Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Особливості творчості Кальдерона






Іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка був найвідомішим письменником бароко. Сповнене різноманітних пригод життя письменника дало йому багатий матеріал для художньої творчості. Він учився в єзуїтській колегії й університеті, брав участь у війні Францією, був посвячений у рицарі й мав духовний сан. Творчий шлях почав під впливом Лопе де Веги. Найвідоміший його твір Драма» життя це сон» навіяним прагненням філософськи осмислити сенс життя розкрити його не писанні законі.

Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.

Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п'єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).[8, 250]

Світські п'єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:

1 Комедія (була дуже популярною серед митців бароко). В центрі комедій Кальдерона, як правило, тема кохання, за сюжетним типом більшість з них належить до так званих " комедій інтриг" (тобто п'єс, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п'єси " З коханням не жартуй" (1627), " Дама — невидимка" (1629), " Сам собі охорона" (1635), " Не завжди довіряй гіршому" (1650) та ін.

2. " Драми честі" - - це поширені в іспанській драматургії XVI—XVII століття п'єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Сюди належать п'єси: " Живописець власного безчестя" (1648), " За таємну образу - таємна помста" (1635). " Лікар своєї честі" (1633—1635), " Саламейський алькальд" (1642—1644) та ін.

3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальлерона та його сучасників. До цього типу належать п'єси Кальдерона " Стійкий принц" (1628), " Поклоніння хресту" (1630—1632), " Чудодійний маг" (1637), " Чистилище святого Патрика" (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п'єса європейського бароко — морально-філософська драма " Життя — це сон".[13, 156]

У творчості Кальдерона частка ауто, релігійно-філософських драм і комедій побутового плану приблизно рівна. Крім того, всі вони пронизані (ауто й релігійно-філософські драми – більшою мірою) ідеями пошуку ідеалу в самій людині й досягнення вищої правди, а також розумінням життя як сну, у якому пробудження – смерть. За баченням Кальдерона людська смерть не була чимсь безвихідним і страхаючої, як для представника Ренесансу. Смерть відкриває втрата вищої правди, і від того, якої вступить людина в ці втрата, залежить його життя після смерті. Ці ідеї були характери для літератури й театру бароко в цілому й для філософських драм зокрема. Неодноразово в різних своїх п’єсах Кальдерон підходив до темі ідеального, справедливого монарха.[13, 280]

У своїй знаменитій драмі «Життя це сон» він спробував це вирішити. У драмі зображена якщо не програма виховання ідеального монарха, то у всякому разі повчальна картина його самовиховання. Головним завданням ауто «Життя це сон» було дати наочний урок виховання ідеального государя. Ріднить п’єсу зі священними ауто її релігійний символізм, теологічна теза твердження вільної волі й тлумачення життя як сну, театру, де люди грають лише відведену їм роль, щоб потім воскреснути до вищої правди вже в загробному існуванні. Сехізмундо перемагає, пройшовши через падіння. Його перемога – це перемога над самим собою. І це не просто зображення людини, що приборкали свої страсті – це саме портрет ідеального правителя, здатного заради блага підданих і держави поступитися своїми власними бажаннями: так, будучи сам закоханий у Росауру, він, проте, улаштовує її долю так, щоб вона була щаслива.[12.230]

Показовий також епізод з покаранням солдата, що підняв повстання на користь Сехізмундо – хоча він і посприяв тому, що принц зайняв свій престол, але порушив вірність своєму сюзеренові, за що він і покараний. Солдат підняв бунт проти встановленого порядку, справедливий монарх не може не покарати бунтаря. У цьому процесі самовиховання принца Сехізмундо в ідеального монарха вирішальну роль зіграло сприйняття їм життя як скороминущого сну. І крім того, тут Кальдерон ще розглядає проблему особистої волі. Заточений у в’язницю Сехізмундо мріє бути вільним, як птах, як дикий звір, але, одержавши волю, він і справді вподібнюється звірові. Драматург затверджує, що «звірина», нічим не приборкана воля дуже швидко вбиває в людині все людське – що й відбувається із Сехізмундо, тільки-но він тільки усвідомлює, що вільно. Зі смиренного в’язня він перетворюється в тирана. Тут Кальдерон стосується тези про волю волі й про те, що люди лише виконують волю небес, граючи певні їм ролі, і вдосконалюватися й змінити долю вони можуть лише одним способом – змінивши самих себе й постійно борючись із гріховністю людської натури. Драма Кальдерона «Життя є сон», безсумнівно, є вершиною його творчості. У ній виражена кульмінація всієї іспанської драматургії сімнадцятого століття.

На вiдмiну вiд Лопе де Вега, творчі принципи якого в цілому він продовжив i реформував, Кальдерон призначав своï п'єси для постановки не стiльки в невеликих театрах на мiських вулицях, скiльки в придворному театрi, де можна було використати складну постановочну технiку й пишнi декорацiï, а також рiзнi свiтловi ефекти й музичний супровiд. Пiзнi п'єси Кальдерона бiльше нагадують оперу (мистецтво, що народилося в тiм же, 17 столiттi), чим драматичне подання. Основна тема творчостi Кальдерона — співвідношення волі людськоï волi й Провидiння, з одного боку, свободи особи й вимог суспільства. Людина в Кальдерона вільна i залежна одночасно: його головне завдання — умiти добре зiграти вiдведену йому роль в “великому театрi свiтобудови” (назва вiдомого ауто Кальдерона), зберiгаючи при цьому право волi вибору мiж Добром i Злом. Серед п'єс Кальдерона є й “комедiï iнтриги” (”Стрiчкай квiтка”, “Астролог-удавальник”) i драматичні (”Лiкар своєï честi”), i народно-героï чнi драми (”Саламейский алькальд”), i релiгiйнi драми (”Поклонiння хресту”, “Стiйкий принц”), i драми на мiфологiчнi (”Статуя Прометея”) та iсторичнi сюжети(”Дочка повiтря”). Найвiдомiшi кальдероноські“комедiï iнтриги” — “Дама-невидимка” i “Будинок iз двома виходами важко охороняти”. Сюжет обох комедій побудований на використанi схожого сценічного прийому — наявностi потайного входу в примiщення, яким користується дама, що бажає домогтися любовi молодоï людини, що сподобалася ï й. Але якщо в Лопе комедiйна iнтрига розвивається переважно в iмпровiзацiйнiй манерi, з несподiваними поворотами, то в комедiях Кальдерона все йде по визначеному автором порядку, пiдпорядковано доказу того, що живе людське почуття й людська воля не можна замкнути в темницю. Кальдерон розвиває перед глядачем i думка про те, що єдиним захистом честi будь-якоï людини може бути тiльки вiн сам.[12, 200]

Для багатьох героï в Кальдерона честь — не суспiльне надбання, а почуття власногогідності. У цьому Кальдерон рiшуче розходиться iз загальноприйнятими поданнями. Манiакальне проходження голосу перекручено зрозумiлоï честi — честi як соцiальноï умовностi — може обернутися трагедiєю: така основна iдея знаменитих кальдероновских “драм честi”, перша з яких —“Луï с Перес галисиец”. Сама знаменита п'єса Кальдерона “Життя є сон” мiстить у собi елементи релiгiйно-фiлософськоï драми, драми честi й навiть комедiï iнтриги (характерний мотив: жiнка, переодягнена чоловiком, переслiдує невiрного коханого). Кальдерон писав майже винятково драми й створив коло послiдовникiв у жанрi iспанськоï

комедiï. Його нововведення стосувалися як стилю, так i драматургiчноï технiки. Вiн зберiг традицiйнi для комедiï три акти, характерне для неï розмаï тiсть розмiрiв i рішення характеру в категорiях таких нацiональних цiнностей i поведінкових iмперативiв, як честь, однак змiст його поезiï й драматичноï системи глибоко оригiнальний. [9, 44]

Драма Кальдерона належить бароко. Проблеми пiзнання й волi людини, Кальдерон — одна iз центральних фiгур у європейськiй художнiй культурi XVII столiття. Вiн був видатним сином великого сторiччя, у якому завершився Ренесанс i розвилося барокко. 17й столiття— це століття торжества бароко, у якому вигадливо сполучалися гуманізм. Вiдродження й християнськi iдеï. Якщо письменники Ренесансу робили ставку на силу розуму й на волю людини, то письменники барокко не

забували й про Бога, i шукали гармонiю для людини не в природi його, а в

його душi. Герой епохи барокко нiколи не був самотнiй, тому що поруч iз

ним завжди перебував Бог. У творчостi Кальдерона частка ауто, релiгiйно-фiлософських драм i комедiй побутового плану приблизно рiвна. Крiм того, всi вони пронизанi (ауто й релiгiйно-фiлософськi драми — бiльшою мiрою) iдеями пошуку iдеалу в самiй людинi й досягнення вищоï правди, а також розумінням життя як сну, у якому пробудження — смерть. Для Кальдерона-

католика й людини епохи барокко смерть не була чимсь безвихiдним i

страхаючоï, як для представника Ренесансу. Смерть відкриває врата вищоï правди, i вiд того, якоï вступить людина в ці врата, залежить його життя пiсля смертi. Цi iдеï були характери для лiтератури й театру барокко в цiлому й для фiлософських драм зокрема. Неодноразово в рiзних своï х п'єсах Кальдерон пiдходив до темi iдеального, справедливого монарха. У своï й знаменитiй драмi Життя це сон вiн спробував вирiшити. У драмi зображена якщо не програма виховання ідеального монарха, то у всякому разi повчальна картина його самовиховання. Головним завданням ауто Життя є сон було дати наочний урок виховання iдеального государя. Рiднить п'єсу зі священними ауто ï ï релiгiйний символiзм, теологiчна теза твердження вiльноï волi й тлумачення життя як сну, театру, де люди грають лише вiдведену ï м роль, щоб потiм воскреснути до вищоï правди вже в загробному iснуваннi. Сехизмундо перемагає, пройшовши через падiння. Його перемога — це перемога над самим собою. I це не просто зображення людини, що приборкали своï пристрасті — це саме портрет iдеального правителя, здатного заради блага пiдданих i держави поступитися своï ми власними бажаннями: так, будучи сам закоханий у Росауру, вiн, проте, влаштовує ï ï долю так, щоб вона була щаслива. Показовий також епiзод з покаранням солдата, що пiдняв повстання на користь Сехізмундо — хоча вiн i посприяв тому, що принц зайняв свiй престол, але порушив вiрнiсть своєму сюзереновi, за що вiн i покараний. Солдат пiдняв бунт проти встановленого порядку, справедливий монарх не може не покарати бунтаря. У цьому процесi самовиховання принца Сехізмундо в iдеального монарха вирiшальну роль зiграло сприйняття ï м життя як скороминущого сну. I крiм того, тут Кальдерон ще розглядає проблему особистоï волi. Заточений у в'язницю Сехізмундо мрiє бути вiльним, як птах, як дикий звiр, але, одержавши волю, вiн i справдi вподiбнюється звiровi. Драматург затверджує, що звiрина, нiчим не приборкана воля дуже швидко вбиває в людинi все людське — що й вiдбувається iз Сехізмундо, тiльки-но вiн тiльки усвiдомлює, що вiльний. Зi

смиренного в'язня вiн перетворюється в тирана. Тут Кальдерон стосується тези про волю й про те, що люди лише виконують волю небес, граючи певнi ï м ролi, i вдосконалити й змiнити долю вони можуть лише одним способом — змiнивши самих себе й постiйно борючись iз грiховнiстю людськоï натури. Драма Кальдерона Життя це сон, безсумнiвно, є вершиною його творчостi. У нiй виражена кульмiнацiя всiєï iспанськоï драматургiï

сiмнадцятого століття.[9, 8]

 

2.2. Морально філософські питання в драмі «Життя це сон»

П'єсу «Життя — це сон» Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені вона була вперше поставлена в Мадриді в 1635 р.

Події п'єси розвиваються доволі стрімко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться 23 на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» (цикл).

Хорнада 1 — зав'язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та її слуга Кларін випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехісмундо. Охорона в'язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехісмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька-короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.[9, 52]

Хорнада 2 — подальше розгортання дії. За наказом короля його синові дають снодійного, після чого перевдягають у вбрання принца і переносять у королівський палац. Сехісмундо після пробудження — вже в ролі принца-спадкоємця — поводиться жахливо: в грубій формі висловлює зневагу до короля та його оточення, скидає з балкона в море слугу, який насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король наказує знову приспати Сехісмундо і повернути до в'язниці, а після того, як він знову прокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, а уві сні. Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибула до Полонії з тим, аби помститись за зраджене кохання принцу Московії Астольфо.

Хорнада 3 — розв'язка сюжету. Усе подальше своє життя Сехісмундо приречений конати у в'язниці. Проте, дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону має успадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолює Сехісмундо. У боротьбі проти свого батька Сехісмундо перемагає і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца. Сехісмундо підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної необхідності і з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехісмундо відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь. Астольфо, дізнавшись нарешті про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов'язують свої долі Сехісмундо й Естрелья.[9, 42]

П'єса «Життя — це сон» є взірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне втілення.

Основні проблеми п'єси. Простежуючи долі персонажів п'єси, Кальдерон спонукає читача (глядача) замислитися над сутністю людського життя, спроможністю людини впливати на власну долю, над проблемами кохання та честі, над тим, які моральні якості мають визначати особу справжнього (ідеального) монарха.

Основні ідейні постулати п'єси Кальдерон вирішує відповідно до релігійної філософії його доби. Людина, вважали єзуїти, гріховна від природи, внаслідок самого факту свого народження і приходу в матеріальний, а отже, гріховний світ. Свобода волі, тобто свобода морального вибору між добром і злом, яку за людиною дуже неохоче змушені були визнати під тиском протестантських віровчень єзуїти, є величиною формальною, оскільки життя людини наперед визначене Богом. Людина не владна впливати на свою долю, бо все в руках Божих:

Ніхто не може долі відвернуть,

Бо все, як визначено, так і плине;

Те, чому буть, того нам не минуть,

І станеться, що статися повинне.

(Тут і далі переклад М. Литвинця)

Людині лише здається, що її воля, бажання, моральний вибір здатні щось змінити в її житті. Насправді вона абсолютно безпорадна перед велінням Бога і мусить розуміти, що даремні людські справи і стремління марні проти Сили вищої й причини! Звідси і саме життя людини - примарне, ілюзорне, подібне до театру (в якому люди — ляльки) або сну, але не реальності. А тому єдине, що залишається людині, — це прийняти наперед визначену долю, упокорити свою гординю, бунтівну силу волі і спокутувати благочестивою поведінкою гріх свого народження в цей світ.

Басиліо. Образ Басиліо, як, власне, і всі інші образи п'єси, можна тлумачити по-різному. З одного боку, якщо образ Сехісмундо сприймати як алегорію людської долі, як концепцію людини, витлумачену в дусі релігійного віровчення, то стосунки між королем Басиліо і його нерозважливим сином Сехісмундо можна сприймати як відповідно алегоричну мікромодель стосунків Бога і людини, в якій Бог (в ролі Басиліо) намагається наперед визначити долю людини (Сехісмундо), а Сехісмундо доводить право людини на певну корекцію (в межах законів моралі) Божого задуму. З іншого боку, в образ Басиліо внесено й нотки дотепної іронії (пригадаємо, це ще один яскравий прийом бароко): не тільки тваринні інстинкти (як у випадку першої появи Сехісмундо в палаці) можуть призвести до хибних висновків щодо справжньої сутності та призначення людини. Холодний розум і раціональний розрахунок також можуть помилятися, що доводить похибка в гороскопі, який Басиліо склав для власного сина і тим прирік його на жалюгідне існування. Прихована іронія тут полягає і в тому, що пророцтво зірок, можливо, і збувається, але сенс його виявляється зовсім іншим, протилежним тлумаченню Басиліо, який забуває, що, згідно з християнським віровченням, світом правлять не зірки, а Боже провидіння.[13, 123]

В образі Росаури Кальдерон створює яскравий і колоритний характер жінки, в душі якої вирують пристрасті, а нерозділене кохання вимагає негайної помсти за зраджені почуття. Росаура — сильна і смілива людина, здатна на рішучі вчинки, і водночас ніжна жінка, яка прагне кохання й ладна виборювати і захищати його. Недаремно її ім'я асоціюється з ароматом троянди [rosa aura] та світанковою зорею [auroras], тобто з красою і світлом.

Енергійний і пристрасний образ Росаури драматург до певної міри протиставляє іншому жіночому образу — інфанти Естрельї, яка, хоча й дорікає Астольфо за те, що він думає про іншу жінку, але готова вступити з ним до шлюбу, якщо на це буде воля короля, і яка далека від думки змінювати щось у власній долі самостійно. Водночас Росаура відіграє винятково важливу роль у вирішенні долі Сехісмундо. Якщо до зустрічі з нею Сехісмундо, який не бачив нічого, крім в'язниці і своїх тюремників, ненавидів увесь світ, що і зумовило його жорстоку поведінку в палаці Басиліо, то кохання до Росаури допомагає йому усвідомити, що, крім ненависті і жорстокості, у світі є людяність і моральний обов'язок. Отже, Росаура також сприяє духовному переродженню Сехісмундо.

Клотальдо. Якщо з образом Росаури в п'єсу входить тема кохання, то з образом Клотальдо — тема честі, відданості, громадянського та морального обов'язку. Клотальдо — старший офіцер тюремної варти Сехісмундо. Понад усе він ставить особисту відданість королю, військовий обов'язок перед державою, якій заприсягнувся служити. Але він при цьому чесна та порядна людина, не позбавлена сумнівів, що засвідчує сцена, в якій душа Клотальдо розривається між необхідністю негайно передати на суд короля затриману ним Росауру і розумінням, що цей суд може мати трагічні наслідки для неї (в переодягнутій у чоловіче вбрання Росаурі Клотальдо вже майже впізнає свою дитину). Навіть під страхом смерті Клотальдо не здатен заплямувати честь і добре ім'я дворянина зрадою: опинившись у руках Сехісмундо, після його перемоги, Клотальдо чесно попереджує принца, що не зрадить свого короля Басиліо.[12, 130]

Почуття честі та обов'язку усвідомлює зрештою й сам Сехісмундо. Він прощає свого батька і Клотальдо (тому, що він виконував волю короля), видає заміж за Астольфо Росауру, рятуючи таким чином її порушену (зрадою коханця) честь, але наказує покарати солдата, який підбурював інших на повстання проти короля Басиліо. Хоча внаслідок цього повстання Сехісмундо й отримав свободу, але досягнута вона була ціною зради короля, отже, зрадник повинен бути покараний.

Політична перетворення тирана Сехісмундо на мудрого і загостре- гуманного правителя ілюструє в п'єсі не лише можливість перемоги людської волі над наперед визначеною долею. Як прийнято вважати в сучасному літературознавстві, п'єса має ще й своєрідний полемічний підтекст, спрямований на актуальні питання іспанської державної політики тієї історичної епохи, в яку жив Кальдерон.[12, 232]

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.