Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 5 страница







мснтські вибори. Тоді за погодженням з урядовими фракціями опозиція зно­ву внесла пропозицію про вотум недовіри урядові. В.Брандт зазнав «запла­нованої» поразки. Вибори були призначені на 19 листопада 1972 року.

Загальна політизащя західнонімецького суспільства, заангажованість населення, різко підвищилася в ході виборчої кампанії. Лауреат Нобелівсь­кої премії, канцлер «малої коаліції» перебував у зеніті своєї слави. У вибо­рах взяв участь 91 відсоток населення - найвищий показник в історії країни. СДПН набрали 45, 8 відсотка голосів (230 мандатів), вона вперше стала най-могутнішою фракцією бундестагу. ВлДП отримала 8, 4 відсотка голосів (41 мандат). ХДС/ХСС підтримали 44, 9 відсотка громадян (225 мандатів). Партії урядової коаліції мали перевагу в 46 мандатів. 13 грудня В.Брандт, якому в ці дні зробили складну операцію, був переобраний канцлером. У своїй уря­довій заяві він зосередив увагу на ідеї «якості життя».

7 травня 1974 року В.Брандт подав президентові Хайнеману прохання про відставку. За найпоширенішою версією сучасників, він зробив це з мо­ральних мотивів: у квітні 1974 року було заарештовано співробітника бюро канцлера Г.Гільйома, який виявився офіцером спецслужби НДР. Про це В.Брандт розповів у своїх «Спогадах».

Проте, були й інші підстави для відставки: послаблення через хворобу контролю за партією, розходження з профспілками та погіршення з 1973 року внутрішньополітичної ситуації в країні. Останнє пов'язане було з різким підвищенням цін на нафту, а тому вже наприкінці 1973 року її споживання зменшилося на 25 відсотків. Зросли інфляція (7 відсотків в 1974 році), ціни (на 8 відсотків у порівнянні з 1972 роком), безробіття. З різкою критикою уряду виступили такі видатні політики СДПН як Г.Шмідт, Г.-Й. Фогель. Зга­дуючи про ті часи, В. Брандт з гіркотою писав пізніше, що друзі байдужіли до нього, він не відчував підтримки.

Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у фор­муванні європейської моделі сучасного світу.

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюю­чи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціо­нал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП Ганс-Дітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канц-


лер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консер­вативні, прагматичні кола.

Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-еко­номічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й еко­номічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запрова­дити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжи­ти заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представницт­во робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити дер­жавну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки на­томість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3, 5-5, 5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе.

Уряд Г.Шмідта вдався до згортання державного планування і прямого інвестування, до заохочення і стимулювання приватної ініціативи. Ця пол­ітика виявилася більш успішною. 1975 року було прийнято закон про ради­калів (закон про заборону на професії), за яким члени екстремістських орган­ізацій не могли займати державні посади - від міністра до вчителя початко­вих класів. Окрім неофашистів, до потенційних ворогів держави та демок­ратії були зараховувані й комуністи. Також запроваджувалися заходи щодо зменшення кількості імігрантів, позбавлення їх соціального забезпечення. Успіхи СДПН на виборах 1976 та 1980 років підтвердили ефективність дій Г.Шмідта.

Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позна­чена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнен­ня міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієн­тацією на атлантичне співробітництво.

1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978 року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгост­роковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та роз­ширенні функцій структур ЄЕС тощо.

Разом з тим ФРН підтримала рішення НАТО 1979 року про розміщен-


ня американських ракет-носіїв ядерної зброї в Європі, в тому числі на своїй території. Щоправда, Г.Шмідт домігся так званого «подвійного рішення» НАТО, тобто про дислокацію ракет з одночасним продовженням переговорів про роззброєння з СРСР. Разом з тим західнонімецький соціал-демократич-ний уряд різко засудив радянське вторгнення в Афганістан і відмовився від участі в Олімпійських іграх 1980 року у Москві.

Але 13-річний період соціал-демократичного правління добігав кінця. Нагромаджувалися проблеми, пов'язані насамперед з необхідністю струк­турних змін в економіці, з формуванням нових позитивних ідеологічних цінностей, які були б адекватні вимогам сучасного світу. 1 жовтня 1982 року фракція ХДС/ХСС при підтримці ВлДП, міністри якої вийшли з уряду Г.Шмідта, внесли у бундестазі вотум недовіри «його урядові». Наближалася ера німецького неоконсерватизму на чолі з Г.Колем.

Ера Г.Коля (1982-1998 роки). Внутрішня політика. В кінці 1970-х -початку 1980-х років ФРН зіткнулася з рядом негативних тенденцій, а саме: з неефективністю традиційного державно-монополістичного регулювання, тобто кейнсіанства; безробіттям (1, 8 млн. в 1982 році), інфляцією (8 відсотків), дефіцитом державного бюджету, труднощами з експортом, падінням курсу марки на 30 відсотків. Нагадаємо, що з початком 1980-х років увесь світ пережив нову циклічну економічну кризу.

Симпатії німецького населення почала завойовувати «неоконсерватив­на», або «неокласична» концепція, інакше - «рейганоміка» в західнонімець­кому варіанті. її основні настанови такі: відповідальність за рівень зайня­тості слід перекласти на підприємців і профспілки; емісійний банк повинен прагнути до стабільності цін і підтримання певного валютного курсу; дер­жава має найзагальніший вплив на економічний розвиток, сприяючи струк­турній перебудові економіки та підтримуючи необхідні темпи народногос­подарського зростання.

Особливі суперечності у попередній урядовій «малій коаліції» викли­кало рішення НАТО про розміщення крилатих ракет та Першингів - 2 в Західній Європі, в тому числі на території ФРН. Канцлер Г.Шмідт був за, але інші стовпи СДПН, такі, як В.Брандт і Е.Бар, були проти. Це в основному й викликало урядову кризу.

До цього додалося загальне ускладнення міжнародної ситуації: 1979 року почалася окупація радянськими військами Афганістану, 1980-1981-політична криза в Польщі; кінець 1970-х - початок 1980-х років - фунда-менталістська революція в Ірані на чолі з Хомейні тощо.

Перехід влади до ХДС/ХСС відбувся без парламентських виборів. Християнські демократи вдалися до активної критики діяльності «малої коаліції». В той же час у партії Вільних демократів, яка перебувала у союзі з СДПН, тривала дискусія щодо поступок профспілкам, що, як вважають, ста-


ло складовою частиною урядової кризи. У вересні 1982 року 4 мінісгри-вільні демократи заявили про вихід з уряду і запропонували оголосити йому конституційний вотум недовіри. Г.Шмідт наполягав на дострокових парла­ментських виборах. Більшість голосів набрала пропозиція про вотум недо­віри. Іжовтня 1982 року Г.Шмідт пішов у відставку, був створений новий уряд з ХДС/ХСС плюс ВлДП на чолі з Гельмутом Колем. Він отримав при голосуванні у парламенті 256 голосів, на сім голосів більше, ніж потребува­ла норма. Міністром закордонних справ став ГДеншер - лідер ВлДП. Ця зміна уряду була не просто парламентським маневром, а досить суттєвим поворотом у концепції здійснення влади, запровадженням у ФРН неокон­сервативно! моделі правління економікою та суспільством.

Останнє десятиріччя XX століття політичний горизонт Заходу виявив­ся багатим на видатні постаті. Йдеться про феномен Рейгана, Тетчер, Митте­рана. Після жовтня 1990 року почали говорити про феномен Г.Коля, за партію якого німці чотири рази - 1983, 1987, 1990 та 1994 років - віддали голоси.

Після об'єднання Німеччини крива популярності Коля пішла різко вго­ру. Власне, як би не оцінювали особистість німецького канцлера, він реаліст, наділений політичним чуттям, професіонал, прагматик. А це набагато більше, аніж імідж інтелектуала. Щоб досягти чогось принципово важливого, Г.Коль готовий пожертвувати особистою популярністю.

Народився Гельмут Коль 1930 року у землі Рейланд- Пфальц. У 1946 році 16-річним юнаком вступив до ХДС і тоді ж вирішив присвятити себе політиці. Закінчив школу, потім Франкфуртський університет, де вивчав істо­рію, державне право, філософію, політологію. 1957 року захистив докторсь­ку дисертацію на тему: «Відродження політичних партій в Пфальці після війни». Отримав ступінь доктора філософських паук.

Швидко зробив політичну кар'єру: в 25 років став членом правління земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальц і, в 33 - лідером партійної фракції у земельному парламенті, в 35 - головою земельної організації ХДС, в 39 років - прем'єр-міністром Рейнланд-Пфальц.

Його політична зоря зійшла 1 жовтня 1982 року: Г.Колю сповнилося 52 роки, і він був уже найпопулярнішим канцлером в історії ФРН. У березні 1983 року відбулися парламентські вибори, які підтвердили перемогу кон­сервативної коаліції: ХДС/ХСС отримали 49 відсотків голосів, ВлДП - 7, а разом - 58 відсотків. За головного їхнього суперника - СДПН - проголосу­вали 38 відсотків виборців, тобто найменше з часу завершення війни. В.Брандт подав у відставку з поста лідера, партію очолив Г.- Й. Фогель.

Новиною парламентських виборів 1983 року було те, що партія «зеле­них» подолала 5-процентний бар'єр, набрала 5, 6 відсотка голосів і створила в парламенті фракцію із 27 депутатів. Це були переважно молоді люди, які


епатували респектабельних депутатів своїм виглядом -джинсовим одягом, патлатими головами.

Привабливими видаються чисто людські риси Г.Коля: він шанобливо ставиться до всього, що стосується рідних місць і до чого він щиро прив'я­заний, зберіг теплі стосунки зі старими друзями, любить посидіти з ними за келихом пива, в сауні, походити у пфальцькому лісі.

У темі «Коль і влада» варто нагадати його слова про те, що необхідно бути господарем свого часу, тому він завжди веде свій діловий щоденник. Канцлер не належить до тієї до категорії політиків, які вимагають, щоб уранці їм вручали план робочого дня, розписаного до останньої хвилини. Він лю­бить перервати ділову поїздку і запропонувати високому гостеві випити чашку кави у кав'ярні, повз яку вони проїжджають, чи коротку прогулянку в лісі. Легендарними стали його романтичне юнацьке кохання до Геннелори Коль, яке він зберіг назавжди, трагедія, яку він пережив у зв'язку з її трагічною смертю.

1990 року федеральний монетний двір відлив срібну колекційну моне­ту з профілем Г.Коля, а преса нагородила його титулами: «Супер-Коль», «Чудо-Коль», «Коль - король», «Шарль де Коль» тощо. Щоправда, самому канцле­рові не можна відмовити в реалізмі і політичній тверезості. До всіляких ле­стощів, порівнянь (наприклад, з Бісмарком) він ставиться стримано. «Будь-кому відомо, по-філософському розмірковує Г.Коль в одному з інтерв'ю, -що саме в політиці і передовсім на такій посаді, як моя, гасла «Осанна!» і «Розіпни його!» нерідко змінюють одне одного». Він ніколи не зрадив раз і назавжди обраному принципу: прагненню за будь-яких умов виконувати свій обов'язок.

Новий уряд, очолюваний Г.Колем, зразу ж запропонував програму «не­відкладних заходів» для оздоровлення економіки. Разом з тим уже у першій урядовій заяві канцлер попередив, що для суттєвого поліпшення соціально-економічної ситуації і модернізації народного господарства з метою його пристосування до нових умов НТР і нової конкурентної боротьби на світо­вих ринках потрібні роки напруженої праці.

Зауважимо, що Коль завжди прагнув провадити самостійну політику, ігнорував поради прихильників «рейганоміки» чи «тетчеризму», беручи до уваги лише те, що є благом для ФРН та її громадян, завжди діяв у дусі часу та в руслі свого розуміння історії.

«Діагноз хвороби» західнонімецької соціально-економічної системи, який поставила правляча коаліція, був ємко й точно сформульований у «Штут-гартських тезах ХДС (1984 рік)». В них вказувалося: «В результаті соціал-демократичної політики 1970-х років надто зросла роль держави у випуску валового суспільного продукту, надмірно підвищилися державні витрати 'і державна заборгованість, посилилися бюрократизація і державна регламен-


тація. Внаслідок цього частково паралізована особиста ініціатива в державі і суспільстві, заблоковано структурні зміни в економіці, знизилися інвестиції, що поряд з іншими причинами породило безробіття».

Так само поступово окреслилися контури короткотермінової соціаль­но-економічної програми уряду, яка включала: «консолідацію» бюджету, податкову реформу, зменшення субсидій, «відтиснення» держави, надання «більшої гнучкості» ринку праці, звуження прав і сфери діяльності проф­спілок.

Головним засобом «оздоровлення» державних фінансів і системи соц­іального страхування стало обмеження витрат на соціальні потреби. З прий­няттям бюджету на 1984 рік і низкою інших законів було зменшено розміри допомоги на дітей та асигнування на освіту, знижено пенсійне забезпечення, підвищено суми страхових внесків тощо.

У системі страхування (на випадок безробіття) передбачалося, що до­помога безробітним терміном на шість місяців у подальшому буде надавати­ся тільки особам, які сплачували страхові внески не менше півтора року (ра­ніше достатньо було однорічного страхового стажу), а на один рік - особам, які упродовж чотирьох років зробили 36 місячних внесків (раніше достат­ньо було 24 внесків протягом трьох років). Самі внески зросли з 4 до 4, 6 відсотка валового місячного доходу (внески сплачувалися порівну підприє­мцями і робітниками). Щоправда, 1989 року було виділено 1, 5 млрд. марок як дотацію фондам зарплати підприємствам, які працевлаштовували безро­бітних, і 250 млн. марок для підтримки безробітних, які перебували у цьому статусі тривалий час.

З 1983/84 навчального року скасовувалася допомога учням, які жили разом з батьками і недалеко від місця навчання, окрім сімей з низькими до­ходами. Проте для цієї категорії максимальний місячний розмір допомоги знижувався з 490 до 200 марок, однак, з одночасним запровадженням неопо­даткованого мінімуму доходу батьків в 1 100 марок. Із зимового семестру 1983/84 навчального року повністю скасовувалися стипендії для студентів, натомість їм надавали позики, які необхідно було повертати після навчання.

З 1 січня 1983 року підвищувалися ціни на ліки - з півтора до двох марок за кожен рецепт. 1989 року набрав чинності закон про охорону здоро­в'я, за яким участь застрахованих в оплаті амбулаторного, стаціонарного і санітарно-курортного лікування розширювалась, а їхня частка - збільшува­лася.

Як перший крок на шляху «лібералізації житлової політики» (іншими словами, скасування всіх попередніх обмежень щодо розміру квартплати) уряд прийняв закон, який дозволяв домовласникам укладати з квартиронай­мачами житлово-орендні угоди на 10 років із заздалегідь зафіксованими по­етапними підвищеннями квартирної плати. Домовласники зобов'язувалися


лише дотримуватися річного інтервалу між окремими підвищеннями. До того ж. закон значно послаблював захист квартиронаймачів на випадок їх висе­лення.

На початку 1984 року було зменшено розміри допомоги безробітним і матерям, відкладено чергове підвищення заробітної плати державним служ­бовцям, зменшено ще на 13 відсотків асигнування на освіту.

Загалом частка соціальних витрат (державних та приватних) у ВВП ФРН скоротилася у першій половині 1980-х років не суттєво - з 32, 8 до 31 відсотка, а відповідна стаття федерального бюджету, як і раніше, залишала­ся найбільшою (понад 70 млрд. марок проти 55 млрд. на оборону).

Водночас відбувалася реформа податкової системи. Пройшла вона два етапи. На першому етапі (1986 рік) знизили подоходні податки в основному на зарплату багатодітних сімей. Тоді ж запровадили річні відпустки для дог­ляду за дітьми, а одночасно й допомогу на їх виховання. Другий податковий «пакет» почав діяти з 1 січня 1990 року. Він передбачив зниження неоподат­кованого мінімального доходу, вирівнювання ставок прогресивного подо­ходного податку та зменшення мінімальної і максимальної ставок відповід­но з 22 до 19 і з 55 до 53 відсотків. Окрім цього, були знижені з 56 до 50 відсотків податки на прибутки корпорацій.

Особлива роль в стратегії уряду відводилася заходам, спрямованим на «витіснення» держави. Мова йшла головним чином про приватизацію дер­жавної власності і скасування низки обтяжливих для бізнесу адміністратив­них вимог. Кабінет Г.Коля розпочав часткову приватизацію великих на-півдержавних концернів, іпотечного та земельно-рентного банків, домобуд­івельних компаній, залізниць і пошти. Були скасовані або переглянуті чис­ленні постанови з охорони довкілля, техніки безпеки і захисту прав молоді, жінок та інвалідів на підприємствах, а також інструкції, які регулювали про­мислове й житлове будівництво.

В інтересах підприємців уряд прийняв низку законодавчих актів, які спрощували перехід до більш гнучких методів організації виробництва на базі нових технологій. Показовим у цьому відношенні став закон про спри­яння зайнятості 1985 року, який з метою боротьби з безробіттям надавав широкі можливості для «флексібілізації» (гнучкого підходу до нормування) робочого часу. Він применшував також роль колектнвно-тарифцих угод, доз­воляв передавати врегулювання багатьох конкретних питань на розгляд адм­іністрації та колективів окремих підприємств або навіть окремих найманих робітників.

1986 року набрав чинності закон про нейтралітет федерального відом­ства праці у трудових конфліктах. Йшлося в ньому про зміну компенсацій­них виплат трудівникам, які «побічно постраждали від страйку» (припинен­ня виробничого процесу через участь у страйку суміжних підприємств). Згідно з новим законом таких робітників могли позбавити компенсаційних

-70*

• 307


виплат.

Виступаючи за зменшення економічної та соціальної ролі держави. ХДС/ХСС виступали водночас за державу, сильну у політичному сенсі, здат­ну забезпечити «закон і порядок». Під гаслом гарантування «внутрішньої безпеки» ХДС/ХСС прагнули обмежити право громадян на демонстрації, зробити більш жорстким законодавство про іноземців, вдосконалити дер­жавний репресивний апарат. Проте звинувачення ХДС/ХСС у намаганні зап­ровадити авторитарні форми правління були безпідставні, оскільки христи­янська права коаліція діяла в межах конституції та законів ФРН.

Після осінніх антивоєнних страйків 1983 року, пов'язаних з протеста­ми проти дислокації на німецьких теренах американських ядерних ракет, в ході яких було заарештовано 500 осіб, уряд вніс на розгляд бундестагу зако­нопроект, який передбачав притягнення до кримінальної відповідальності кожного учасника демонстрації, в ході якої було порушено громадський по­рядок. 1985 року цей закон вступив у дію. Наступним кроком став «пакет» з семи законопроектів, серед них закон про співробітництво секретних служб і поліції, про посвідчення особи і «європейський паспорт», про охорону да­них про громадян, про посилення боротьби з тероризмом. Першими почали діяти закони про посвідчення особи і «європейський паспорт». З 1 січня 1988 року громадянам ФРН видають єдині для країн ЄС закордонні паспорти -пластикові картки з особистими даними: кодом, який неможливо підробити.

У серйозну проблему перетворилася іміграція етнічних німців з Польщі таСРСР, а з осені 1989 року і німців з НДР. Виступивши 27 квітня 1989 року в бундестазі з урядовою заявою, канцлер Г.Коль засудив будь-які прояви ксе­нофобії в країні.

Досить прагматичними виявилися заходи уряду щодо «витіснення» з економіки держави. Це стосувалося, зокрема, підприємництва (так званого «ринкового бізнесу»), на який припадало 50 відсотків державних субсидій, інвестицій та інновацій. Роль держави було зведено до мінімуму. У 1980 ро­ках витрати на науку досягай у ФРН 2, 7 відсотка ВВП. Більше ніж у ФРН на ці погреби витрачали лише США - 2, 8 і Японія - 2, 9 відсотка ВВП. Пози­тивні зміни були внесені і в систему допомоги безробітним тощо.

Втілюючи в життя соціально-економічну програму, західнонімецькі консерватори вивели ФРН на новий етап розвитку: темпи економічного роз­витку зросли з 1, 9 відсотка 1981 року до 5, 4 - у 1985 році; інфляція знизила­ся з 8-9 відсотків до 3; значне підвищилася купівельна спроможність захід­них німців. Подолати ж проблему безробіття до кінця не вдалося.

Далеко просунулася структурно-технологічна перебудова промисло­вості, сформувався модернізований високоефективний економічний потен­ціал, поліпшилися умови для відтворення капіталу і економічного зростан­ня, підвищилася конкурентноздатність західнонімецьких компаній на світо-


вих ринках, вони повернули собі втрачені позиції. Майже третина промис­лової продукції ФРН йшла на зовнішні ринки. Обсяг зовнішньої торгівлі країни перевищив на середину 1980-х років 342 млрд. доларів, а експорт -183, 9 млрд. доларів. її золотовалютні запаси 1989 року оцінювалися сумою понад 40 млрд. доларів, а запас золота в злитках досяг майже 3 тисяч тонн.

На середину 1980-х років ФРН утвердилася як третя за економічним розвитком держава у світі після США і Японії. При населенні 60 млн. осіб країна виробляла 12, 4 відсотка світової промислової продукції.

Зовнішньополітичну діяльність канцлера ФРН Г.Коля можна схаракте­ризувати упродовж першої половини 1980-х років як типово консервативну., її основні напрямки: курс на атлантичну солідарність, відвернення загрози зі Сходу, розміщення американських ядерних ракет на західнонімецькій землі, підтримка вашингтонського плану зоряних війн, участь у європейській інтег­рації тощо.

Виявляючи солідарність зі стратегічними партнерами по НАТО, захід­нонімецький уряд підтримав Великобританію у війні за Фолкленди, запро­вадивши санкції проти Аргентини, схвалив висадку американського десанту на Гренаді. На урядовому рівні ФРН приєдналася до американської програ­ми СОЇ, погодилася на розміщення з 1983 року на своїй території ракетної зброї.

Федеральний канцлер Г.Коль мріяв про возз'єднання Німеччини, але вважав, що це справа віддаленого майбутнього. Він тверезо оцінював ситу­ацію, що склалася внаслідок другої світової, вимушено мирився з розколом країни, тому в 1987 році прийняв лідера НДР Е. Хонеккера у Бонні з усіма необхідними за протоколом формальностями і при цьому незмінно повто­рював думку про «нерозв'язаність німецького питання».

Після 1985 року, коли в СРСР почалася перебудова, сталася помітна еволюція зовнішньополітичного курсу ФРН щодо Москви. Коль передовсім погодився на те, щоб 72 ракети Першинг-2, дислоковані території ФРН, були демонтовані відповідно до договору між СРСР та США про скорочен­ня ракет малої та середньої дії; ФРН відмовилася від демонстрації реванши­стських настроїв, що засвідчив візит до СРСР 1987 року лідера ХСС Йозефа Штрауса; 1988 року відбувся візит Г.Коля до Москви, де він взяв участь у переговорах про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Загалом було укладено з СРСР 30 угод економічного характеру. В червні 1989 року відбувся візит М.Горбачова до Бонна, в результаті якого укладено 12 угод і прийнято спільну заяву, в основу якої покладено принцип «нового мислення». Г.Коль визнав також необхідність скорочення стратегічних озброєнь на 50 відсотків.

Після розпаду СРСР німецько-російські відносини набрали позитив­ного й стабільного характеру. Цьому сприяли зустрічі й особиста дружба Г.Коля з першим російським президентом Б. Єльциним.


-5ПЙ


Апогеєм зовнішньополітичної діяльності канцлера ФРН стало об'єднан­ня Німеччини, яке завершилося 3 жовтня 1990 року. Яке б місце не відводи­ли Г.Колю в історії, у свідомості німців він перш за все стоятиме поруч з Бісмарком як другий канцлер, що об'єднав німецькі землі.

Важливим і здебільшого пріоритетним напрямком зовнішньої політи­ки ФРН у 1980-1990-х роках була її участь у європейському інтеграційному процесі. В ініціюванні низки зовнішньополітичних ініціатив ФРН визначаль­ну роль відіграв міністр закордонних справ Г.-Д. Геншер - лідер ВлДП. Німецька дипломатія упродовж десятиріч послідовно виступала за розши­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), за поглиблення в його рамках співпраці. Об'єднана Німеччина з її зрослим потенціалом по­сіла центральне місце у союзі європейських держав, проголошеному 7 лю­того 1992 року в договорі, що його підписали 12 держав у голландському місті Маастріхт. Німецький бундестаг ухвалив 2 грудня 1992 року закон про ратифікацію договору переважною більшістю (586 голосів - «за», 17- «про­ти», 8 - «утрималися»). 18 грудня цього ж року бундестаг схвалив Маастрі-хтський договір. Тоді ж західнонімецький парламент прийняв рішення про ' зміни в конституції ФРН відповідно до настанов Маастріхту. Німецька дип­ломатія виступила одним із ініціаторів Шенгенської конвенції, яку було підпи­сано ще 1985 року, а чинності вона набрала лише через 10 років- 1995 року.

Провідна роль ФРН у розширенні сфери діяльності ЄС виявилася в активному залученні до економічної співпраці не тільки європейських дер­жав, але й країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер Г. Шрьодер. Внутрішня та зовнішня політика. 27 вересня 1998 року 60 мільйонів 500 тисяч німців учотирнядцяте обрали свій бундестаг. До цієї події була прикута увага не лише громадськості ФРН, а й сусідів: адже сьо­годні це четверта країна у світі за обсягом промислового виробництва, друга - у світовій торгівлі, а серед європейських країн - один із найбільших ви­робників сільськогосподарської продукції. Німеччина друга за кількістю на­селення країна Європи після Росії відіграє ключову роль у європейській інтег­рації, є третім за внеском донором ООН.

На відміну від інших парламентських демократій керівника уряду Німеччини формально обирає парламент. Хоч виборці й не обирають свого федерального канцлера прямим голосуванням, проте саме вони вирішують, хто, перебуваючи на цій посаді протягом наступних чотирьох років, форму­ватиме уряд та визначатиме політичний курс країни.

Бундестаг є єдиним конституційним органом на федеральному рівні, депутатів якого обирає безпосередньо народ. Крім того, Основний Закон (кон­ституція) ФРН не передбачає проведення загальнонаціональних референ­думів, за винятком питань, що стосуються нового адміністративного поділу.


Оскільки президент Федеративної республіки має досить обмежену владу, хоч і вважається першою особою у державі, але не має повноважень видава­ти нормативні акти, які були б рівнозначні законам, то ключове місце у нинішній політичній системі ФРН належить федеральному канцлерові. Саме він, згідно зі статтею 65 Конституції ФРН, «визначає основні напрями пол­ітики і несе за неї відповідальність». До його компетенції входять такі важ­ливі питання, як визначення стану війни і миру, а також функції: формуван­ня зовнішньополітичного курсу країни, проведення переговорів і участь в укладанні міжнародних угод, визначення зовнішньополітичних повноважень урядових органів, міністерств і відомств. Важливість посади канцлера ФРН підкреслюється фактом його безпосереднього обрання бундестагом. Канц­лер обіймає самостійну і найвищу посаду в уряді. Він головує у федераль­ному кабінеті. Лише він один має право на формування кабінету: обирає міністрів і подає федеральному президентові пропозиції щодо їх призна­чення чи звільнення, президент же зобов'язаний схвалити їх. Канцлер прий­має рішення про кількість міністрів та визначає коло їх обов'язків. Сильна позиція голови уряду базується передусім на його директивній компетенції у визначенні напрямів урядової політики, а федеральні міністри керують своїми міністерствами виключно у рамках цих директив.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.