Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 14 страница

спілкові організації державного сектору висунули аналогічні вимоги. Іакий був початок " спекотної зими" 1979 року, в ході якої страйки робітників дер­жавних служб набрали масового деструктивного характеру, поставивши під загрозу не тільки вплив та авторитет уряду, а й загальну соціально-політич­ну ситуацію в країні. Так, внаслідок страйку сміттярів вулиці і майдани бага­тьох міст перетворилися на звалища відходів та джерело антисанітарії. У багатьох випадках, навіть екстренних, не працювала медична швидка допо­мога. Ситуація ускладнювалася розгулом злочинності. " Тривожна зима", (під такою назвою увійшла в історію зима 1979 року), суттєво збільшила перева­гу торі. Тільки весною 1979 року становище в країні дещо стабілізувалося, хвиля страйків почала спадати.

Та уряд Дж.Каллагена " спіткнувся" на питанні чисто політичного ха­рактеру: наданні автономії Шотландії та Уельсу. 1 березня 1979 року рефе­рендум в Уельсі і Шотландії не дав лейбористам бажаних 40 відсотків го­лосів. Цим скористалися консерватори: 22 березня 1979 року вони внесли до палати громад резолюцію про вотум недовіри урядові лейбористів. За це проголосувало 311 депутатів, проти - 310. Подібне сталося з лейбористами 1924 року. Парламент був розпущений, нові вибори призначено на 3 травня 1979 року.

Великобританія кінця 1970-х - початку 1980-х років. В 1970-х ро­ках країна пережила цілий комплекс складних проблем. Найважливішою серед них був стан економіки: катастрофічне падіння вартості фунту стерлінгів, принизливі, як для великої держави, умови Міжнародного валют­ного фонду при отриманні кредитів. Частка Великобританії в промислово-, му виробництві капіталістичного світу продовжувала неухильнозменшува-тися: з 11, 6 відсотка в 1950 році до 9, 3 відсотка - у 1960 році, до 8, 3 відсотка - у 1965 році і 7, 1 відсоток - у 1970 році. Середньорічний темп зростання валового національного продукту знизився з 3, 2 відсотка в 1958- 1961 роках до 2, 2 відсотка в 1965-1970 роках і був значно нижчим, ніж в інших захід­них державах. На кінець 1970-х -початок 1980-х років рівень життя у Вели­кобританії виявився на 20-25 відсотків нижчим, ніж у Франції та ФРН, і скла­дав 92 відсотки від середньоєвропейського.

Крім зазначеного, очевидними були й інші прогалини в соціально-еко­номічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкової верх­івки, часто надто віддаленої від трудящих, вона виступала монополістом на ринку праці і тому ультимативно вимагала підвищення заробітної плати без будь-якого узгодження зі зростанням продуктивності праці; 2) надмірне оподаткування: на 1979 рік, тобто на початок правління М.Тетчер, вища ставка податку на підприємницькі прибутки складала 83-98 відсотків; 3) висока

інфляція, у зв'язку з чим - постійні дотації на нерентабельні державні підприє­мства, нескінченна спіраль " зарплата - ціна" породжувала дефіцит бюджету та посилювала інфляцію, яка складала 15-20 відсотків; 4) надмірна влада в руках держави, що здійснювалась все зростаючим бюрократичним апара­том; 5) збільшення соціальних витрат за відсутності різкого зростання ви­робництва.

В 1970-х роках лейбористський уряд у Великобританії проявляв над­мірну активність у сферах, не притаманних капіталістичній системі. Так, сталеливарна, вугільна, газова, електроенергетика і нафтова галузі були на­ціоналізовані. Державному контролю підлягали не лише ці галузі промисло­вості, а значною мірою і вся британська економіка. Держава постійно втру­чалася у справи, які найкраще регулюються природним шляхом - попитом та пропозицією. Функціонування вільного ринку гальмувала величезна кількість обмежувальних інструкцій, постанов, важелів контролю та регу­лювання. Британська бюрократія, хоч і не так корумпована, як в СРСР та пострадянських державах, оскільки є високооплачуваною, все ж використо­вувала своє становище повною мірою. Іншими словами, Британія в 1970-і роки перетворилась в застійне суспільство з застійною економікою.

За таких обставин до влади в Британії прийшли нові політики з новими ідеями на чолі з М.Тетчер. Ії програма була проста й зрозуміла для більшості англійців. Основне полягало у тому, що М.Тетчер та її прихильники висту­пили проти будь-яких форм монополізму (чи то в сфері економіки, чи то в сфері виробничих відносин) і взагалі проти активного і широкомасштабно­го втручання урядових органів в господарські процеси. До речі, ще Адам Сміт говорив про ідеальне державне управління як про функції " нічного охоронця". Саме такого " нічного охоронця", правда, іноді з великою пали­цею, спробувала створити М.Тетчер, намагаючись обмежити владу лише сферою законності та правопорядку.

Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії (1979-1990 роки). Ще ніколи в історії Англії преса й інші засоби масової інформації не відігравали такої важливої ролі на виборах, як 1979 року. З 18 найпопулярн-іших газет лише дві не підтримали торі. Програму консерваторів газета " Гар-діан" 1 травня 1979 року схарактеризувала украй лаконічно: " Торі розігру­ють червону карту". Кульмінацією атаки на лейбористську партію і проф­спілки, які її підтримували, стала стаття, опублікована 25 квітня у найкон-сервативнішій англійській газеті " Дейлі мейл" під заголовком " Дюжина бруд­них лейбористських трюків". " Грандіозною брехнею" було названо 12 гасел - передвиборних обіцянок лейбористів, які стосувалися безробіття, податків, профспілок, відновлення законності і порядку. Вислів " 12 трюків" став най­поширенішим у передвиборні дні. Тож не випадково, що за лейбористів про-

10*

голосувало менше половини (45 відсотків) робітників. Консерваторів підтри­мала молодь, яка вперше взяла участь у виборах.

Вибори 3 травня 1975 року принесли успіх консервативній партії та її лідеру М.Тетчер. У парламенті завдяки мажоритарній системі вона отрима­ла абсолютну більшість - 339 місць (з 635), лейбористи - 269, а ліберали -11.

4 травня, о пів на третю, Дж. Каллаген подав королеві Єлизаветі II у Букінгемському палаці прохання про відставку. А через годину М.Тетчер цілувала руку королеві вже як прем'єр-міністр країни. Вперше в історії най­вищу посаду у Сполученому Королівстві зайняла жінка.

Маргарет Гільда Тетчер (дівоче прізвище - Роберте) народилася 13 жовтня 1925 року в сім'ї найманого робітника Альфреда Робертса (пізніше власника невеличкої бакалійної крамниці, а згодом і двох) у містечку Грен-тем (графство Лінкольншир). Це була типова провінційна родина середньо­го статку, працьовита, дуже ощадлива і глибоко релігійна (Робертси належа­ли до методистської церкви). Мати займалася хатнім господарством, а бать­ко, ставши помітною постаттю у містечку, хоч і не мав вищої освіти, почав брати участь у діяльності місцевого осередку консервативної партії. В роки другої світової війни його обрали мером міста. Саме він справив на Марга­рет найбільший вплив, сподіваючись, що його улюблена донька досягне того, що не вдалося йому. Маргарет зростала допитливою, наполегливою і впев­неною в своїх силах дівчинкою. Весь вільний від навчання час допомагал'а батькам у крамниці. Вже у 10-річному віці стала брати участь у шкільному дискусійному клубі. Закінчила школу із відзнакою. Це дозволило їй стати студенткою Оксфордського університету (тоді дівчатам нелегко було потра­пити до цього привілейованого навчального закладу). Тут вона вивчала орган­ічну хімію. Водночас вступила до консервативної партії, активно працювала в одному з її осередків. Керівники партії звернули увагу на її енергійність, відданість суспільним ідеалам та цілеспрямованісті у роботі. На третьому році навчання Маргарет, першу жінку, обрали президентом університетсь­кої консервативної асоціації. 1946 року 21-річна дівчина взяла участь у ро­боті з'їзду консервативної партії. Промова У.Черчілля справила на неї неза­бутнє враження.

Щоправда, на шляху до політичного Олімпу М. Тетчер довелося пере­жити не одну прикру невдачу. Так, двічі, 1948 і 1951 року, їй не пощастило виграти парламентські вибори й потрапити до парламенту. Але поразки тільки гартували її політичну волю.

Оксфордський університет Маргарет закінчила з посередніми успіха­ми. Почала працювати за фахом і швидко відчула, що хімія — не її покликан­ня. 1950 року вона познайомилася з Девідом Тетчером, успішним бізнесме­ном, старшим за неї на 10 років. Через рік вони стали подружжям. Шлюб з

Девідом дозволив Маргарет попрощатися з хімією і присвятити себе цілко­вито політиці. Для цього вона здобуває ще юридичну освіту, провадить уп­родовж 1954-1957 років успішну адвокатську практику, бере активну участь в організації " Консервативні адвокати" та Асоціації консервативних адво­катів, заводить знайомства серед провідних діячів партії, шукає надійний виборчий округ. Ним виявилося багате, заселене переважно євреями, перед­містя Лондона - Фінчлі.

1954 року, у 34-річному віці М.Тетчер стала депутатом парламенту. За неї віддали голоси 53 відсотки виборців. Відтоді вона незмінно перемагала в цьому окрузі на всіх парламентських виборах. З 1961 по 1964 рік Тетчер обіймає посаду молодшого міністра (заступника міністра) з пенсійного за­безпечення та соціального страхування в уряді Г.Макміллана. З 1970 по 1974 рік - міністр освіти. Після поразки консервативної партії на виборах 1974 року постало питання про обрання нового лідера. Консерватори гостро відчу­вали необхідність нової програми, нових підходів. Е.Хіт та У.Уайтлоу не зап­ропонували нових ідей. Зате М.Тетчер не тільки подала нову програму, айв роки, які передували виборам, зуміла переконати рядових членів партії, що саме вона здатна стати лідером-новатором. " Маргарет Тетчер очолила партію тому, що запропонувала змінити курс", - зазначає її біограф.

За час виборчої кампанії Тетчер відвідала чимало міст і містечок Вели­кобританії, третину цього часу провела в дорозі, подолавши 5 тисяч кіло­метрів. Щодня робила шість зупинок для участі в мітингах і зустрічах. А під вечір поверталася до столиці, щоб взяти участь у прес-конференціях, прово­дити консультації. її аргументація за програму консерваторів виявилася силь­нішою, а головне, доступнішою рядовим англійцям, аніж аргументація лей­бористів.

" Новий консерватизм" був у тлумаченні Тетчер та в уяві багатьох рядо­вих англійців не черговою політичною чи філософською теорією, а близь­ким і зрозумілим поняттям, яке Тетчер часто висловлювала мовою, доступ­ною і домогосподарці. Вона не любить абстракцій, майже не вживає таких слів, як монетаризм, етатизм (чи антиетатизм), кейнсіанство, трудові відно­сини тощо. Зате користується висловами, зрозумілими широкій аудиторії: " велика держава", " велич держави", " чесно зароблені гроші", " жорстока еко­номія", " тиранія профспілок" (профспілки, маючи монополію на ринку праці, " наганяють" зарплату, гальмують зростання продуктивності праці, сприя­ють підвищенню цін, а, отже, спричиняють втрату Британією позицій), " вміння стояти на власних ногах". " Моя політика, - переконувала М.Тетчер, -грунтусться не на економічній теорії, а на прикладах, на яких я була вихова­на разом з мільйоном мені подібних": чесна робота і чесний заробіток, жит­тя відповідно до можливостей, заощадження на чорний день, власний дім, власна справа, своєчасна оплата рахунків, підтримка поліції". Ці чесноти

прийнято називати дрібнобуржуазними, а вона нагадує про них упродовж майже 50 років.

Основні ідеї нового консерватизму зводилися до: денаціоналізації, де-регулювання, дебюрократизации до змін у системі соціальних послуг, опо­даткування, у трудовому і профспілковому законодавстві.

Найбільшою теоретичною абстракцією, якою оперувала перша англ­ійська жінка прем'єр-міністр, був вислів " демократія власників", яка мала запанувати у Британії. Державу, як уже сказано вище, Тетчер пропонувала перетворити, за А.Сміхом, у нічного сторожа, в руках якого має бути кий, оскільки опікуватися вона повинна передусім сферою законності та право­порядку.

М.Тетчер, безперечно, видатна особистість. Оглядачі відзначають на­самперед її колосальну працездатність, блискучий ораторський талант, умі­ння висловлюватися чітко, логічно, дохідливо, переконливо. Широко відома глибока релігійність М.Тетчер. Будучи лідером партії і головою уряду, вона вважала, що в її особі усі повинні бачити передусім жінку. Одягалася модно і гарно, любила компліменти. її родинне життя і політика - то різні сфери, співіснують вони паралельно. У подружжя Тетчер двоє дітей-близнюків -Марк і Керол. 1989 року вона стала бабусею: у Марка народився син. Вже легендою стали розповіді про те, як " залізна леді" щодня сама готує сніда­нок своєму чоловікові, про якого завжди говорить з великою повагою. Вод­ночас М.Тетчер приписують інші риси: незвичайне честолюбство, само­впевненість, безапеляційність тощо.

Приватизація, її особливості та створення " демократії власників". Одним із найперших завдань кабінету М.Тетчер у галузі економіки була при­ватизація державних підприємств, часто неприбуткових. У вигляді дотацій вони поглинали левову частку державного бюджету. На 1979 рік націоналі­зований сектор промисловості давав лише 10 відсотків валового національ­ного продукту. Чимало державних підприємств стали символом неефектив­ності.

Отже, причини приватизації відомі: неефективність державних підприємств, низька продуктивність праці на них, висока капіталомісткість, низька прибутковість. Щодо її мети, то вона зводилася не тільки до підви­щення ефективності, але мали скоротити державні витрати, ліквідувати дер­жавний дефіцит, надати широкі права підприємствам, послабити роль та вплив профспілок, розширити коло індивідуальних акціонерів. Реалізація цих завдань, за словами М.Тетчер, дозволила побудувати суспільство " на­родного капіталізму", інакше - створити " демократію власників" замість проголошеної лейбористами " держави загального добробуту".

Щоправда, М.Тетчер довелося витримані низку атак своїх опонентів щодо методів приватизації. Пропонувалось два шляхи: безкоштовна роздача

акцій робітникам компаній і купівля акцій. Британський прем'єр-міністр та її однодумці відкинули перший варіант. Вони виходили з того, що цінується лише те, що важко дістається. Було взято курс на продаж державних підприємств.

У приватизаційній політиці консервативного уряду можна виділити ряд етапів: з 1979 по літо 1984 року здійснювався переважно продаж підприємств конкурентоздатних галузей. Пояснюється це тим, що уряд прагнув зменши­ти потреби державного сектору в позиках. Це був період так званої " малої приватизації": в приватний сектор передавалися невеликі за розмірами ком­панії; з літа 1984 року по осінь 1987 року процес приватизації визначався в основному прагненням розширити коло власників акцій. Уряд продавав ве­ликі компанії; з 1987 року розпочався процес розпродажу галузей комуналь­ного господарства.

Надзвичайно цікавий аналіз форм продажу державних підприємств зробив московський вчений-економіст В.Б. Студенцов За його спостережен­нями, державне підприємство можна було продати лише на відкритих тор­гах або ж приватно (закрито). Кожна із форм мала свої позитивні та нега­тивні сторони. Купівля на відкритих, публічних торгах передбачала обов'яз­кове перетворення роздержавленого підприємства у відкрите акціонерне товариство. У цьому випадку більш достовірною була і ціна, яка формувала­ся на необмеженій конкурентній основі. Водночас існувала класична купів­ля акцій за фіксованими цінами. Основна мета цього нововведення, тобто купівля акцій за фіксованими цінами, полягала в залученні до придбання акцій дрібних інвесторів та вкладників. Так, 75 відсотків акцій Британсько­го управління аеродромів було продано за фіксованими цінами і можливість придбати їх надавалася лише британським громадянам. При приватній торгівлі (з рук у руки чи на закритих торгах) ціна підприємства визначалася в ході переговорів, а, отже, в результаті обмеженої за масштабами конку­ренції.

Враховано було ще одну обставину, яка неминуче виникне і в Україні, якщо процес приватизації в ній триватиме і набере масового характеру: бра­лося до уваги, хто стане власником державних денаціоналізованих підприємств. Українська періодика переповнена пересторогами на предмет того, що державне майно буде скуплено західними державами, корумпова­ними структурами, а народ залишиться осторонь цього процесу. В Англії цю проблему вирішували чітко. Уряд строго контролював структуру тих, хто купував акції. Методи були різні: 1) шляхом визначення різних цін для різних категорій населення; 2) запроваджувалося пряме квотування акцій. За при­клад тут може стати - продаж 12 електропостачальних компаній, який здійсне­но останнім часом. Для індивідуальних покупців було виділено 34, 4 відсот­ка, для британських інституцій - 45, 6 відсотка і для зарубіжних фізичних і

юридичних осіб - 20 відсотків акцій. Проте пропорції могли змінюватися на користь індивідуальних акціонерів у тому випадку, коли вітчизняні заявки на акції в 1, 75 раза перевищували виділену з самого початку їхню кількість, тоді 20 відсотків акцій, призначених для зарубіжних інвесторів, передавали­ся громадянам Англії. Існувала також практика передачі акцій, які виділяли­ся британським економічним та фінансовим інститутам, знову ж таки на ко­ристь індивідуальних вкладників. В цілому питома вага індивідуальних інве­сторів могла зрости до 53 відсотків.

Щоправда, на практиці власниками акцій ставали все-таки переважно британські фінансові інституції, перед якими були поставлені надзвичайно складні завдання, а саме: сприяти перебудові економіки. Нова лінія в еко­номічній політиці стала відповіддю британських консерваторів на пробле­ми, що їх диктував сучасний.етап НТР. Треба визнати, що М.Тетчер швидше від своїх політичних конкурентів як опозиційних, так і у власній консерва­тивній партії, вловила нагальні потреби часу. Вона без вагань відкинула старі догми і своєю політикою підкреслила необхідність радикальних технологі­чних перетворень, структурної перебудови суспільного виробництва на базі наукових технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики та автоматич­них систем управління. Головні важелі у цьому надзвичайно складному про­цесі було передано в руки приватного бізнесу та підприємництва.

Водночас дрібним інвесторам і працівникам компаній під час привати­зації надавалися відповідні пільги: оплата вартості акцій частинами, власне, в кредит терміном від 2 до 60 місяців; преміювання лояльних робітників та пенсіонерів однією безкоштовною акцією на кожні 10 куплених; створення резерву пільгових акцій -до 5 відсотків від загальної кількості. В цілому за 1980-і роки 500 тисяч працівників підприємств, що приватизувалися (це до 90 відсотків від загального числа) купили акції у " своїх" компаніях.

Ще одним важливим моментом в економічній політиці М.Тетчер була ставка на розвиток дрібного та середнього бізнесу. Значною мірою тут відзер-калювалось її соціальне походження та симпатії, а також серйозні ідеологічні та політичні фактори: саме середні верстви - традиційна соціальна база торі. Враховано було й те, що дрібний і середній бізнес перетворився в нову еко­номічну силу в структурі капіталістичного господарства. Він дуже ефектив­но взаємодіє з великим бізнесом, а в деяких галузях суттєво доповнює його, особливо в сфері обслуговування. Це можна підтвердити фактами: у 1989 році у Великобританії щотижня виникало 1 500 дрібних підприємств. Фірми, на яких працювало менше 20 осіб, складали 96 відсотків від усіх 2, 5 млн. наявних тоді англійських фірм.

Уряд М.Тетчер запровадив також велику кількість безкоштовних про-.. грам, покликаних готувати безробітних до відкриття ними власної справи, юридичного чи підприємницького консультування. Держава надавала пільгові

кредити, запровадила пільгове оподаткування дрібного бізнесу. Не дивно, що з липня 1986 року по квітень 1990 року безробіття в Англії скоротилося майже вдвічі.

Важливо також підкреслити, що приватизація суттєво зміцнила моти­ви діяльності працівників, перш за все - менеджерів. В 75 відсотках ком­паній після приватизації було змінено структуру управління, хоча перед тим планувалося зробити це тільки в 50 відсотках підприємств. 15 компаній вза­галі ліквідували окремі ланки управління. Відбулося скорочення централь­ного управлінського апарату. Його переорієнтували виключно на стратегіч­не планування і проблеми фінансування. Так, центральний апарат управлін­ня аеропортів зменшився з 800 до 60 службовців. Приватизовані компанії почали активно запроваджувати бригадні та інші сучасні методи організації преміювання. У масштабах усієї країни зменшено тривалість робочого дня, виросла продуктивність праці, зросла прибутковість підприємств.

Важливою сферою приватизації стало житло. Уряд М.Тетчер ставив при цьому за мету: зменшити дотації на обслуговування муніципального житла та сформувати розлогий контингент домовласників. Цим заходом М.Тетчер різко збільшила лави своїх прихильників серед робітників і рядо­вих урядовців. За роки її правління 1 млн. англійських родин стали власни­ками будинків, що становить 25 відсотків муніципального житла. Якщо, в 1979 році власні будинки мали 53 відсотки британців, то в 1987 році таких було вже 68 відсотків. Продаж квартир часто супроводжувався скидкою в ціні до 70 відсотків.

Загалом на початок 1991 року близько половини британського держав­ного промислового сектору було передано в приватні руки. Серед них - на­фтова та газова галузі, телефонний зв'язок, водопостачання, авіакомпанії, енергетика, металургія. В державній власності залишалось лише 4 галузі: вугільна, залізниці, поштова служба та атомна енергетика. Близько чверті всього дорослого населення, тобто 11 млн. осіб, стали власниками акцій підприємтсв (замість 3 млн. у 1979 році). До середнього класу у часи М.Тет­чер зараховували себе понад 40 відсотків населення Великобританії.

Отже, за час прем'єрства М.Тетчер в країні, на думку багатьох, відбу­лося " економічне диво": Британія вийшла з кризового стану, темпи зростан­ня виробництва у 1980-х роках склали 5 відсотків, це більше, ніж в інших великих країнах світу, крім Японії; продуктивність праці зросла протягом 1979 - 1989 років на 3, 5 відсотка. Англія перейшла з сьомого місця в групі найбільш розвинутих індустріальних країн на п'яте.

Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове законодав­ство. Серед цінністних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму зокрема особливе місце належить індивідуалізмові, чи, що майже тотожне, антиколективізму. По суті індивідуалістична (антиколективістська) філосо-

фія лежить в основі всієї Соціально-економічної політики М.Тетчер. Найви­разніше ця філософія почала проявлятися після її перемоти на парламентсь­ких виборах 1983 року, зокрема, у сфері відносин між капіталом та працею.

Основним носієм колективістських засад виступають тут профспілки. До речі, як у керівництві консервативної партії, так і серед частини лейбо­ристів, ще наприкінці 1960-х років сформувалося тверде переконання що однією з головних причин " англійської хвороби", точніше хвороби британсь­кої економіки, є надмірна влада і вплив профспілок, які неухильно домага­ються необгрунтованого підвищення зарплати, зайнятості, а це шкодить інтен­сифікації праці, організаційно-технічним нововведенням і тим самим зни­жує конкурентноздатність британської промисловості. Звідси пріоритетним напрямком тетчеризму стала політика обмеження влади та впливу профспілок. Однак, незважаючи на радикальну риторику, " залізна леді" діяла поступово і обачно. Перші законопроекти обмежували пікетування (повторне транс­портних засобів, підприємств), " солідарні дії" та свободу профспілкової діяль­ності на підприємствах. Демократизації британських профспілок сприяли, на думку тетчерівських урядовців, запроваджене голосування по пошті при виборах керівництва та прийнятті рішень про страйки більшістю членів проф­спілки, обмеження прав " закритого цеху", сплата штрафів за недотримання законів. Водночас прем'єр-міністр, окрім прийняття законів, прагнула сфор­мувати громадську думку, спрямовану проти засилля профспілок та корпо­ративну. Вона суттєво скоротила функції і повноваження Національної ради економічного розвитку (НРЕР), її галузевих органів, обмежила участь проф­спілок в інших державних органах, звела їхню діяльність до приватних пи­тань (охорона праці, перепідготовка і працевлаштування людей). Корисним для уряду виявилося і падіння чисельності профспілок, особливо в традиц­ійних галузях, працівники яких були найактивнішими учасниками проф­спілкового руху.

Проте тетчерівський кабінет усвідомлював, що конфлікту з профспілка­ми не уникнути. Іноді здавалося, що він шукає приводу для такого конфлік­ту. Так було сприйняте урядове рішення 1984 року про ліквідацію профспілко­вої організації і заборону персоналові вступати у профспілки у військовому розвідувальному комплексі містечка Челтенхем.

Драматично розгорталися події і в ході конфлікту друкарів з власни­ком газет " Тайме" і " Сан" Р.Мердоком, який у процесі технічного оновлен­ня друкарні радикально зменшив чисельність її працівників. Уряд підтри­мав власника газет, кинувши проти страйкарів загони кінної та нічної поліції.

Проте головне випробування для М.Тетчер та її уряду було попереду. Воно пов'язане з тим, що ще 1981 року уряд оголосив про закриття 23 не­рентабельних шахт. Щоправда, тоді це рішення було відкликано, але підго­товка до майбутньої сутички з шахтарями розпочалася (робилися запаси ву-

гілля на електростанціях, нафти, добутої у Північному морі). Уряд дійшов порозуміння із суміжними профспілками електриків, працівників водопос­тачання, надав їм щедрі пільги, тим самим запобіг їхню участь у страйку

шахтарів.

Наступним кроком у підготовці консервативного керівництва до конф­лікту з шахтарями, що назрівав, стало призначення (вересень 1983 року) ке­рівником Національного управління вугільної промисловості (НУВП) Я.Мак-грегора, якого було запрошено із США для запровадження американських методів модифікації промисловості. Цей діяч зажив собі слави " знищувача профспілок". Очоливши НУВП, заохочуваний згори, 72-річний Я.Макгре-гор негайно приступив до здійснення урядового плану модифікації вугільної промисловості. Узяв він " курс на ліквідацію неекономічного виробництва". На початку березня 1984 року НУВП оголосило про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тисяч робітників.

Шахтарі відкинули диктат уряду і 20 березня 1984 року розпочали страйк, на чолі якого став лідер Національної спілки гірників Артур Скаргілл. Страйк тривав майже рік. Особливістю цієї акції стала не тільки її тривалість, масовість і наполегливість шахтарів: від самого її початку супроводжували жорстокість і насилля, до яких вдався уряд. Заздалегідь підготовані для при­душення страйків поліцейські підрозділи, мобільні пікети, спеціально дібрані штурмові групи з бронемашинами, гранатометами, пожежним устаткуван­ням та могутніми водометними пристроями тільки й чекали команди, щоб завдати удару страйкарям. Такого масштабу поліцейських операцій у мир­ний час, зазначали англійські газети, Британія ще не знала.

Відразу ж після початку страйку керівництво профспілки попередило усі місцеві організації про підготовку поліцейських операцій, найбільш мас­штабних після історичного страйку 1926 року.

Під захист поліції було взято штрейкбрехерів (скебів), проти страйкарів велася цілеспрямована пропагандистська кампанія у пресі. " Білі перуки" (так називають у Великій Британії судових чиновників) штампували вироки про накладення на місцеві організації профспілки шахтарів штрафів, арешт їхньо­го майна, позбавлення керівників права розпоряджатися страйковими фон­дами. Кожен крок керівників профспілки був під контролем відповідних органів, діяла система підслуховування телефонних розмов А.Скаргілла та більшості лідерів Національної спілки гірників. М.Тетчер не раз кидала шахтарям звинувачення в тому, що вони є " п'ятою колоною політичних аван­тюристів, які прагнуть підірвати основи британського способу життя". Що ж стосується зарубіжної допомоги, то, як з'ясувалося пізніше, Скаргілл на­магався одержати її не від споріднених з британськими трейд-юніонами міжнародних та національних профцентрів. а з Радянського Союзу та від лідера Лівії полковника Каддафі.

1F^r

На початку 1985 року шахтарський страйк пішов на спад, а 5 березня того ж року НСГ прийняла рішення про його організоване завершення. Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протя­гом 1985-1989 років стало значно менше, ніж у попередні роки.

За підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані на­ціональній економіці через непоступливість уряду, становили понад шість млрд. фунтів стерлінгів. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Ло-усон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад.

Для закріплення успіхів у боротьбі з страйкарями палата громад 1987 року прийняла закон про подальше розширення повноважень поліції в її протидії " масовим заворушенням". Уряд торі асигнував 2 млн. фунтів стерлінгів на спорудження поблизу Лондона центру підготовки підрозділів поліції спеціального призначення. Видано було підручник, що популяризу­вав такі методи, як " врізання" у натовп демонстрантів клином, " терор проти всіх без розбору", " виведення з ладу" тощо. 1990 року ухвалено ще один білль, у якому заборонялися акції солідарності, дозволялося звільняти роб­ітників у разі їхньої індивідуальної участі в неофіційних акціях, запровад­жувалася посада незалежних контролерів для проведення і перевірки підсумків голосування в тред-юніонах тощо.