийшло понад 1 млн. осіб.

8-Ю листопада 1989 року відбувся X пленум ЦК СЄПН, було зменше­но кількість членів Політбюро з 27 до 17. 9 листопада 1989 року - нова сен­сація: Кренц оголосив про ліквідацію ненависної берлінської стіни. СРСР не втручався: радянські військовики отримали вказівку за всіх обставин за­лишатися у казармах. Руйнація берлінської стіни стала першим актом відмо­ви НДР від суверенітету.

В країні з'явилися нові партії та організації. На листопад 1989 року їх було 100. В листопаді 1989 року головою Ради міністрів НДР було призначе­но Ханса Модрова (опального секретаря з Дрездена), який користувався ав­торитетом у населення. Створивши коаліційний уряд, Х.Модров оголосив його програму: забезпечення стабільності в країні до проведення парламен­тських виборів (у травні 1990 року); демократизація політичного і економі­чного життя; запровадження багатопартійності; перехід до ринку та приват-

ної власності.

А в СЄПН ще тривала боротьба за владу; тривав масовий вихід з партії рядових членів: з 2, 3 млн. осіб у грудні 1989 року залишилося близько 1, 7 млн.

До того ж парламентська комісія з'ясувала, що вищі партійні і державні керівники привласнювали державні кошти, СЄПН провадила валютні опе­рації за кордоном. Е. Хонеккер і його дружина знайшли притулок в одного священика поблизу Берліна, а згодом їх таємно вивезли до Радянського Со­юзу.

В грудні 1990 року відбувся надзвичайний з'їзд СЄПН, на якому новий керівник Грегор Гізі заявив, що СЄПН прямо причетна до кризи в країні. Було змінено назву і статут СЄПН. Вона почала називатися Партією демок­ратичного соціалізму, залишаючись марксистською соціалістичною, партією оновлення соціалізму. В економічному розділі проголошувалася соціальна ринкова економіка, проте державна власність залишалася пріоритетною. Престиж партії звівся, однак, до мінімуму. Політичний вакуум заповнювали нові партії - ХДС і Соціал-демократична партія.

На чергу дня висувається питання про об'єднання Німеччини. Ще в грудні 1989 року канцлер ФРН Г. Коль виступив з 10 пунктами, які стали основою об'єднавчого процесу. Один із них передбачав кардинальну зміну політичної і економічної системи НДР; створення федерації, якщо в НДР буде демократичний уряд; заснування економічного і валютного союзу.

Уряд НДР відстоював ідею конфедеративної держави. Спочатку ФРН навіть погодилася на це. Події швидко розвивалися. Влітку 1990 року у Партії демократичного соціалізму залишалося 300-350 тисяч осіб (вийшло 2 млн. членів).

Уряд Х.Модрова діяв нерішуче. Термін його повноважень тривав до березня 1990 року. Поряд з розвалом політичної системи, руйнацію пережи­вала економіка. Все гучніше лунали голоси на користь роздержавлення і приватизації. Х.Модров залишався людиною свого часу і поглядів, в його економічній концепції проглядав якийсь третій шлях - еклектична економі­ка: щось середнє між плановою і ринковою системами. За перший квартал 1990 року обсяг промислового виробництва впав на 5 відсотків.

Водночас НДР готувалася до перших вільних виборів. Гостра боротьба спалахнула між Соціал-демокрагичною партією і «Альянсом за Німеччи­ну», який об'єднав ХДС та інші консервативні партії. Всі партії, крім Партії демократичного соціалізму, виступали за об'єднання Німеччини, щоправда, різними шляхами. ПДС виступала за збереження суверенітету НДР.

Передвиборна боротьба була багата терористичними актами, інсинуа-ціями. підтасовкою фактів, в її ході з'ясувалося, що деякі керівники СДП та ПДС були агентами спецслужб.

Результати виборів 18 березня 1990 року були такими: «Альянс за Німеч­чину» набрав 48, 3 відсотка голосів, в тому числі, ХДС - 40, 8 відсотка; соц­іал-демократи -21, ПДС -16, 4 відсотка.

Уряд на підставі результатів виборів було сформовано 18 квітня 1990 року. Виникла «велика коаліція» партій (без ПДС) і на її основі створено уряд. «Велика коаліція» мала в парламенті 303 місця із 400, або майже 78 відсотків, що було достатньо, щоб змінити конституцію. Прем'єр-міністром був обраний голова ХДС Л. де Мез'єр, юрист за фахом.

Уряд оголосив свої завдання: в галузі економіки - перехід до соціаль­ного ринкового господарства шляхом роздержавлення і приватизації, роз­витку дрібного і середнього підприємництва та забезпечення соціальних га­рантій населенню, у міжнародній сфері - об'єднання з ФРН.

Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для ви­роблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року до­говір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної влас­ності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала мар­ка ФРН.

Найсерйознішим було питання обміну грошей. Спочатку передбачало­ся за курсом 1: 1 по 2 тисячі марок на кожного, а потім - за курсом 2: 1. Але почалися протести, демонстрації і умови обміну були переглянуті: для дітей до 16 років - 2 тисячі марок, людям у віці від 16 до 59 років - 4 тисячі марок, пенсіонерам - 6 тисяч по курсу 1: 1.

Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року при­ступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3 жовтня 1990 року.

На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шве-рин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2, 5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2, 5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн); Тюрі­нгія (столиця Ерфурт - 2, 5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Феде­ральної землі Берлін.

14 жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому пере­могла ХДС та СДП.

Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні момен­ти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін;

2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600 тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологі­чної та хімічної зброї.

12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було поперед­ньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною.

За домовленістю з ФРН, для виведення радянських військ Німеччина виділяла 12 млрд. марок до кінця 1994 року, і з цієї суми 7, 8 млрд. йшло на будівництво житла для офіцерів та розвиток підприємств будівельної індустрії в СРСР. В березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР і Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав.

Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'я­зане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною.

Всупереч оптимістичним прогнозам, соціально-економічний розвиток -та інтеграція нових земель виявилися складною справою і вимагали більше часу та коштів, ніж планувалося. Так, лише на приватизацію, санацію та мо­дернізацію виробництва у нових землях було виділено до середини 1997 року 1 трлн. марок.

Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспіль­ної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого та­кож не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час.

Неоднозначні проблеми виявив і процес психологічної адаптації німців до реалій нової Німеччини. Десятиріччя життя в різних соціально-економіч­них та політичних системах, орієнтація на різні моделі соціальної поведін­ки та цінності - все це ускладнило формування насправді єдиної німецької нації. Разом з тим голос об'єднаної Німеччини набирає нової ваги у світовій спільноті, вона вступає у третє тисячоліття як один із світових лідерів, над­ілений великою відповідальністю як за майбутнє Європи, так і планети в цілому.

Розділ НІ. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості. Східноєвропейські країни за їхнім політичним статусом в роки другої світової війни можна поділити на дві групи: до першої належали Польща, Чехословаччина, Югославія, Алба­нія, які були окуповані й розчленовані гітлерівською Німеччиною та її сате­літами. Звідси головне повоєнне завдання народів цих країн полягало у відновленні незалежності та державності. Другу групу складали Румунія, Угорщина та Болгарія, які, будучи союзниками Німеччини, зберегли свою державність і тому у повоєнні роки їм належало оновити та демократизува­ти державно-політичні структури, які себе дискредитували ще до війни.

Марксистсько-ленінська періодизація повоєнної історії країн Східної Європи, яка передбачала будівництво соціалізму з його переходом до комун­ізму, виявилася штучною, надуманою і, врешті-решт, неспроможною.

Історія країн Східної Європи після другої світової війни - це історія зародження, розвитку та розпаду політичних режимів радянського, тоталі­тарного типу. В ній, за найновішими даними, виділяють ряд етапів. Перший - з 1944 по 1948 роки - пов'язаний з утворенням коаліційних урядів, що сталося після очищення Червоною Армією цих країн від гітлерівських за­гарбників та розриву з Німеччиною її колишніх союзників та сателітів. Цей період характеризується перехідним, політично варіативним станом сусп­ільства, яке відкинуло фашизм і профашистські режими і прагнуло визначи­ти принципи свого подальшого розвитку. У цій боротьбі брали участь різні політичні сили. Вперше, окрім " традиційних" ліберально-демократичних, селянських, соціалістичних (соціал-демократичних) партій на політичну аре­ну як реальний претендент на владу виступили комуністи.

Друга світова війна та її результати принципово змінили місце та роль компартій в суспільному розвитку регіону. Відігравши активну роль у русі Опору, вони тим самим здобули довіру частини суспільства в більшості країн Східної Європи (хоч рівень цієї довіри в різних країнах був різний), а, отже, й право бути представленими в коаліційних демократичних урядах. Це пра­во багатократно було посилене внеском СРСР у перемогу антигітлерівської коаліції та вступом радянських збройних сил в Східну Європу. Радянський фактор відіграв в ряді випадків вирішальну роль у формуванні політичної системи країн регіону.

Боротьба різноманітних політичних сил за всю повноту влади і напря­мок розвитку суспільства склала головний зміст його життя в цей період. Разом з тим радянське керівництво уникало, принаймні до 1947 року, пря­мого диктату у відносинах з східноєвропейськими країнами, які за ялтинсь-ко-потсдамськими рішеннями опинилися у сфері його беззастережного впли-

ву. Можна стверджувати, що їхнє керівництво мало в цей час можливості більш-менш вільного вибору власної моделі розвитку. Становлення тієї чи іншої форми політичної влади диктувалося здебільшого внутрішніми обста­винами. Таку політику СРСР в регіоні можна пояснити рядом факторів: 1. Москва змушена була рахуватися з консолідацією східноєвропейських на­родів та їхнім прагненням до незалежності, до відбудови своїх держав на самостійній основі; 2. Радянське керівництво було зацікавлене у виконанні ялтинськ-потсдамських рішень; 3. Це підтверджує виведення радянських збройних сил з Норвегії (щоправда, після наполегливих домагань союз­ників) та Чехословаччини; 4. Згода Радянського Союзу на створення для нагляду за умовами перемир'я паритетних Союзних контрольних комісій у східноєвропейських країнах. Щоправда, Сталін жалкував згодом, що не здійснив у 1944-1945 роках розширення СРСР відомим " балтійським спо­собом" за рахунок східноєвропейського регіону.

Незаперечним є те, що в роки війни та у перші повоєнні роки в краї­нах регіону розгорнулася боротьба різних політичних сил за ту чи іншу аль­тернативу післявоєнного розвитку. Найхарактернішою особливістю регіо­нального суспільного руху було те, що переважна більшість населення не бажала відновлення довоєнних порядків; рух носив антифашистський та демократичний характер. Парадокс полягав у тому, що гарантом цих про­гресивних перетворень мав стати СРСР - тоталітарна держава.

В залежності від історичних умов, демократичного і політичного дос­віду, співвідношення політичних сил пропонувалися різні варіанти соціаль­но-економічного та політичного розвитку країн: 1. Революційно-демокра­тичний як один з шляхів руху до соціалізму; 2. Ліберально-демократичний, в тому числі селянський варіант буржуазної демократії; 3. Моделі християнсь­кого та національного соціалізму. Характерними рисами цього нетривалого періоду були багатосекторна економіка, ідейний плюралізм і багато­партійність (окрім фашистських та профашистських партій), коаліційний характер влади, розподіл функцій влади (виконавчої, законодавчої та судо­вої). У суспільній думці цих років не домінували соціалістичні гасла, не йшлося про диктатуру пролетаріату та гегемонію однієї партії. Безперечно, це не була антирадянщина, не заперечення соціалістичної перспективи вза­галі, а лише спроба уникнути повторення трагічного досвіду СРСР.

В таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща комуністи не мали внутрішньої опори та впливу, без зовнішньої допомоги вони не змогли б захопити владу. В ЧСР до 1948 року тривала боротьба між концепцією " позакласового чеського демократичного соціалізму", репрезентованого національними соціалістами, та ідеологами соціалізму в марксистсько-лен­інському тлумаченні, тобто комуністами. Центральною лінією суспільного розвитку в Польщі та Болгарії стала боротьба за гегемонію між робітничи-

ми партіями, передовсім комуністами, та селянським політичним рухом. Звідси пропонувалося два шляхи подальшого розвитку: 1. Через народну демократію до соціалізму; 2. Селянська республіка в її буруазно-демокра-тичному розумінні. Головна лінія протистояння в Угорщині та Румунії про­лягала між прихильниками ліберальної демократії західного взірця і робіт­ничими партіями, які пропонували різні шляхи організації суспільства на соціалістичних засадах. Лише в Югославії та Албанії комуністи одразу ут­вердилися в усіх владних структурах, вже у 1946 році тут сформувалися основні політичні та економічні конструкції держави авторитарно-тоталі­тарного типу.

Поворотним в історії східноєвропейських країн став 1947 рік, коли було створено Комуністичне Інформаційне бюро (фактично реанімовано Комін­терн). Після цього у країнах Східної Європи почався процес усунення аль­тернатив в їхньому суспільному розвитку. На рубежі 1947-1948 років були фактично поховані всі несоціалістичні моделі, хоча в робітничому русі три­вали дискусії, але вже лише довкола питання: якій бути соціалістичній аль­тернативі - у формі " демократичного соціалізму", " національного соціаліз­му" чи у вигляді " диктатури пролетаріату" '.'' Після примусового злиття у 1948 році комуністичних та соціалістичних (сощал-демократичних) партій дис­кусії припинилися. Всі повнота влади опинилася в рукх компартій, а радянська • модель була визнана єдино можливою. В історичній літературі радянської доби цей період - 1944-1948 роки - отримав назву " народної демократії", яка сьогодні зазнає серйозної і вмотивованої критики.

Другий етап припадає на 1949-1953 роки. Він пов'язаний з планомір­ними зусиллями комуністичного керівництва в країнах регіону трансформу­вати всі ділянки суспільного життя за комуністичними доктринальними схе­мами побудови соціалізму та максимальному копіюванні радянського досв­іду. " Візитною карткою" цих зусиль у соціально-економічній сфері була широко відома ленінсько- сталінська тріада - індустріалізація в галузі про­мислового виробництва, колективізація сільського господарства і дрібного міського виробництва, завершення змін у формах власності і так звана куль­турна революція. Це роки найбільш одвертого і прямого втручання СРСР у внутрішнє життя країн Східної Європи: через всезагальний контроль аж до прямого диктату, час жорсткого підкорення національно-державних інтересів кожної країни інтересам східного блоку і правлячій у ній радянській верхівці. Особливу роль у запровадженні " соціалістичних норм життя" і здійсненні контролю за " місцевою", національною номенклатурою зіграла система ста­лінських " чисток" та радянських радників. Партійно-державне керівництво східноєвропейських країн прийняло беззастережно горезвісну сталінську тезу про загострення класової бротьби в процесі побудови соціалізму, що вили­лося в грубе порушення законності та масові репресії. Спочатку в ході бо-

ротьби за владу в регіоні знищували еліту революціонерів (у країнах народ­ної демократії - це були комуністи-підпільники, ті, що не переховувалися під час війни на території СРСР) та колишніх фашистів і колабораціоністів, потім г- " відступників від соціалізму" та іноземних Шпигунів, яких називали троцькістами, тітовцями, буржуазний націоналістами, космополітами, сіон­істами. В той же час зазнавали репресій цілі групи населення: землевласни­ки, підприємці, духівництво, кадрові військові, ліберали, реемігранти, іна­комислячі. Загалом " чистки" перетворилися у невід'ємний атрибут робітни­чих партій нового типу та інструмент формування номенклатури, залежної від московського керівництва. Таким чином, впродовж 1945-1950 років у Східній Німеччині було репресовано понад 122 тис. осіб; з 1944-1948 рік у Польщі-300 тис; в ЧССР з 1948-1954 роки-близько 150 тис. З 1949 року по регіону прокотилася хвиля інсценованих судових процесів, які готували­ся спецкомандою радянських кадебістів.