Главная страница
Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Українські поети про Другу світову війну
| В. Симоненко
І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі, Котрим не судилось розцвісти, Закликають мир ясний і спокій, Як зіницю ока, берегти.
|  | Ліна Костенко Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа через Дніпро – водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім'ї тулились кілька діб. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – Той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав – осипалась стіна.
| | Василь Симоненко Жорна Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука... При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумовиті, і борошно, мов біла кров, лилось... Це все було в двадцятому столітті, Що грозами над нами пронеслось... Хай сатаніють виродки од крику – нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них таки й була наука, коли — у всього світу на виду, — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду.
| | Микола Негода Степом, степом йшли у бій солдати. Степом, степом – обрій затягло. Мати, мати стала коло хати, А навкруг в диму село. Степом, степом розгулись гармати, Степом, степом – клекiт нароста. Степом, степом падають солдати, А навкруг шумлять жита. Степом, степом поросли берізки, Степом, степом сонце розлилось. Степом, степом – встали обеліски, А навкруг розлив колось. Степом, степом – людям жито жати, Степом, степом даль махне крилом. Мати, мати жде свого солдата, А солдат спить вічним сном.
|
|