Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 15 страница

Закон 1988 року захищав штрейбрехерів від заходів профспілок, навіть якщо страйк був визнаний законним і за його початок проголосувала більшість членів профспілки. Не можна ігнорувати і той факт, що тодішнє законодав­ство прагнуло протиставити особу окремого робітника профспілкам. Бри­танське право у своїй основі, як відомо, індивідуалістичне, колективна пра­ця і свободи обмежені. Закон 1988 року робив особливий наголос на судово­му захисті штрейбрехерів від " невиправданих" заходів профспілок.

Враховуючи непопулярність антипрофспілкового законодавства, уряд пішов на значні витрати (у розмірі 277 337 фунтів стерлінгів) для випуску пропагандистських листівок на захист Робітничого акту 1988 року. Цей факт, щоправда, став приводом для гострих парламентських дебатів.

Послідовна і цілеспрямована діяльність уряду щодо законодавчого об­меження страйкової боротьби і активні дії проти страйкарів зрештою дали позитивні наслідки, якщо мати на увазі суто економічний ефекг. Значно змен­шилася також і кількість членів профспілок - з 12, 2 млн. у 1979 році до 9, 1 млн. наприкінці 1987 року.

Реформування " держави загального добробуту". Поряд з реформу­ванням відносин власності та обмеженням прерогатив тред-юніонів важли­вою метою тетчерівського наступу стала перебудова системи державних соц­іальних послуг, або лейбористської " держави загального добробуту". На дум­ку тетчеристів, докорінна реорганізація цієї системи покликана позбавити співвітчизників зрівнялівки у сфері послуг, сприятиме утвердженню свобо-

ди вибору і в соціальній сфері. Це, в свою чергу, стимулюватиме ініціативу і підприємництво, прагнення у всьому покладатися тільки на себе і на свої власні сили.

Необхідно підкреслити, що нічого принципово нового у цьому не було. Частину заходів такого спрямування задовго до М.Тетчер запроваджував Е.Хіт. Так само не був тетчерівський уряд піонером в ініціюванні приватно­го соціального страхування, яке досить поширилося ще в 1950-х роках. Ра­зом з тим тетчерівська політика у цій царині була не простим продовженням усталеної практики, оскільки на відміну від своїх попередників, мета її уря­ду полягала в досягненні такого рівня роздержавлення, який надав би соц­іальним послугам нової якості.

Ця стратегія вимагала, з одного боку, послідовності і політичної волі, а з другого - поступовості і навіть обережності, що зумовило тривалий, а ча­сом і болісний для уряду характер перебудови соціальної системи. Особливо серйозних зусиль потребувало реформування системи охорони здоров'я та шкільної освіти, де довелося не тільки вишуковувати нові підходи, а й дола­ти опір численних опонентів.

Тетчер почала запроваджувати " ринкові" засади в медицині, активізу­вала процес передачі приватному капіталу на контрактній і конкурентній основі різного роду допоміжних служб (прання білизни, прибирання, догляд за хворими). Вартість цих послуг, за даними Національної служби охорони здоров'я (НСОЗ), склала 1983 року 1 млрд. фунтів стерлінгів, тому конку­ренція виявилася вельми жорсткою. Чимало фірм, прагнучи закріпити за собою перспективний ринок, погоджувалися навіть на низькі розцінки по­слуг. За офіційними даними, запровадження систем конкурентного контрак­ту на допоміжні медичні послуги дозволило державі заощадити майже 100 млн. фунтів стерлінгів щорічно. Цей процес поглиблювався і приватні фірми перебирали на себе інші види послуг: охорону приміщень, обслуговування пацієнтів удома, керівництво господарством великих лікарень та поліклінік, утримання автостоянок. Мало того, вони почали прибирати до своїх рук і основні медичні служби: чергування в палатах, медичну допомогу на дому, окремі види лабораторних аналізів тощо. Одним із негативних наслідків цієї діяльності стало скорочення медперсоналу, що викликало його невдоволен­ня.

Важливим нововведенням тетчерівського уряду в діяльність НСОЗ стала реформа його структур та керівництва, переведення їх на ринкові засади, запровадження методів сучасного менеджменту. Поширювалася практика передачі приватним фірмам права на'управління різними функціональними підрозділами в системі охорони здоров'я.

Крім комерціалізації державної системи охорони здоров'я, уряд нео-консерваторів всіляко заохочував розвиток приватних лікарень, клінік, ап-

тек і приватного медичного страхування. В результаті, якщо 1979 року ними користувалося 2 млн. осіб (5 відсотків населення), то 1986 року ці цифри зросли відповідно до 5 млн. та 9 відсотків.

Дещо інший шлях роздержавлення пройшла система шкільної освіти, станом якої були невдоволені як батьки, так і широка громадськість. Зав­дання торі полягало в тому, щоб не допустити реалізації ідеї " загальної і рівної" середньої освіти, яку запроваджували лейбористські уряди. Річ у тім, що на базі двох основних типів шкіл, які функціонували в Англії - " гра­матичних", в які діти вступали на підставі екзаменів та тестів, і після її зак­інчення могли вступати до вищих навчальних закладів, та " сучасних", які не давали права вступу до вищої школи, лейбористи створювали так звані " об­'єднані" школи.

Вже у першій програмній заяві " Правильний підхід", яка лягла в осно­ву " Хартії батьків", неоконсерватори сформулювали свою програму у сис­темі освіти. Зводилася вона до того, щоб надати батькам всю інформацію про існуючі школи, а, отже, свободу вибору, право брати участь у шкільних радах тощо. Як один із варіантів запланованих змін пропонувалася система запровадження ваучерів, тобто сертифікатів, які видавали батькам з правом передачі їх у будь-яку обрану ними школу. Кількість набраних школою вау­черів мала визначати її фінанси, а, отже підбір учителів, обладнання, будів­ництво приміщень тощо. Щоправда, згодом від " ваучеризації" шкіл консер­ватори відмовилися. Зате, щоб піднести стандарти навчання, передбачалося відновити " плюралізм" у шкільній освіті, створити систему стипендій для обдарованих дітей. Так само батькам надавалося право, якщо дитина не ви­явила бажання мати середню освіту, забирати її зі школи і віддавати учнем на підприємство, або на курси профосвітньої підготовки. Всі ці ідеї були відзеркалені в законах 1980, 1986 і 1988 років. Передовсім було скасовано лейбористське законодавство про " об'єднані" школи, таким чином 260 гра­матичних шкіл, які ще залишилися (з 5 тис. державних) здобули шанс на виживання. Закон від 1986 року був спрямований на підвищення стандартів освіти, реорганізацію управління школами і процесом навчання, розширен­ня складу шкільних рад із залученням бізнесових структур. Відповідно до цього закону в об'єднаних школах запроваджувалася більш диференційова­на оцінка знань учнів. Так, діти, які досягай 16 років, отримували за резуль­татами екзаменів сім видів атестатів, які визначали їхнє подальше навчання чи спеціалізацію. Законом від 1988 року передбачалося впорядкування всієї системи навчально-виховної роботи на базі єдиних шкільних програм.

Необхідність структурної перебудови економіки, її оновлення на ос­нові сучасного науково-технічного розвитку гостро поставила питання про нагальну потребу різнопланової і якісної технічної освіти. У зв'язку з цим закони від 1986 та 1988 років передбачили створення мережі міських техно-

логічних коледжів. їх фінансували як держава, гак і приватний бізнес. Серед заходів, які мали наблизити шкільну освіту до потреб економіки, слід згада­ти організацію стажування вчителів на фірмах та підприємствах, проход­ження учнями виробничої практики.

Необхідно зазначити, що теоретична модель реформування шкільної освіти, яку пропонували неоконсерватори, завжди корегувалася життям і тетчеризм діяв не шляхом відмови від старої практики, а через поєднання старої, соціал-реформістської, та нової, неоконсервативно! моделей. Лейбо­ристи у 1970-х роках прогнозували, що запровадження об'єднаної школи призведе до занепаду незалежних та приватних шкіл. Цього не сталося, на­впаки, їхня кількість у 1980-х роках зросла. Збереглася й " егалітарна" мо­дель освіти, але уже у синтезованому вигляді.

Важливим компонентом " держави добробуту" поряд із продуманою організацією охорони здоров'я та освіти була система соціального страху­вання і допомоги тим, хто через різні обставини, не міг заробляти собі на життя.

Відомо, що соціальна активність держави у попередні роки породила врешті-решт суттєві проблеми в цій царині і економічну в тому числі. Для їх розв'язання консерватори висунули, як лікувальний засіб, принципи сво­боди вибору та заохочення різноманітних видів приватного страхування. Водночас ставилося завдання піднести роль державного соціального стра­хування і збереження його лише для тих, хто був у змозі користуватися по­слугами приватного сектору. Через низку законів консервативний уряд істотно зменшив допомогу безробітним, головним чином шляхом скасування прак­тики визначення цієї допомоги відповідно до розмірів зарплати і подальшо­го її підвищення залежно від зростання цін. Що ж до пенсій, то тетчерівсь-кий уряд відмовився від їх періодичного підвищення у зв'язку із зростанням зарплати й запровадив систему " прив'язки" до рівня цін. Таким чином, роз­рив між зарплатою і пенсіями помітно зріс. За таким же принципом були скасовані і надбавки до пенсій інвалідам, удовам, матерям-одиночкам. За деякими даними, тільки " економія" держави на пенсіях склала в 1979-1988 роках 4 млрд. фунтів стерлінгів.

Загалом, якщо лейбористи прагнули " європеїзувати" британську сис­тему соціального страхування, то консерватори, навпаки, " американізува­ли" її. Проте і в роки консервативного правління, особливо у сприятливі еко­номічні періоди, розмір державних соціальних виплат, особливо пенсій, зро­став (на 1987 рік він збільшився на 29 відсотків).

Консерватори ставили собі в заслугу те. що помітно зросли недержавні джерела доходів пенсіонерів, оскільки 3/4 з них засвідчили, що мають осо­бисті заощадження, завдяки чому їхні прибутки збільшуються щорічно на 7 відсотків. Загалом наприкінці 1980-х років процес комерціалізації пенсій-

ного оослу] овування розширився і майже половина економічно активних британців брала участь.у пенсійних фондах своїх підприємств. Що ж сто­сується самих пенсіонерів, то на початок 1990-х років майже 90 відсотків з них мали, крім державної пенсії, ще одне джерело існування.

Таким чином, у соціальній сфері тетчеристи запровадили своєрідний гібрид європейської та американської систем. При цьому уряд торі аніскіль­ки не скоротив загальні витрати на соціальну сферу у порівнянні з своїми попередниками.

Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди. У зовнішньопо­літичних пріоритетах консерваторів основний акцент було зроблено на по­верненні Британії гідного місця у світовому співтоваристві, на підвищенні її ролі у стосунках між Сходом і Західом, у всій системі міжнародних відно­син, на заміні концепції " малої Англії" концепцією " Великої Британії".

Виконання такого неординарного завдання залежало передусім від успіхів на таких важливих напрямках, як стосунки з США, СРСР і Західною Європою. У всіх цих трьох сферах М.Тетчер сказала своє слово, змінила на краще не тільки підходи, а й пріоритети.

Про серйозність намірів " залізної леді" засвідчила війна за Фолклендські острови (гак їх називають англійці, аргентинці ж вживають назву Мальвшські острови). Розташовані вони у Південній Атлантиці і складаються із двох ве­ликих і 200 малих островів; загальна площа - 12, 2 тис. кв.км, населення -2, 1 тис. осіб (за даними 1991 року), відстань від Британії до Фолклендських островів - 14 824 км.

Фолкленди відкрито 1594 року і упродовж століть вони були предме­том суперечок між кількома державами. 1833 року острови захопили бри­танські війська і вигнали аргентинських поселенців. Британія оголосила їх своєю власністю. Проте Аргентина не визнала прав британської корони на архіпелаг.

Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 1960 і 1965 років пропонува­ли Великобританії та Аргентині дипломатичним шляхом змінити колоніаль­ний статус Фолклендів. Проте переговори через обструкцію лондонських політиків зайшли у глухий кут.

2 квітня 1982 року аргентинські війська висадилися на Фолклендах. Цій акції передувало проголошення в Аргентині військової диктатури на чолі з генералом Галтісрі. І хоч британська розвідка попереджала саме про такий розвиток подій, вторгнення аргентинців на острови підігріло політичну ат­мосферу в країні. Прем'р-міністр прийняла відставку міністра закордонних справ лорда Карршгтона, і незважаючи нате, що низка компетентних орган­ізацій висловлювала сумнів щодо успіху війни за Фолкленди, реагувала на дії аргентинського диктатора рішуче та енергійно. Через Раду Безпеки ООН поквапливо було прийнято резолюцію, яка засуджувала дії Аргентини, Євро-

пейське економічне співтовариство підтримало Британію, почалися також інтенсивні консультації зі США та деякими латиноамериканськими держа­вами.

Ставку було зроблено на силовий метод розв'язання конфлікту. 2 квітня, в день аргентинського вторгнення, уряд прийняв рішення про формування експедиційного корпусу та передислокацію його в район конфлікту. Одно­часно був сформований військовий кабінет для стратегічного планування та керівництва воєнними діями, який особисто очолила М.Тетчер. Про масш­таб воєнної операції засвідчує той факт, що всього в ній було задіяно понад 100 надводних і підводних кораблів з 25 тисячами обслуги. Разом з тим це була досить ризикована акція, розгорталася вона на відстані 14 824 км від Британських островів. Немаловажну роль у силових діях англійського уряду зіграв той факт, що, за свідченнями американських спеціалістів, у шельфі між Антарктидою та Південною Америкою знаходяться колосальні запаси нафти, у 13 разів більші ніж у Північному морі.

Початок активних воєнних дій поклало, за санкцією М.Тетчер, раптове торпедування 2 травня 1982 року британським підводним човном аргентинсь­кого крейсера " Генерал Белграно", в результаті якого загинула 321 особа, а корабель потонув. Трагедія " Белграно" розвіяла ілюзії про можливість мир­ного врегулювання конфлікту. Через два дні аргентинські морські сили по­топили британський міноносець, загинув 21 військовослужбовець, десятки були поранені. Слід підкреслити, що уряд " залізної леді" вловив невдово­лення британців падінням престижу і авторитету країни на світовій арені і те, що конфлікт з Аргентиною більшість співвітчизників сприйняла як " при­ниження " великої нації", спробу примусити її схилити голову перед арген­тинським диктаторським режимом. Саме такий політичний та психологіч­ний контекст надав фолклендському конфліктові значення, яке вийшло за межі воєнної події.

Твердість і високий професіоналізм військово-політичного і оператив­ного британського командування забезпечили швидке пересування експе­диційного корпусу, який уже в середині травня, подолавши величезну відстань, досяг театру воєнних дій.

25 квітня британці повернули собі острів Південна Джорджія. Меьине, ніж за місяць вони захопили адміністративний центр архіпелагу м. Порт-Стенлі і відновили британський суверенітет над Фолклендами. Утім Арген­тина не відмовилася від своїх претензій на острови (1990 року Великобрита­нія і Аргентина відновили дипломатичні відносини).

Блискуче завершена операція за мінімальних втрат (255 убитих з бри­танського і 650 - з аргентинського боку) радикально вплинула на політичну ситуацію в країні. " Фолклендський фактор" затінив більшість інших, зокре­ма, внутріполітичних, що мали негативний відтінок. Різко зріс рейтинг кон-

n^N

серваторів і самої М.Тетчер, яка, скориставшись цим, оголосила в червні

1983 року дострокові парламентські вибори. Разом зі своєю партією досягла
на них перемоги.

У зовнішньополітичній діяльності М.Тетчер можна виділити дві чіткі лінії: з одного боку, твердість та безкомпромісність (приклад - фолклендсь-ка війна); з другого - прагматизм, гнучкість, врахування балансу інтересів (угода щодо подальшої долі Гонконгу, врегулювання родезійської проблеми, нові оцінки й підходи щодо СРСР після 1985 року).

Характер англо-американських відносин, який склався за неоконсер­вативного правління, називають " особливим". Цьому сприяло й те, що між М.Тетчер та Р.Рейганом склалися особисті дружні й довірливі стосунки.

Одним з найважливіших факторів, які визначали " особливий" харак­тер взаємин двох держав, стало співробітництво у військовій галузі. Бри­танський уряд підтримав 1983 року розміщення 572 американських ракет-носіїв середнього радіусу дії у Західній Європі, в тому числі 160 - на тери­торії Англії. В липні 1980 року було досягнуто угоди з США про модерніза­цію британської ракетно-ядерної техніки (заміна ракет " Поларіс" новими, типу " Трайдент", будівництво нових підводних човнів з 16 ракетами тощо).

1984 року британський прем'єр-міністр оголосила про підтримку амери­
канської програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОЇ) за умови, що її
розробка вестиметься в рамках договору про протиракетну оборону. Водно­
час консервативний уряд відхилив пропозицію щодо врахування англійсько­
го ядерного арсеналу при підписанні договору про скорочення ракет серед­
нього і малого радіусу дії. Так само М.Тетчер не приєдналася до оголоше­
них США санкцій на постачання в СРСР обладнання для споруджуваного
газопроводу Уренгой-Ужгород.

Найяскравіше характер відносин між Великобританією та США про­явився під час міждержавних конфліктів. На 1980-і роки припадає три най­головніші з них - інтервенція США на Гренаді, яка була членом Британської співдружності націй; бомбардування американським літаком Лівії, причет­ної, на думку американських урядовців, до вибуху 1986 року в західно-берлінській дискотеці, внаслідок якого загинуло чимало військовослужбовців США; події у Перській затоці 1987 року. У цих конфліктах " особливі стосун­ки" між Великобританією і США зазнали серйозних випробувань. Що ж сто­сується Гренади, то британський прем'єр-міністр публічно засудила амери­канську акцію, проте під час бомбардування американцями Тріполі Брита­нія дозволила авіації США використовувати свої аеродроми. У серпні 1987 року у Перську затоку були відправлені англійські тральщики.

Цілком природно, що європейський напрямок залишався одним з най­важливіших у зовнішньополітичних пріоритетах тетчерівського уряду. Вар­то нагадати, що британський прем'єр-міністр провадила жорстку і навіть

конфронтаційну лінію у стосунках зі своїми партнерами по Європейському економічному співтовариству. Серйозним об'єктом розходження Британії з ЄЕС стала його сільськогосподарська політика (ЄСJ1), на яку у 1980-х роках витрачалось дві третини бюджету співтовариства. Річ у тім, що витрати Великобританії на ЄСП значно перевищували виплати їй з бюджету ЄЕС, тому й вимагала вона серйозного реформування сільськогосподарської пол­ітики Співтовариства, а Франція, Італія і Греція чинили цьому опір. Не підтри­мала М.Тетчер і проект максимальної інтеграції, усунення бар'єрів не тільки у торгівлі, а й у сфері фінансів та зміцнення політичної ролі ЄЕС у житті Європи, як і план створення європейського центрального банку та надання йому права контролювати курс валют і включити фунт стерлінгів у " євро­пейську валютну систему". " Залізній леді" у цих питаннях опонували її од­нопартійні Е.Хіт та М. Хезелтайн. Чи не найбільші розходження між англ­ійським урядом і партнерами по ЄЕС стосувалися запровадження єдиної валютної системи в Західній Європі.

Англо-радянські стосунки пройшли за час тетчерівського правління тривалий еволюційний шлях: від фактичного застою (у зв'язку з ганебною роллю Москви у подіях початку 1980-х років у Польщі, запровадження санкцій у торгівлі з СРСР, висилкою радянських дипломатів, розгортанням кампанії за дотримання прав людини в країні " розвинутого соціалізму") до налагодження розмаїтої співпраці (обміну державними візитами 1989 і 1990 років, підписанням низки угод у сфері економіки та торгівлі, вивчення кос­мосу, культурного обміну, вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Лондоном та Москвою, про взаємне надання земельних ділянок під будів­ництво нових посольських комплексів у столицях обох держав тощо).

Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тет­чер. Вісімдесяті роки XX століття увійшли в історію Великобританії як " тет-черівське десятиріччя". Консерватори прийшли до влади 1979 року і знову домоглися успіху на виборах 1983 і 1987 років. Всі ці роки консервативний уряд очолювала Маргарет Тетчер, особистість та політичний стиль якої без­посередньо відбилися на ідеології та практиці британського неоконсерва­тизму.

Переломним у " тетчерівській революції" став 1985 рік. Починаючи з середини 1980-х років, низка показників засвідчувала економічне піднесен­ня Англії. Темпи приросту ВВП склали в цей період 3-4 відсотки (вдвічі більші проти 1979 року, коли М.Тетчер очолила уряд). За цим важливим по­казником Великобританія обігнала в 1986-1988 роках більшість промисло­во розвинених країн, за винятком хіба що Японії; за зростанням продуктив­ності праці поступалася також лише Японії (2.5 відсотка щорічно). В окре­мих галузях спостерігався справжній бум. Так. в обробній промисловості після різкого падіння (на 14 відсотків у 1979-1981 роках) темпи росту скла-п»

ли 6-7 відсотків. Такими ж і навіть вищими темпами розвивалися будівельна галузь, торгівля, транспорт, зв'язок. Зросла загальна ефективність вироб­ництва і конкурентноздатність британських товарів. Починаючи з 1983 року, статистика фіксувала збільшення середнього реального доходу (на 3-4 відсот­ки щороку). Водночас у ті ж 1980-і роки знизилися темпи зростання спожив­чих цін. 1988 року вони становили 4, 9 відсотка, тоді як 1979 - 13, 6. Значно зросли споживчі витрати (1988 року на 30 відсотків у порівнянні з 1979 ро­ком), особливо витрати на товари тривалого користування: на електроніку та електротехніку, на автомобілі.

Протягом 1981-1987 років помітно знизився рівень інфляції, склавши всередньому 5, 3 відсотка в рік (наприкінці 1970-хроків він становив понад 15 відсотків). Динаміка зниження безробіття виглядає дещо суперечливо. Перші реформаторські заходи тетчерівського уряду спричинили зростання загальної кількості тих, хто залишився без роботи. Сплеск цього процесу припав на 1986 рік (11, 2 відсотка), у 1989 році цей показник був уже най­нижчим за останні 8 років - 6, 1 відсотка. Загалом неоконсерваторські ре­форми надали динамізму британській економіці, вивели її зі стану " небез­печно хворої людини".

Водночас тетчеризм давав чимало підстав і для критики. Пов'язані вони були з поглибленням соціальної напруги, згортанням функцій держави у сфері економіки та соціальних послуг, стимулюванням індивідуалістичної психо­логії тощо.

На травень 1989 року припало 10-річчя приходу М.Тетчер до влади. Такого рекорду упродовж протягом останніх 150 років не досяг жоден із прем'єр-міністрів Великобританії. Проте через 1, 5 року після ювілейних урочистостей М.Тетчер подала у відставку, що для багатьох було великою несподіванкою. Підкреслимо, що її відставка сталася не в результаті прова­лу, чи неефективної політики, а з її власної ініціативи. Вона втратила сто­відсоткову підтримку своєї парламентської фракції і навіть деяких міністрів. Причина - низка її непопулярних заходів. Подаючи прохання про відставку, М.Тетчер ще раз виявила державну мудрість і патріотизм: інтереси партії для неї були важливіші, ніж власні амбіції. Головне, на її думку, полягало в тому, щоб партія зберегла владу і неоконсервативний курс.

Що ж конкретно спричинило відставку " залізної леді"? По-перше, з метою подальшого розширення " демократії власників" М.Тетчер запропо­нувала змінити систему місцевого оподаткування. Якщо раніше основними платниками податку були власники нерухомості, то відтепер, щоб звільнити їх від цього, оподаткуванню мав підлягати кожен громадянин, незалежно від його прибутків. Пропозиція викликала гостру критику, в тому числі з боку однопартійців.

Друга причина пов'язана була з позицією М.Тетчер стосовно " Спільного

ринку". Британський прем'єр-міністр зайшла надто далеко по шляху лібера­лізації економічних відносин, зняття бар'єрів, створення єдиного економіч­ного простору в рамках ЄЕС. Проте вона завжди була надзвичайно чутли­вою до того, що стосується суверенітету Англії, рішуче виступала проти всьо­го, що може зменшити його.. Для прикладу можна згадати ситуацію, коли країни " Спільного ринку" вирішили запровадити для інтегрованих держав єдину валюту, посилити роль " спільноринківських" політичних інститутів. Окрім побоювання, що ці заходи підірвуть суверенітет Англії, М.Тетчер вва­жала, що створення європейської " супердержави" зведе нанівець усе, що їй вдалося зробити.

Ряд міністрів, зокрема М.Хезелтайн, вважали, що комплексна струк­турна перебудова англійської економіки найшвидше можлива лише в разі абсолютної інтеграції Англії з країнами " Спільного ринку" та за умови по­силення ролі державних структур в економіці.

М.Тетчер же, як відомо, всі надії у цій справі покладала на " розкріпа­чення" ринкових сил, на приватизацію соціальних послуг, денаціоналізацію тощо.

Таким чином, напрошується висновок, що передусім європейська пол­ітика " залізної леді" призвела до бродіння у партії та до відставки одного із найлояльніших прихильників тетчеризму міністра закордонних справ Дж.Хау.

Апотегм внутрішньопартійного конфлікту стали чергові щорічні пере­вибори парламентською фракцією лідера партії, які відбулися в листопаді 1990 року. Конкурентом М.Тетчер на них виступив М.Хезелтайн. Під час першого туру попередньому лідерові партії для остаточної перемоги не ви­стачило 4 голоси (за М.Тетчер проголосувало 204 з 372 депутатів; за М.Хе-зелтейна - 152, 16 парламентаріїв утрималося).

У парні назрівав очевидний розкол. М.Тетчер провела консультації зі членами свого кабінету, 12 з яких порадили прем'єр-міністрові не виставля­ти свою кандидатуру у другому турі перевиборів. Так завершилося десяти­річне правління цієї непересічної жінки. Новим лідером партії було обрано Джона Мейджора.

Дж. Меіїджор та політика " здорового консерватизму" (1990-1997 роки). Відставка М.Тетчер поставила з усією гостротою питання лідерства в консервативній партії. Сама екс-прем'єр підтримувала міністра фінансів Дж. Мейджора, який на її очах зробив карколомну кар'єру і, щонайголовні-ше, був її однодумцем. З ним пов'язувала вона свої плани продовжити " тет-черівський" курс. Завдяки підтримці М.Тетчер, яка зуміла вплинути навіть на найбільш непіддатливих парламентарів, шанси цього політичного діяча вже на стадії виборів лідера виявилися найкращими. В ході другого туру голосування Дж.Мейджору для перемоги не вистачило всього двох голосів. Проте його перевага над Д.Хердом та М.Хезелтайном була настільки вели-

кою, що обидва суперники, не вагаючись, зняли свої кандидатури і заявили про свою підтримку Мейджора. якого визнано було переможцем. З обран­ням Дж.Мейджора лідером партії та прем'єр-міністром продовжилася лінія, започаткована " залізною леді", висунення на вищі партійні та державні по­сади вихідців з " простого народу" '.

Джон Мейджор народився в 1943 році в Брікстоні, одному з районів Лондона, в сім'ї циркового артиста, який згодом зайнявся дрібною торгів­лею і збанкрутував. Родина Мейджорів пережила серйозну фінансову скру­ту. Закінчивши школу з посередніми успіхами, Джон працював на різних роботах, був безробітним. Вищої освіти не здобув. Займався активно само­освітою. В 22 роки працював банківським службовцем. З 1965 року почав підтримувати консервативну партію. Вже у 1968 році його обрали до муні­ципальної ради одного із округів Лондона. 1979 року - до парламенту. Туї він блискуче пройшов шлях від парламентського секретаря до міністра за­кордонних справ та міністра фінансів у 1989 році в уряді М.Тетчер.

Новий прем'єр-міністр мав врівноважений характер, організаторські здібності, умів порозумітися з людьми, схильний був до лібералізму.

Преса відгукнулася на призначення нового прем'єр-міністра по-різно­му: лейбористська писала, що він " сіра подоба Тетчер у штанях"; консерва­тивна називала його " іМейджором-меїеоритом", " людиною видатних здібно­стей". Але епітет " сірий" міцно прилий до Мейджора з перших же днів його урядування. Щоправда, він був людиною, яка, незважаючи на дружні сто­сунки з М.Тетчер, ніколи, навіть на початку своєї партійної та урядової кар'­єри, догідливо не підтакував їй.

На урядові посади новий прем'єр призначав діячів скоріше посттетче-рівського, аніж тетерівського спрямування, що заперечувало балачки про те. що він буде " маріонеткою" в руках " залізної леді". Так само Дж.Мейд­жор відійшов і від тетчерівського " президентського" стилю у прийнятті рішень, повернувся до колегіального стилю керівництва та діяльності каб­інету міністрів. Перші публічні виступи нового прем'єр-міністра засвідчу­вали також більш конструктивні підходи у питаннях " соціальної держави" та європейської інтеграції. Твердо заявив він про скасування " подушного податку". Єдина прикрість, яку відчував новий лідер торі, був брак легітим-ності свого урядування: адже як глава уряду він не отримав мандату виборців і став лише спадкоємцем М.Тетчер.